Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Публіцистика як комунікативне явище

Змістовий модуль І

Лекція 1

Тема 1. Публіцистика як різновид творчості (4 год.)

Логіка викладу

1. Виникнення публіцистики.

2. Микола Шлемкевич про публіцистику.

3. Соціально-педагогічна й логіко-пізнавальна функції публіцистики.

4. Публіцистика- особлива форма творчості.

5. Роль публіцистики у духовному житті України.

6. Публіцистичний образ у тексті журналістського виступу.

Література

Здоровега В. У майстерні публіциста. – Львів, 1989.
Історія української преси ХХ століття. Хрестоматія. – К., 2001.
Кузнецова О. Аналітичні методи в журналістиці. – Львів, 1997. – 110 с.
Москаленко А. Два кити публіцистики. – К., 1997.
Подолян М. Публіцистика як система жанрів. – К., 1998.
Нерох О. Першооснови журналістської творчості. Навчальний посібник для студенів філологічного факультету, спеціальність ”журналістика”. – Харків: Світ дитинства, 2000.
Слободянюк Р. Журналистська майстерність. – К., 1994.
Шкляр В. Енергія думки і мистецтва слова. – К., 1998.
Михайлин І. Основи журналістики: Підручник. Вид. 2-е доп. і поліпш. – Харків: ХІФТ, 2000. – 278 с
Різун В., Трачук Т. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства. – К., 2005. – 232 с.

1.Як один із потоків журналістської інформації, публіцистика відіграє важливу роль у житті суспільства. У пресі і на телебаченні вона своєрідно впливає на інші потоки інформації, Крім того, як і будь-яке явище духовного життя зазнає постійних змін.

Слово публіцистика (від лат. публікус – суспільний, народний) прийшло до нас з німецької, звідки було запозичене також польською, російською, болгарською, чеською та іншими ссловянськими мовами. В українській мові його одним із перших почав вживати І. Франко. Майже не використовують його в англосакських мовах., хоч воно й зафіксоване в енциклопедіях та наукових словниках. (У побутовому житті англійці й американці називають публіцистом агента торгової реклами. А потік журналістської інформації,, який ми називаємо публіцистикою, там іменують словом „журналізм”).

Спочатку публіцистом називали того, хто займався цивільним правом, а згодом усіх, хто виступав з правових і загалом суспільних питань. У більшості словників, енциклопедій слово публіцист пповязуэться із виступами на актуальні суспільно-політичні теми, з роботою у ЗМІ.

В. Даль пов’язував це слово з поняттям „публіка”, „публічне право”. На його думку. „публіцист, письменник, більш газетний, журнальний, із сучасних, загальних питань, з народного права”.

Публіцистика не термін, а як певне суспільно-творче, духовне явище значно давніше від журналістики і навіть друку. Першими публіцистами древності були оратори, проповідники, священики. Один з відомих католицьких церковних діячів сказав: „Якби апостол Павло жив сьогодні, він був би публіцистом”.

Із поширенням письма публіцистика фіксується з допомогою знаків, із винайденням друкарського верстата набуває масового поширення. Усна публіцистика наново відроджується і набуває масових масштабів із винайденням радіо та телебачення. Нові можливості розповсюдження публіцистичного слова дає всюдисущий Інтернет.

Науковці розрізняють публіцистику у широкому і вузькому, професійно-журналістському значенні слова. Публіцистика у широкому значенні слова охоплює всі публічні виступи на актуальні суспільно-політичні теми, а, отже, всі журналістські виступи. Без сумніву, публіцистика – своєрідна ділянка духовної культури, вид творчої діяльності, вираженої у живому і писаному слові, звуці, зображенні. Вона споріднена з наукою, мистецтвом, філософією, релігією, але не є, як каже Микола Шлемкевич, жодною з них.

Микола Шлемкевич про публіцистику.

Трактуючи публіцистику у найширшому значенні слова, М. Шлемкевич вважає, що публіцистика не має специфічного предмета, що предмет її э водночас предметом, яким займаються і наука, і мистецтво, і релігія. Немає на його думку, якоїсь спеціальної публіцистичної методи. З огляду на це він відносить до публіцистики найдавніші промови і послання, що ними користувався найбільший публіцист християнства апостол Павло, промови Демосфена і Цицерона, газетну, журнальну статтю, есе, ескізи, розвідки. Поряд живуть і навіть процвітають старі форми ораторства, створюючи най модерніші типи публіцистики в радіопередачі й телевізії. До публіцистики автор відносить і особливо актуальні, пекучо-теперішні праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядного змісту, які не вміщуються в понятя релігії, мистецтва, науки.

Поділяючи думки М. Шлемкевич про публіцистику як складне, суперечливе, нечітко оформлене явище, зв’язане з наукою, мистецтвом, релігією, свою дефініцію публіцистики пробує дати професор Йосип Лось: „На нашу думку, – зазначає автор, – це словесна сфера моделювання свідомості, вияв незгасної активності, динамізму людської духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохоплюючий засіб формування особистості, площа вияву інтересів і вартостей людей, суспільних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності.”

6. Публіцистичний образ у тексті журналістського виступу.

Найчастіше з публіцистикою асоціюється уявлення про документальну творчість. Але насправді документалістика – лише частина публіцистичної літератури. Як і в художній творчості, тут вагома роль належить вимислу.

Вимисел у публіцистиці тісно пповязаний з фактами реальної дійсності, а художні образи – з авторськими міркуваннями, утвердженням певної тенденції. Роздуми про конкретні факти дійсності, дати, цифри. Імена реально існуючих осіб спричинюють те, що образи публіцистичних творів сприймаються як одиничні, подібні до конкретних реальних осіб, на відміну від образів художніх творів, які розцінюються читачем як узагальнення багатьох подібних явищ.

Широко відомим стало висловлювання Людвіга Фейєрбаха: „Мистецтво не потребує визнання своїх творів за дійсність”. А публіцистика, навпаки, потребує. Про що б не писав публіцист, читач довіряє йому значено більше, ніж письменникові.

Візьмемо приклад з нарису Максима Рильського „Коротка новела”. Автор розповів давню історію про вчителя математики однієї з Київських гімназій Івана Івановича. Якось улітку під час вакацій він відпочивав в Італії і привіз звідти дружину-красуню італійку Олімпію, яку стали називати в Києві Ліпою. У закоханого чоловіка був неодружений брат Семен Іванович. Він часто заходив у гості до подружжя. Минуло багато років, усі учасники історії постаріли. Якось Іван Іванович застудився і невдовзі помер. Через кілька днів після похорону Семен Іванович за звичкою прийшов відвідати вдову. За чаєм він запитав її: „Знаєте, Ліпо, чому я так і не одружився?” – „Чому?” – запитала та. – „Бо я з першого погляду покохав вас і кохав усе життя” – „Я теж...” – відповіла, збліднувши, жінка.

Ця романтична історія виглядає неймовірною. Якби ми прочитали її в художньому творі, то подумали б, що вона вигадана письменником для реалізації свого творчого задуму – показати красу людських почуттів, опоетизувати вірність, засвідчити торжество взаємної поваги над пристрастю кохання. Зустрівши цю історію в нарисі, ми не сумніваємося в її достовірності, справжності, документалізмі. Ми навіть не задумуємося над тим, що публіцист не міг бути присутній на кульмінаційній розмові, яка, зрозуміло ж проходила без свідків. Така сила публіцистичного слова, журналістського методу: читач довіряє авторові, він переконаний у дотриманні журналістом вимог об’єктивності й достовірності. Усі сюжети й образи, створені журналістом, він сприймає як одиничні, тобто такі, які почерпнуті з реальної дійсності й описані правдиво.

І все ж публіцистичний образ, хоча він і оточений конкретизуючими вказівками й фактами, залишається художнім образом. Це не фотографічно застигле відтворене зображення окремого предмета, а картини дійсності, що осяяні світлом естетичного ідеалу, авторської ідеї, покликані привести читача до однозначних висновків щодо порушеної проблеми. У публіцистичних жанрах художні образи не в меншій мірі, ніж цифри, факти, логічні докази, інформують і переконують читача. Тим паче, що саме художні образи справляють щонайглибше ідейно-емоційне вираження. Тому вони цілком самодостатні в структурі публіцистичного твору.

Если в художественном произведении творец, создавая художественный образ, полагается на художественный вымысел, то публицисты такую вольность допустить не могут, так как в основе любого публицистического образа всегда лежат документальные факты. И все же, как и в художественных произведениях, «мир, отраженный в публицистике, принципиально отличается от мира реального. Жизненные впечатления в субъективном авторском восприятии претерпевают художественную трансформацию»[14]. Отсюда специфика публицистического образа: с одной стороны, в нем проявляется чувственно-эмоциональное восприятие творцом действительности, а с другой — возникшие на этой основе образы «облучаются» авторскими идеями и мыслями. Особенность публицистического творчества в том и заключается, что оно основано на единстве рационального и эмоционального восприятия, их нерасчлененности. «Неправомерны суждения, — пишет H.H. Щудря, — согласно которым логические процедуры мышления составляют "содержательный костяк", а эмоции служат лишь его "формальной оболочкой". Эстетическая выразительность публицистического произведения предполагает диалектическую связь содержания и формы. Эмоционально-образное постижение проблемы в публицистике не сводится к отдельным приемам, а представляет собой целостный творческий процесс»[15].

Данная целостность проистекает из особого способа отображения действительности. Журналист, работающий над очерковым произведением, всегда должен заботиться об особом сплаве образа и мысли. В творческом процессе по созданию публицистического образа выделяются две стороны познавательной деятельности: чувственное и рациональное отражение действительности. Если в первом случае журналист оперирует наглядными образами, которые возникают в результате непосредственного наблюдения, то во втором — логическими понятиями и суждениями. Взаимосвязь этих двух познавательных начал проистекает из задач, стоящих перед очеркистом. Познавая окружающий мир на чувственном уровне, публицист может отразить только внешнюю сторону вещей, но для проникновения в их суть этого недостаточно. Чтобы уловить внутренние свойства, связи и отношения объектов, необходимы мыслительные формы отражения реальности, которые позволили бы выйти за пределы непосредственных чувственных данных. К таким формам можно отнести логические понятия, суждения, умозаключения и т. д. Диалектическая взаимосвязь чувственных и рациональных начал в постижении действительности порождает «образную мысль», которая, в отличие от логико-понятийной мысли, обладает своими признаками. Прежде всего — метафоричностью[16]. Именно поэтому любая «образная мысль» отличается конкретно-чувственным богатством в отражении различных объектов и явлений действительности. В ней присутствует эмоционально просветленная мысль.

Таким образом, обнаружение существенных сторон действительности невозможно только на уровне эмоциональных реакций, оно требует глубокого рационалистического, понятийного освоения мира. Все эти моменты присущи публицистическому освоению действительности, в ходе которого все факты подвергаются образному осмыслению. Как отмечает московский исследователь Е.И. Пронин, «журналистский образ расцветает на логическом стебле. Система логических операций (постановка проблемы, аргументация, синтез практических рекомендаций) завершается актом типизации»[17].

Обладая такой синтетической природой, образы публицистики могут активно участвовать в мысленном экспериментировании, помогая творцу не только моделировать проблемные ситуации, но и синтезировать информацию при овладении проблемой. Но нельзя забывать и того, что «произведение, в котором публицистика выступает не в образе, не насыщает образ, не носит индивидуального, свойственного данному образу характера, остается произведением публицистическим, а не художественным. Факты так и останутся фактами, иллюстрирующими мысль автора, яркие образы в речи — метафорами статейного монолога, с какой бы публицистической живостью ни была написана статья. Хотя метафора — широко употребляемый способ сделать речь яркой и убедительной, однако даже большое количество метафор не превратит статью в произведение художественное»[18]. Не произойдет этого и тогда, когда в очерковом произведении даются только одни образы, не насыщенные публицистической мыслью. В этом нам видится основная сложность при создании художественно-публицистических образов.

Порождением журналистского образа, по мнению Е.И. Пронина, увенчивается взаимодействие элементарных выразительных средств. К ним он относит факт, образ, постулат[19]. Если исходить из предложенной данным автором концепции, то факты, образы и постулаты являются системными явлениями журналистского творчества. Все они, по его мнению, ориентируются на различные моменты объективной социальной практики. Факты характеризуют действия, образы — ценности, постулаты — позиции. «Благодаря их разнообразию, — пишет Е. И. Пронин, — рабочая идея приобретает обоснованность сразу в трех аспектах: событийно-прогностическом, культурно-историческом и идеолого-этическом. Изложение перестает быть одномерным, обретает объемность. Факты, образы и постулаты, которые должны выразить единую идею, начинают взаимодействовать. В тексте возникает пространство для формирования представлений, выходящих за пределы конкретной проблемы произведения. Возникает образная инфраструктура журналистского текста»[20].

Насколько типологическая структура очерка складывается из взаимодействия выразительных средств, обозначенных Е.И. Прониным, рассматривает в своем исследовании А.С. Лавреневская. Не умаляя ценности ее исследования для теории и практики очеркового жанра, отметим все же определенную ограниченность в трактовке образной инфраструктуры очеркового образа. Главный акцент А.С. Лавреневская сделала на характеристике субъективной позиции автора, которая, по ее мнению, выражается через «образный ориентир», различные авторские приемы, мнение и т.д.[21] Но только ли этими факторами определяется образ автора в очерковом произведении? На наш взгляд, индивидуальность автора выражается и через его эмоционально-образное постижение объекта, и через отношение автора к своему герою, и через своеобразие его творческого мышления, и через его мировоззренческую позицию, и через различные формы выражения авторского «я» и т.д.

Зафиксировав и проанализировав только исходные выразительные средства в создании образной инфраструктуры очерка, А.С. Лавреневская, на наш взгляд, не смогла показать диалектику взаимодействия различных структурных элементов очеркового образа. Ее типологический анализ страдает и тем, что, выделив лишь основные индикаторы текста (проблему, программу, позицию), она рассматривает их без учета видового многообразия очерка. А ведь в каждом виде очерка автор ставит перед собой вполне определенные задачи. В одном случае ему нужно создать образ-явление, в другом — образ человека, в третьем — лирический образ повествователя, в четвертом — мысленный образ отображаемого объекта, в четвертом — образ идеи и т. д. Для характеристики этих образов, видимо, уже недостаточно только тех выразительных средств, которые были выделены Е.И. Прониным и его последователями. Сегодня, как показывает газетная практика, образная инфраструктура очерка расширяется и обновляется новыми образными элементами, которые используются очеркистами для выражения авторской идеи. Например, при создании образа-явления публицисту важно не только опираться на определенные факты, характеризующие явление с разных сторон, но прежде всего попытаться дать их образную трактовку посредством образно-экспрессивного языка. При описании явления важное значение имеет тщательный отбор и компоновка жизненного материала, его детализация. При этом удачно найденная деталь помогает наглядно показать явление в его самых жизненных проявлениях.

Трудности создания документального образа человека заключаются в том, что не всегда при описании жизни отдельного индивида удается отобразить типические черты, присущие его современникам. Для достижения этой цели публицисты используют такие способы, как типизация с опорой на прототип, создание психологического образа, обобщение жизни целого поколения, оценка жизненных явлений глазами героя произведения и т.п. В создании авторского образа определяющими элементами являются не только мировоззренческая позиция автора, его жизненные установки и ценностные ориентации, идеи и пристрастия, но и авторская речь. Из всех этих составляющих и рождается образ автора в сознании читателей. От того, насколько он будет положительным или отрицательным, будет зависеть и степень доверительности аудитории к словам и мыслям публициста.

Доводити, що твори журналістики у всій їх сукупності не тільки логічно, а й образно відтворюють реальність — значить ламатися у відчинені двері. Образність, якщо її розуміти у найширшому значенні слова, тобто як наочне, конкретне, зриме зображення чи то за допомогою слова, звуку, чи тим паче з допомогою об’єктиву, телекамери, є очевидною для будь-якого реципієнта.

Журналіст навіть при найпростішому інформаційному відтворенні не може обійтися без конкретних описів, елементарних картинок, певних деталей, характеристик. Без цього журналістський текст взагалі немислимий. Такого роду образ, як показує практика, і цінує наука, це — “репродукована в уявленні, емоційно окрашена, предметно виражена (тобто чуттєво наглядна) елементарна одиниця відображення дійсності [8, с.141].

Складність починається тоді, коли виникає потреба анатомізувати це, здавалось би, нескладне мовностилістичне, а у ширшому значенні творче явище. Бо тоді ми стикаємося із дуже різним за складністю, структурою, внутрішньою природою, зображувально-виражальними засобами явищем. У цьому плані мова журналістики суттєво відрізняється від мови науки з одного боку, мови художнього твору — з другого, наближаючись, але не співпадаючи цілковито, із мовою розмовно-побутовою і діловою.

При звичному погляді на газетну сторінку ми одразу стикаємося із різною за характером інформацією. Насамперед із фотоілюстрацією. Відмінні за характером, інформаційною та естетичною насиченістю фотографії, карикатури, малюнки образно, наочно, зримо відтворюють події і факти, впливаючи на зорове уявлення реципієнта. Якщо подібний зоровий ряд відсутній у радіоінформації, за винятком хіба що певного звукового фону, то телевізійна інформація поруч із звуковим рядом містить цілу сукупність зорових образів у вигляді відзнятих епізодів, сцен, сюжетів.

Але й на вербальному рівні ми весь час стикаємося не тільки із певною системою елементарних понять, але й образних вкраплень у вигляді крилатих виразів, вдалих співставлень, іронічного підтексту, лаконічно відтворених за допомогою слова, навіть не обов’язково образного. Концентровано вони часто живуть уже в рубриках, заголовках, лідах, врізках. Ось пересічний номер газети “Голос України” за 28 листопада 2002 року. Поруч із повідомленнями констатуючо-інформаційного характеру типу “Повідомлення для засобів масової інформації”, “Зустрічі в Брюсселі”, “Спецслужби вивчають опозицію”, “Підтримка Італії”, “Колишній президент сформує новий уряд”, “Хід реалізації програми в цифрах і фактах”, “Місцеве самоврядування — форма публічної влади”, “За реєстрацію сплачуватимуть по-новому” та інших вже на першій полосі стоїть заголовок “Владними сходами вгору”, а далі — цілий каскад назв, в основі яких образне начало: “Свобода слова розмовами не вичерпується”, “Ставте на “Голос”, “Землю “зраджувати” не можна”, “Грошей немає — потрібна фінансова піраміда”, “Порох краще тримати сухим”, “Коли розлучаються двоє...”, “Ну й хай не йде гора до Магомета”, “Предмет критики для мишей”, “Міліція “накрила” інтернет-бордель” і навіть такий незвичний заголовок “Ходім на хауз вино дринчить” над заміткою про засмічення нашої мови через вживання без потреби іноземних запозичень.

Це, так би мовити, емпіричний, умоглядний рівень сприйняття. Але важливо з’ясувати науково-теоретичний зміст цього явища. Насамперед слід відзначити, що сучасна наука давно спростувала існування якоїсь непрохідної стіни між образним і безóбразним словом. Це характерно для живої людської мови і тієї мови життя, якою спілкуються з публікою сучасні мас-медіа. Журналістика, якщо брати всі потоки інформації, якими вона промовляє до реципієнта, найчастіше вдається до простого опису. Ось типовий приклад інформації, яка передавалась різними каналами: “Кортеж броньованих машин. Близько тисячі персоналу, значна кількість якого становили охоронці. Снайпери на дахах будинків скрізь, де рухався автомобіль. Так розпочався візит американського президента Джорджа Буша до Берліна, першого міста в його тижневому європейському турне.”

Як бачимо, автор не просто розповідає, повідомляє, а намагається дуже лаконічно описати певний епізод, подати його так, щоб читач міг відтворити його у своїй уяві. Але це аж ніяк не художнє зображення. Тут, як у тисячах інших описів за допомогою слова відповідних епізодів, подій, фактів, відсутнє художнє начало навіть на словесному рівні. І це одна із відмінностей образності в журналістиці. Але журналістика, особливо її аналітико-публіцистичне крило, не може обійтися без інших за природою і характером образів. Досить гострі дискусії з цього приводу тривали ще у 60-70 роках минулого століття. Не стихають вони й до нині. Розходження зводяться до того, що одні автори категорично заперечують за публіцистикою право на образність, інші вважають її у певних межах і певних жанрах можливою, але аж ніяк не закономірною, а треті, з усією категоричністю стверджують, що без образності публіцистики нема і бути не може. Розходження, на нашу думку, пояснюються огульністю підходів, нерозумінням специфічності саме публіцистичної образності.

Сучасна журналістська практика, а вслід за нею і теорія досить чітко розмежовують журналістську інформацію і аналітику, тобто цілу систему різновидів текстів науково-просвітницького та публіцистичного характеру. Новинна журналістика або подієва інформація відзначаються не тільки винятковою стислістю і точністю, але й строгістю, документальністю, об’єктивністю і безсторонністю викладу фактів. Тут образність не тільки неможлива, але, як правило, небажана, оскільки неминуче несе елемент авторського ставлення, оціночності.

Інша справа публіцистика. В ній своєрідно поєднуються, переплітаються елементи логічно-абстрактного мислення, симбіоз поняття і образу. Звичайно, у якихось певних дозах і хронікер може вдатися до влучного, крилатого виразу, скористатися дотепом, промовистою деталлю, але домінуючою тут є строга мова понять, протокольний стиль, певна стереотипність (не плутати із штампом) викладу. Особливі вимоги у цьому плані ставлять перед автурою сучасні інформаційні агентства.

Але публіцист, есеїст, коментатор, оглядач, популяризатор науки можуть і вдаються до використання різних видів образу, починаючи від словесного або образного виразу, художньої деталі, образної картини і закінчуючи образом-персонажем.

У чому своєрідність цих образів? Насамперед у тому, що цей вид образу органічно зв’язаний з поняттям, що публіцист ніби перетворює думку в живу особистість. Від логічного поєднання слів-понять з елементарною образністю на рівні словесних образів виникає нова якість мислення — публіцистичного. Йдеться, отже, не про прикраси, орнаменталістику. Маємо справу із специфічним мисленням, яке органічно всмоктує в себе систему специфічних образів і образності.

Одразу зазначимо, що публіцист підпорядковує власній меті створені художниками, а також фольклорні, біблійні образи, легенди, міфи. І чим талановитіший публіцист, тим вміліше він це робить. У своїй літературно-критичній есеїстиці Юрій Шерех, воюючи, наприклад, проти українського провінціалізму й хуторянства, широко використовує художні образи аналізованих творів і явища самого буття для створення публіцистичного образу шкідливого, на його думку, прояву української ментальності. А як вміло використовує він для публіцистичних, а не тільки літературно-мистецьких цілей, художні образи, створені І.Франком, М.Кулішем та іншими художниками слова!

Уже у самій назві книги Оксани Забужко “Хроніка від Фортінбраса” закладено образ одного з персонажів Шекспіра. У передмові до цієї книги вибраної есеїстики 90-х років минулого століття авторка пояснює, що цей персонаж шекспірівського “Гамлета” на ім’я Фортінбрас викликав у неї стійкий пієтизм як людини, яка встигла дуже багато зробити для сучасників, заодно подбавши про нащадків, залишивши їм “повість”. І далі письменниця говорить про те, що потрібно було пережити українські дев’яності, щоб належно оцінити геніальність шекспірівського прийому. Йдеться про соціальну значущість, внутрішню потугу саме такого типу людини. “Фортінбрас — постать воістину, стовідсотково пост-трагічна: він потрапляє водночас — і діяти (і ще й як насичено), і артикулювати події, переводячи їх у розряд хронік майже синхронно з їх перебігом... Фортінбрасам припадає надскладна місія вже не просто рефлексії, а рефлексії діяльності: вони, за визначенням, є заразом і хронікери й учасники. “Позасвітність” — не їхній приділ, і, відтак, за красномовністю (що вона ж і геніальність!) Гамлетам вони наперед змушені поступитися (не та-бо доба на дворі, що родить геніїв...), але без них Фортінбрасів, зосталась би — пустка, румовище, заглада й, вінцем усьому гора нерозпізнаних трупів...” [4, с.6].

Попри всю ускладненість розвитку думки і стилю викладу не важко зрозуміти своєрідність творення саме публіцистичного образу, відштовхуючись від змальованого геніальним письменником художнього типу діяльності, а не просто рефлектуючої людини. Письменниця горою стоїть за шляхетність духа, тіглясть культури, але водночас вона виступає як за діяльну особистість, так і за хоч мінімальну впливовість власного слова, його добротворчу енергетику.

Та використання з певною поглиблено-пізнавальною та публіцистичною метою створених майстрами літератури і мистецтва художніх образів — лише один із можливих засобів есеїстики, видів образного мислення в журналістиці. Глибина, сміливість, розкутість думки у справжнього майстра слова органічно втілюється у систему неповторних власних образів різних рівнів узагальнення. Характерна у цьому плану невелика за обсягом публікація Євгена Сверстюка “Світ без любови” [13] у новорічному номері газети. Автор пише про сучасний жорстокий світ, який суперечить принципам християнської моралі, про порушення правил життя, встановлених Великим Диригентом. “Високе слово наповнюється творчим духом тільки на висхідній дорозі, - пише він. — Без Великого Диригента слово опускається до засобів обману і самообману.

Нині нема досить високої трибуни і нема кому сказати: владущі, отямтесь, зупиніть свій танок сили над прірвою: дорога розмокла в кривавому ХХ столітті...”. І далі письменник, маючи на це моральне право, картає і тих, хто, будучи ситим, волає про безпеку, і тих, кого він називає слугами слуг. Але саме образність слова дає йому можливість сказати про масштабні явища стисло і вражаюче точно: “Безкарні війни на чужій землі. Руїни чужих домів. Демонстративна жорстокість з метою посіяти жах... Але це суперечить людській природі, це безум!”.

Ви думаєте щось мине безкарно? Ви забули, що наша цивілізація тримається тільки на додержанні правил. Як дорожній рух. Більше того, вона тримається на доброму слові. Нашу цивілізацію заклали люди, що простягли руку. Її зруйнують ті, що показують кулак”.

Тих, хто править певними країнами сьогодні, він називає слугами слуг. “Вони з розгоном — на хвилі визнання України в світі — легалізували свою домашню гру без правил. Слуги без нагляду почали гребти під себе, одурілі від безкарности і отупілі від ситости”. Вони уподібнюються до загребущих карликів, серед яких “той щось хапає і ковтає, той простягає руку — чи то для привіту, чи то для пострілу. А той носить якусь книгу і оформляє “законність” [13].

Наводимо ці приклади не тільки для того, щоб показати неповторність стилю автора, але й для того, щоб наочно продемонструвати своєрідність образності саме публіцистичного письма. В чому специфіка саме публіцистичного, умовно кажучи, образу?

Крім уже зазначеного лаконізму, зрощеності логічно-абстрактного із зримістю, наочністю, для публіцистичного образу важливе вміння автора перетворювати думку в живу особистість. Як уже давно встановлено дослідниками природи публіцистичного письма, “від логічного поєднання слів-понять з елементарною образністю (словесними образами), яка використовується в руслі логічного мислення публіциста, виникає нова якість — власне публіцистичний образ” [1, с.46].

Публіцистичний образ використовується у тексті журналістського виступу із різною метою, він багатофункціональний у своїй єдності. Найпростіше його завдання звернути увагу, по можливості дохідливо, наочно сказати про те чи інше явище, факт, зримо висвітлити складне абстрактне поняття. Наявність у публіцистичному тексті елементів образності, точних і вдалих характеристик вже само по собі корисне, оскільки збуджує уяву слухача, читача. Такого типу образність — випробуваний засіб ораторського мистецтва, а відтак і політичної прози, журналістики.

Дещо складнішою є пояснювальна, популяризаторська функція образу, коли з допомогою останнього автор розкриває, унаочнює, ілюструє складне абстрактне поняття, явище, процес. Будь-яка популярна стаття, огляд, особливо інтерв’ю з ученими, може містити такі образні вирази, деталі, які допомагають непосвяченому в таємниці спеціальних знань читачеві спрощено уявити суть теорії чи гіпотези. Ось, скажімо, розмова журналістів із авторами майже фантастичної гіпотези про те, що наш світ є моделлю в комп’ютері. Статті на цю тему з’явилися у наукових журналах. Редакція “Молоді України” попросила київських вчених Юрія Шинкарюка та Миколу Проценка розповісти про цю “знахідку” популярніше, для ширшого кола читачів. Один лише штрих. Щоб пояснити волю Творця і можливості припинення життя у космосі, один з авторів гіпотези намагається так витлумачити цей процес: “Можливо, поки ми ведемо нашу бесіду, відбулися зупинки нашого світу і нові ввімкнення, але ми цього помітити не могли. За цей час Творець неодноразово записував все, образно кажучи, на дискету і клав її на полицю. Весь той проміжок Його часу наш світ був у нерухомому стані — час у ньому стояв” [10].

Але все це, умовно кажучи, ілюстративна функція образності. Між тим, образ у публіцистиці може і нерідко виконує важливішу, пізнавальну, гносеологічну функцію. У цьому випадку знайдений автором образ дозволяє глибше осягнути саму сутність явища, політичного, економічного, соціально-політичного, яку важко, у всякому разі лаконічно, виразити за допомогою описів і визначень.

Роздумуючи над болючим для України питанням входження в Європу, а точніше балансуванням між Сходом і Заходом, Юлія Мостова у критичній, полемічній статті “Сюрпляс по-українськи” пише: “Безглуздість — це ключове слово для визначення всього, що відбувається в Україні. Безглуздість означає непередбачуваність, ненадійність, непорозуміння, і як наслідок — відторгнення. На сьогоднішній день Україна, яка знайшла, на жаль, свій ексклюзивний шлях розвитку в стагнації, є не мостом між Європою і Азією, не буфером між Росією та Заходом. Сьогодні наша країна — це апендикс Європи. Частина континентального тіла, без якої можна обійтися, якщо забути про те, що це може погрожувати гнійним перитонітом” [9].

Маємо справді характерний приклад образно-публіцистичного бачення життєвої ситуації з усіма позитивними і навіть негативними наслідками застосування цього прийому. Насамперед треба звернути увагу на вдало знайдене співставлення, яке допомагає краще зрозуміти непросту геополітичну ситуацію. Воно сміливе, дещо спрощене, навіть грубувато-натуралістичне, але разом з тим політично містке, бо досить точно передає сенс становища держави, яка є органічною частиною європейського тіла, але такою, що без неї організм, як показує досвід, може порівняно легко обійтися. Та разом з тим, існує і певна небезпека, що ця зовні відторгнута частина здатна завдати здоровому тілу навіть великої шкоди. Зрозуміло, як і всяке порівняння, даний образ не є точним, а висловлена з його допомогою думка є дискусійною і не для всіх прийнятною. Але такою вже є публіцистика. Вона повинна гостро ставити болючі питання, викликати заперечення, сприяти пошуку виходу із критичного становища, попереджувати громадськість, у тому числі світову, про небезпеку. Про це далі говориться у статті, як кажуть, відкритим текстом: “... І якщо Європа може відгородитися економічними бар’єрами й візовими режимами від неуспішної України, то від катастроф, які можна порівняти із вибухом Чорнобильської АЕС, не закриється вона ніякими ковпаками” [9].

Як бачимо, творяться синтетичні образи-тропи, які опосередковано, асоціативно, у конкретно-чуттєвій формі передають не тільки зовнішні властивості явищ дійсності, але й їх сутність. При чому, це образне проникнення у суть явища, на відміну від дзеркального відображення, передбачає творчий момент перетворення у поняття спостереження і уявлення. Мають рацію ті дослідники образу і образності в літературі, які вважають, що навіть елементарний художній образ важкодоступний для логічного пізнання. У даному разі діють інші, ніж у понятійному мисленні, способи зчеплення понять. У художньому образі своя специфічна мова, яка далеко не завжди збігається з елементарними поняттями і судженнями. “ Образне слово, — наголошує один з авторів фундаментального дослідження теоретичних основ художньої творчості, — не передає сутності образу; проте в ньому є щось таке, що єднає нас із масштабнішою, обширнішою за своїм об’ємом одиницею, яку можна розглядати як свого роду елементарну модель художнього мислення. Ця модель — порівняння” [14, с.75].

Саме у порівнянні проявляється один з найпростіших типів образу. Розвиваючи цю думку, можна сказати, що один із простих типів образу прихований не тільки у порівнянні, але й практично у всіх видах тропа. Будь-який вид тропа є обов’язково певне співставлення, яке на відміну від силогізму, не підпорядковує один предмет іншому, а зіштовхує два самостійні предмети. У результаті цього зіштовхування народжується новий самостійний смисл. На відміну від дзеркального відтворення, тут вступає у свої права інший принцип творчого мислення. Про нього дуже точно сказав Л.Толстой. Він говорить про образне мислення на словесному рівні як про особливий спосіб зчеплення окремих понять, які відрізняються від чисто логічних поєднань різних понять і які не можна передати безпосередньо словами [15, с.155]. Тут вступає у свої права творче уявлення, елементи фантазії, які допомагають заглибитися у духовний світ. “Якщо логічний рівень мови відображає чи відтворює навколишній світ, той світ, що оточує націю, — пише сучасна дослідниця мови як духовного адеквату світу, — то метафоричний — створює нову реальність, яка не є копією дійсності, а прообразом того, що не завжди дано нам у відчуттях, що не завжди підвладне спостереженню, можливостям людського пізнання і відображення” [16, с.220-221]. І далі авторка наголошує, що метафора — “це не відображення чого-небудь у людській свідомості, а нове уявлення, що не має відповідника (аналога), що одночасно репрезентує і відображуване, і відображувальне” [16, с.222].

Словесний образ, або образний вираз — одна з елементарних часток, з яких зітканий поетичний і у якійсь мірі публіцистичний текст. Це своєрідна комбінація мислі і образу, уявлення і смислу. Але уже на цьому рівні помітна суттєва різниця між цими, умовно кажучи, атомами художнього і публіцистичного твору. Хоч жоден художній твір не будується виключно на образних виразах або тропах, хоч художник теж користується безóбразним словом, та співвідношення образного і безóбразного начал уже на словесному рівні в поетичному творі, у ліриці і публіцистиці різне. Концентрація образного елемента у публіцистичному тексті нижча. Тут домінує понятійне мислення, підкріплене образом, а не навпаки, як, скажімо, у ліриці. Багато, зрештою, залежить від авторської індивідуальності, від жанру та багатьох інших факторів. Мова не про них, а про загальні закономірності.

Крім того, у публіцистиці на перший план виступає такий словесний образ, який націлений більше не на розкриття почуттів, а певних політичних, соціальних, філософських понять. У цьому неважко переконатися, прочитавши по кілька публіцистичних творів, скажімо, не тільки Миколи Хвильового, Майкла Йогансена чи Івана Багряного, але й пересічний текст кращих сучасних газетних публіцистів.

Словесні образи — важливий засіб пізнання явищ, народження і збагачення нової думки, її яскравого і дохідливого виразу в літературі та у певній мірі й у публіцистиці. Це постійний пошук, тому що повторення навіть найвдаліших словесних образів породжує таке зло журналістського тексту, як штамп. У журналістиці штампи образного походження можливі саме внаслідок оперативності цього виду праці особливо живучі. Досить пригадати мовні вирази типу “біле золото”, “біла смерть”, “блакитне паливо”, “люди в білих халатах”, “вартові вітчизни”, “охоронці порядку” тощо [6, с.33-34].

Певне значення у публіцистичному тексті відіграє художня деталь, промовиста подробиця, яка викликає відповідну картину, лаконічно характеризує певне політичне, психологічне явище. Деталь у журналістиці суттєво відрізняється від поетичної. Як правило, вона передає не так нюанси людського характеру чи ліричного почуття, як сутність соціальних проблем, хоч деталь може добре передати і своєрідність особистої вдачі політика, як це вдалося майстерно зробити Людмилі Коханець в уже посмертній згадці із використанням інтерв’ю з Ярославою Стецько. Тому так природно сприймаються заключні слова “з останнього інтерв’ю Ярослави Стецько”: “Пані Слава — жінка-легенда. Ніжна душа і сталева воля. Я ніколи не забуду, що за кілька днів до смерті Ви цікавилися моїми справами. Хай не тяжкою Вам буде рідна земля...” [7].

Хіба не промовисту деталь знайшов Дмитро Павличко для характеристики Андрія Малишка, коли у ювілейній доповіді про свого вчителя і однодумця пригадав, що зазвичай відомий непокірний, але все-таки приручений системою, поет готував перед виступом два тексти однієї промови і тримав їх у різних кишенях. Текст треба було показувати партійному начальству. Якщо випадала можливість, витягав “круту” непідконтрольну, як правило, скандальну для того часу. “У нього було дві кишені, але одне серце”, — скаже про Малишка Дмитро Павличко.

Часом незначний поворот думки, перефразування стійкого звороту надає вислову образного звучання. Наприклад, відомий фразеологізм “Закон, це дишло” можна перефразувати у “Дишло закону”, як зроблено у заголовку статті про порушення у веденні однієї із кримінальних справ [11]. Для публіцистики властиві й інші чисто літературні прийоми, в тому числі алегорія, іронія, сарказм, карикатура, про що мова була вище.

Крім елементарних описів, епізодів, у публіцистичних творах, особливо їх художньо-публіцистичних відгалуженнях, багато важить образ-картина. Вона створюється за допомогою образного і безóбразного слова, але не зводиться до простого опису. Найчастіше образ-картина чи то природи, чи епізодів суспільного життя зустрічається у нарисі, есе, фейлетоні, але лаконічні картини можуть вписуватися і у статтю чи огляд.

Дієвими особами відтворення публіцистом картини є, звичайно, люди. Автор відтворює, скажімо, трагічну картину похоронів рідної матері: “Сивий-сивий, ще й у сивій шапці, у тих сутінках постав Тодорюк, приніс “Псалтир” — у кістяних обкладинках зі срібною защіпкою. По кутках колінкували сутінки — найтихіші жалібниці. Тодорюк пристав до них. Батько з несподіванки, бо не чекав цього чоловіка у своїй хаті, змінився на лиці. Але, мабуть, зміркував, що вгорі всі рівні і все забувається...” [5, с.19-20].

Якщо говорити про телепубліцистику, то тут вирішальну роль відіграє уже не словесний опис, а безпосереднє зображення, документальне чи документально-художнє. Роль слова тут суттєво міняється, нерідко набуває відтінку коментаря до зображуваного. Якщо ж говорити про вербальну публіцистику, сукупність різних потоків журналістської інформації, то в кожному з її жанрів образ-картина відіграє різну роль — від самостійної в нарисі, есе чи памфлеті до допоміжної у статті чи коментарі. У домінуючій частині журналістських матеріалів такого типу образи загалом відсутні.

Журналістській твір, як правило, „населений” людьми, постатями. Найчастіше вони просто згадуються, називаються, їм дається елементарна логічна характеристика. Та публіцист здатний при потребі створювати своєрідний образ-персонаж. Уважне вивчення таких публіцистичних образів, портретів дає підстави говорити про те, що це особливий вид образів і образності. Якщо словесні образи в художньому і публіцистичному творі при певних суттєвих відмінностях все ж співпадають між собою за основними параметрами, то образна картина і особливо образ-персонаж за своїми функціями, за внутрішньою сутністю суттєво різняться між собою.

У процесі ліплення саме публіцистичного образу відсутня можливість і необхідність всебічної передачі характеру людини. У публіцистиці, у всякому разі у більшості її жанрів. Майже кожен персонаж якоюсь мірою тип, тип суспільної поведінки чи навіть соціальний тип. Художник же створює художній характер, концентруючи художньо якісь загальні, властиві для багатьох і суто індивідуальні, неповторні риси людини. Публіцист аналізує суспільно значимі, типові явища, втілюючи їх у відповідні збірні, часто безіменні постаті, але ступінь їх індивідуалізації незначна. Це не ті індивідуальні постаті Чіпок, Наталок, Захарів, Іванів, Володьків з індивідуальною долею, обличчям, вдачею, а своєрідні збірні, узагальнені, ходячі, схематично окреслені згустки суттєвих ознак певних типів соціальної поведінки. Майстерно це вміли робити публіцисти і критики ХІХ століття. Згадаймо Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Миколу Чернишевського. Створені ними та іншими авторами типи кріпосників, лібералів, історичних постатей, борців за народні інтереси і досі викликають інтерес, дивують вмінням у публіцистичній формі відтворювати людські типи та історичні постаті.

Історичний досвід, сучасна літературні практика дають нам підстави говорити про певні загальні закономірності творення публіцистичних типів. Їх своєрідність, насамперед у тому, що автор ніби перетворює мисль у живу постать. По-друге, художні прийоми, до яких вдається публіцист, дуже економні й лаконічні. Автор наносить лише окремі штрихи, виділяючи суттєве, характерне, властиве багатьом людям даного типу. В публіцистиці це часто збірний, але безіменний тип. По-третє, в епічному, драматургічному творі типовий характер самохарактеризується, проявляє себе у дії, вчинках. Художник його зображує. Публіцист же у своєрідний спосіб його описує.

Типовий приклад, взятий із сучасної публіцистичної практики. Іван Дзюба у синтетичному дослідженні “Пастка: Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят — без Сталіна” розповідає про Сталіна і сталінізм, про причини його формування і колосальні наслідки, які і досі продовжують жити у сучасному політичному житті України. Серед інших успадкованих посттоталітарною системою наслідків сталінізму є тип керівника.

“Може, це й не головне, не конститутивне, а функціональне, — пише автор, — але впадає в око непорушний, непідвладний часові “сталінський” канон вольового керівника на всіх рівнях. Успіх керівника забезпечувала не раціональність, не людяність і не інтелігентність, а “крутість”, уміння показати силу, “навести лад”, брати за горло і горлом. Йому потрібне залізне здоров’я, щоб зранку до ночі просиджувати на засіданнях, мотатися по підприємствах, одягаючи то каску шахтаря, то захисні окуляри сталевара, то білий халат доярки чи медпрацівника, — і час від часу, в хвилини відпруження, перехилити гранчик “московської”. Він раб своєї посади, без його шаленої енергії діло не йде, бо саморуху в системі немає, все завмирає, як тільки він послаблює пильність безперервного пресингу. Тип брутально-вольового керівника з потужною матюкальною енергетикою — досконалий продукт сталінізму, але він ще довго буде затребуваний постсталінським суспільством. Керівники іншого типу, звичайно, ж, є, але вони викликають сумнів у своїй ефективності і, попри будь-які самозаявлені “міжнародні” дипломи, залишаються маргіналами системи” [3].

Якщо ж вести мову про систему публіцистичної образності, то вона є у чомусь близькою до системи образності ліричного твору. Публіцистика близька до лірики композиційно. Для неї, особливо для жанрів художньої публіцистики, характерний принцип асоціативного мислення, незначна роль сюжету, поєднання образу і думки, зображення і самовираження, особлива роль не тільки авторської думки, але його особистості. Мають рацію ті майстри пера, які вважають, що існує немало творів, у яких не характерами персонажів, а самим ліричним героєм, його благородством і мужністю завойовується читач і особливо глядач, слухач, якщо йдеться про електронні мас-медіа.

Образ автора в публіцистиці — тема окремої розмови [12]. Він формується у свідомості аудиторії поступово, від виступу до виступу. Він може, коли йдеться про друковану журналістику, не у всьому збігатися з фізично існуючим автором. Вирішальне значення у формуванні цього образу має його правдивість, чесність, мужність говорити те, що не всім подобається. Оповідач мусить бути цікавим співрозмовником, знайомим-незнайомцем, якому вірить читач, слухач, глядач. Це довір’я треба завойовувати постійно, щодня. Його, як показує досвід, можна легко втратити. Це підтверджує практика, коли окремі ведучі, талановиті публіцисти в результаті виконання замовлень влади чи інших сил втрачають колишній авторитет.

Що ж до публіцистичної образності, то вона характерна на тільки для журналістики, але й для науково-популярної літератури. Всі, хто хоче якомога дохідливіше роз’яснити масовій аудиторії складні, абстрактні поняття, має оволодіти стилем популярного мислення, який органічно включає образність бачення світу. Для такого літератора, вважає заступник редактора журналу Physics World Мартін Даррані, “потрібне вміння віртуозно оперувати порівняннями, метафорами, знати фольклор, жарти коміків, популярні пісні, дитячі книги — та мало що знадобиться автору, аби просто та образно пояснити читачеві найскладніші речі” [2].

Образність — один з ресурсів публіцистики. Як це не парадоксально, але із поліпшенням стану ЗМІ, розширенням можливостей творчості, якість публіцистичного письма, його образності зокрема, не поліпшилась, а навіть погіршилася. Явне посилення оперативності журналістики не сприяє поліпшенню її літературної досконалості. Зокрема й образності.

Ще Аристотель говорив, що метафори навчитися не можна. Але кожен молодий, і не тільки молодий журналіст повинен розвивати природні задатки, вміння бачити суперечності, зіштовхувати між собою далекі поняття на основі подібності чи відмінності. Він повинен яскраво і наочно показати реалії життя, прагнути глибини думки і свіжості, яскравості слова.

_________________________

1. Вестник МГУ. Сер. Журналистика. — 1974. — № 5.

2. Гаташ Валентин. Наука розмовляє англійською // Дзеркало тижня. — 2003. 15 березня.

3. Дзюба Іван. Пастка: Тридцять років із Сталіним. П’ятдесят — без Сталіна // Дзеркало тижня. — 2003. 1 березня.

4. Забужко Оксана. Хроніка від Фортінбраса. — К, 2000.

5. Зубанич Федір. Полонина. — К, 1980.

6. Капелюшний А.О. Практична стилістика української мови: Навч. посібн. –Львів. 2001.

7. Коханець Людмила. Ніколи українські націоналісти не були проти українського народу // Голос України. — 2003. 14 березня.

8. Мастерство журналиста. — М.,1977.

9. Мостова Юлія. Сюрпляс по-українськи // Дзеркало тижня. — 2003. 18 січня.

10. Молодь України. — 2003. 23 квітня.

11. Овдін Володимир. Дишло закону // Дзеркало тижня. — 2003. 15 лютого.

12. Парцей М. Авторський фактор у публіцистиці. — Львів, 1990.

13. Сверстюк Євген. Світ без любови // Експрес. — 2003. 3-9 січня.

14. Теория литературы: Основные проблемы в историческом освещении. — Т.I. — М., 1962.

15. Толстой Л.Н. О литературе. — М., 1955.

16. Федик Ольга. Мова як духовний адекват світу (дійсності). — Львів, 2000.