Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Стабільність і нестабільність у політичному розвитку




 

У політичній науці існує два основних типи політичних систем, які зумовлюють характер

протікання в них політичних конфліктів. Такими базовими системами є стабільні та нестабільні, або, інакше кажучи, перехідні політичні системи, а відповідно – стабільні і перехідні періоди політичного процесу.

В Енциклопедичному Політологічному словнику «політична стабільність – це стан політичної системи суспільства, система зв’язків між різними політичними суб’єктами, для яких характерні певна стійкість, єдність і цілісність, здатність до ефективності і конструктивності».

Відсутність змін та послаблення здатності системи до адаптації може призвести до нестабільності політичної системи, тобто неспроможності системи керувати змінами або, точніше, справлятись з ними. Але в цілому політична стабільність – це досить широке поняття, яке може вживатися в самих різних контекстах: стабільний уряд, стабільна політика, стабільний режим і т.д. У політологічному вимірі існує різне трактування стабільності, яка нерозривно пов’язана із конфліктним підходом до розвитку суспільства, і ця категорія буде залежати від типу політичної системи, режиму та обраної стратегії. Політична стабільність може бути динамічною та застійною, що установлюються в залежності від ступеню демократизації держави.

 

Досягається стабільність по лініях як вертикальних, так і горизонтальних зв’язків. Їй притаманні дві риси. Перша характеризує власне політичну систему – рівновагу всіх її складових частин, відношень і взаємозв’язків між інститутами. Друга

стосується взаємовідносин політичної системи з іншими сторонами суспільного життя і суб’єктами взаємовідносин політичної стабільності виступають з однієї сторони, різні політичні сили, а з іншої –інститути політичної системи[12, с. 168].

 

Стабільність і нестабільність – це лише сторонни або моменти розвитку суспільства і перетворення одного з них в абсолютну тенденцію, в самоціль приведе суспільство до знищення. Якщо суспільство перетворюється, то воно не може бути стабільним тією ж мірою, як до цього.Підтвердження даного тезису чітко простежується

в роботі Г. Соотла, який подає своє розуміння стабільності та нестабільності. На його думку, стабільність – це певний кінцевий результат розвитку суспільств, які, до речі, під час свого існування не завжди були стабільними. Саме стабільність вважалась однією із центральних цілей і цінностей цих суспільств, формувалися не лише специфічні механізми сублімації соціальних протиріч, але в якості передумови останніх

створювалися механізми гомогенізації структур та елементів суспільної системи [13, c. 92].Усе це відбувалося за двома певними сценаріями. У першому випадку мета досягалася

шляхом витіснення із суспільної системи тих елементів та структур, які ніби-то не вписувалися в «чисту» логіку її функціонування, але без яких ці

системи вже розвиватися не могли. Тому в якості опосередкованих ланцюгів їх час від часу підключали в процес функціонування системи в якості елементів зовнішнього середовища.

 

45.Стратегії модернізації суспільства: Україна в контексті євроінтеграції.

Модернізаційна стратегія для України вимагає передусім розбудови власне українського суспільства. З огляду на європейську інтеїрацію воно мас розвива­тися на засадах "громадянського суспільства" та вертикальної мобільності. Важ­ливою складовою модернізації суспільства є формування нової соціально відпові­дальної національної еліти (інтелектуальної, політичної, управлінської, господарсь­кої), здатної ефективно залучати національні ресурси до світових процесів та на­рощувати їх. Модернізація передбачає формування сильної і ефективної державної влади, сталих господарських відносин.

 

Новий етап розвитку України - етап випереджульної модернізації - передба­чає глибокі якісні перетворення в усіх сферах життя суспільства. Стрижнем цієї стратегії в економічній та соціальній сферах має стати створення передумов всту­пу України до Європейського Союзу. Перші кроки вже зроблено. Україна, яка на­була статусу сусіда ЄС, вже бере активну участь у реалізації ідеї Великої Європи, європейської інтеграційної зони, ширшої за нинішню ЄС.


Модернізація економіки - це, насамперед, згортання старих індустріальних виробництв, що нераціонально витрачають ресурси й забруднюють довкілля і пе­рехід до підтримки нових сучасних виробництв, докорінне технологічне переос­нащення існуючих підприємств та будівництво нових. Пріоритетом має стати ви­робництво конкурентоспроможної продукції глибокого рівня переробки з мінімаль­ними енергоресурсовитратами. Отже, базовими принципами стратегічного курсу є запровадження інноваційно-інвестиційної моделі, структурна перебудова та швидке зростання економіки.


Передусім це створення інституційних, фінансових та соціальних передумов якісних перетворень в усіх сферах життя суспільства, зокрема, перехід до парламентсь­ко-президентської форми правління і до нової моделі державного управління - надан­ня послуг; адміністративно-територіальна реформа; піднесення іміджу України.

Важливо здійснити комплексну модернізацію підприємств на основі струк­турно-інноваційної моделі, впорядкувати відносини власності, забезпечити сприят­ливий інвестиційний клімат; запровадити механізми раціонального поєднання рин­кових і державних регуляторів, підвищити ефективність економіки на основі спра­ведливого розподілу прибутку між капіталом та працею.


Динаміка модернізаційних перетворень в усіх сферах українського суспіль­ства забезпечується інтелектуальним та професіональним рівнем нової національ­ної еліти, зокрема її управлінського корпусу, і особливо керівних кадрів держав­ного управління. Ось чому важливою складовою модернізаційної стратегії роз­витку України є підготовка нової генерації кадрів з постійним підвищенням їх кваліфікації відповідно до вимог часу.

Отже, враховуючи особливості національного розвитку, виклики і тенденції нинішнього етапу світової історії, Україні для досягнення своєї мети потрібно наповнити євроінтеграційну стратегію модернізації конкретним змістом, макси­мально досягти політичного консенсусу, суспільної консолідації і згоди щодо ос­новних цілей стратегії і, головне, для цього необхідні будівничі нової країни, ви­сококваліфіковані кадри з державницьким мисленням.

 

47. Суб’єктивні фактори політичної модернізації.

Субъективный подход основан на субъективном (волюнтаристском) подходе, закладывающем в основу конструирования оптимальной последовательности действий стандарты здравого смысла, практический опыт субъекта и его интуицию, симпатии, культурные стереотипы, привычки и прочие индивидуальные особенности его мировосприятия. И хотя они нередко оправданы и дают положительный ре­зультат (в кризисных ситуациях), при прочих равных условиях этот метод можно расценить как ограниченный и не обеспечивающий ре­шения задач, стоящих перед технологиями.

Свойства человеческого объединения, его социальная организация, образ жизни входящих в него людей и его историческая эволюция определяются множеством факторов. Их можно разделить на субъективные и объективные. К числу субъективных факторов я отношу интеллектуальное, психологическое, моральное, культурное и идеологическое состояние членов объединения и объединения в целом, то есть все то, что образует менталитетный аспект (аспект сознания) человеческого объединения и его членов. К числу объективных факторов я отношу прочие факторы, которые возникают, существуют и действуют независимо от того, какими конкретными чертами обладают факторы субъективные, и независимо от того, осознаются они членами объединения или нет, считаются с ними члены объединения в своей деятельности или нет. Это, например, природные условия страны, положение в окружающем мире, социальные законы. Объективные и субъективные факторы действуют совместно, так что обычно трудно установить, какие из них и в какой мере повинны в тех или иных явлениях жизни.

К субъективным факторам планомерности относится сознательность, целенаправленность, творчество, организованность, эмоционально-волевые качества трудящихся масс, которые (качества) включены в систему организации, управления и контроля общественным развитием. Структура субъективных факторов по содержанию включает в себя: 1) постоянно поддерживаемый научный уровень организационных, управленческих (в широком смысле этого слова), структур знание об управляемом объекте (общество, различные общественные структуры); 2) деятельность по организации, регулированию и управлению, выступающая как разновидность общественного труда и осуществляемая как специализированными работниками, так и широкими народными массами.

 

 

48. Суперечності політичної модернізації

Политическая модернизация сталкивается с двумя основными группами противоречий. Первая группа противоречий связана с конфронтацией универсальных стандартов и местных (традиционных) ценностей. Первые необходимы для экономической эффективности, последние определяют политическую лояльность и национальное единство. Вступление на путь модернизации приводит к росту технократических требований к экономике, технологии и принципам эффективности, ассоциируемым с рациональной общественной политикой. Рациональным силам противостоят фундаменталистская вера в коллективную уникальность национального единства, чувство общности и соответствующие патронируемые государством каналы для самоидентификации.

Вторая группа противоречий представляет так называемый «синдром модернизации», т. е. противоречивое взаимодействие между процессом дифференциации (специализация ролей и функций в политической системе), императивами равенства (политическое участие, равенство в требованиях распределения ресурсов) и способностями политической системы к интеграции (эффективность принимаемых политических и административных решений). Поскольку на различных этапах модернизации может возникать несовместимость этих составляющих синдрома развития параметров, процесс политической модернизации остается многозначным и незавершенным, а политическая система должна постоянно приспосабливаться к последствиям возникающих из-за такой несовместимости кризисов с помощью институциональных перемен.

Анализ этих групп противоречий позволяет разработать положение о сферах потенциальных конфликтов, затрагивающих область политических решений. Какова бы ни была природа традиционного общества и современных политических институтов (одно-, двух - или многопартийные, президентские или парламентские, демократические или авторитарные), в конечном итоге в ходе модернизации преодолеваются три политических кризиса: 1) кризис легитимности, 2) кризис участия и 3) кризис регулирования конфликтов.

Кризис легитимности неизбежен, поскольку определяется тесной связью между политическими ценностями и политическими системами, которые они обслуживают. Трансформация последних, естественно, определяет необходимость модификации первых. Неслучайно С. М. Липсет определял кризис легитимности как кризис изменений, источник которого — в их характере. СМ. Липсет считал, что два основных условия влияют на возникновение кризиса легитимности:

1) в процессе преобразования социальной структуры не все основные группы получают доступ к сфере принятия политических решений или, во всяком случае, после того, как только они выдвинут свои политические требования;

2) статус основных традиционных институтов подвергается угрозе в процессе структурных изменений.

Эффективность политического режима представляет фактическую результативность политической системы, т. е. степень реализации основных функций государственного управления. Эффективность инструментальна, а легитимность оценочна, и последнее оказывается более важным фактором, влияющим на политическую стабильность. Поэтому неэффективное осуществление политики необязательно ведет к фундаментальным изменениям в политическом режиме (смене власти). Только при сочетании политической неэффективности с дезинтеграцией государственной власти и утратой ею легитимности оппозиция может угрожать стабильности режима.

Разрешение кризиса легитимности возможно в трех направлениях.

1. Обретение легитимности за счет реально демонстрируемой эффективности. Поскольку ожидания основных социальных групп обычно связаны с экономическими успехами, то в условиях эскалации возбужденных требований экономическое развитие приобретает большее, чем когда-либо, значение. Но достичь успеха на этом поприще достаточно сложно, и редко когда политическая власть способна выполнить многочисленные обещания скорого экономического благополучия.

2. Привлечение на свою сторону консервативных элементов за счет постепенности реформы, противодействия давлению экстремистских сил, предоставления гарантий сохранения высокого статуса наиболее влиятельным традиционным институтам и группам, даже если они потеряют власть. Особую роль играют взаимоотношения с армией, которая наиболее легко может свергнуть неугодное ей правительство. Неподготовленные, быстрые сокращения расходов на военно-промышленный комплекс в милитаризованной стране способны вызвать резкое сопротивление со стороны генералитета и высокопоставленных руководителей военных предприятий.

3. Поощрение разделения источников и представителей политической власти. В демократических системах источник власти заключается во всеобщем согласии соблюдать нормы, базирующиеся на ценностях системы и на конституции.

Третья проблема — соответствие социальной базы политических партий линиям социальной дифференциации. В условиях стабильной демократии ведущие политические партии, как правило, имеют своих сторонников в различных частях общества. В период политической модернизации, если государство не смогло удержать процесс вовлечения широких масс населения в политическую жизнь под своим контролем, политическое участие становится спонтанным, возникая в форме развертывающихся снизу общественных движений. Эти движения носят обычно националистический характер, спекулируя на существующих этнических проблемах. Поэтому возникающий вакуум легитимности может быть заполнен исключительно деятелями, выдвигающими лозунги национального самоопределения. В результате усиливаются центробежные тенденции, появляется опасность того, что политическое (институциональное) разделение все больше будет совпадать с границами этнических общностей, которые собственно и будут определять социальную дифференциацию в обществе.

 

49. Термін «контр модернізація» та «анти модернізація» (А. Турен)

«Постіндустріальне суспільство»(1969)

У другій половині 80-х років одержує свій розвиток концепція “модернізації в обхід модерніті”, тобто концепція політичного розвитку, заснованого на збереженні соціокультурних традицій без нав'язування західних зразків

рамках цієї концепції одержують свій розвиток терміни “контрмодернізація” і “антимодернізація” (А. Турен). Контрмодернізація позначає альтернативний варіант модернізації по незахідному зразку (наприклад, сталінську модернізацію), а антимодернізація позначає активну протидію цьому процесу. На думку А. Турена, ці два варіанти і складають головну тенденцію суспільно-політичного розвитку XX ст., засновану на втраті віри в принцип універсальності. Набуває нового звучання питання про співвідношення політичної й соціально-економічної модернізації, відповідь на який стає в цілому ще більш неоднозначним, ніж у попередні десятиліття. Антимодернізація означає відкриту протидію модернізації. Антимодернізація - це зведення процесу розвитку країни лише до відродження її культурної та історичної специфічності, цього прагнуть певні правлячі групи, понад усе занепокоєні збереженням своїх привілеїв, влади, соціального статусу. Антимодернізація мала місце в Китаї у роки «культурної революції», а зараз, на думку ряду авторів, поширилась на просторі колишнього Радянського Союзу. Контрмодернізація є альтернативним варіантом соціальних перетворень згідно не із західним зразком, а іншим особливим шляхом, який передбачає суспільній форсований розвиток виключно за ініціативою "згори”, при колосальній централізації влади, пріоритеті соціальної системи, а не людини. Як приклад контрмодернізації звичайно наводять країни Східної Європи та Китаю 50-х років, індустріалізацію в колишньому СРСР. Результатом сталінської індустріалізації були побудова індустріальної держави, але не індустріального суспільства; закладення підвалин подальшого розвитку в напрямку до пізньо-індустріального суспільства, які так і залишилися невикористаними; кардинальний злам соціальної структури й суспільної психології, що при використанні кріпосницьких і рабських методів призвів до знищення мільйонів громадян. Водночас решта була готова терпіти – в одних випадках через насилля і терор, а в інших – задля "світлого майбутнього.”

 

 

50. Теоретичні джерела та концептуальні витоки політичної модернізації

Теорія модернізації, що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей, структур в модернізовані, "сучасні", за минулий і теперішній віки склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі такі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення. Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені як М.Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф.Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності і особливості, пов'язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію.

 

Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.

 

У другій половині ХХ століття, по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, перед усім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу "сучасної" держави спочатку визнавалось "вільне" американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація розумілась, як "вестернізація", тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя. Це відбувалося у 50-60 роках, коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, поряд з цим починав спостерігатися процес виникнення так званого третього світу (колишні колонії та напівколонії), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.

 

Потрібно зазначити, що у своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.

 

На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка, що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично. Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії, Африки й Латинської Америки, які вважалися тоді економічно відсталими, із розвиненими країнами. Але на практиці демократизація, інституціоналізація ліберальних цінностей, встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління, а корупцією чиновництва, свавіллям бюрократії, що займалася лише самозбагаченням, катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю, зростанням у ньому конфліктності та напруження.

.

 

Період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації припадає на 70-80 рр. Було визнано недостатню ефективність структурно - функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально - політичних і культурних наслідків модернізації, неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

 

Пріорітетом було визначено зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до "модерну". При збереженні приорітетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку, їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі. Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап, на якому можливий не тільки розвиток, але й звичайне відродження раніше існуючих елементів, і, також, цілком можливим може бути занепад.

 

В цей період відбувається перегляд ролі соціокультурного фактору у модернізаційних процесах та перетвореннях, він визнається чи не самим головним фактором у їх перебігу. Більше того, найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства, подоланні криз політичної культури суспільства. Цікаво, що деякі вчені, наприклад М. Леві або Д. Рюшемейєр, намагалися взагалі вивести закон глобальної дисгармонії, котрий би довів невідповідність соціокультурного характеру суспільства та потреб його модернізації, заснованої на універсальних цілях.

 

На третьому етапі розвитку теорій модернізації (80-90 рр.) відбулась трансформація їх із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн, а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств.

 

 

51. Теорія модернізації як метод дослідження перехідних станів суспільства Очевидно, що до кінця ХХ століття, західна політична наука зіткнулася з серйозною методологічною проблемою - дослідження процесів модернізації в «некласичних» умовах, розширення рамок традиційного політичного аналізу і включення в них товариств незахідного типу. Це було обумовлено, в першу чергу, появою нового суб'єкта міжнародних відносин - спільності країн, що розвиваються, що закономірно випливало з підсумків Другої світової війни. Був потрібен облік різноманітних історичних, культурних, етнодемографічної та інших умов - тільки на подібній основі можна було розширити теорію політичної модернізації. Дана проблема є особливо серйозною, якщо врахувати, що в суспільствах подібного типу проживає переважна більшість людства. До них відноситься ціла сукупність націй і держав, в яких процеси модернізації придбали стійкий і необоротний характер, але, на відміну від уже модернізованих суспільств, недостатньо розвинені і однорідні економічні і соціальні системи, присутня складна супідрядність етнокультурних і місцевих інтересів, немає масових носіїв ідей модернізації і.т.д. Потрібно вирішити, як мінімум два завдання: припустити напрямок і тимчасовим етапом розвитку модернізаційних процесів у цих країнах, а також прогнозувати їх можливу поведінку на міжнародній арені. Крім так званих країн, що розвиваються, до перехідних суспільств можна віднести держави Східної, Центральної та Південної Європи (виключаючи Італію), а також Росію. В даний час саме в цих регіонах відбуваються процеси, іменовані «хвилями демократизації». Під цим розуміється, перш за все, практично нерегульоване включення в політичне життя великих груп населення, різко збільшений обсяг артикульований інтересів. Демократичний транзит повинен спиратися на облік множинності і специфічності шляхів соціально-політичного розвитку різних країн. Особливо очевидним стає те, що економічне зростання зовсім не гарантує ні реально працюючої системи політичного представництва, ні, що найголовніше, - формування «нової людини», відповідного вимогам модернізованого суспільства. Більш того, невідповідність темпів розвитку конкретної економіки і політичної системи може призвести до вичерпання можливостей мирного узгодження інтересів та загострення цивільних протиріч.Модернізація, що проводиться в умовах перехідних суспільств, повинна спиратися на оптимальну господарську модель і вміле політичне управління політичними процесами. Полегшити труднощі модернізаційного «переходу» здатні інститути політичного представництва, здібніші створити сприятливі умови для участі громадян в політичних, культурних і соціально-економічних перетвореннях.

52.Політична модернізація (Фуко, Штомпка, Сорокін, Тойнбі, Хабермас, Тофлер, Кардозо).

Штомпка П. "Социология социальных изменений". Термін модернізація у перекладі з англійського означає «осучаснення» та передбачає впровадження у суспільство ознак сучасності. П. Штомпка виділяє три значення поняття:

· синонім усіх прогресивних змін, коли суспільство рухається уперед згідно з прийнятою шкалою змін.

· синонім сучасності, коли йдеться про комплекс соціальних, політичних, економічних, культурних й інтелектуальних трансформацій, котрі мали місце на Заході з XVI ст. і досягнули свого апогею у XIX—XX ст..

· від периферії до центра сучасного суспільства (відноситься винятково до відсталих або слаборозвинених суспільств, і зусиль, що їх описують, спрямованих на те, щоб наздогнати провідні, найбільш розвинені країни, які існують із ними в одному історичному часі, у рамках єдиного глобального суспільства)

Такими чином, термін модернізація описує велику кількість одночасних змін у різних сферах соціуму.

Крім того, відповідно до міркувань П. Штомпки, у сучасній західній соціально-політичній системі знань після двох етапів так званої „ревізії” досліджень модернізації (наприкінці 60-х – на початку 70-х років і наприкінці 80-х – на початку 90-х років), з одного боку, позначилися певні моменти, що дозволяють говорити про теоретичну неспроможність найбільш відомих моделей концептуальних побудов модернізації (від теорій конвергенції до теорій неоконвергенції й неомодернізації), а з іншого сформувалися конкретні вимоги до нового варіанта шуканої теорії. Зокрема, увага концентрується на таких моментах.

По-перше, стверджується, що в сучасних умовах розвитку суспільства як рушійна сила модернізації вже не слід розглядати політичну еліту, що орієнтується на дії „зверху”. Головним актором соціальних змін виступає народна маса, яка мобілізована ініціативою „знизу”.

По-друге, підкреслюється, що модернізацію не слід інтерпретувати винятково як результат рішень, прийнятих високоосвіченою елітою, що переборюють опір з боку населення, яке орієнтовано на традиційні цінності й устояний спосіб життя. Модернізація сьогодні, насамперед, процес, що викликаний масовою громадянською ініціативою.

По-третє, обґрунтовується, що первинними факторами в розвитку цього процесу виступають не ендогенні, іманентні фактори, а екзогенні чинники – від світового геополітичного розміщення сил до доступності „переконливих ідеологічних засобів: політичних, соціальних доктрин і теорій, що обґрунтовують і підтримують сучасні цінності (наприклад, індивідуалізм, дисципліну, трудову етику, здатність покладатися на себе та ін.)”.

По-четверте, передбачається, що для сучасних суспільств не існує єдиної, універсальної моделі сучасності, так званого „зразка для наслідування” (як можливі варіанти розглядаються США, Японія, Південна Корея та інші).

По-п'яте, модернізацію слід інтерпретувати як багаторівневий, різновекторний, антисинхронний і нелінійний процес, що не завжди досягає винятково бажаних результатів.

По-шосте, стверджується, що рівень ефективності модернізації визначається не тільки показниками економічного росту, але й рівнем залучення символічного капіталу кожної так званої „сучасної особистості”.

По-сьоме, стверджується, що модернізація в посткомуністичних суспільствах повинна орієнтуватися на специфіку їхнього минулого розвитку: існування місцевих традицій, що містять певні модернізаційні потенції; існування економічних, політичних і культурних так званих „пережитків реального соціалізму”; відсутність діючої ідеології, яку підтримує переважна більшість їхніх громадян.

Отже, можна відзначити, що в широкому сенсі сучасна концепція модернізації припускає процес переходу від традиційного до безперервно змінного сучасного суспільства, і включає цілу низку взаємозв’язаних і взаємозалежних аспектів.

П. Сорокін віддавав перевагу поступового еволюційному розвитку, вважаючи, що фундаментальні і по-справжньому прогресивні процеси базуються на солідарності, кооперації і кохання, а чи не на супутніх всім великим революціям ненависті, звірства і непримиренну боротьбу.

П. Сорокін висунув забезпечити виконання умов успішної реалізації соціально-політичних реформ. По-перше, реформи нічого не винні зневажати людську природу і суперечити базовим інстинктам людей; по-друге, будь-яка спроба реформування мусить бутипредварена ретельним науковим дослідженням конкретних соціальних умов; по-третє, бажано експериментальним шляхом перевіряти на більш малому масштабі наслідки реформ, які потім передбачається здійснювати більшому масштабі; по-четверте, все реформи має здійснюватися правовими і конституційними засобами. Безумовно, з усіма цими умовами слід погодитися, додавши, що ще потрібне і наявність в реформаторів певних якостей - волі, послідовності та розробка чіткого ставлення до кінцевих мету і засобах досягнення суспільних змін.

 

Ю. Хабермас «Философский дискурс о модерне. Двенадцать лекций», "Концепции модерна. Ретроспектива двух традиций "

Габермас аналізує саме поняття модерну. Термін «модерн», що з'явився ще в V столітті, означає навмисне відривання від старого, тобто виражає свідомість кожної нової епохи. Цей процес необхідний, оскільки кожна нова епоха повинна відмежуватися від своєї безпосередньої передісторії, щоб змогти обґрунтувати себе з себе самої. Сучасний світ відрізняється від старого тим, що він відкритий у напрямку до майбутнього. Кожен момент справжнього може стати відправною точкою для осягнення історії в цілому.

Габермас ж робить акцент саме на «подвійності суспільної модернізації» - з одного боку держава і економіка впливають на соціум, але й соціум може обмежити цей вплив за допомогою своїх комунікативних дій, що стає можливим тільки в демократичному суспільстві, який і є «продуктом» раціоналізації і модернізації. Суспільство, зазначає Габермас, зовсім не розглядає тих позитивних моментів, які приніс з собою модерн. А саме - поява нових можливостей. Головним «досягненням» модерну можна вважати саморефлексію, яка дозволяє усвідомлено приймати або не приймати процеси, що відбуваються в суспільстві. Критичний дух модерну зробив можливим розгляд кожного суспільного феномена з різних точок зору, що дозволяє враховувати думку не тільки «Я», але й «Іншого». Завдяки рефлексії (але тільки «здорової» рефлексії) став можливий діалог. Повага свобод і прав «Іншого» призвели до появи нового державного і громадських ладу - демократії. В минулому залишилися всі відмінності між класами, статями, соціальними статусами. Кожен індивід своїми діями може впливати на діяльність держави в цілому. Звичайно, не варто забувати про негативні наслідки, а точніше етапи розвитку раціональності. Сучасні суспільства, на відміну від традиційних, не направлені зовні (на природу), свої ресурси вони змушені черпати з самих себе, що в деяких випадках може привести і до репресивної діяльності відносно членів суспільства. Але в міру розвитку раціональності, в процесі саморефлексії суспільство здатне самовилікуватися.

 

Тофлер. Однією з моделей пост модернізації виступає "цивілізація третьої хвилі" Тофлера, що має наступні риси: нова супер-економічна система розвивається прискореними темпами, її функціонування прямо залежить від інформації і знання; нова система заснована не на масовому виробництві, а на гнучкому споживанні продукції, яка виробляється невеликими партіями, але не перевищує вартість масової продукції, що можливе завдяки упровадженню інформаційних технологій; традиційні чинники розвитку виробництва (праця, сировина, капітал) втрачають своє значення і витісняються символічним знанням; одиницею обміну стають не металеві і паперові гроші, а інформація. Капітал набуває рухливості, число його джерел збільшується; товари і послуги систематизуються, шо вимагає постійного розширення і перегляду стандартів, Це провокує боротьбу за контроль над інформацією, яка визначає стандарти; бюрократичні структури витісняються дрібними неієрархізованими тимчасовими союзами. Бюрократична організація знання зміняється вільним потоком інформації; зростає кількість і різноманітність організаційних форм; зникає взаємозаміна працівників, кожний працівник стає власником "засобів виробництва" і отримує повну інформацію про їхнє функціонування; формується новий тип працівника — творчий тип, який об'єднує в собі знання, ініціативу і здатність упроваджувати ідеї; створення суспільного багатства розглядається як циклічний процес, методика управління яким включає комп'ютерний моніторинг і постійне поглиблення наукового і екологічного знання; цикл створення суспільного багатства об'єднує роз'єднаних індустріальним виробництвом виробника і споживача. Останній грає свою роль, забезпечуючи споживацький попит і необхідну виробничу інформацію; — нова система розвивається одночасно на локальному і глобальному рівні. Могутні технології дозволяють зробити на локальному рівні те, що за колишніх часів можна було зробити тільки на рівні державної політики.

Елвін Тоффлер підкреслює, що в новітні часи відбувається трансформація влади, основу якої починає складати не сила і багатство, а знання, інформація. Якщо раніше існувала монополія професіоналів на знання, то тепер посилюється роль масового "утримувача" знань. Завдяки розповсюдженню інформаційних технологій не тільки інтелектуальна еліта, але і значні маси людей мають в своєму розпорядженні можливості використовувати знання для професійної роботи і інших цілей. Вирішальна роль знань і інформації як джерела влади, згідно Тофлеру, є характеристикою "третьої хвилі". З "першою хвилею" в до індустріальну епоху зв'язувалося визначальне значення "сили" як джерела влади. В індустріальну епоху акцент перенісся на багатство, а в процесі пост модернізації опорою влади стають культурологічні чинники, перш за все інформація і знання. Пост модернізація змінює предмет і засоби праці. Із способу створення речей праця все більшою мірою означає соціальний взаємовплив людей і їх дію на інформацію. Знання задають нові принципи класифікації країн залежно від масштабів інформаційних технологій. Найрозвиненіші країни, за термінологією Тофлера, володіють супер символічною економікою, найважливішими умовами нормального функціонування якої стають демократія, свобода і права людини. Реальною загрозою нормальному еволюційному розвитку суспільства і демократії на стадії пост модернізації, по Тоффлеру, виявляється не традиційний комунізм, а релігійний фундаменталізм, расизм і агресивний крайній націоналізм, а також деякі екологічні рухи (еко-фашизм, еко-вандалізм, еко-тероризм), які викривлено експлуатують прагнення суспільства до екологічної безпеки.

Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...