Види суб'єктів міжнародного права

Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) — держави, нації і народності, що

борються за своє національне визволення і створення

власної національної держави.

їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони при­знаються носіями міжнародних прав і обов'язків.

Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони не­минуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає мож­ливість їхньої самостійної участі в міжнародних відно­синах;

похідні (вторинні) — міжнародні міжурядові органі­зації, специфічні державоподібні утворення (раніше — це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час — Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).

Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздат­ності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів ■— держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних від­носинах від власного імені.

Держави — основні суб'єкти міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжна­родного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, насе­лення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наяв­ність над ними якогось іншого суб'єкта політичної вла­ди і робить їх юридично рівними між собою при взає­мовідносинах на міжнародній арені.

 

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрі­шнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а) територіальна цілісність, котра означає, що
ніхто не вправі змінити територію держави без зго­
ди на те її вищих органів державної влади або її
народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на
території держави діють закони тільки тієї держави;

в) нероздільність державної влади, що включає ви­
знання всіма гілками влади верховенства законодав­
чої влади, що формує систему органів держави і
визначає їхні повноваження;

г) незалежність державної влади як усередині
країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так
і зовні, на міжнародній арені від інших держав і між­
народних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в су­веренітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжна­родної правосуб'єктності.

Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а) визначеної території;

б) населення, на ній проживаючого;

в) організації публічної влади.
Територіально-організаційна структура держави

може бути різноманітною. Розрізняють прості і склад­ні держави.

Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія уні­тарної держави підрозділяється на адміністративно-те­риторіальні одиниці, що не мають політичної самостій­ності і тому не можуть від свого імені виступати на

міжнародній арені. Вважається, що якщо мова йде про унітарну державу, то питання про міжнародну правосу-б'єктність його частин узагалі не існує. Тому унітарна держава як єдине утворення виступає як єдиний су­б'єкт міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб'єктність.

Більшість з існуючих у даний час держав, у тому числі й Україна, є унітарними.

Складні держави являють собою об'єднання декіль­кох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовою самостійністю (деякими суверенни­ми властивостями).

До історичних форм складних держав належать:

особиста унія — об'єднання двох або декількох дер­жав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єк­том міжнародного права є не унія, а кожна з держав, що входить у її склад. Держави, що входять до складу осо­бистої унії, користуються правом вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії мо­жуть слугувати: польсько-литовська унія 1386-1669 років; англо-ганноверська унія 1714-1838 років; нідер-ландо-люксембурзька 1815-1890 років.

реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними орга­нами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом міжнародного права при реальній унії виступає унія в цілому, а не держави, що в неї входять. Прикладами реальної унії можуть служити шведсько-норвезька унія 1814-1905 років; австро-угор-ська з 1867 року до 1918 року; датсько-ісландська 1918-1944 років.

У сучасних умовах зустрічаються такі види склад­них держав:

федерація (від француз, federation — об'єднання, союз) — це союзна держава, яка має постійні загально­союзні органи влади й управління, складається з дер­жавних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта міжнародного права.

 

 

Федерація має такі ознаки:

територія федерації складається з територій її су­б'єктів;

верховна законодавча, виконавча і судова влада на­лежить федеральним державним органам;

компетенція між суб'єктами федерації і самою фе­дерацією розмежовується союзною Конституцією;

суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи;

вищий законодавчий (представницький) орган феде­рації має двопалатну структуру (є палата, що представ­ляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представ­ляє інтереси населення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають фе­деративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є су­б'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-тери­торіальний поділ, володіють певною самостійністю. Вод­ночас самостійність суб'єктів федерації не доходить до того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнарод­ного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власнім смислі слова:

вони не мають суверенітету;

не мають право сецесії — право одностороннього ви­ходу з федерації;

юридично позбавлені права самостійної участі в між­народних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять у федера­цію, можуть мати більший або менший ступінь право-суб'єктності. Так, суб'єкти Російської Федерації воло­діють певною Міжнародною правосуб'єктністю, що при­пускає їхню участь у міжнародних економічних, куль­турних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відно­шенні мають меншу правосуб'єктність.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розви­вається в таких основних напрямках: укладання між­народних угод; відкриття представництв в інших дер-

жавах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро— і субреґіонального характеру (на­приклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів фе­дерації залежить від виду федерації. Розрізняють: те­риторіальні і національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

— державні утворення, що складають даний вид фе­
дерації, не є суверенними утвореннями;

— суб'єкти такої федерації позбавлені конституці­
єю права прямого представництва в міжнародних від­
носинах;

— установлена заборона одностороннього виходу зі
спілки;

— управління збройними силами здійснюється фе­
деральними органами.

Територіальними федераціями є СІЛА, Мексика, ФРН. Національна федерація, на відміну від територіаль­ної, характеризується наступними ознаками:

— її суб'єкти є національно-державними утворення­
ми;

— суб'єкти федерації об'єднуються відповідно до
принципу добровільності;

— гарантованість суверенітету великих і малих на­
цій;

— формування вищих органів державної влади в пев­
ній частині з представників суб'єктів федерації;

— закріплення в конституції або інших документах
(наприклад, договорах про поділ компетенції між феде­
рацією та її суб'єктами і т.д.) права суб'єктів федера­
ції на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком
політичної;

— затвердження права націй на самовизначення.
До національних федерацій можна віднести Росій­
ську Федерацію,Індію.

У даний час у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності їхніх суб'єктів коливається від володіння правом укла­дати міжнародні договори або угоди з дуже обмежено-

го кола питань з аналогічними або нижчестоящими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцейські зв'язки міжнародного, регіона­льного, субрегіонального характеру) під контролем фе­деральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН), до заборони на будь-яку зовнішньополітичну діяльність. Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене наступне правило: «Держави-члени феде­ративного союзу можуть мати правоздатність уклада­ти міжнародні договори, якщо така правоздатність до­пускається федеральною конституцією, й у межах нею встановлених». І хоча це правило в такому виді не було прийнято Віденською конференцією з права між­народних договорів 1968-1969 років, воно залишаєть­ся єдиним достатньо авторитетним правилом з цього питання.

Історії відомі дві федерації — Союз РСР і Соціалі­стична Федеративна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік — України і Білорусії — хоча й одержала міжнародне визнання, завдяки їхній участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універ­сальній організації, але на практиці в значній мірі но­сила формально-юридичний характер.

Конфедерація (лат. — confoederatio — спілка, об'єд­нання) — це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав но­сить тимчасовий характер, створюється для розв'язан­ня яких-небудь спільних задач, у ньому будь-яка з дер-жав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом міжнародного права і новий єдиний суб'єкт міжнарод­ного права у виді конфедерації не утвориться.

Зазначена характеристика дає можливість виділити наступні риси конфедерації:

— конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів;

 

— суб'єкти конфедерації мають право сецесії — пра­
во безумовного і вільного виходу зі складу конфедера­
ції в будь-який час;

— суверенітет у конфедерації належить державам,
що входять у її склад, і тому ніякі рішення союзної
влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів
конфедерації;

— у предмет ведення конфедерації входить невели­
ке коло питань (зазвичай, питання війни і миру, зовніш­
ньої політики, формування єдиної системи безпеки, єди­
ної армії і т.п.), крім яких суб'єкти конфедерації збе­
рігають повну самостійність;

— у конфедерацію входять не всі органи державної
влади й управління держав-суб'єктів конфедерації, а тіль­
ки ті, що необхідні для вирішення задач, котрі лежать в
основі створення такого союзу (міністерства оборони,
міністерства закордонних справ і т.д.). Причому серед
таких органів ніколи немає органів судової влади;

 

— постійно діючі органи конфедерації позбавлені
владних повноважень і приймають рішення на погод­
жувальній основі;

— парламент конфедерації формується представниць­
кими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'я­
зують свої делегації точно слідувати виданим їм ін­
струкціям і вказівкам;

— суб'єктам конфедерації належить право нуліфі­
кації — право відмови у визнанні або відмови в засто­
суванні актів союзної влади. Причому за таку відмову
правова відповідальність суб'єктів не передбачена;

— на відміну від федерації: бюджет конфедерації форт
мується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у
конфедерації, як правило, відсутня єдина система гро­
шового обігу; у ній немає єдиного союзного громадянс­
тва; військові формування конфедерації набираються
її суб'єктами, причому нерідко зберігається їхнє подвійне
підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфеде­рація сполучає у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і державної організації. В даний час, на

думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утво­рення, що володіє ознаками конфедерації, — Європейсь­кий Союз, у котрому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Правда, після під­писання 17 червня 1997 року Амстердамського дого­вору, Європейський Союз, як уявляється, вступив у ста­дію створення федеративної держави.

У історичній ретроспективі в різний час конфедераці­ями були: США — із 1776 по 1787 роки, Німеччина — 1815-1866 роки, Швейцарія — із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, і Сенегамбія, в яку із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал.

З часової характеристики конфедерацій, які існува­ли, видно, що такий союз носить дуже нестійкий харак­тер. На практиці він функціонує як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їхньої феде­рації або до утворення унітарної держави. Через етап конфедерації у своєму розвитку пройшли США, Нідер­ланди, Швейцарія, що і зараз офіційно називається кон­федерацією, хоча практично вже давно стала федера­цією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала в якості перехідної стадії до об'єднання двох корейських держав створити конфеде­рацію.

5. Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за національне визволення

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосу­б'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.

Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті прин­ципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріп-

лений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової прак­тики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релі­гійну спільність, мовну спільність.

Тому, говорячи про право народів, ми фактично гово­римо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на

самовизначення.

Нація — це історична спільність людей, які мешка­ють на певній території і володіють єдністю політич­них, економічних, соціально-культурних укладів жит­тя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єд­ності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.

Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають вла­сної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держа­ви або у формі добровільного входження до складу яко­їсь держави.

У Декларації про надання незалежності колоніаль­ним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асам-

 

блеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею уста­новлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положен­ня знайшли своє розширювальне тлумачення. У доку­менті говориться: «Всі народи мають право вільно ви­значати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культур­ний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин слугу­ють головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бо-реться, безпосередньо виникають із принципу самови­значення. У їх числі виділяються права:

вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;

направляти офіційних представників для ведення

переговорів із державами і для їхньої участі в роботі

міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

брати участь у створенні міжнародно-правових норм

і самостійно реалізовувати чинні норми;

застосовувати в будь-якій формі опір проти метро­полії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від ін­ших націй і народностей, що борються.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і ство­рення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну право-суб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських дер­жав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і

співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкрет­них міжнародних відносинах, нація, що бореться, набу­ває додаткових прав і захисту.

Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:

повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування;

повинна мати політичний центр або організацію, ви­знану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

повинна бути визнана певним чином міжнародни­ми структурами.

Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за во­лодіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самови­значення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за наці­ональне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного пра­ва з боку інших держав; права такої нації охороняють­ся міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

⇐ Предыдущая16171819202122232425Следующая ⇒

Поделиться:

Воспользуйтесь поиском по сайту: