Розвиток друкарства на Україні (до початку XX ст. )

1. Розвиток друкарських (поліграфічних) технологій ХУ-ХІХ ст. від друкарського ремесла і мистецтва до поліграфічної промисловості. Винахід друкарської машини ( у контексті Промислової революції, створення парового двигуна). Ф. Кьоніг, «КВА», інші машинобудівні фірми поліграфічного обладнання.

РОЗВИТОК ДРУКАРСТВА НА УКРАЇНІ (ДО ПОЧАТКУ XX ст. )

Виникнення друкарства на тери­торії України було закономірним результатом розвитку її економіки, суспільного життя і культури. Про­цес розвитку друкарства (літопи­сання і книжкової справи) в Україні умовно можна розділити на три періоди: початок літописання і ста­новлення книжкового мистецтва, початок та розвиток друкарства в Україні і сучасний стан книжкової справи нашої країни. З плином часу втрачено багато шедеврів рукописної книги. Чима­ло книжок, що збереглися, перебу­вають за межами України. Най­давніша точно датована пам'ятка рукописного українського мистецт­ва, що збереглася до наших днів, це — Остромирове Євангеліє (ство­рено в 1056—1057 роках), шедевр української і світової культури. У 1957 році було відзначено 900-ліття цієї пам'ятки. Мова цього ше­девру і в звучанні, і в граматиці — українська з ознаками Київського походження. Остромирове Єванге­ліє до сьогодні знаходиться за ру­бежем. Однак, цей шедевр має своїх попередників. На другу поло­вину XI ст. припадає розквіт руко­писного мистецтва в Україні. Попе­редники Остромирового Євангелія скромніші в оформленні, але не менш важливі. Так Реймське Євангеліє, датова­не 1049 року та перекладене в Киє­ві, вивезене до Франції донькою Ярослава Мудрого, Анною, яка ста­ла дружиною французького короля Генріха І. Відомий манускрипт «Кни­га пророків з тлумаченням», що її виготовив каліграф Лихий. Збере­жені й відомі окремими фрагмента­ми ще кілька рукописних пам'яток, створені у Києві (початок XI сторіч­чя). Відомо, що у скрипторії при Соборі св. Софії уже в 1037 році числилося понад 900 томів літера­тури. Взагалі ж вважається, що кількість книг, котрі перебували в ужитку в Київській Русі XI ст., сягала двохсот тисяч одиниць. Згадаємо і знамениту бібліотеку Ярослава Му­дрого, частина якої перейшла йому в спадщину від батька Володимира Великого. Таку кількість рукопис­них книг не можна створити водно­час силами переписувачів-одинаків. Діяв широкий осередок пере­писувачів. В умовах розвитку товарного виробництва на Україні поширю­ються ідеї Відродження. У середо­вищі ремісників і купецтва зростає інтерес до знань, до науки, поши­рюються матеріалістичні погляди, збільшується потреба у книзі, ство­рюється широке на той час коло читачів, причому досить вимогливих. У XVI ст., наприклад, фонд бібліоте­ки Львівського братства складаєть­ся з грецьких і слов'янських руко­писів, а також з друкованих книжок, які надходили з різних європейсь­ких країн. Серед слов'янських на­родів друкарство поширювалося так: чехи — 1478 року, українці — 1483 року, серби — 1493 року, біло­руси — 1564 року, болгари — 1641 року. На Україні вже добре знали друковану книгу. В 1483 р. украї­нець Юрій Дрогобич (пам'ятник якому заснований у м. Дрогобич) став автором друкованої книги, але книга ця — своєрідний календар — була написана й видана латинсь­кою мовою в Італії. Вихідці з Украї­ни та Білорусії брали участь у дру­куванні Швайпольтом Фіолем в Кракові у 1483—1491 pp. слов'янсь­ких книг кирилівським шрифтом1. Ці видання були поширені на Ук­раїні. У XVI ст. тут користувалися книгами білоруського першодрука­ря Георгія Скорини. Потрапляли сюди й московські видання, і книги білоруських мандрівних друкарів Симона Будного, Василя Тяпинсь-кого.

                  Технічні досягнення і друкарство

В основі європейського друкар­ства, винайденого 1441 р. Йоганом Гутенбергом, лежить поєднання двох основних принципів: одер­жання дзеркального зображення з рельєфної форми і набірний харак­тер цієї форми, виготовленої з ме­талевих літер.

Перший принцип здавна був відомий людству: вирізьблене в де­реві чи металі зображення, якщо на нього нанести фарбу і притиснути до відповідного матеріалу, дасть на цьому матеріалі дзеркальний слід — відбиток. Цей дуже складний спосіб дру­кування Йоган Гутенберг докорінно змінив: він зробив форму набір­ною. Тепер текст сторінки не треба було щоразу вирізьблювати. Його складали з черенок-літер, причому елементи їх, що давали зображен­ня (друкуючі), були вищі від тих, які зображення не давали (пробіль­них). Оскільки форма притискалась зображуючою стороною до паперу, а тильною спиралася на плоску ос­нову, всі черенки мали бути одна­кової висоти, інакше відбивались би тільки найвищі з них. Але при розвиненому у той час ливарстві та різьбярстві це було здійснене і знач­но простіше і дешевше, ніж різь­блення цілих форм. Найважливіше ж — набрану сторінку можна було розбирати із тих самих літер роби­ти нову полосу. За цим принципом, який становив суть відкриття Гутен­берга, середньовічні гуманісти на­звали новий спосіб друку типог-рафія (від старогрецького типос — зразок, графо — писати). Черенки із зображенням літер відливали у ювелірне точних мета­левих, звичайно мідних, матрицях, що їх одержували вибиванням пу­ансонами — штампами, вирізьбле­ними у дуже твердому металі. Таким чином, винахід друкарст­ва покликав до життя ряд складних технологічних процесів: різьблення пуансонів, виготовлення (вибиван­ня) матриць, виливання в матрицях літер — шрифтоливарну справу. Процеси набору (складання) та й власне друкування (тиснення) та­кож неможливі були без нової техніки. Для друкування створили прес (гніт), подібний до того, який використовувався виноробами для витискання соку з винограду. Необхідним знаряддям друкарсь­кої справи став також невеличкий пристрій з основою і трьома боко­вими стінками, розташованими під прямим кутом, в якому набиралися рядки тексту (зараз він називаєть­ся верстаткою), та ящик, поділений на гнізда, в яких зберігалися літе­ри, — каса. Майстер брав літери з каси і ставив у верстатку. Коли набирало­ся кілька рядків однакової довжини, він виставляв набір на спеціальну дощечку, а коли збиралася ціла сторінка набору, вставляв її у мета­леву раму, в якій переносив у прес для друкування. За годину сторінку можна було відтиснути до ста разів, а за 12— 14-годинний робочий день — до 1200. Коли одержували належну кількість відбитків, раму з набором виймали із стану, набір розбирали і літери розкладали у гнізда каси. Друкарство могло розвиватися у містах, де існувала розвинена техніка і працювали кваліфіковані майстри. Наявність необхідної тех­ніки і підготовлених кадрів сприяла появі друкарства на західних зем­лях України. У Львові високого роз­витку досягла ливарна справа, був добре організований процес моде­лювання форм і орнаментів. Напе­редодні запровадження книгодру­кування у Львові працювали ЗО ква­ліфікованих граверів і серед них відомий майстер Лаврентій Пили­пович, до якого Іван Федорович віддав у навчання «юношу» Гриня Івановича. Пізніше Гринь Іванович працював у Острозькій друкарні, де виготовляв для Івана Федоровича шрифт. У XVI ст. розвинулося львівське малярство. Львівські маляри ілюст­рували рукописні книги мініатюра­ми і заставками. Удрукованій книж­ці малярів замінили різьбярі по де­реву, які виготовляли гравюри і ор­намент. Високий рівень техніки різьбярства позначився на книжко­вих прикрасах, виготовлених для Львівського «Апостола» 1574 р., у який Іван Федорович, крім відтво­рення книжкових прикрас свого першого видання — московського «Апостола» 1564 p., вніс багато но­вих: заставки, кінцівки, ініціали та свій друкарський знак. Автором на­ново виготовленого зображення Апостола Луки був місцевий худож­ник, ініціали якого Л. П. є на гравюрі (можливо, це був Лаврентій Пили­пович). Напередодні запровадження книгодрукування у Львові працюва­ли й спеціалісти — палітурники. Так, до львівського палітурника Мартина Голубниковича Іван Федо­рович ще в перші роки свого пере­бування у Львові віддав у навчання сина Івана. Нарешті, для книгодрукування потрібний папір. У XVI ст. на Україні папір використовували для рукопи­сних книг, офіційного листування, потреб управління, торгівлі тощо. Виникає на Україні і своє паперове виробництво, що пояснюється в першу чергу різким збільшенням попиту на книжки. Перша папірня була заснована в м. Янові (нині се­лище Івано-Франкове Львівської області) не пізніше 1522 р., а в 1570 р. відкривається паперова мануфак­тура в Луцьку. Друкарні і видання Івана Федо­ровича. Єдиним документом, який свідчить про створення першої друкарні у Львові і водночас заслу­говує на повне довір'я, був писа­ний творцем і власником друкарні, є післямова Івана Федоровича до львівського «Апостола» 1574 р. — першої друкованої на Україні кни­ги, її назва: «Сия убо повесть изъ­являет откуда начался и како съвершися друкарня сия». Родовід своєї друкарні Федоро­вич веде з Москви. Він так і пише: «. друкарня сия составися в цар­ствующем граде Москве в лето 7070 первое», тобто 1563 року. У 1564 р. в Москві у друкарні Федоровича вийшла перша в Росії датована друкована книга «Апос­тол», у 1565 р. — два видання «Ча-совника», що служив тоді для нав­чання дітей грамоти. В результаті, як пише сам Іван Федорович — «предельного оз­лобления.. от многих начальник и священоначальник и учитель» він і його помічник Петро Мстиславець змушені були переселитися у Польсько-Литовське князівство. У маєтку гетьмана Ходкевича в За-блуднові, недалеко від Бреста, Іван Федорович і Петро Мстиславець видали «Учительное евангелие» (1569), а Іван Федорович — «Псал­тир з часословцем» (1570) — кни­ги, які поряд з релігійним мали нав­чальне значення. Оскільки після Люблінської унії Ходкевич не міг створити друкарям умов для продовження роботи і за­пропонував подарувати кожному сільце, щоб вони осіли на землі, друкарі після тяжких роздумів розійшлися: Іван Федорович — до Львова, а Петро Мстиславець — до Вільна. Рішення Петра Мстиславця бу­ло цілком зрозумілим: у Вільно на той час вже знали друкарство, за­початковане 1525 р. Г. Скориною. Обґрунтованим, як показала істо­рія, було й рішення Івана Федоро­вича. Щоправда, підтримку у Льво­ві він знайшов не одразу і не у тих більш заможних колах, де спочатку шукав, а серед небагатого міщан­ства і духівництва: «І багато разів приходив до багатих і знатних лю­дей, прохаючи в них допомогти, і падав на коліна і схилявся до землі, й сльозами, що йшли від серця, но­ги їхні омивав і не раз і не два, а ба­гато разів, і в церкві всім священ­никам велів оголосити. Та не впро­сив.. Але деякі малі в духовному чині, незнатні люди подали допо­могу. Не думаю, що вони то з надміру багатства робила». Приїзд Івана Федоровича до Львова був надзвичайно важливим політичним актом, який поставив друковане слово на службу єдності східнослов'янських народів, спри­яв поширенню серед них освіти і культури. На Україні Іван Федорович за­снував дві або три друкарні. Першу з них він створив у Львові на кошти дрібного міщанства і духівництва, використовуючи друкарське зна­ряддя, привезене з Москви, і випу­стив у ній дві книги. Іван Федорович віддав свою друкарню в заставу, а сам перей­шов в управителі Германського маєтку князя Костянтина Острозь­кого, зважаючи на обіцянку князя створити друкарню в Острозі. Дру­карня ця почала роботу в кінці 70-х років XVI ст. Власником її був Кос­тянтин Острозький, а друкарем — Іван Федорович, який в 1582 р. за­лишив Острог. Друкарня працюва­ла до 1582 р. і випустила понад 20 книг. Іван Федорович 1582 р. повер­тається до Львова, де заснував ще одну друкарню. У 1583 р. Іван Фе­дорович помер і був похований на подвір'ї Онуфріївського монастиря. У Львові Іван Федорович здій­снив два видання — «Апостол» і не­великий буквар, складений, за сло­вами самого друкаря в його після­мові, «для скорого учения детей». Примірників «Апостола» і зараз є близько ста, а буквар зберігся в єдиному примірнику. Вивезений ще yXVII ст. в Італію, цей примірник згодом потрапив до США, де і зберігається у бібліотеці Гарвардсь­кого університету. В Острозі 1580 р. було випуще­но «Новий завіт з Псалтирем», 1581 р. — «Хронологію» невеличку вір­шовану книжечку на дві сторінки, складену Андрієм Римшею. Того ж року вийшла найбільша і найдоско­наліша щодо друкарської майстер­ності книга Івана Федоровича — повна «Біблія» обсягом 1256 сторі­нок. Видав Іван Федорович в Ост­розі також буквар, примірник якого зберігся в Німеччині. Перехід на початку XVII ст. до мануфактурного способу вироб­ництва привів до швидкого розвит­ку великих друкарських центрів: Львівської братської друкарні, дру­карні Києво-Печерської Лаври, в кінці сторіччя — Чернігівської. Друкарня Києво-Печерської Ла­ври була заснована 1615 р. Архи­мандритом Єлисеєм Плетенецьким на базі купленої ним Струтинської друкарні Федора Балаба­на. Крім Лаврської у Києві 1624— 1631 pp., діяла друкарня Т. Вербицького, продана ним 1627 р. С. Соболю.

Лаврська друкарня . Друкарня Києво-Печерської Лаври — одна з найстаріших в Україні. Вона діяла понад триста років, з початку XVII ст. і до 20-х років XX ст. її численні ви­дання були знані і користувалися попитом у країнах Європи, особли­во на Балканському півострові, там, де здебільшого жило слов'янсь­ке населення. Торкаючись питання історії ство­рення друкарні, варто сказати, що ще у XVIII ст. в наукових колах вис­ловлювалась думка, нібито друкар­ня Києво-Печерської лаври запо­чаткувала свою роботу у першій половині XVI ст. «1531 г. Константин Иванович князь Острозский, воє­вода Троцкий, гетман Великого княжества Литовского, староста браславский и винницкий подарил Лавре из Острозской типографи буквы и все орудия к печатному де­лу принадлежащие.. По доставле­нию оних букв и орудий построен был вне Лавры, против Николаев­ского (т. е. Больничного) монасти­ря дом деревянный и при нем цер­ковь деревянная Св. Екатерины, в коем производилось печатание книг с 1533 по 1706 год; а сего го­да великий государь Петр Первый, начиная строить Киево-Печерскую крепость, повелел церковь снять, и дом печатный перенести внутрь Лавры», зазначав в «Кратком исто­рическом описании Киево-Печерской лавры» в 1795 р. Самуїл Мис­ливський. Відомий бібліограф першої по­ловини XIX ст. Василь Сопиков і ми­трополит Київський Євгеній Болхо-вітінов заперечували, що саме так це відбувалось, посилаючись на такі факти. По-перше, за життя князя Костянтина Івановича (по­мер 1530 р. ) друкарні в Острозі не було. Там вона почала працювати 1578 p., заснована Іваном Федоро­вичем за розпорядженням Костян­тина Костянтиновича Острозького. По-друге, у відомому «Візерунку цнот» (1618) зазначається, що ар­химандрит Києво-Печерської лав­ри Єлисей Плетенецький придбав «припалу порохом» друкарню у на­щадків шляхтича Федора Юрієвича Балабана із Сірятина і перевіз її об­ладнання до Києва в Лавру. Ця зна­менна подія датується 1615 роком. Через рік у стінах нової друкарні і побачила світ перша її книжка «Ча­сослов». Відтоді, вважається, і роз­почалася діяльність друкарні Киє­во-Печерської лаври, що досить скоро стає провідною в Україні. Як відомо, Іван Федорович заснував 1573 року першу друкарню у Льво­ві, а через п'ять років в Острозі, де надрукував славнозвісну Біблію (1581) та «Азбуку». В Острозі дру­карня працювала ще майже 20 ро­ків після смерті Федоровича — до 1612 року. Брестська унія 1596 ро­ку, зміцнення позицій католицької церкви, уніатів обмежували діяль­ність Струтинської та Острозької друкарень. Вони змушені були припинити свою роботу. Центр ук­раїнського книгодрукування пере­міщується на Наддніпрянщину, в Києво-Печерську лавру. П. Троцький в статті «Краткий исторический очерк Киево-Печерской лавры» 1865 р., посилаючись на якісь старовинні каталоги, також робив спробу довести, що друкар­ня існувала ще до 1615 року. Він писав, що в Броварах знаходилась «Общая минея», а в с. Романівка «Псалтырь», і що ці книги нібито бу­ли надруковані в Лаврі в 1608 і в 1609 роках. Та це, однак, досі не підтверджено ні наявністю самих книжок, ні свідченням відповідних документів. Невипадково Микола Закревсь-кий в своєму «Описі Києва» 1868 р. (том другий) з цього приводу пи­сав: «Сумнів — чудова річ в науці, він шлях до істини в справі істо­ричної науки необхідні документи або незаперечні факти, а не голі слова... Покажіть нам книги, тоді ми вам повіримо». Отже, поки за­лишається достеменно підтверд­женим тільки факт випуску першої книги Лаврської друкарні в 1616 році. Єлисей Плетенецький об'єднав навколо себе чималий гурток висо­коосвічених, що уболівали за ви­давничу справу і справу право­славної церкви, однодумців. Вони розгорнули роботу з друкування необхідних книг. Для цього в деяких монастирських селах було налаго­джено виробництво паперу, а для оформлення книжки залучались кращі сили художників-граверів. На території Лаври була створена майстерня з виготовлення фіні­фтевих оздоб. Загальне визнання здобуло мистецтво карбування, виконання металевих, шкіряних і оксамитових справ. Вся справа внутрішнього і зовнішнього офор­млення лаврських стародруків бу­ла поставлена на досить високий рівень, тому вони належно цінува­лися як в Україні, так і за її межами — в Болгарії, Московії, Румунії, Сербії. У XVII ст. в період піднесення національно-визвольного руху ук­раїнського народу, в Лаврській друкарні було здійснено понад сто видань. Дуже цікавою книгою є «Анфологіон» 1619 р. Гравюри, вміщені в ній, мають неабияке пізнавальне значення. Привертають увагу май­стерно виконані зображення ікони Успінія Богородиці, князя Володи­мира Святого, Бориса і Гліба та за­сновників Києво-Печерського мо­настиря, преподобних Антонія і Феодосія. 1627 року побачив світ знаме­нитий «Лексикон словенороський і імен толкованіє» Памви Беринди. Автор книги — талановитий лекси­кограф, видавець, поет, художник. У «Лексиконі», налічується близь­ко семи тисяч слів. Усі вони мають відповідне до того часу наукове тлумачення. Памво Беринда та йо­го брат Степан тривалий період працювали у друкарнях Стрятина, Львова і Києво-Печерської лаври. Гравюри, що ввійшли до «Тератургіми» 1638 р. Афанасія Кально-фойського, — важливе джерело вивчення історії вітчизняної архі­тектури. Варто підкреслити, що до книги доданий своєрідний план­карта Києва і Лаври. На ньому зоб­ражено різні споруди, а також по­значено інші цікаві місця з дотри­манням їх пропорцій відносно одне одного тощо. Саме відтоді, можна впевнено говорити, розпочинаєть­ся українське картодрукування, тобто майже на три чверті століття раніше, ніж це стверджувалося до­недавна. Кальнофойський присвя­тив свій твір князю І. Святополку-Четвертинському. В книзі вміщено герб князівського роду у вигляді ге­неалогічного дерева, що увінчува­лось короною. Так підкреслюва­лась роль православної знаті, яка не поступалася за походженням католицькій. Це було своєрідним проявом ідеологічної боротьби, що точилася в тогочасній літературі і суспільстві. Лаврська друкарня кілька разів видавала «Києво-Пе­черський патерик» — життєпис по­движників святої віри, і тих, хто бу­дучи ченцем, прославився правед­ними діяннями, талантами зодчих, художників, літописців, друкарів. У 1674 р. побачив світ «Синопсис» (Огляд) — перший короткий нарис Історії України та Росії з давнини і до останньої чверті XVII ст. Він не­одноразово перевидавався і широ­ко використовувався до початку XIX ст., як офіційний підручник. Києво-Печерська друкарня, що завдячувала своїми досягненнями багатьом майстрам книжкової справи, які в ній працювали, протя­гом тривалого часу відігравала визначну роль у духовному житті українського народу. Та після вста­новлення царськими властями су­ворої цензури, що істотно обмежу­вала її самостійність, а також з роз­ширенням діяльності новостворених гражданських друкарень в інших містах України Лаврська дру­карня поступово втрачає своє провідне значення. Правда, її ро­бота продовжується і досить інтен­сивно до початку революції і гро­мадянської війни, а за тиражами видань, особливо літератури попу­лярної, що розрахована була на рекламу Лаври, в окремі роки по­чатку цього століття досягала відмінних показників, Однак тепер це вже була не та книжка, яка тво­рилась в минулому за всіма вимо­гами високого мистецтва. Слід зазначити, що в другій по­ловині XIX—на початку XX століть друкарня мала добре технічне об­ладнання, деякі поліграфічні маши­ни були закуплені за кордоном. Працювали в ній підготовлені, зна­ючі свою справу люди, як лаврські, так і наймані. Не зайве дещо сказати про саму будівлю, де знаходилась друкарня і де з 1972 р. розміщений Музей книги і друкарства України. Спо­чатку друкарня перебувала в одно­поверховому дерев'яному будинку (за гравюрою 1638 р. ) У 1701 р. на його місці споруджено кам'яний корпус, що постраждав від пожежі 1718 р. У 1721—22 pp. при віднов­ленні його розширили і надбудува­ли другий дерев'яний поверх. У се­редині XVIII ст. було здійснено пе­ребудову східної частини, а півден­ну укріпили аркбутанами. У 1772— 73 pp., після чергової пожежі кор­пус перебудовувався майстрами на чолі зі С. Ковніром. У другій по­ловині минулого століття проводи­лись реставраційні роботи під на­глядом архітекторів П. Спарро і В. Сичугова, Тоді двоповерхова ка­м'яна споруда остаточно набрала тих форм і того декору, який має нині. Перший поверх західного фа­саду прикрашають напівблоки, пі­лястри, високі вікна в обрамленні оригінальних наличників. Над ними вздовж фасаду протягся живопис­ний пояс із кольорових керамічних розеток. Південно-східний бік кор­пусу вінчають башти, що надає споруді казкового вигляду. Зами­каючи головний двір Національно­го заповідника зі сходу, будинок з його пластичною наснаженістю стін, аркбутанами та баштами по­силює враження урочистої підне­сеності і загадковості. Це справж­ній пам'ятник архітектури епохи бароко. В Лаврській друкарні плідно пра­цювали П. Беринга, І. Борецький, І. Галятовський, І. Гізель, Т. Земка, Л. Зизаній (Тустановський), Г. Левицький, О. Митура, П. Могила, Л. Тарасович, І. Ширський та багато інших, їхніми розумом і руками створені прекрасні книги, що пере­жили віки і стали надбанням скарб­ниці вітчизняної культури та заслу­говують на шанобливу пам'ять вдячних нащадків. І нині, в рік 1000-ліття літописання і книжкової спра­ви в Україні, в чудовому, оновлено­му після ремонту будинку-музею книги і друкарства пломенить нез­гасно дух Українського народу. Чернігівську друкарню заснував 1679 р. Лазар Баранович — пись­менник, громадський і церковний діяч. При друкарні працювали па­літурня та майстерня, що виготов­ляла пуансони і відливала літери. Про значний розмах діяльності цих друкарень свідчить те, що Лаврська за другу половину XVIII ст. випустила 120 книг, Чернігівська за 20 років — 40 книг. Поряд із друкарнями релігійних установ діють, особливо на заході України, приватні друкарні. Так, однією з найбільших у Львові була друкарня Михайла Сльозки (1638— 1667 pp. ), але її поглинає братська друкарня. Характерним для цього часу є поява друкарень у порівняно неве­ликих населених пунктах. Так, з 27 друкарень, що виникли на заході України у XVII ст., 11 розташувалися у Львові, а 16 — у Стрятині, Кри-лосі, Добромилі, Угорці, Яворові, Грушеві, Уневі, Почаєві та інших містечках і навіть селах. Майже всю продукцію друка­рень XVII ст. становили книги і нав­чальна література — букварі, гра­матики, а також використовувані для навчання псалтирі і часовники, які мали великий попит і видавала­ся найбільшими тиражами. Якщо середній тираж «Апостола» та «Євангелія» в XVII ст. — першій чверті XVIII ст. становив 1000 при­мірників, то середній тираж «Бук­варя» перевищував 4 000 примір­ників. У 1627 р. в Києві був надрукова­ний перший на Україні словник «Лексікон славеноросскій і імен толкованіє» Памви Беринди, який містив переклад і тлумачення близько 7000 слів. У друкарні Києво-Печерської лаври в XVII ст. вийшли два визнач­ні видання, що понад сто років слу­жили посібниками з всесвітньої та вітчизняної історії: «Синопсис» і «Києво-Печерський патерик». Ви­пускаються також брошури, в яких працівники Лаврської друкарні здебільшого у віршованій формі відбивали своє ставлення до виз­начних подій і діячів епохи. На Україні в XVII ст. поширюють­ся гравіювання на міді і офорт. Ве­ликий внесок у гравіювальну май­стерність зробили працівники Киє­во-Печерської друкарні Інокентій Ширський і Олександр (Антоній) та Леонтій Тарасевичі. 3

Основним знаряддям друкуван­ня лишався друкарський верстат. На масивних дубових лежнях за­кріплювалися колода — основа для стовпів, які підтримували горизон­тальну перекладину. Перекладина кріпилася на стовпах за допомогою клинів. Друга, верхня перекладина використовувалася для кріплення притискного пристрою, основу якого становили металевий стер­жень з гвинтовою нарізкою у верх­ній частині і прес. Нижня частина преса закінчувалася стержнем із загостреним кінцем, який переда­вав тиск на притискну плиту. Гвинт у верхній частині преса взаємодіяв з гайкою, закріпленою у верхній перекладині. Прес приводився у рух важелем. Набір, стиснений у металевій рамі та вміщений у дерев'яний ящик, ставився на висувну дошку — ковчег. До ковчега рухомо прикріплювалася затягнута шкірою рама — тимпан з голками, на які перед друком накладали чистий аркуш паперу. На форму за допомогою шкіря­них подушечок, натягнутих на де­рев'яні держаки, наносили фарбу. За допомогою системи шесте­рень з рукояткою ковчег підводили під прес, після чого тягли ручку преса. Плита притискала паперо­вий аркуш до покритого фарбою набору, і отримували відбиток. Потім важіль відтягали, прес піднімався, ковчег відходив назад, з тимпана знімали віддрукований аркуш, наколювали на нього дру­гий, і тиснення повторювалося. Мережа друкарень не змінюєть­ся протягом XVII ст. аж до останньої чверті його. У кінці сторіччя в зв'яз­ку із встановленням адміністрати­вного управління на Україні з'яви­лися перші цивільні друкарні. У 1764 р. створюється цивільна дру­карня у Єлисаветграді — при Ново­російському губернському прав­лінні. В 1788—1789, 1791—1792 і в 1793 pp. працювала похідна дру­карня князя Потьомкіна у Кремен­чуку. В 1793 році створено друкарню при приказі громадської опіки в Харкові. У Миколаєві 1797 р. відкрито друкарню при адміралтействі Чор­номорського флоту. В 1799 р. була заснована Київська губернська друкарня, а в 1789 р. була заснова­на друкарня в Чернівцях. У техніці й організації друкарсь­кого виробництва XVIII ст. не відбу­вається значних змін. Лише де­рев'яні деталі у друкарському вер­статі замінюються залізними. На кінецьXVIII ст. встановлюється дру­карська система мір, на основі якої виготовляють друкарський мате­ріал — шрифти: основна друкарсь­ка одиниця виміру — пункт (0, 376 мм), стандартні кеглі — розміри шрифта, що визначаються відстан­ню між верхньою і нижньою стінка­ми ніжки літери, ріст — відстань від нижнього кінця літери до верхньо­го, включаючи її очко. Це одна з перших спроб стандартизації дета­лей у промисловості.

Нові друкарні . Цивільне друкар­ство на Україні інтенсивно розви­вається у Харкові, Одесі і Києві. У 1811 р. на Україні було п'ять при­ватних друкарень (на Волині), де існували старі традиції друкарської справи. Існували також на Україні й одинадцять казенних друкарень: шість належали губернським пра­влінням, дві — приказам, одна — Карантинній конторі, одна універ­ситетська (у Харкові), одна — Чор­номорському адміралтейству (у Миколаєві). Діяли також церковні друкарні Києво-Печерської Лаври та Почаївського монастиря. Через 22 роки на Україні було вже 14 казенних друкарень та ряд приватних. Як і раніше, приватні друкарні зосереджувалися в ос­новному на Волині. Діяли в цей час літографії: дві державні — у Києві та дві приватні — у Бердичеві й Одесі. Серед нових видавничих цент­рів на початку XIX ст. виділяється друкарня Харківського університе­ту, що розпочала свою роботу 1804 року. З 1805 року по 1863 рік у цій друкарні вийшло 718 томів книг. Тут видавалися і журнали. З відкриттям 1834 р. Київського університету розгортає діяльність і друкарня при ньому. У Києві від­криваються приватні друкарні Вальнера та Гліксберга. К 40-х ро­ках розгорнулися цивільне книгод­рукування і випуск газет у молодо­му місті Одесі.

Розвиток друкарської техніки . У XIX ст. починаються серйозні зміни в друкарській техніці. Першим значним нововведенням була літо­графія — камнедрукування. Винай­дена у 1796 р. А. Зенефельдером, вона з початку XIX ст. стала одним з основних видів книжкової графіки. Принцип її ґрунтується на тому, що плити дрібнозернистого вапняка після нескладної обробки здатні відштовхувати жирну фарбу. Вико­риставши це явище, Зенефельдер запропонував друк з плоскої (нерельєфної) форми, в якій нічого не треба ні виплавляти, ні вирізьблю­вати. Літографія виявилась більш дешевим і простим способом ілюстраційного друку, ніж гравюра, да­вала можливість одержувати біль­ше відбитків. До того ж, мала кращі зображувальні можливості: літог­рафський камінь передавав і рису­нок спеціальним олівцем, який да­вав густий штрих, і тонкі світлотіньо­ві відтінки, і рисунок літографською тушшю (пензлем, пером), і кольо­рові рисунки. У 1822 р. в приміщенні друкарні Міллера у Львові (нині тут навчальні майстерні Української академії друкарства) засновується перша на Україні літографія. Пізніше літог­рафські заклади виникають у Києві, Одесі, Харкові. Важливим нововведенням пер­шої половини XIX ст. була «швидко-друкувальна» машина. Старий дру­карський верстат, як відомо, давав за день більше 1200 відбитків. Створення нового винаходу пов'я­зане з вимогами газетного вироб­ництва, коли треба друкувати ве­ликі тиражі в короткий час. У 50-ті роки XIX ст. «швидкодрукувальні» машини вже працювали в 7 най­більших друкарнях Львова і Києва. Перша друкарська машина була винайдена Ф. Кенігом на початку XIX ст. Принцип друкування в ма­шині не змінювався, але з робітни­ка були зняті потреба посувати форми під прес (це робив тепер та­лер, рухаючись на своєрідному стані — рейках), необхідність кру­тити гвинт або натискати важіль. Щоб притиснути папір до форми, — це робив циліндр, який ніс на собі аркуш паперу і, таким чином, замінив колишнього друкаря-тередорщика. Пізніше на місце поміч­ника друкаря, який подушечками наносив фарбу на форму, прийшов фарбовий апарат з системою ва­ликів, одні з яких розвальцьовува­ли фарбу, інші наносили її на фор­му, коли талер, рухаючись по рей­ках, підводив її під вальці. Форма з нанесеним на її друку­ючі елементи тонким шаром фарби просувалася на талеру під циліндр з накладеним на нього аркушем паперу. В результаті узгодженого руху циліндр з папером притискав­ся до форми на талері, і на папері відбивалась уся форма. Щоб зро­бити тиск, а отже і друк рівномір­ним, на циліндр намотували кілька шарів полотна і паперових прокла­док, під окремі місця набору на та­лер підкладали шматки паперу або картону (так звана приправка). Це дозволяло добиватися однакової інтенсивності друку, хоч його якість на друкарській машині ще довго була нижчою, ніж на рухомому вер­статі. Зате талер можна було зро­бити тепер більшим, і виникла можливість друкувати за один раз 16 сторінок — цілий аркуш. Це була так звана «плоскодрукарська» машина високого друку. Для бланкової і текстової продукції невеликого формату, яку немає по­треби зшивати чи складати у зоши­ти, вигіднішими виявилися маши­ни, де і форма, і поверхня, що при­тискає до неї папір, плоскі. Маши­ни ці, які за способом нанесення зображення на папір наслідували друкарський верстат, назвали ти­гельним. Зростання випуску періодичних видань ставило перед друкарсь­кою машиною вимоги більшої опе­ративності. Строки виходу і великі тиражі багатьох газет другої поло­вини століття не могли бути забезпечені машиною Кеніга. У 1863 р. У. Буллоком (США) була сконструй­ована перша ротаційна друкарська машина. Вона мала два циліндри, що безперервно оберталися з по­стійною швидкістю. На одному циліндрі розміщувалась друкарсь­ка форма, на другому — розмоту­ваний з рулонів папір. У місці зіт­кнення двох циліндрів папір прити­скався до форми, і відбувався друк. Ротація дозволяла одержувати де­сятки тисяч відбитків за годину. Зазнає серйозних змін і другий спосіб друку — літографський. У 1827 р. створюється така плоскод-рукарська машина, в якій замість рельєфної форми на талер вста­новлювався літографський камінь. Наприкінці століття робляться спро­би застосовувати ротаційний спо­сіб плоского друку, при цьому спо­собі друкарська форма виготов­ляється на тонкій цинковій або алюмінієвій пластині, що закріплю­ється на циліндрі друкарської ма­шини.

У 1904 р. був винайдений ще один спосіб плоского друку (цей термін з'явився в кінці XIX ст. на по­значення друку з не вирізьбленої, плоскої форми) — офсетний.

Принцип офсетного способу друку полягає в тому, що фарба по­дається з друкарської форми на гу­мову поверхню і лише з неї — на папір. Це дало можливість впрова­дити швидкісні ротаційні машини з плоским способом друкування. Еластична гумова передатна по­верхня дозволяє легше досягти рівності тону, регулювати дефор­мації паперу. На початку XIX ст. був механізо­ваний і друк з форм, в яких друку­ючі (зображувальні) елементи мі­стяться нижче пробільних (так зва­ний глибокий друк). Техніка його починається з гравюри на металі. У XIX ст. застосовується спосіб фото­графічного зображення на поверх­ню металевої пластини з наступ­ним хімічним виготовленням дру­куючих елементів. Для глибокого друку застосову­ються ротаційні машини, в яких фарба з пробільних — дещо підви­щених елементів форми знімаєть­ся ідеально припасованим ножем — ракелем. Глибокий друк дає особливо добрі результати при друкуванні ілюстрацій. Отже, в результаті технічного перевороту на кінець XIX ст. замість друкарського ремесла створюєть­ся галузь промисловості з спе­цифічною технікою і технологією. З'являються нові терміни: високий друк (або типографський, що був прийнятий у класичній друкарні), плоский друк (літографський, оф­сетний) та глибокий друк. У цей же час друкарські машини відповідно із способом друку поділяються на плоскодрукарські, або типографсь-кі, — для високого друку (плоскод-рукарська тигельна та ротаційна), для плоского друку (літографська) та для глибокого друку. Відбу­вається поділ способів відтворення ілюстративних зображень: гальва­нотипія, цинкографія, автотипія (растрова цинкографія), фототи­пія. У зв'язку з наявністю багатьох способів друкування у працях тео­ретиків вперше вживається слово поліграфія (полі — багато, графія — писання).

Історія друкарської машинки

Теплих лампових друкарських машинок більше немає. Останній завод по їхньому виробництву, Godrej and Boyce, закрився в 2011 році. Воно і не дивно.

 Якщо в 1989 році завод продавав по 50 000 машинок у рік, то в 2009 - усього 800. Попит зник разом із розвитком комп'ютерів.

 До слова, останню машинку зробили в 2009, а до 2011 завод просто звільняв склад. У квітні там залишалося 500 машинок. 500 останніх нагадувань про еру, коли граматичні помилки були на вагу нового аркуша паперу. Коли люди дійсно думали над тим, що пишуть: )

 Перший " Клац! " друкарської машинки

 Перша спроба створити друкарську машинку датується 1714 роком. Тоді якийсь англієць Генрі Мілл зареєстрував патенти на " машину швидкого друку текстів" і " послідовний друк текстів на папері". Однак, особливих успіхів він не досяг. Або ж, ми про них просто не знаємо.

 Пройшло 100 років. Наступним у списку став італієць Пеллегріно Туррі, більш відомий як винахідник копіювального паперу. І ми знову нічого не знаємо про його успіхи. Або їх відсутності. Однак, деякі документи надруковані за допомогою його пристрою збереглися й донині.

 Може здатися, що відсутність докладної інформації про перші друкарські машинки ще не є ознакою фіаско їхніх творців. Але це так. Якщо інструмент для друку книг не зміг розповісти про себе на їхніх сторінках, то навряд чи він користувався особливим попитом.

Занадто гарний пристрій для друку

 Будь-який світовий винахід з 100% імовірністю було винайдено яким-небудь українськім або російськім сільським ученим за сто років до офіційної дати...

 Першу якісну й ефективну друкарську машинку винайшов Михайло Іванович Алісов, простий колезький секретар із Курська, створив свій Скоропечатник в 1870 році. Унікальний апарат, головною метою якого було замінити спосі

12345678910Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: