Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Головні елементи глобальної економіки




Глобалізація економічного розвитку випливає з гли­бокої взаємозалежності складових частин світового господарства, з його єдності та цілісності, що посилюється в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва й обігу, інтенсифі­кації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий процес глобального синтезу світового масштабу, який втягує у свій вир практично всі країни світу.

Цей розвиток не є односпрямованим, лінійним, який передба­чає створення єдиної й монолітної міжнародної економічної сис­теми. Поряд b глобальною інтеграцією проявляються дезінте-граційні тенденції, і не лише у світовому масштабі, а й у межах окремих країн. Яскравим прикладом тут може бути колишній СРСР. Конкретна практика, що виходила з певного примату по­літики, ідеології над економікою, призвела до серйозних перекосів в економічному розвитку і країни в цілому, й окремих республік та регіонів.

Однак домінуючою все ж залишається тенденція до всесвітньої економічної інтеграції, а отже, і до глобалізації господарського розвитку й окремих країн, і світової економіки в цілому. Гло­балізація економічного зростання означає не що інше, як установ­лення безпосереднього зв'язку національної економіки і світового господарства, їх глибокий взаємовплив. У наш час жодну госпо­дарську акцію навіть середнього масштабу неможливо здійснити у відриві від світогосподарських процесів. Тут даються взнаки, по-перше, масштаби сучасного виробництва, по-друге, піднесення ролі міжнародного поділу та кооперації праці в розвитку націо­нальних економік.

Глобальний характер сучасних економічних процесів полягає насамперед у тому, що господарські системи сягають планетарних масштабів. Нині досить виразно проявляється тенденція до зрос­тання ролі зовнішніх, інтернаціональних чинників у процесі економічного розвитку. Все це зумовлено насамперед масштабами сучасного виробництва, особливостями технологічної революції, загостренням проблеми ринків, зовнішнім фінансуванням роз­витку, різкими розбіжностями між окремими країнами в забезпе­ченості природними та іншими ресурсами. Зрештою досягнення економічного оптимуму передбачає найширше використання мак­симального господарського простору: регіонального, континен­тального, планетарного і навіть космічного.


 



0-142



Розділі

Процес формування елементів глобальної економіки розви­вається одночасно в кількох напрямах. Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого — відносного насичення потреб усередині країни саме на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає пос­тійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній та натурально-речовій формах.

Другий напрям дещо протилежний. Він передбачає широкий вихід на світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці, які б забезпечу­вали безперервність і розширення процесу виробництва. Йдеться про широку закупівлю на світовому ринку машин та устаткування, нових технологій, сировини, матеріалів, електроенергії, нафти, газу тощо. Розширення цього каналу міжнародного економічного спілкування детермінується, з одного боку, неможливістю й еко­номічною недоцільністю виробництва в межах окремих країн усієї номенклатури, скажімо, продукції машинобудування. Економічно вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. З іншого боку, запаси природних ресурсів розміщені по країнах і регіонах украй нерівномірно, що потребує їх певного «перерозподілу» за допомогою світової торгівлі. Наприклад, на країни — експортери нафти припадає 37 % загальносвітового видобутку нафти, а споживають вони всього 15 %, відповідні показники для промислово розвинутих держав — 15 і 56 %.

Глобальна економіка включає в себе такі головні елементи:

• міжнародну науково-технічну сферу;

• систему міжнародного виробництва;

• світовий ринок і міжнародну торгівлю;

• міжнародну валютне-фінансову систему.

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентрова­но реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів ди-намізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг на­укової діяльності подвоюється приблизно кожні 10—15 років, а кількість науковців, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в 4 рази швидше, ніж загальна чисельність насе­лення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7—10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи


2. Світова економічна система на межі II і III тисячоліть

відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки. Згідно з прогнозами, у XXI столітті науково-дослідною роботою буде займатися близько 20 % працездатного населення. На цій основі посилю­ватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зрос­татиме ефективність використання всіх ресурсів. Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу ліцензій — майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Люк­сембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері виявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни.

Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію й нафтохімію, біо-технологію, ресурсозберігаючі технології. Відносно новим напря­мом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі об­числювальної техніки та засоби автоматизації, включаючи комплек­сно автоматизовані виробництва з використанням єдиних транс­портних систем та систем управління на базі ЕОМ.

Особливості сучасного етапу розвитку науково-технологічної сфери проявляються, зокрема, в змінах структури міжнародної торгівлі (рис. 2.1).

Як бачимо, за 20 років питома вага Товарів, що втілюють у собі високі технології, збільшилась у міжнародній торгівлі вдвоє, се­редні технології — майже в 1,5 раза за одночасного скорочення первинних продуктів та товарів із низькою технологією. Усе це сприяє піднесенню загального рівня світового технологічного роз­витку, розширює можливості використання технологічних ресур­сів менш розвинутими в економічному відношенні країнами. Ши­рока міжнародна кооперація в галузі науки й техніки, обмін тех­нологією, патентами та ліцензіями формують постійно діючу між­народну науково-технологічну систему.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної еко­номіки викристалізовується нині на основі взаємодії трьох най­головніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного під­приємництва. Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спіль­них підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного виробництва визначають зміст, динаміку і структуру господарської взаємодії в інших підсистемах світової економіки.





2. Світова економічна система на межі II і Ш тисячоліть

1976р.

1996р.

11%

13%

22%

22%

34%

4%

18%

32%

висока технологія середня технологія низька технологія

А інші первинні продукти

Рис. 2.1. Товарна структура міжнародної торгівлі за рівнем технологічної

інтенсивності Джерело: World Development Report. Knowledge for Development. 1998. P. 28.

У процесі посилення глобалізації господарського життя орга­нічно поєднуються національні та інтернаціональні форми вироб­ництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскра­віше це проявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від ЗО до 50 % матеріального, фінан­сового й технологічного обороту світової економіки.


2. Світова економічна система на межі II і Ш тисячоліть

У навчальній і науковій літературі досить поширена так звана еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Данінга. Він, зокрема, виділяє п'ять головних типів міжнародного вироб­ництва залежно від детермінуючих факторів:

• виробництва, що грунтуються на ресурсній базі й спільному
використанні капіталів, технології, додаткових активів, при­
родних ресурсів, інфраструктури, ринків;

• виробництва ринкової основи, які теж базуються на спільному
використанні капіталів, технології, інформації. Крім того, за­
стосовуються сучасний менеджмент і організаційний досвід,
здійснюються реконструкція й модернізація, вводяться в дію
інші потужності, досягається ефект економії в результаті
стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються
переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, від
стимулювальних заходів урядової політики;

• виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації про­
дуктів або технологічних процесів. Вони поєднують характерні
риси й особливості перших двох типів міжнародних вироб­
ництв, а також забезпечують широкий доступ до ринків, еко­
номію на масштабах і географічну диверсифікацію. Досягається
економія від спеціалізації й концентрації виробництва, зни­
ження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення під­
приємств у країні, що приймає;

• виробництва, пов'язані з торгівлею й розподілом продукту.
Джерела економії —скорочення затрат на виробництво і доступ
до місцевих ринків, близькість замовників, післяпродажне об­
слуговування;

• змішані виробництва, що становлять різні комбінації названих
чотирьох і використовують, крім того, переваги ринку та порт­
фельних інвестицій.

Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можли­вість реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та штерналізації. Додаткові переваги пов'язані зі спільним використанням активів та з трансакційними діями.

Переваги власності та нематеріальних активів втілюються у виробничих інноваціях, виробничому менеджменті, організацій­них і маркетингових системах, інноваційних потужностях (неко-дифікованих знаннях), людському капіталі, фінансах, «ноу-хау» та ін. Переваги спільного управління на базі об'єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили, при­родних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції, дешевих


Розділ І

ресурсів материнської компанії. З'являються більш сприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.

Переваги інтерналізації пов'язані насамперед з подоланням негативних чинників, що випливають із так званої відмови (не­спроможності) ринку (market faMure). Йдеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності, зміст якої визначають нематеріальні активи, що є більш гнучкими до змін кон'юнктури та можливої цінової дискримінації на-ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів, отримання економії від взаємопов'язаної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій, уникнення не­гативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль, податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію й обсяги витрат, включа­ючи технологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти перехресне субсидування, впроваджувати трансферні ціни, конкурентну чи антиконкурентну стратегію, повністю отри­мувати інтернальний ефект доти, поки, за Р. Коузом, «внут-рішньофірмові витрати менші, ніж витрати ринкових транс­акцій».

Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватись або в країні походження багатонаціональних корпорацій, або у прий­маючій країні, в тому числі шляхом створення філій, дочірніх компаній тощо. Тут виникають додаткові можливості ефективного просторового розподілу природних, техніко-економічних, інте­лектуальних ресурсів, а саме: грошей, енергії, матеріалів, ком­понентів, напівфабрикатів з метою зниження затрат і цін. На цю саму мету орієнтовані міжнародні транспортні й комунікаційні витрати, стимули інвестиційної діяльності. Долаються штучні бар'єри в торгівлі, створюється необхідна інфраструктура, вирі­шуються комерційні, правові, освітні, транспортні та комуніка­ційні проблеми. Мовні, етнокультурні, митні та інші розбіжності також використовуються з вигодою для підприємництва. Дося­гається економія внаслідок централізації наукових і маркетин­гових досліджень. Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на інститущйні основи розподілу ресурсів.

Усього на транснаціональні корпорації, де найповніше прояв­ляється міжнародний характер виробництва, припадає понад 20 % світової продукції та близько ЗО % світового промислового вироб­ництва й 1/5 внутрішньофірмової торгівлі.


2. Світова економічна система на межі II і III тисячоліть

Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є між­народна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій — портфельні і прямі.

Портфельні інвестиції —це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така форма міжнародного під­приємництва набула ще до Першої світової війни. Головним ін­вестором виступала Англія, яка була заінтересована в отриманні в такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претенду­вав тільки на чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед із допомогою банків чи ін­вестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні ін­вестиції занепали й відновилися лише в 60-ті роки.

Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними кашталовкладеннями в підприємства, землю чи рема­нент або ж здійснюються з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спіль­них підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета акцій. У між­народній практиці прямі інвестиції широко застосовуються транс­національними корпораціями для виробництва готової промисло­вої продукції, видобутку сировини, розширення сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.

Всього в другій половині 90-х років вивіз прямих інвестицій у світовій економіці перевищував щорічно суму в 400 млрд дол. Серед найбільших експортерів капіталу — США, Велика Бри­танія, Франція, Німеччина, Гонконг. Із усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більш ніж 90 % припадає на роз­винуті в економічному відношенні -країни. Майже 70 % прямих зарубіжних інвестицій переміщується між самими розвинутими країнами, решта спрямовується у країни, що розвиваються, та держави з перехідною економікою.

Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (joint ventures) та вільним економічним зонам. Спільні підприємства (СП) створю­ються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обме­женою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома головними ознаками: спільним


Розділ І

майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку. Сфера діяльності спільних підприємств охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, ін­формаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і після­продажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, стра­хової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної Європи, нових незалежних державах, що виникли на терені колишнього СРСР, у Китаї. Зокрема, в Польщі діє більше

6 тис. СП, Румунії —14,5 тис., Угорщині — 13,5 тис., у Китаї —
майже 40 тис. За оцінками, ЗО—40 % діяльності ТНК також
відбувається у формі спільних підприємств.

Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного ви­робництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг (oli sboiu), імпортно-промислові зони. За різними оцінками, у сві­товій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10 % світового товарообороту.

У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й тран­зитні зони та порти, технополіси і технопарки. У країнах, що розвиваються, більшість вільних зон орієнтована на експортне виробництво. Для країн з перехідною економікою характерним є використання різних видів комбінованих (комплексних) зон.

Найбільших масштабів розбудова вільних економічних зон на­брала у Бразилії та Китаї. Створена в Амазонії вільна економічна зона «Манаус» займає майже чверть території Бразилії (3,6 млн км2). Вона стала потужним полюсом зростання бразильської економіки. Загальний обсяг інвестицій у цю зону, починаючи від 1967 p., склав близько 14 млрд дол., а щорічний продаж продукції сягає

7 млрд дол. У Китаї статус вільних економічних зон отримали
чотири великі території та 14 приморських міст. Загальна сума
іноземних інвестицій становить тут 22 млрд дол. Через вільні
економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обороту
Китаю.

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзерка­люється рух різноманітних ресурсів, що переміщуються між краї­нами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжна­родний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжна­родної торгівлі в сучасному світовому економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 р. обсяг світової торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив 12 %, а в се-


Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...