Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Звернення стягнення на житло

У ст. 47 Конституції України чітко визначено, що кожний громадянин України має право на житло шляхом створення умов для будівництва житла, придбання його у власність або надання державою та органами місцевого самоврядування безоплатно чи за зменшену плату. У Конституції, Законі "Про власність", Житловому кодексі України зазначено, що житлові права громадян охороняються законом і ніхто не може бути виселений із приміщення, яке він займає, або обмежений у праві користування жилим приміщенням, інакше як з підстав і у порядку, передбачених законом.

Такий порядок може бути застосований у вигляді як кримінальної чи цивільно-правової відповідальності в частині майнових стягнень, що застосовується до правопорушника.

У Законі України "Про виконавче провадження" визначені умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які, відповідно до закону, підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб і в межах повноважень, визначених Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також рішеннями, що підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, що входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу" примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби.

Рішення, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою: 1) рішення, ухвали й постанови судів у цивільних справах;

2) вироки, ухвали й постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень;

3) вироки судів у частині позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення;

5) мирові угоди, затверджені судом;

6) рішення, ухвали, постанови господарських судів;

7) виконавчі написи нотаріусів;

8) рішення Конституційного Суду України у випадках, передбачених законом;

9) не сплачені у строк платіжні вимоги, акцептовані платником;

10) рішення третейських судів відповідно до законів України;

11) постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

12) рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках;

13) рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном тощо.

Заходами примусового виконання прийнятих рішень є 1) звернення стягнення на майно боржника; 2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням.

У період становлення ринку житла заслуговують на увагу випадки, коли у сфері цивільних правовідносин житло може бути громадянами втрачено, зокрема через підстави та у порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження". Цей Закон введений з 1 липня 1999 р., значно розширив перелік майна, на яке може бути звернено стягнення за рахунок житла, що перебуває у власності громадян (приватних житлових будинків і приватизованого державного житлового фонду).

У ст. 62 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено звернення стягнення на будинок, квартиру, приміщення, земельну ділянку. Звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадиться у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу провадиться звернення стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру.

Разом із жилим будинком стягнення звертається також на прилеглу земельну ділянку, що належить боржникові.

У разі звернення стягнення на будинок, квартиру державний виконавець запитує відповідні місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування про належність зазначеного майна боржникові на праві власності та його вартість, а також запитує нотаріальний орган, чи не перебуває це майно під арештом.

Одержавши документальне підтвердження належності боржникові на праві власності будинку чи іншого нерухомого майна, державний виконавець накладає на них арешт шляхом опису й оцінки за їх вартістю на момент арешту та надсилає нотаріальному органу за місцезнаходженням майна вимогу про реєстрацію даного факту.

Необхідно зазначити, що на практиці можуть виникнути різні життєві ситуації, які не однозначно повинні вирішуватися законом.

Так, ст. 62 Закону України "Про виконавче провадження" передбачає звернення стягнення на будинок, квартиру в разі відсутності у боржника достатніх коштів для задоволення вимог кредитора, наприклад, такий випадок може статися при виникненні заборгованості з квартплати. Але відсутність коштів у боржника (боржників) для обслуговування своїх зобов'язань, може виникнути за різних обставин. І житло можна втратити не тільки у випадках настання цивільної відповідальності за невиконання угод іпотеки (застава нерухомого майна, як спосіб забезпечення зобов'язань), а і за всіма іншими цивільно-правовими угодами, які укладають не тільки підприємці. Ними можуть стати громадяни, що потребують соціального захисту, — діти, хронічно хворі, особи похилого віку, що стали учасниками різного роду угод.

А також зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (навіть у разі відшкодування моральної шкоди), які неминуче можуть виникнути у повсякденному житті. Для прикладу можна навести випадки, які виникають у зв'язку з аваріями, ушкодженням здоров'я джерелом підвищеної небезпеки тощо, а також випадки заподіяння неповнолітніми дітьми шкоди відповідно до ст. 446 Цивільного кодексу, яка відшкодовується в повному обсязі їх батьками, усиновителями або опікунами.

З переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, встановленого ст. 54 Закону "Про виконавче провадження" необачно вилучено, на нашу думку, дуже важливий п. 1 діючого раніше (передбаченого ст. 379 Цивільного процесуального кодексу України) додатку № 1, який передбачає неможливість звернення стягнення на "Жилий будинок з господарськими будовами або окремі його частини — в осіб, основним заняттям яких є сільське господарство, якщо боржник і його сім'я постійно в ньому проживають". До речі, такі обмеження на примусове відчуження жилого будинку при стягненні на майно боржника закріплені були у Зводі Законів Російської Імперії, звідки перейшли до радянської правової системи. Перелік обмежень щодо конфіскації майна увійшов у вигляді додатку до нового Кримінального кодексу України, відповідно до якого у засудженого та членів його сім'ї не можна було конфіскувати жилий будинок, на відміну від Цивільного процесуального кодексу навіть незалежно від умови, чи займається засуджений сільським господарством. Обмеження для стягнення на певні види майна застосовувалися і для державних, кооперативних і профспілкових організацій (статті 93, 96, 99 Цивільного кодексу в редакції до 14 жовтня 1992 р. та статей 412—114 Цивільного процесуального кодексу в редакції до 5 травня 1993 р.). Ці норми випливали із самого змісту призначення покарання, а не знищення належних умов для існування. У злочинця чи боржника залишалося саме необхідне майно — житло, з метою продовження ним нормальної життєдіяльності та праці, що спонукало покарану особу до відшкодування боргу за рахунок заробітної плати, інших доходів і не спонукало до вчинення нових правопорушень.

Наша правова система, яка перебуває на стадії свого становлення, у новому Законі відмовилася від таких обмежень, не продублювала додатки до Цивільного процесуального та Кримінально-процесуального кодексів і цим надала правові можливості, за допомогою Державної виконавчої служби, для задоволення вимог кредиторів, позбавити людину житла, що знаходиться на праві власності, йдеться насамперед про одне житло, що забезпечує особисте немайнове право, право, яке гарантовано Конституцією, Концепцією державної житлової політики, Концепцією розвитку житлово-комунального господарства та чинними законами України, що в умовах глибокої економічної кризи призводить до збільшення кількості найменш соціально захищених громадян.

Таке регулювання суспільних відносин, може призвести до створення численного прошарку громадян без житла, які потребуватимуть від держави надання нового житла. Закон не містить відмінностей та особливостей при зверненні стягнення на житло, яке належить фізичним чи юридичним особам. Але якщо юридичну особу можна залишити без будинків, то людину — громадянина не можна позбавляти житла (якщо звичайно воно єдине у людини), а якщо це і здійснювати, то тільки у випадках, чітко передбачених законами, які не дозволять цій особі в майбутньому претендувати на поліпшення житлових умов. Мабуть тому і розробники нового ЖК, стоячи на захисті інтересів громадян України, у ст. 79 проекту обмежили права власника і вирішили, що відчуження власником приватного житла, в якому залишаються проживати члени його сім'ї, можливе лише в разі попереднього укладення договору найму, оренди житла між ними. Строк дії договору оренди приватного житла не може бути меншим ніж 3 роки, а якщо у членів сім'ї власника приватного житла є неповнолітні діти — до досягнення ними повноліття.

Більше того, по цьому шляху йде і судова практика.

У липні 1997 р. Г. звернувся до суду із позовом до Ш. Д. і третьої особи — паспортного відділу Дніпровського району м. Києва — про усунення перешкод у користуванні квартирою і виселення. У заяві позивач зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 22 квітня

1997 р. він є власником квартири, яка належала НІ. С, матері відповідача. Посилаючись на те, що Ш. Д. залишається прописаним і проживає в зазначеній квартирі, чим перешкоджає йому як власнику володіти й користуватися нею, Г. просив виселити відповідача з квартири й зобов'язати останнього не чинити йому перешкод у здійсненні права власності на неї. Одночасно він просив зобов'язати паспортний відділ Дніпровського району м. Києва виписати відповідача з квартири.

У зустрічному позові до Г., Ш. С. і третьої особи — біржі "Десятинна" — НІ. Д. просив визнати за ним право власності на частину спірної квартири та визнати недійсним договір купівлі-продажу останньої, посилаючись на те, що частина паєнагромаджень у ЖБК належала йому і у зв'язку з повною виплатою паю разом зі своєю матір'ю, Ш. С, став співвласником квартири, а тому мати не мала права без його згоди продавати її позивачу.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 жовтня

1998 р. позов Г. було задоволено, у зустрічному позові відмовлено. Президія Київського міського суду дійшла висновку скасувати судові рішення з таких підстав.

Як вбачається зі справи, розглядаючи спір, що виник між власником квартири і членом сім'ї колишнього її власника, суд виходив з того, що при його вирішенні потрібно керуватися нормами Закону від 7 лютого 1991 р. "Про власність". При цьому суд не взяв до уваги, що питання, пов'язані з користуванням жилими приміщенням в будинках і квартирах, належних громадянам на праві приватної власності, врегульовано нормами гл. 6 розд. III ЖК, якими й необхідно керуватися при вирішенні спорів (про виселення з таких приміщень, право користування ними тощо).

Вирішуючи спір по суті, суд не врахував, що не є підставою для виселення членів сім'ї (у тому числі колишніх) власника жилого будинку (квартири) сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи, оскільки їх право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, згідно з яким ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. З ст. 9 ЖК).

Рішення у справі про виселення з відчуженої квартири скасовано.

Звичайно з таким рішенням суду можна погоджуватися або не погоджуватися. Відповідно до судової практики, що склалася в європейських країнах, позивачі повинні довести потребу проживати в помешканні, в якому проживають малозабезпечені, інваліди тощо. У випадку недоведення цього факту власники квартир не можуть домагатися примусового виселення осіб, що наймають це житло. Але для забезпечення ефективної житлової політики, у відповідності з вимогами Конституції України, необхідно терміново внести доповнення до ст. 62 Закону України "Про виконавче провадження" і відновити обмежувальну норму, за якою: "не може бути звернено стягнення на жилий будинок, квартиру, якщо боржник і його сім'я постійно в ньому проживають, крім випадків стягнення на окремі частини будинку, квартири, в яких сім'я проживає, якщо жила площа, що припадає на одного члена сім'ї перевищує норми, встановлені Житловим кодексом", та будинку, квартири, що є у власності сім'ї, в яких сім'я постійно не проживає". Така норма Закону повинна бути нормою прямої дії, а не додатку, який має іншу правову силу та обов'язковість. До речі, в іншому випадку ці питання так і вирішені в цьому Законі. У ст. 73 "Кошти на які не може бути звернено стягнення" прямо визначено виплати, на які не може бути звернено стягнення.

Запропонована норма Закону відповідатиме реальним суспільним відносинам, а у випадку, якщо боржник у своєму будинку чи квартирі постійно не проживає, здає його в оренду, не використовує його як житло, якщо норми, що припадають на членів сім'ї перевищують норми, встановлені законодавством, то такий будинок, квартира, їхні частини можуть бути реалізовані на загальних підставах.

Термінове прийняття таких пропозицій спричинено також недосконалістю та правовою невизначеністю механізму продажу з прилюдних торгів і аукціонів нерухомого майна. У даний час воно регулюється тільки статтями 62, 66 Закону України "Про виконавче провадження" та затвердженим наказом Міністерства юстиції України "Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна" від 27 жовтня 1999 р., які детально не визначають механізму проведення торгів, але який повинен визначатися ще не прийнятим законом.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 9 101112 13 14 Следующая ⇒