 |
Микола Хвильовий (1893-1933)
|
|
|
|
Можна по-різному оцінювати літературну творчість Миколи Хвильового. Так, приміром, С. Гординський вважає, що " в прозі 20-их років Микола Хвильовий займає чільне місце" та що його " Сині етюди" це " фактично" початок нової української прози". " Фрагмент", " Вальдшнепи", " Я", " Редактор Карк", " Санаторійна зона", " Арабески" та багато інших писані, – це твори, – зазначає критик, – яких ваговитості важко віднайти паралелі в світовому письменстві".
Однак літературна незавершеність, засмічена й неохайна мова, розхристана і неврівноважена манера письма, хаотична похмурість, певна імпресіоністична розпливчатість і нечіткість (" У моїх творах мжичка", за власним виразом Хвильового) – вказують, що зрілого Хвильового ми не знаємо з його літературних творів, що ми знаємо Хвильового тільки на початковому етапі його творчости.
Отже, коли в оцінці творчости Мик. Хвильового як прозаїка можуть бути певні й значні розходження, то жодних розходжень не може бути в оцінці Хвильового як центральної постаті в українському літературному русі 20-х років. Хвильового треба брати в цілому, як прозаїка і публіциста, автора " Синіх етюдів" і памфлетів, організатора й ватажка " Вапліте".
Якою мірою памфлети Хвильовою схвилювали сучасників, видно з слів Мих. Могилянського, який па одному з літературних диспутів сказав: " Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря! "
Враження наше було, наче вітер увірвався до хати, пронісся по кімнатах, захлопав вікнами, задзвеніли шибки, задзеленчало скло! Радісно!.. І разом з тим страшно!..
|
|
|
О. Шумський, друг і однодумник Хвильового, досить точно переказує етапи, за якими розгорталася " літературна дискусія 1925-1927 рр. ": " Літературна дискусія, розпочавшись виступами Хвильового проти графоманії, писаризму, неуцтва в літературі, так би мовити, боротьбою за якість, швидко переступила в боротьбу: за організаційні принципи поміж " Плугом" (масовізм) і " Вапліте" (академізм) і розгорнулась в площині суто принципових питань (Европа чи Просвіта) за перспективи розвитку української літератури й цілого соціяльно-культурного процесу" (Більшовик України, 1927, № 2, стор. 12).
Подорож 1924 на чолі " гартян" до Києва, знайомство з Зеровим, участь в літературній дискусії 1925 р. визначили для Хвильового напрямок його діяльности в другій половині 20-их років, рух од " Я" до памфлетів, од " Синіх етюдів" до " Камо грядеши”, од " Гарту" до " Вапліте".
Хвильовий став на бік тих, які, з зневагою одкидаючи " масовізм" і провінціялістичне просвітянство, захищали ідею високої, на европейський рівень знесеної, індивідуалізованої культури. Він приєднався до тих, що прагнули гірських верховин думки, де панує тиша і звідкіля одкривається відстань якнайширших у часі й просторі маштабів.
Він виступив патосним речником ідей, які до того часу були здобутком хіба що тільки вузького й замкненого гуртка й без нього, можливо, лишилися б у межах цього останнього. Він виніс їх на широкий простір і зробив їх здобутком загалу, відчувши в цих ідеях гіркий присмак народжуваної епохи і принадний знак нових обріїв. Він повірив у жертовну покликаність нашого часу, призначеного дати початок повій добі.
З великою й наполегливою пристрастю, з гарячковою піднесеністю, з ревністю відданого неофіта він викладав в своїх памфлетах інтуїтивно абож, краще сказати, емоційно щойно схоплені, ще не сформульовані конкретно ідеї. З гурткових ізольованих і замкнених ідей він творив основи свого світогляду. Перед ним відкрилася нова, доти незнана месіяністична віра в Відродження, в Ренесанс і, щільно пов'язана з нею, віра в епоху як принцип розмежування часу, в перспективи часу, які вимірюються тисячоліттями і в житті народів означають злам їх історичної долі. Він солідаризувався з тими, що пізнавали в нашій сучасності запах нової епохи і вірили в українське відродження. " Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап" (Україна чи Малоросія), – заявив Хвильовий.
|
|
|
Маштаби мислення Пилипенків здавалися йому дрібними. Совєтизованому неонародництву " плужан" він протиставляв вимогу культури, провінціяльному просвітництву – ідеал европеїзму і своєрідну концепцію української літератури, що починається " од Куліша" і прагне " джерел", спільних для всієї европейської культури.
В Пант. Куліші Хвильовий знайшов для себе прапор і ствердив ім'я, потрібне для уточнення орієнтації. У збірці памфлетів (1925) " Думки проти течії" Хвильовий писав: " Щодо ідеального револіоціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього европейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західнього інтеліґента " (стор. 53).
" Справжній европеєць", " тип західнього інтеліґента" – ось принципи, що на них орієнтується Хвильовий в своїх оцінках минулого й сучасного. Европеїзм – ось мірка його оцінок. " Наша орієнтація, – зазначає Хвильовий, – на західньоевропейське мистецтво, на його стилі, на його прийоми" (Культура і побут, 1926, XII, " Апологети писаризму" ).
І коли він каже Европа, він має на увазі не " техніку" і не " пролетаріят", а " европейського інтеліґента", і знов же не " Европу взагалі", а Вюртемберґ, німецьку духовну культуру, доктора Фавста, як втілення допитливого людського духу.
" Коли ми говоримо про Европу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку: є дещо серйозніше від останньої (Камо грядеши, стор. 61). " Це европейський інтеліґент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, – знайомий нам чорнокнижник з Вюртемберґу, що показав нам ґрандіозну цивілізацію й відкрив перед нами безмежні перспективи. Це доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух" (Думки проти течії, стор. 45).
|
|
|
Тут центральна ідея Хвильового. Тут те, що найбільше хвилювало й бентежило його в ті роки. " Психологічна Европа – ось та Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватися!.. Саме вона й виведе наше мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети" (Думки проти течії, стор. 46).
І далі він розкриває сенс своєї тези про психологічну Европу.
" Психологічна катеґорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадське життя. Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи" (Думки проти течії, стор. 44).
Ось та концепція, яку розвинув Хвильовий!.. Їй не можна закинути браку суцільности. Вона наскрізь – в кожній своїй тезі і в кожному своєму слові – гостро полемічна, різко скерована проти офіційного курсу партії, діяметрально протиставлена основним теоретичним настановам большевицької доктрини. Хвильовий проповідував те, що заперечувала партія. Він робив наголос на тому, що партія іґнорувала.
Хвильовий деклярував те, чого не визнавала партія. На перший плян він висунув не " матеріяльну базу", а " психологічну катеґорію", не " економіку", а " психологію", не " маси", а " особу", не " пролетаріят", а “інтеліґента", не " партію", що поглинула і заступила суспільство, і не скерований проти суспільства терористичний гніт партії, а в протилежність тому " громадську людину" і " соціяльний критерій", з підсумковим заключним висновком.
" Не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи".
Кристальна чіткість думки!.. Завершена ясність формули!..
Наша сучасність веде ґрандіозну боротьбу " за Европу" і “соціяльність” проти асоціяльного й антиевропейського большевизму. У Хвильового ми знайдемо проникливі спроби визначити суттєвий зміст цього протиставлення. " Европа це досвід багатьох віків. Це Европа ґрандіозної цивілізації. Европа – Ґете, Байрона, Ньютона. Це та Европа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу".
|
|
|
Без " Европи", поза Европою він не мислив собі " українського відродження". Шляхи України – шляхи Европи. Доля Сходу розв'язується в Европі.
Хвильовому не бракувало сміливости. Йому вистачило її, щоб кинути гасло: " Геть від Москви! Дайош Европу! ", щоб з европейських позицій дати відсіч тому, що сучасний критик зве " московським комплексом". " Москва, – кидає Хвильовий, – це Сухарьовка: буття визначає свідомість. Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства" (Думки проти течії, стор. 44). " Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватись на московське мистецтво" (Україна чи Малоросія).
" Оскільки паша література стає на свій власний шлях розпитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень".
Ні в кого не було сумніву, що, виголошуючи гасла " Геть од Москви! ", " Якнайдалі від Москви! ", " Дайош Европу! ", Хвильовий об'явив похід проти Москви, як " столиці Совєтського Союзу", як " центру світового комуністичного руху".
І червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 виніс про Хвильового постанову:
" Кинуті в пресі гасла орієнтації па Европу, " геть од Москви" і т. ін. в значній мірі показні... Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на ґрунті непу, бо вона під орієнтацією на Европу безперечно розуміє відмежування від фортеці міжнародної революції, столиці СРСР – Москви ".
Так уже 1926 року різко намітилась войовнича ворожість Хвильового у відношені до урядового курсу большевицької партії. Він вірив у культурне піднесення, а спостерігав запроваджувану большевиками на Україні матеріяльну і духовну деґрадацію. Він захищав " людину", а бачив цілковите знищення всього людського.
Йому була не чужа свідомість катастрофи, кризи й суперечности, як внутрішніх ознак часу, але він не міг згодитися з тим, що зубожіння й гніт, що батіг ҐПУ, що цілковита заборона мислення, що фізичне знищення інтеліґенції, що виснаження стаханізованого робітника й експропріяція колективізованого селянина, що хаос дезорганізованої країни, що насильництво, руїна, терор, голод, страх і смерть можуть бути виразами піднесення й свідченням розквіту.
|
|
|
Був 1933 рік, кінець квітня. Хвильовий нещодавно повернувся з села, куди він їздив, за власним іронічним висловом, " вивчати новий кардинальний процес соціялістичного будівництва – голод! "
Весь час після повороту він перебував в становищі внутрішнього напруження, знервованої екзальтації, що межувала з гістерією і одчаєм. Було ясно одне: так не може тривати далі. Рука мимоволі тяглася за револьвером. Щось повинно статися. Що? Він не знав.
Лютувало ҐПУ. Кругом відбувалися арешти українських інтеліґентів.
Він жив, як у лихоманці, з важким почуттям тягару, що тиснуло на серце.
І тоді одного ранку наприкінці квітня в нерухому тишу кімнати вдерся телефонний дзвінок. Дзвонили з квартири Ялового, найбільшого з друзів Хвильового, ініціятора Вапліте. Схвильований жіночий голос сповістив про несподіваний арешт Ялового.
Звістка приголомшила. Всередині якось похололо, кольнуло в серці. Тоді раптом все стало надзвичайно, прозоро ясним. Почалось! Перший Яловий! Другий він!., за ними прийде черга на інших! Немає сумніву йдеться про розгром Вапліте.
В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього його і його друзів. Це кінець!.. І тоді ж відразу прокинулася в ньому свідомість своєї відповідальности. Він мусить зробити все, щоб урятувати Ялового й інших. Він повинен зробити це.
Почалися важкі, метушливі, безглузді дні. Видзвонювання по телефону, мовчазне сидіння біля рурки в чеканні відгуку. Бігання по відповідальних робітниках. Звернення до ЦК. І жодних наслідків.
Вони не повірили його заявам про невинність Ялового. " Москва сльозам не вірить". А крові? Може " вони" нарешті повірять, коли він принесе " їм" кров'ю своєю стверджений одчай?! Ним опановує лихоманкова думка принести себе в жертву за Ялового, власною загибеллю врятувати тих, що стоять на черзі!
Тієї ночі, коли він обмірковував усе, зважував і вирішував, він не лягав спати. До самого ранку просидів він за своїм робочим столом. Написав останнього листа. І коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він підвівся і вийшов до загальної кімнати. Дружина ще спала, донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодиля снідати. Він привітався, як завжди, з поцілунком і жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефона і став дзвонити до своїх друзів письменників. Усіх просив прийти сьогодні до нього, послухати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком.
За годину у Хвильового вже був О. Досвітиій і Мик. Куліш. Сходилися й інші запрошені письменники. Усім упав у вічі надзвичайно піднесений настрій Хвильового. Він був схожий на людину, яка трошки випила. За чаєм розійшовся ще більше. Узяв гітару і з почуттям проспівав кілька улюблених пісень... Усі були захоплені. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.
– Ах, так! – схопився Хвильовий, – сьогодні я вас справді здивую. Мені так важко було писати цей твір. Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в сталінську епоху. І тому в мене з'явилось таке надхнення до цього твору. Може, сьогодні навчу я і вас, як треба й як не треба писати в наш час.
З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету.
Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, поки вийде Хвильовий з новим твором.
Раптом в кабінеті письменника почувся короткий, як тріск, револьверний постріл. У ту ж мить кинулися друзі до кабінету. За столом, відкинувши голову на спинку крісла, сидів Хвильовий.
В опущеній руці тримав він стиснений наган. Кругом крісла, як сніг, лежали білі клаптики подертого роману " Комсомольці". На них червоніли бризки крові.
На столі сліпою плямою білів прямокутник паперу, передсмертний лист, в якому Хвильовий писав:
" Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників.
Кров'ю моєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен... "
На похоронах Хвильового ще були присутні всі ваплітяни.
13 травня 1933 року Хвильовий покінчив життя самогубством, а тоді ж у травні був заарештований О. Слісаренко. Скоро після того – О. Досвітній і Остап Вишня, дещо згодом черга прийшла на інших!..
|
|
|
