Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Основні етапи кредитування. Кредитний договір.

Процес кредитування позичальників банками складається з ряду етапів, кожний з яких окремо забезпечує рішення визначених окремих задач, а в сукупності досягається головна мета - надійність позичкової операції та її прибутковість для банку.

Відповідно до Постанови правління НБУ критерії оцінки фінансового стану позичальника при його кредитуванні встановлюються кожним банком самостійно.

Загальноприйнятими є наступні етапи банківського кредитування:

I етап - розгляд заявки на одержання кредиту. Задля отримання кредиту підприємству необхідно в першу чергу зібрати пакет документів згідно з переліком встановленим банком. Як правило, до цього переліку входять:

Бізнес-план або техніко-економічне обґрунтування кредитного проекту.

Копії статуту, свідоцтва про реєстрацію.

Картка зі зразками підписів директора та головного бухгалтера, зразок печатки підприємства.

Баланс підприємства.

Довідки з банку про відсутність заборгованості.

Документи по заставі.

Копії паспортів керівників та головного бухгалтера, які мають право підпису паперів.

Протокол або наказ про призначення на посаду директора та головного бухгалтера та інше (клопотання, у якому вказується цільове спрямування кредиту, сума, термін, стисла характеристика заходу що кредитується, його ефективність та ін. Проводиться розгляд техніко-економічного обґрунтування робітником банку, бесіда з керівником підприємства і т.д.).

II етап – передбачає аналіз кредитоспроможності клієнта. Аналіз складається з 2-х етапів: експрес-аналізу, проведеного за допомогою набору стандартних коефіцієнтів (маневреності, покриття, ліквідності, іммобілізації, заборгованості, фінансової напруженості, покриття інвестицій й ін.); та розгорнутого аналізу, що припускає вивчення характеру позичальника, його фінансові можливості, наявність власного капіталу й забезпечення, статус у діловому світі в ретроспективі й перспективі.

Як правило, за методикою визначення кредитоспроможності позичальника банк розраховує базові показники фінансового стану підприємства. Також проводиться оцінка достатності коштів у підприємства для погашення кредиту, у ході якої аналізуються такі показники, як: чистий операційний прибуток, розмір амортизаційних відрахувань, приріст дебіторської заборгованості, приріст товарних запасів, сума рахунків до оплати, розмір кредитного боргу, чисте сальдо касових надходжень, достатність коштів для погашення кредиту тощо.

Необхідно відзначити, що критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються банком самостійно його внутрішніми Положеннями по проведенню активних (кредитних) операцій і методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника, у яких повинні бути визначені обґрунтовані критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальника на основі аналізу його балансів, звітів про фінансові результати в динаміці тощо. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника, розроблена банком, є невід’ємним додатком до внутрішнього банківського Положення про кредитування.

Важливим аспектом технологічного процесу виявлення рівня кредитоспроможності є те, що банк не може обмежуватися вивченням тільки фінансових показників і коефіцієнтів. У більшості випадків вирішальним аспектом є кредитна історія позичальника, у якій відображаються такі питання, як: ділова репутація керівництва підприємства, конкурентноздатність продукції, взаємини в ретроспективі з контрагентами й іншими банками, виконання різних зобов’язань і т.д. Кожному показнику відповідає певна рейтингова оцінка. Після проведення аналізу рівня кредитоспроможності позичальника, залежно від суми набраних балів, здійснюється класифікація позичальника по класах надійності: А - надійні, Б - з посереднім ризиком, В - зі зростаючим ризиком, Г - з високим ризиком, Д - з дуже високим ризиком.

Клас “А” - фінансова діяльність дуже добра (прибуткова й рівень рентабельності вище, ніж средньогалузевий), що свідчить про можливості своєчасного виконання зобов’язань за кредитними операціями, зокрема погашення основної суми боргу й відсотків за нею відповідно умовам кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень; вище керівництво позичальника має відмінну ділову репутацію; кредитна історія позичальника - бездоганна.

Клас “Б” - фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька по характеристиках до класу “А”, але ймовірність підтримування її на цьому рівні протягом тривалого часу є низькою.

Клас “В” - фінансова діяльність задовільна, але позичальник має потребу в більш детальному контролі. Надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймовірності несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повній сумі й у строки, передбачені договором. Проблеми можуть стосуватися стану забезпечення по кредитній операції, необхідної документації, що свідчить про наявність і ліквідність застави, і т.п.. Одночасно спостерігається можливість виправлення ситуації й поліпшення фінансового стану позичальника.

Клас “Г” - фінансова діяльність незадовільна й спостерігається її нестабільність протягом року; високий ризик значного збитку; імовірність повного погашення кредитної заборгованості й відсотків за нею низька.

Клас “Д” - фінансова діяльність незадовільна, кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією), показники не відповідають установленим значенням, імовірність виконання зобов’язань із боку позичальника практично відсутня.

Якщо позичальника віднесено до перших трьох класів, то здійснюється перехід до третього етапу. Позичальники, віднесені до класів “Г” та “Д” вважаються надто ризикованими і банки, як правило, відмовляють таким позичальникам в наданні кредиту.

III етап - підготовка до висновку кредитного договору. Цей етап називається структуризацією кредиту. У процесі структуризації банк визначає такі параметри, як:

-вид кредиту. Розробляючи умови кредиту, банк повинен насамперед визначити вид кредиту. Банківський кредит можна використовувати для формування як оборотного так і основного капіталу. Кошти, необхідні для повернення позички, що була видана на ці цілі, акумулюються по-різному. Позикові кошти, що були використані для формування оборотного капіталу, визволяються після завершення процесу його кругообігу, тобто, як правило, після реалізації продукції у позичальника з’являється можливість повернути кредит. Цей кругообіг не перевищує одного року. Тому позики, спрямовані на формування оборотного капіталу, відносяться до короткострокового кредитування.

Якщо кредит використовується для придбання устаткування, транспортних засобів і інших видів основних фондів, то кошти для його погашення будуть отримані в процесі тривалого періоду експлуатації, більш одного року, тому тут необхідний довгостроковий кредит. Банк повинен запропонувати клієнту той вид кредиту, що більше усього відповідає характеру операції, що кредитується;

-сума кредиту. Немаловажне значення в структуруванні кредиту має правильне визначення розміру суми позики. Заниження суми кредиту може призвести до порушення термінів повернення, тому що кредитна операція не буде здійснена в термін, а завищення - до нецільового використання частини позички. Сума кредиту повинна бути в межах вартості витрат, що кредитуються;

-термін кредиту. Успіх кредитної операції в значній мірі залежить від правильно встановленого терміну кредитування. Якщо кредитним договором будуть передбачені надто напружені строки, то позичальник може залишитися без капіталу, що безпосередньо призведе до спаду виробництва. Якщо будуть установлені дуже ліберальні терміни й умови погашення кредиту, то позичальник деякий час буде користуватися неконтрольованими банком коштами;

-забезпечення кредиту. Банківські кредити видаються під певний вид забезпечення. Визначаючи цей елемент структури кредиту, працівник банку повинен керуватися традиціями, що склалися у банківській практиці;

-порядок видачі і погашення. Разом з позичальником розробляється найбільш прийнятний графік погашення кредиту та процентів за користування коштами;

-ціна кредиту та інші деталі. Велика увага при структуризації кредиту приділяється вартості кредиту, що складається з процентної ставки, комісії за видачу й оформлення кредиту та інших елементів. При визначенні розміру процентної ставки необхідно враховувати чинники, що властиві конкретній кредитній операції, її місцю і часу. Тут банку необхідно враховувати взаємовідносини з клієнтом. Якщо ці відношення різносторонні, мають широкі масштаби (наприклад, клієнт зберігає значний стабільний залишок на своєму рахунку, користується різноманітними банківськими послугами), у результаті чого банк одержує додатковий прибуток, то він повинен прагнути зберегти і зміцнити відношення з клієнтом. Таким клієнтам може встановлюватися пільговий відсоток по позичці.

IV етап - оформлення кредитного договору. Після завершення роботи зі структуризації кредиту банк приступає до переговорів з клієнтом про висновок щодо кредитного договору. При цьому потенційному позичальнику можуть пропонуватися умови кредитного договору, які істотно відрізняються від умов у кредитній заявці клієнта. Зближення позицій банку і клієнта, досягнення єдиного рішення є кінцевою ціллю переговорів. Посадова особа, що веде переговори з клієнтом, знайомить його з обов’язковими умовами кредитного договору, без виконання яких кредит не буде наданий, а також з умовами, щодо яких може бути досягнута поступка. Обов’язковою умовою, наприклад, є забезпечення кредиту. Умовами, по яких може бути досягнута поступка є, як правило, процентна ставка, розмір комісії і т.п.

Після визначення всіх параметрів майбутнього кредитного договору складається Висновок по кредиту. Цей документ розглядається кредитним комітетом (комісією). У випадку позитивного рішення здійснюється підписання кредитного договору представником керівництва банку і клієнтом.

У договорі обмовляються: ціль, сума і термін кредиту, умови і порядок надання і погашення, процентна ставка, обов’язки, права і відповідальність сторін, перелік документів і періодичність надання їх банку й інші умови.

V етап - супровід кредиту до моменту погашення відсотків та самого кредиту.

З метою контролю за погашенням позички та забезпечення нарахування відсотків надання кредитів здійснюється зі спеціальних рахунків, які називаються позичковими.

Видана позичка може зараховуватися на розрахунковий рахунок, депозитний рахунок, депонуватися на рахунках “чекові книжки” та “акредитиви”, переказуватись в якості платежу на рахунки господарських партнерів позичальників.

Видача позички оформляється розпорядженням кредитного відділу банку бухгалтерії про відкриття позичкового рахунку.

Порядок та конкретні терміни погашення кредиту передбачаються в кредитному договорі.

Кредитний договір – це юридичний документ, що визначає взаємні обов’язки і відповідальність між банком і позичальником з приводу надання позики. Він укладається тільки в письмовій формі і не може змінюватись в односторонньому порядку.

На практиці банки розробляють типові кредитні договори, основними положеннями яких є:

-опис суб’єктів угоди, визначення юридичних прав сторін;

-опис умов кредитування – вказуються сума і строк кредиту, порядок його видачі і погашення;

-зобов’язання позичальника повернути суму кредиту та сплатити проценти по ньому;

-опис забезпечення кредиту з посиланням на угоду, що є частиною договору (договір застави, гарантії, поручительства, страхова угода);

- обмежувальні умови – захисні статті (список умов, яких повинен дотримуватись позичальник протягом дії договору – надання періодично фінансової документації, інформації про господарську діяльність, тощо) та негативні статті (список умов, які не повинен допустити позичальник – заборона отримання додаткових кредитів, передачу в заставу третім особам активів, надання гарантій та інше);

-права суб’єктів угоди – банк залишає за собою право дострокового відкликання кредиту у випадку порушень умов кредитної угоди;

-санкції за порушення умов договору – стягнення пені, яка нараховується на суму боргу;

-строк набуття угодою чинності;

-можливості зміни умов угоди;

-юридичні адреси суб’єктів угоди, підписи уповноважених осіб.

7.3. Форми забезпечення зобов’язань позичальника перед банком

Для зниження ризику збитків банк вимагає від позичальника визначених гарантій по поверненню коштів, наданих у вигляді кредиту. Однією з таких гарантій є забезпечення кредиту, що може виступати в таких формах:

застава майна позичальника;

переуступка дебіторської заборгованості;

гарантія або поручительство першокласного банку, фінансового органу;

ліквідні цінні папери;

переуступка на користь банку контрактів, вимог та рахунків позичальника до третьої особи;

поліси страхування життя;

договір страхування відповідальності позичальника за непогашення заборгованості за позичкою;

інші грошові вимоги позичальника третій особі;

транспортні та товарні документи.

Застава є найбільш поширеним способом забезпечення кредитних зобов’язань. 90 - 95 % наданих позичок - це кредити, забезпечені заставою. При цьому боржник добровільно віддає майно в заставу й оформляє цю операцію договором із кредитором.

До заставного майна висуваються такі вимоги: висока ліквідність; можливість тривалого збереження (як правило в ході терміну використання кредиту); стабільна ціна; низькі витрати по зберіганню і реалізації; легкий доступ для контролю.

Заставним майном можуть бути: товарні запаси; дорожні документи; нерухоме майно (застава нерухомості називається іпотекою); устаткування, машини, механізми; транспортні кошти; цінні папери; дорогоцінні метали.

Застава повинна забезпечити не тільки повернення кредиту, а і сплату відсотків і можливої пені за договором.

Відповідно до договору про заставу у випадку невиконання заставником (позичальником) кредитних зобов’язань заставоутримувач (банк) може реалізувати об’єкт застави у власних інтересах. Відповідно до Закону України “Про заставу” – “за рахунок закладеного майна заставоутримувач має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення, включаючи відсотки, відшкодування збитків, нанесених простроченням виконання (а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойку), необхідних витрат на утримання закладеного майна, а також витрат на здійснення забезпеченою заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави”. Там також визначено, що у випадках, якщо суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставоутримувача, він має право, якщо інше не передбачено законом або договором застави, одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України. Проте така перспектива для банку не приваблива, тому що вона ускладнює і затримує в часі компенсацію коштів банку, порушує його нормальне функціонування. Такі небажані ситуації можуть виникати внаслідок некваліфікованої оцінки об’єктів застави, неправильного визначення розміру кредиту, що дається під заставу, по інших причинах.

В даний час більшість банків, визначаючи розмір кредиту під заставу, застосовують так називане “подвійне покриття” (коли ліквідаційна вартість об’єкта застави вдвічі перевищує розмір кредиту). Такий метод дає банку можливість уникнути необхідність формування резерву для кредитних операцій у грошовій формі, але надто ускладнює можливість позичальника отримати кредит.

При визначенні розміру кредиту враховується ряд чинників, з якими можуть бути пов’язані потенційні вимоги банку у випадку неповернення позичальником отриманих у кредит коштів:

1)кредит - кошти, надані банком у борг на визначених умовах;

2)відсоток - плата позичальника за користування позичкою, що формується на ринку кредитних ресурсів під впливом багатьох чинників;

3)відрахування в резерв - кошти, що можуть використовуватися з метою створення спеціального резерву для відшкодування можливих втрат по кредитних операціях банку;

4)витрати на утримання об’єкта застави - кошти, спрямовані на створення необхідних умов для зберігання об’єкта застави;

5)страхові платежі - кошти, використовувані для страхування об’єкта застави, якщо відповідно до договору заставоутримувач зобов’язаний страхувати закладене майно;

6)збитки, заподіяні простроченням виконання - збитки, що несе банк, якщо позичальник не повертає кредитні кошти в повному обсязі в обумовлений термін;

7)неустойка - грошова сума, яку заставник повинен сплатити за невиконання своїх зобов’язань.

Тому банк для зниження кредитного ризику повинен керуватися таким принципом: вартість забезпечення (ліквідаційна вартість об’єктів застави) не повинна бути менше вимог банку, що можуть виникати у випадках порушення позичальником кредитних зобов’язань.

Гарантія являє собою зобов’язання третьої особи сплатити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності. Це договір, що укладається між банком і гарантом шляхом видачі останнім гарантійного листа і прийняття цього листа до виконання банком. Гарантами можуть бути фінансово стабільні підприємства і банки.

Якщо позичальник не повертає у встановлений термін борг, забезпечений гарантією, то цей борг у безперечному порядку списується з рахунку гаранта.

Поручительство (порука) являє собою договір, відповідно до якого одна особа (поручитель) приймає на себе перед кредитором відповідальність за виконання боржником зобов’язання в повному обсязі або частково. Порука забезпечує не тільки основне зобов’язання головного боржника, але і додаткові зобов’язання, наприклад, сплату відсотків за прострочення платежу, відшкодування збитків, сплати договірної неустойки. Вимога до поручителя може бути пред’явлена кредитором не раніше того терміну, коли головний боржник повинен був виконати своє зобов’язання. Поручитель, що сплатив борг за головного боржника, стає стосовно нього в те положення, у якому знаходився кредитор. До поручителя переходять всі права стосовно боржника, що належали кредитору, включаючи забезпечення (заставу, іпотеку тощо).

Переуступка (цессія) на користь банку вимог і рахунків позичальника до третьої особи. Ця форма забезпечення практикується при наданні позичок будівельним компаніям або фірмам, що здійснюють регулярні постачання товарів (надають послуги) за контрактом. Цессія означає передачу банку-кредитору права змінити напрямок виторгу на погашення кредиту при настанні терміна його погашення. Цессія здійснюється на основі складеного між банком і позичальником договору, у якому вказується сума вимоги й інші умови.

Існує дві форми переуступки дебіторської заборгованості: без повідомлення дебіторів (у цьому випадку грошові надходження від дебіторів передаються позичальником банку) та з повідомленням дебіторів(коли дебітори здійснюють платежі безпосередньо банку).

Страхування кредитних операцій, як спосіб захисту від кредитного ризику, означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на мікро-, так і на макрорівні, а також страхувати окремі високоризиковані кредитні операції в спеціалізованих страхових організаціях.

Відповідно до Закону України “Про страхування” об’єктом страхування можуть бути майнові інтереси, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном. Відповідно до нормативів платоспроможності страховика, страхова сума по одному договору страхування не може перевищувати 10% сплаченого статутного фонду й сформованих страхових резервів. У кредитних угодах передбачається кілька об’єктів страхування: першим є сума кредиту; другим - процентні платежі, які платить позичальник; третім - заставне майно.

На практиці широко застосовуються дві форми страхування - делькредерне (страхування кредитів) і кауційнне (страхування застави).

Сутність страхування кредиту (делькредерного страхування) полягає в зменшенні або усуненні кредитного ризику, що базується, в основному, на визнанні ризику неплатежу або неплатоспроможності позичальників. При делькредерному страхуванні банк має право на одержання страхового відшкодування збитків у випадку невиконання боржником зобов’язань, бере на себе частину (до 20%) відповідальності, а страхова компанія - приймає санкції при порушенні банком зобов’язань, пропонує форму договору, страхове покриття, залишає за собою право перевірки й самостійного прийняття рішень щодо запропонованих до страхування ризиків.

У процесі кредитування застосовують два способи страхового захисту: страхування ризику непогашення кредиту та страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту банку (або іншому кредиторові).

При страхуванні ризику непогашеного кредитубанк за договором може самостійно застрахувати кредит, підписавши зі страховою компанією договір про добровільне страхування кредитного ризику. У цьому випадку сума страхових внесків ураховується при встановленні процентної ставки за кредит. Об’єктом страхування є відповідальність всіх або окремих позичальників перед банком за своєчасне й повне погашення кредиту й сплату відсотків за його використання. Страховиком виступає страхова компанія, що має ліцензію на здійснення такого виду діяльності, а страхувальником є банк. Страхувальник визначає сам: застрахувати відповідальність всіх позичальників, яким були надані кредити, або відповідальність кожного зокрема. Страхувальник має право застрахувати тільки суму основного боргу, або суму виданого кредиту з відсотками.

За умови страхування кредиту й відсотків по ньому страховик, в разі настання страхового випадку, виплачує страхувальникові відшкодування в розмірі від 50% до 90% непогашених боржником платежів і відсотків по них. Страховик зобов’язаний виплатити страхувальникові відшкодування протягом тієї кількості днів після настання страхового випадку, що зазначено в договорі.

При страхуванні відповідальності позичальника за непогашення кредиту страхувальниками є підприємства, установи й організації, фізичні особи, страховиком – страхова компанія.

Страхування полягає в тім, що клієнт надає банку страховий поліс, що підтверджує факт страхування клієнтом кредитної операції в страховій компанії. Страховий поліс розглядається банком як різновид гарантійного листа страхової компанії банку по фінансових зобов’язаннях до позичальника. Цей варіант страхування забезпечує повернення кредиту й відсотків по ньому лише у випадку, якщо страхова компанія згодна й здатна виконати страхове відшкодування.

Об’єктом страхування виступає відповідальність позичальника перед банком за своєчасне й повне погашення кредиту, включаючи плату за користування ним. Правила й умови страхування аналогічні правилам й умовам страхування ризику непогашених кредитів. Відповідальність страховика виникає при неповерненні боржником кредиторові суми протягом трьох днів після настання строку платежу.

Банк може самостійно застрахувати кредит, шляхом укладення зі страховою компанією договору про добровільне страхування кредитного ризику. При цьому страховик має право застрахувати тільки суму основного боргу або суму виданого кредиту з відсотками.

За умови страхування кредиту і відсотків по ньому, страхова компанія (страховик) із моменту настання страхового випадку виплачує страхувальнику відшкодування в розмірі від 50 до 90 % непогашених платежів по кредиту.

При кауційнному страхуванні (страхуванні застави ) передбачається, що страхувальник-боржник захищає право свого кредиту. У випадку заставного страхування позичальник є страхувальником, а застрахованими є ризики застави.

Страхова сума кожного договору застави визначається на підставі вартості заставного майна й представляє верхню межу відповідальності страхувальника за збиток, що може з’явитися протягом терміну дії договору страхування. Величина страхового тарифу визначається індивідуально для кожного договору, інформація про його величину переважно представляє комерційну таємницю.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒