Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Державна власність та регулювання соціально-економічних відносин

В економічній структурі розвинутих країн важливе місце належить державній власності, що дає їм змогу ефективно впливати на розвиток соціально-економічних процесів. Державна власність стала одним із визначальних факторів регулювання і передусім планування, прогнозування, програмування, здійснення антикризової політики, інтегрування тощо.

У сучасних умовах існують різні форми державної власності, які відрізняються за історичним походженням, способом одержав-лення, характером управління, за особливостями юридичних настанов та роллю в економіці. Наприклад, є державна власність, успадкована від епохи феодалізму і домонополістичного капіталізму: державні земельні угіддя (у Великій Британії вони складають понад 3 % усіх земель); фіскальні монополії — соляні у ФРН, Франції, Австрії, спиртові у Франції, пивоварні у ФРН; існують підприємства, що обслуговують збройні сили, та ін.

У більшості країн Західної Європи в державній власності перебувають залізниця, телеграф, пошта, радіо та інші засоби інформації.

Загалом державний сектор у розвинутих країнах можна представити у трьох формах: по-перше, це об'єкти (галузі), які цілком є власністю держави; по-друге, це об'єкти (сфери), котрі мають форму змішаної власності; по-третє, це фінансовий контроль держави над певними об'єктами (банками) і ресурсами. За рівнем функціонування державна власність може бути трьох видів: федеральною (наприклад, у США, ФРН), автономною (земельною) та муніципальною.

Причини утворення державної власності (держсектора) пов'язані з розвитком продуктивних сил і інтеграційних процесів, воєнними намірами держав, їхнім намаганням підтримувати потрібні їм приватні компанії, яким загрожує крах, із необхідністю тримати в своїх руках загальнонаціональні галузі та об'єкти (енергетика, атомні станції) або низькорентабельні традиційні галузі (вугільна промисловість, металургія і т. п.), створенням інфраструктури.

Певний вплив на формування держсектора зумовлений тиском робітничого класу та демократичних рухів, що проявилося в націоналізації ряду галузей та об'єктів приватного капіталу (особливо після Другої світової війни).

Розділ V

19. Економіка розвинутих країн

Основними шляхами утворення державної власності є такі: націоналізація приватних компаній, створення державою своїх підприємств через будівництво за рахунок ресурсів держбюджету або через купівлю частини акцій приватних компаній. У більшості країн ОЕСР після Другої світової війни таким чином було створено широкомасштабний державний сектор не тільки в галузі інфраструктури, а й у сфері промислового виробництва. За оцінками, господарський внесок державного сектора в економіку країн Західної Європи на початок 90-х років становив майже 14 %. Найбільшим він залишається в Італії, Франції, Австрії, Португалії та Греції — від 18 до 25 %. Ще досить значним є внесок державного сектора у ФРН, Іспанії, Бельгії, Нідерландах, Данії — від 9 до 15 %; помітна господарська роль державного сектора у Великій Британії та Люксембурзі — від 5 до 8 %. Порівняно з Європою США поступаються величиною державного сектора та його господарського внеску в економіку. Сучасна японська економіка відрізняється від західноєвропейської та економіки США значно більшою роллю державної участі при відносно меншій питомій вазі державних основних фондів і внеску державних підприємств у виробництво. Більше того, в останнє десятиліття проведено денаціоналізацію електроенергетики і залізничного транспорту, системи телефонного й телеграфного зв'язку. Досить велика участь держави в Японії здійснюється за допомогою довгострокових планів економічного розвитку, державного програмування, регулювання та проведення ефективної протекціоністської політики в життєво необхідних або стратегічно зорієнтованих галузях економіки (у 80—90-ті роки пріоритетними стали наукоємні галузі).

Поряд із зростанням державного сектора в більшості розвинутих країн до початку 80-х років збільшувалася питома вага національного доходу, що перерозподіляється через бюджетну систему держави (в 1,5 раза порівняно з кінцем 50-х років). Швидше порівняно з державними надходженнями зростала питома вага державних витрат у ВВП, яка сягає 34,2 % у Японії, 37,6 % у США і майже 50 % у країнах Західної Європи.

В цей період держава брала участь в усіх стадіях відтворю-вального процесу, її економічна політика передусім орієнтувалася на регулювання попиту майже у відповідності з кейнсіанськими рецептами управління економікою. На базі розвинутого державного сектора набуло поширення державне підприємництво як особлива форма регулювання господарства. Воно широко представлене передусім у тих галузях, які мають дуже важливе значення

для економіки, або в тих, що потребують великих капіталовкладень, а приватні чи колективні фірми не можуть забезпечити достатній прибуток для розширеного відтворення. Основними формами державного бізнесу виступають бюджетні (відомчі) підприємства і суспільні (публічні) корпорації, де всі акції належать державі, а не якомусь органу держуправління, а також змішані фірми, акції яких належать і державі, і приватним суб'єктам.

Незважаючи на юридичну і формальну незалежність державних підприємств, їхня діяльність спрямована на здійснення певних соціально-економічних цілей, які встановлюються урядом. Ці підприємства використовуються для запровадження в життя мак-роекономічної, регіональної, галузевої, технологічної та соціальної політики держави, а тому їхня діяльність часто не збігається з власним прагматичним (комерційним) інтересом. За їхньою допомогою здійснюються підтримка приватного бізнесу, підтягнення слабких ланок економіки, вирішуються військові завдання, а також чимало соціальних питань. Державний сектор бере участь у перерозподілі національного доходу на користь великих монополій. ТНК мають вигоди від занижених цін на продукцію націоналізованих підприємств, від низьких тарифів на транспортні послуги, електроенергію, метал, вугілля, а також отримують прибутки від купівлі та оренди побудованих державою підприємств. Унаслідок цього останні мають відносно низьку мікро-економічну ефективність порівняно з приватними, як це показали дослідження 60—70-х років, проведеш у США, ФРН, Австралії, Канаді та Швейцарії. Рівень витрат у них був на 10—15 % вищий, ніж в аналогічних приватних фірм.

Зміни у структурній та технологічній політиці промислово розвинутих країн наприкінці 70-х — на початку 80-х років, а також зміни у співвідношенні макро- і мікроекономічних мотивів відтворення та ефективності державного підприємництва вплинули на характер державного регулювання економіки, підсилили необхідність її лібералізації. Змістом лібералістської стратегії стає підтримка приватного сектора, ринкових структур, приватних виробничих інвестицій, малого та середнього бізнесу, активізація конкуренції. При проведенні реформ «перегулювання» підсилюється роль кредитних інструментів фінансової допомоги держави, а також податкових інструментів як стимулюючих факторів, відбувається скорочення прямих бюджетних субсидій та позик без повернення приватній промисловості. Цей процес можна назвати «розвантаженням» держави від безпосередньої господарської діяльності, від

Розділ V

19. Економіка розвинутих країн

прямого втручання в економічні процеси як наслідок розширення умов саморегулювання за рахунок ринкових механізмів. Найбільш помітним проявом курсу на лібералізацію економіки стали денаціоналізація і приватизація частини державної власності в промисловості та сфері інфраструктури, а також проведення господарських реформ управління, в тому числі державними компаніями. Цьому передувала широка комерціалізація діяльності державних підприємств, що за змістом є першим кроком на шляху до їх націоналізації. Перші програми приватизації у формі розпродажу державних активів були започатковані у ФРН, Швеції, Великій Британії, Нідерландах і Канаді. Дальшого поширення вони набули в середині 80-х років в Італії, Франції, Іспанії, Бельгії, Японії та ін. Приватизація відбувалася в основному через реалізацію акцій компаній на фондовому ринку, а також шляхом переговорів з конкретними покупцями.

Проведення приватизації ще не означає, що держава цілком усувається зі сфер, які раніше їй належали і жорстко контролювалися. Ці зміни мали загальну спрямованість на пошуки більш раціональної та ефективної системи зв'язків між державою і приватним капіталом, тобто на вирівнювання умов між державним і ринковим регулюванням. Це є доведенням на практиці відомого положення мікроекономічної теорії, згідно з яким зменшення втручання держави в економіку має позитивні наслідки для споживачів. Торкаючись цієї проблеми, тодішній Президент США Р. Рейган стверджував, що треба залишити приватній ініціативі всі функції, які індивідууми можуть реалізувати самі. А економічна роль держави полягає у створенні здорових та стабільних загальних умов, у яких приватний сектор може бути ключовим двигуном розвитку, зайнятості та зростання рівня життя.

В останнє десятиліття в розвинутих країнах, особливо в Західній Європі, на зміну державній політиці з широким державним втручанням в економіку, сильною державною підтримкою окремих секторів промисловості прийшла ринково-орієнтована політика, яка включає дерегулювання, денаціоналізацію, податкові реформи, а також вибіркову допомогу обмеженій групі галузей, що пов'язані в основному з наукоемкими високими технологіями та соціально значущими сферами. До цього спонукало зменшення бюджетних витрат на адміністративні цілі та державне управління на основі ліквідування застарілих адміністративних структур; підвищення ефективності стимулювання конкурентоспроможності галузей, які перебувають під безпосереднім контролем держави;

формування якісно нового типу інформаційного комплексу; і, нарешті, забезпечення на цій основі пожвавлення економіки в цілому.

Ослаблення прямого державного регулювання компенсується застосуванням інструментарію економічного регулювання. Воно здійснюється як на національному, так і регіональному рівнях і залежить від моделі управління економікою в тій чи іншій країні та рівня її економічного розвитку.

Нові підходи до управління економікою проявляються у процесі приватизації. Уряди багатьох країн виключають із списків приватизації галузі (підгалузі та об'єкти) інфраструктури, які мають високу капіталомісткість (електроенергетика, портові споруди, трубопроводи, залізниці, об'єкти зв'язку і т. п.). При цьому держава використовує різні форми, наприклад, збереження контрольного пакета акцій компаній у своїх руках. У деяких випадках держава залишає собі «золоту» акцію, що дає їй право накласти вето на небажані рішення нового керівництва компанії.

У країнах з досить розвинутим ринком цінних паперів держава здійснює і одночасно контролює приватизацію за допомогою продажу акцій на ринках цінних паперів. А країни з менш розвинутим ринком цінних паперів надають перевагу приватизації через аукціони або укладають угоди з конкретними покупцями, вибір яких є прерогативою держави.

Важливим напрямом впливу держави в розвинутих країнах є застосування особливого режиму регулювання в окремих сферах господарства шляхом визначення так званих «спеціальних» галузей. До них належать, як правило, забезпечення енергоносіями (нафта, газ) та іншими ресурсами, банківська справа, страхування, телекомунікації, міжнародні авіаперевезення тощо. Проводити підприємницьку діяльність у них можливо лише на основі виданих спеціальними державними шституціями відповідних ліцензій та встановлених норм і правил поведінки. Так, у Великій Британії ліцензії на право вести пошукові роботи щодо нафти й газу та займатися їх видобутком на материку видає державний сектор у справах енергетики, а страхова компанія отримує дозвіл на діяльність від Міністерства торгівлі та промисловості.

Досить помітну роль в економіці відіграє держава в Італії, ФРН, Нідерландах та інших країнах. Так, в Італії уряд має монополію на діяльність у таких важливих галузях економіки, як телефонний зв'язок, радіомовлення і телебачення; залізниці та авіалінії; виробництво сигарет і сигар. Безпосередній контроль значної частини національної економіки здійснюється через такі

Розділ V

19- Економіка розвинутих країн

потужні холдингові компанії, як ЕНІ, ІРІ, ЕФІМ, які діють у хімічній, енергетичній сферах та в металургії. Вони наділені великою самостійністю та відповідальністю і контролюються державою лише за допомогою фінансових важелів у напрямах, які відповідають національним інтересам.

⇐ Предыдущая 73 74 75 76 777879 80 81 82 Следующая ⇒