Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

ІІ. Спільна сумісна власність у нотаріальному процесі.

2.1. Поняття, підстави виникнення, здійснення та припинення права спільної сумісної власності.

Відповідно до статті 368 ЦКУ спільна власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Чинним законодавством встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. Спільною сумісною власністю є майно, створюване членами фермерського господарства, майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, якщо інше не передбачено письмовим договором між ними, а також квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім’ї наймача у їх спільну сумісну власність.

Статтею 369 ЦКУ передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі – СКУ) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Не є спільною сумісною власністю подружжя відповідно до ст. 57 СКУ:

1) майно, набуте одним з подружжя до шлюбу;

2) майно, набуте одним з подружжя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте одним з подружжя за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто.

Законодавець не був вичерпним при визначенні майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя. Доцільним, на мою думку, було б доповнити цей перелік пунктом такого змісту:

4) майно, набуте одним з подружжя за час шлюбу іншим законним способом, за яким не витрачались спільні кошти подружжя.

Право спільної сумісної власності припиняється у випадку:

1) трансформації спільної сумісної власності у спільну часткову (визначення часток співвласників у майні);

2) виділу в натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. В цьому випадку, як це передбачено статтею 370 ЦКУ, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Такий виділ здійснюється в порядку, передбаченому для спільної часткової власності (тобто майно має бути подільним, договір виділу укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню). В цьому випадку спільна сумісна власність припиняється тільки щодо співвласника, який виділився, причому залишається для тих співвласників, які не виділялись;

3) поділу між співвласниками майна, що є у спільній сумісній власності. В цьому випадку, як це передбачено статтею 372 ЦКУ, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. Результатом поділу є припинення права спільної сумісної власності, та й взагалі спільної власності, для всіх співвласників. Договір поділу укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

2.2. Порядок оформлення згоди другого з подружжя на розпорядження спільним майном.

Як вже згадувалось вище, розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Тут необхідно відмітити, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, можуть бути зареєстрованими як співвласники (наприклад при приватизації квартири, набуття обома з подружжя у спільну сумісну власність майна за договором), а можуть бути і не зареєстрованими як співвласники (наприклад у випадку, коли майно набуте та зареєстроване на одного з подружжя, а інший у правовстановлювальному документі не згадується). Від цього і залежить порядок вчинення дій співвласниками. Тобто, якщо співвласник є зареєстрованим – він сам підписує відповідний договір, якщо ж не зареєстрований (як правило – другий з подружжя) – дає згоду на підписання договору своєму співвласнику, за ким лічиться майно за правовстановлювальним документом.

Сімейний кодекс України (стаття 65) більш жорстко, порівняно до старого Кодексу про шлюб та сім’ю України, підійшов до форми висловлення згоди другого з подружжя (раніше така згода оформлялась у простій письмовій формі тільки щодо договорів, що потребували обов’язкового нотаріального посвідчення). По-перше, якщо договір виходить за межі дрібного побутового, другий із подружжя має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, якщо він вчинений без його згоди. А поскільки нотаріус повинен забезпечити сторонам безспірність документу, що ним підписується, він поставлений перед необхідністю витребувати згоду другого з подружжя на укладення будь-яких правочинів щодо будь-якого спільного майна подружжя (відчуження, оренда, позичка, позика тощо). По-друге, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово, та обов’язково нотаріально засвідчена у випадках, коли договір потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації. Така згода, нотаріально засвідчена, витребовується для укладення правочинів щодо розпорядження спільно набутим нерухомим майном подружжя (купівля-продаж, міна, дарування, іпотека, оренда, позичка), договорів оренди та позички транспортних засобів, де одною із сторін є громадянин, договорів щодо придбання нерухомого майна одним з подружжя в частині розпорядження спільними грошовими коштами, та відносно деяких інших договорів, для яких законом установлена обов’язкова нотаріальна форма.

Питання форми висловлення згоди другого з подружжя (письмова заява) на практиці дуже часто порушується органами, що оформляють договори купівлі-продажу транспортних засобів (комісійні магазини, товарні біржі), оскільки транспортні засоби апріорі відносяться до цінного майна. Такими діями вказані органи породжують ситуацію, коли набувач не може бути впевнений на сто відсотків в правомірності придбання транспортного засобу, оскільки у будь-який момент може його втратити за позовом до суду про розірвання договору другого з подружжя колишнього власника транспортного засобу.

Може виникнути питання: чи має право нотаріус прийняти нотаріально засвідчену згоду другого з подружжя на розпорядження всім майном, набутим в період шлюбу? Звичайно, обмежити подружжя дати згоду на розпорядження будь-яким майном, що було набуто подружжям в період шлюбу, жодним чином не можливо. Нотаріус, що оформляв дану заяву, роз’яснив одному з подружжя про наслідки цієї згоди, та про те, що відкликати її неможливо. В даному випадку нотаріус має право прийняти таку згоду, зняти для себе копію заяви і оригінал повернути.

2.3. Питання визначення статусу спільного майна подружжя.

В практиці нотаріуса іноді зустрічаються складнощі щодо визначення статусу майна – чи є воно спільним сумісним майном подружжя, чи не є таким. Це може мати місце, наприклад, коли нотаріусу подається рішення суду про визнання особи власником майна. Тільки у випадку, коли рішення стосується спадщини, питання не виникає. В усіх інших випадках – бажано отримувати згоду другого з подружжя на відчуження. Інший випадок – набуття одним з подружжя у власність майна за спадковим договором. Так як перехід права власності за даним договором не є спадкуванням, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя. Не є спільною сумісною власністю подружжя частки у праві власності колишніх членів колгоспного двору, тобто тих, хто був записаний членом двору на 15.04.1991 року, оскільки другий з подружжя, якщо такий був, також був записаний членом колгоспного двору, і навіть факт одруження після цього не дає підстав вважати таку частку у праві власності спільною сумісною власністю подружжя. Також не є спільною сумісною власністю подружжя частки у праві власності осіб, що вийшли зі складу пайового фонду колишніх КСП, та яким за рішенням загальних зборів було виділено зі складу майна КСП нерухоме майно (оскільки майновий чи земельний пай є результатом ПРАЦІ особи на даному підприємстві, по суті – подарунком від КСП, а не результатом внесення спільних ГРОШОВИХ КОШТІВ подружжя). Спірним є випадок, коли обмінюється приватизована квартира, на іншу нерухомість. Чи повинен власник при подальшому розпорядженні даною квартирою перепитати згоду другого з подружжя, якщо такий був на момент обміну, чи ні? Зважаючи на Сімейний кодекс України – майно набуте за міною є спільною сумісною власністю подружжя. Але якщо дивитись логічно – другий з подружжя ніяких коштів на обмін не вклав.

Дуже непросто визначити статус нерухомого майна, яке тривалий час будувалося. Наприклад будувався 15 років будинок (на руках залишились документи про початок будівництва), який відчужується у 2006 році. Власник по свідоцтву про право власності на будинок, яке видане у 2006 році, має паспорт, виданий у 1995 році, в якому є відмітка про шлюб, укладений у 1997 році. Оформляється згода цієї дружини. Але власник, наприклад, міг у 1991 році одружитися та у 1994 році розлучитись. У паспорті відмітки про шлюб та про розірвання шлюбу з колишньою дружиною немає, відомостей про розподіл майна також немає. Тобто фактично на один об’єкт маємо дві спільні сумісні власності з двома різними дружинами. В даному випадку нотаріус має дуже уважно вивчити подані документи, спробувати дізнатись від власника порядок набуття ним майна. Адже договір в судовому порядку може бути визнано недійсним за позовом колишньої дружини, якщо така була. В таких договорах особливо важливим є зазначення в гарантіях продавця про відсутність прав третіх осіб на відчужуване майно.

В Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі – Інструкція) зазначено, що у тому разі, якщо з поданих нотаріусу документів неможливо встановити час і підстави набуття майна, що є предметом договору, а чоловік чи дружина особи, на ім’я якої це майно зареєстровано, ухиляється від надання письмової згоди на його відчуження, то особа, на ім’я якої майно зареєстровано, може в порядку статті 84 Закону України «Про нотаріат» передати заяву своєму чоловікові чи дружині з пропозицією з’явитися до нотаріуса для визначення його частки у цьому майні, і якщо він (вона) не з’явиться до нотаріуса у визначений строк і протягом місяця після одержання заяви не надішле своїх заперечень, нотаріус може посвідчити договір від імені чоловіка чи дружини, за ким відповідно до правовстановлювального документу лічиться це майно, без згоди другого із подружжя. Такий порядок дій не в повній мірі відповідає чинному законодавству, оскільки такі дії нотаріуса виходять за межі наданих йому законом повноважень. Якщо законом передбачена умова – наявність згоди іншого з подружжя на відчуження майна, що належить на праві спільної сумісної власності, то за відсутності такої нотаріус не може вчиняти нотаріальну дію. Якщо особа не з’явиться до нотаріуса, то в цьому випадку вона або не дає згоди на посвідчення договору, або не отримала такого запрошення, оскільки мешкає в іншому місці, або не погоджується ділити майно, але в будь-якому випадку правові наслідки такий дій не дають підстав вчиняти нотаріальну дію, оскільки заяві, навіть переданій через нотаріуса, законодавством не надано зобов’язального характеру, та нотаріусу не надане право зобов’язувати особу з’являтися на виклик іншої особи. В цьому випадку особа, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, повинна звернутись до суду і суд визначить її частку в спільному майні подружжя. Нотаріус не наділений такими повноваженнями як суддя, оскільки нотаріальні дії вчиняються за вільною згодою сторін та третіх осіб.[1]

Правильним вирішенням питання в цьому разі було б звернення до третьої особи не громадянина, а нотаріуса, який має їй пояснити її права у цій правовій ситуації – давати згоду на вчинення нотаріальної дії чи заперечувати проти її вчинення, надати нотаріусу правовстановлювальні документи або утриматись від цього. В такому зверненні (попередженні) нотаріус має повідомити третю особу про своє передбачене законом право у визначений строк (місячний термін з дня відкладення вчинення нотаріальної дії за ч. 3 ст. 42 Закону України «Про нотаріат») вчинити нотаріальне провадження. Лише в цьому випадку такий акт буде мати правове значення та в більшій мірі відповідатими вимогам ст. 5, ч. 2 ст. 42 Закону України «Про нотаріат», а також спонукатиме третю особу до дій.

Також не в повній мірі відповідає чинному законодавству зазначене в Інструкції положення про те, що правочин щодо розпорядження майном може бути посвідчений без згоди другого з подружжя у випадку, коли останній не проживає за місцезнаходженням майна і місце проживання його невідоме. Інструкція в цьому випадку зобов’язує нотаріуса ознайомитись з копією рішення суду, що набрало законної сили, про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім, та відповідно після цього правочин, як це перербачено Інструкцією, нотаріусом може бути посвідчено. Але безвісна відсутність громадянина не зумовлює виникнення права власності в іншого з подружжя на все майно. Чинне законодавство передбачає, що над майном громадянина, визнаного безвісно відсутнім, на підставі рішення суду встановлюється опіка. Отже, це положення має узгоджуватися з механізмом визначення часток у спільному майні, бути підставою для розподілу майна в нотаріальному або судового порядку та для призначення опікуна майна. Таким чином, без розподілу сумісного майна на відповідні частки інший із подружжя не може здійснювати відчуження майна на підставі судового рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім. У цьому випадку на відчуження майна потрібна згода органів опіки та піклування.[2]

2.4. Проблемні моменти виконання вимог Інструкції.

Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачає, що у випадку посвідчення правочинів щодо відчуження майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (неодружений, неодружена, удова, удівець), відчужувач подає відповідну заяву, у якій також зазначається, що майно, яке є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю, зміст якої доводиться до відома другого учасника правочину. А якщо таке майно все-таки є спільною сумісною власністю відчужувача з колишнім подружжя, від якого витребувано згоду на розпорядження, а відчужувач на момент відчуження у шлюбі не перебуває, чи є необхідність у поданні ним даної заяви? На це питання відповідь Інструкція не дає. За логікою виходить, що якщо вже подана заява про згоду на відчуження від колишнього подружжя, то в цьому випадку подання заяви про те, що майно, яке є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю, не є необхідним.

Декілька слів хочеться сказати з приводу подачі подібних заяв через представника. Відповідно до Інструкції представник по довіреності може подавати таку заяву тільки у випадку, коли в тексті довіреності зазначено про те, що він має право подавати заяву про належність майна довірителю на праві особистої приватної власності. Тому на практиці нотаріусам у всіх випадках видачі довіреностей необхідно поставити себе на місце того нотаріуса, що буде оформляти договір, і перепитати довірителя, чи не є майно спільною сумісною власністю, дізнатись підстави його набуття, щоб у представника в майбутньому не виникло проблем. Вбачається необхідним зазначати в тексті довіреності саме статус майна, а не фрази типу «подавати заяви про мій сімейний стан» чи «подавати заяви про те, що у шлюбі не перебуваю», які ніякого значення не мають.

Не дає Інструкція також відповідь на питання, як бути нотаріусу у випадку, коли майно набуте за договором купівлі-продажу до шлюбу, але з паспорту власника пересвідчитись в цьому в повній мірі не можливо (дружина могла поміняти паспорт у зв’язку з припиненням старого шлюбу та зміною прізвища). Тобто на момент відчуження маємо паспорт з відміткою про новий шлюб і договір, який датований до його укладання. Чи може нотаріус керуючись пунктом 45 Інструкції зробити відмітку на своєму примірнику договору про те, що відчужуване майно є особистою приватною власністю, оскільки набуте до шлюбу? На мою думку ні, оскільки стовідсоткової впевненості в цьому немає. Інструкція передбачає: „якщо з поданих нотаріусу документів випливає”, але в цьому випадку документи тільки частково свідчать про належність майна особито відчужувачу. В даному випадку бажано витребувати від відчужувача заяву про належність йому майна на праві особистої приватної власності та довести її зміст до відома другого учасника правочину. Слід не забувати також про те, що про всі такі заяви, як того вимагає Інструкція, необхідно зазначати в тексті правочину. Мається на увазі внесення до правочину окремого пункту про наявність такої заяви та про доведення її змісту до відома другого учасника правочину. Також в тексті правочину, на мою думку, доцільно зазначати про всі заяви, подані нотаріусу (про згоду на відчуження, про згоду на придбання тощо). Це стане в нагоді для визначення статусу майна тому нотаріусу, який можливо буде згодом оформляти договір відчуження даного майна.

2.5. Правовий статус приватизованого майна.

Точаться дискусії щодо необхідності згоди другого з подружжя на розпорядження одним з подружжя приватизованою ним квартирою, земельною ділянкою. Сімейний кодекс України при визначенні особистої приватної власності подружжя упустив такий вид майна, як приватизоване одним з подружжя майно. Приватизація – це процес зміни власника шляхом передачі об’єктів державної власності в приватну власність. Тобто це є фактично дарування державою свого майна особі. Жодних грошових коштів на це особою не витрачається. В юридичній літературі достатньо детально розписано даний випадок, основний висновок такий: при приватизації кожен діє особисто і для отримання майна особа має висловити свою власну волю на отримання майна. Приватизована квартира може стати об’єктом спільної власності подружжя тільки за умов, що:

- подружжя є громадянами України;

- чоловік та жінка постійно проживали в квартирі, яка приватизується, або за ними зберігається право на житло;

- чоловік та жінка висловили своє бажання на приватизацію квартири.

Подібна ситуація і щодо земельних ділянок. Згідно із ст. 116 Земельного кодексу України кожен громадянин має право скористатися своїм особистим правом на безоплатне отримання земельних ділянок у власність. Цим правом може скористатися як чоловік, так і дружина, приватизувавши (кожен з них окремо) земельні ділянки різного цільового призначення. Такі ділянки будуть належати кожному з них окремо і кожен з подружжя може самостійно визначати порядок користування належною йому земельною ділянкою.

Існують також думки, які не позбавлені логіки, що у випадку, коли на приватизованій одним з подружжям земельній ділянці побудований житловий будинок (об’єкт незавершеного будівництва, садовий будинок тощо), на розпорядження такою ділянкою, як і на розпорядження таким житловим будинком, потрібно витребувати згоду другого з подружжя її власника. Але оскільки вважати таку ділянку спільним сумісним майном не можна, в тексті поданої заяви слід уникати посилання на те, що земельна ділянка є спільною сумісною власністю, обмеживши статус спільного майна тільки будинком.

2.6. Особливості розпорядження подружжям грошовими коштами.

Між нотаріусами йде спір відносно необхідності витребування згоди другого з подружжя позичальника за договором позики. З цього приводу хочеться зазначити, що в статті 65 Сімейного кодексу України йдеться лише про правочини, об’єктом яких є спільне майно подружжя. Коли один з подружжя укладає договір позики чи кредитний договір, то це не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальнику, у останнього ще немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошей. Виникає питання щодо правового режиму грошових коштів, отриманих одним з подружжя. В сімейному праві вже багато років існує правило, що правовий режим майна, отриманого одним з подружжя за зобов’язаннями, залежить від тієї мети, з якою діяла ця особа. Якщо той з подружжя, який отримав майно за договором, діяв в спільних інтересах подружжя (інтересах сім’ї), то вважається, що отримане майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності.

З цього випливає ще одне питання: в яких випадках нотаріус може не витребувати згоду другого з подружжя на розпорядження грошовими коштами? У одного з подружжя може бути на руках договір дарування грошей, однак перевірити, що це саме ті грошові кошти, що були подаровані, нотаріус не взмозі. Можна взяти заяву такої особи, в якій вона свідчить про те, що грошові кошти дійсно не є спільною сумісною власністю та були подаровані. Але такий підхід до справи відразу робить нотаріально оформлений договір оспорюваним, тобто таким, що може бути визнаний недійсним у судовому порядку. Існують думки, що можна запросити другого з подружжя до нотаріуса для оформлення заяви про те, що кошти, які витрачаються його чоловіком (дружиною) для придбання майна, не є спільною сумісною власністю, і відповідно майно, що набувається, буде особистою приватною власністю набувача. Але навряд-чи хтось із нотаріусів на цій підставі оформить в подальшому договір відчуження такого нерухомого майнане без згоди другого з подружжя.

На мою думку, існує два випадки, коли нотаріус може не витребувати згоду другого з подружжя на розпорядження спільними грошовими коштами. Перший випадок стосується наявності між подружжям шлюбного договору, в якому є положення про те, що на грошові кошти, які знаходяться на банківських рахунках кожного з подружжя, не поширюється режим спільної сумісної власності, та вони є особистою власністю того з подружжя, на чиє ім’я внесені. Платіж за нотаріальним договором, звісно, має бути проведений з банківського рахунку одного з подружжя. Другий випадок стосується передбаченого статтею 119 СКУ режиму окремого проживання подружжя («сепарація»). Такий режим за заявою подружжя або одного з них суд може постановити у разі неможливості чи небажання дружини та (або) чоловіка проживати спільно. У разі встановлення режиму окремого проживання майно (кошти), набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі. В цьому випадку нотаріус згідно вимог Інструкції вимагає подання заяви, що грошові кошти, що витрачаються на придбання майна, не є спільною сумісною власністю, та долучає до договору копію рішення суду, яке набуло законної сили, про встановлення режиму окремого проживання подружжя.

2.7. Договір про визначення часток у праві власності, як один із способів припинення спільної сумісної власності.

На практиці часто виникає питання необхідності одному (чи декільком) із співласників спільної сумісної власності (наприклад – приватизованої квартири) відчужити свою частку у праві спільної сумісної власності. А оскільки у правовстановлювальному документі розмір часток не визначений, для цього необхідним є спочатку визначити частки учасників у спільній власності, тобто перевести спільну сумісну власність у спільну часткову. Деякі нотаріуси практикують в цьому випадку посвідчувати договір поділу. Але це не є вірним. Поділ припиняє спільну власність, кожен із співвласників стає власником своєї відособленої частки майна в натурі. Тому в даному випадку є необхідність укладення договору про визначення часток у праві власності. Згідно пункту 59 Інструкції договір про визначення часток (зміну розміру часток) є невід’ємною частиною правовстановлювального документа. При цьому нотаріус або підшиває один примірник такого договору до правовстановлювального документа, або вчиняє на цьому документі службову відмітку щодо посвідчення договору про визначення (чи про зміну розміру) часток. У справах нотаріуса залишається копія правовстановлювального документу. Якщо у подальшому є необхідність зробити відчуження частки, то потрібно спочатку зареєструвати спільну часткову власність у відповідному органі, отримати Витяг з реєстру, і тільки після цього відчужувати частку у праві власності.

Такими, що не в повній мірі відповідають чинному законодавству, є дії державних нотаріусів по оформленню спадщини на частку співвласника у спільній сумісній власності (наприклад – на частку у приватизованій квартирі). Коли всі співвласникі живі, то є можливість, як згадувалося вище, укласти договір про визначення часток у праві власності. Коли ж один з них помер, державна нотаріальна контора, як правило, самостійно визначає його частку і видає свідоцтво про право на спадщину на цю частку. Таким чином об’єкт знаходиться одночасно і в спільній сумісній власності, і частка у праві власності на нього – у спільній частковій. Але такого бути не повинно. Якщо один з співвласників помер і необхідно оформити спадщину, на мою думку повинно мати місце звернення залишившихся у живих співвласників до суду. Судовим рішенням визначаються частки співвласників, в тому числі і померлого (виникає спільна часткова власність). Після цього проводиться реєстрація в БТІ та видається Витяг з реєстру для оформлення спадщини з визначеними частками.

Оскільки такі способи припинення спільної сумісної власності, як поділ чи виділ, при спільній сумісній власності застосовуються рідко, більш детально про них піде мова нижче при розгляді питання спільної часткової власності.

2.8. Проблема розпорядження одним з подружжям часткою у праві спільної сумісної власності. Поділ спільного майна подружжя.

Шлюбне життя не завжди є безхмарним. Під час шлюбу, і особливо при його припиненні, подружжя постає перед необхідністю розпорядження спільно набутим майном. І тут з’ясовується, що власність у подружжя є спільна сумісна, без визначення часток. Постає проблема відчуження одним з подружжя своєї частки у спільній сумісній власності, оскільки благі наміри укладачів СКУ на практиці не можуть бути застосовані в повній мірі із-за некоректно виписаних норм СКУ.

Так, не зовсім зрозумілою є думка законодавця щодо порядку розпорядження одним з подружжя часткою у майні, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 67 СКУ). Згідно даної статті СКУ дружина або чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Тобто в цьому випадку законодавець визначає дві можливі ситуації, коли може бути відчужена частка на користь третьої особи:

1. Після визначення частки та виділу в натурі;

2. Після визначення частки та визначення порядку користування майном.

Спробуємо розібратись, чи можливо на практиці здійснити подібне. По-перше, після визначення частки подружжя спільна сумісна власність трансформується в спільну часткову. Звідси – учасник спільної часткової власності вправі відчужити свою частку будь-кому шляхом договору дарування чи іншим чином (окрім продажу) без згоди другого співвласника, але тільки не подружжя, якого закон зобов’язує спочатку або виділити частку в натурі, або визначити порядок користування майном. По-друге, після виділу частки в натурі, як це передбачено першим випадком, спільна власність відносно такого співвласника (не має значення – сумісна чи часткова) припиняється. Якщо співвласників було двоє, а подружжя завжди двоє – вони стають одноосібними власниками кожен своєї частки майна. Тому про яку виділену в натурі частку веде мову законодавець у Сімейному кодексі України – незрозуміло. По-третє, якщо один з подружжя має намір розпорядитись своєю часткою на користь третьої особи необхідно спочатку укласти договір про порядок володіння та користування спільним майном (хто якою кімнатою з подружжя користується, порядок користування приміщеннями загального користування тощо). Тільки після цього один з подружжя може свою частку в спільній власності відчужити на користь третьої особи, для якої умови договору про порядок користування майном є обов’язковими.

Припустимо, що подружжю належить квартира на праві спільної сумісної власності (придбана в період шлюбу за договором купівлі-продажу, оформленим на ім’я чоловіка). Дружина вирішила свою частку подарувати їх неповнолітньому сину. Які можуть бути дії нотаріуса в даному випадку. Перший випадок, коли потрібно спочатку визначити частку та крім того ще й виділити її в натурі, на мою думку не є прийнятним. Тому залишається другий: необхідно визначити частку дружини та визначити порядок користування майном. Розглянемо два варіанти.

1. Раніше нотаріуси видавали подружжю, або одному з них, на підставі їх спільної заяви свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. На сьогодні це питання врегульовано статтями 70-71 Закону України «Про нотаріат» та главою 24 Інструкції. Але з цього приводу точаться дискусії – чи може нотаріус вчиняти таку дію в розумінні Сімейного кодексу України, за яким всі питання між подружжям мають бути врегульовані договорами? Цим же шляхом пішло Міністерство юстиції України – наказом від 10.01.2005 року № 1/5 „Про затвердження форм реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на правочинах і засвідчуваних документах” Мінюст затвердив тільки форму свідоцтва про право власності в спільному майні подружжя на частку того з подружжя, який помер. Самостійно вносити зміни в форми чи створювати нові форми нотаріус права не має, хоча Законом України „Про нотаріат” передбачена така дія, як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Якщо допустити можливість видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (нотаріус діє згідно закону але всупереч затвердженим формам свідоцтв), то після видачі на ім’я дружини зазначеного свідоцтва вона реєструє своє право власності у відповідному органі реєстрації прав власності, отримує Витяг з реєстру прав власності, укладає з чоловіком договір про порядок володіння та користування спільним майном, та дарує частку у праві власності неповнолітньому сину.

2. Другий варіант вирішення питання – договірний. Подружжя, керуючись пунктом 59 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, може укласти між собою договір про визначення часток, який є невід’ємною частиною правовстановлювального документу. Але, на мою думку, укладати цей договір є сенс тільки у разі, коли правовстановлювальний документ оформлено на обох подружжя, без визначення часток, і в БТІ проведена реєстрація на обох. В нашій же ситуації договір оформлено тільки на чоловіка. І якщо в Положенні про порядок державної реєстрації права власності на нерухоме майно свідоцтво передбачено як документ, на підставі якого реєструється право власності, то договір про визначення часток – ні, він є тільки додатком до основного правовстановлювального документу.

Отже, як ми бачимо, в повній мірі забезпечити дотримання законодавства при вирішенні даного питання нотаріус невзмозі.

Приблизно подібна ситуація з можливістю подружжя укласти між собою договір відчуження частки в розумінні статті 64 СКУ. Даною статтею передбачено, що договір про відчуження одним із подружжя на користь другого своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки. Знову ми бачимо, на жаль, що норма кодексу виписана не точно, так як в ній йде мова про виділ частки, а не про визначення частки. Адже виділ і визначення це зовсім різні речі. Виділ веде до припинення спільної власності і визначає яка конкретно, виділена в натурі, частка майна переходить у власність кожного з колишніх власників. Визначення частки, як згадувалося вище, веде до трансформації спільної сумісної власності в спільну часткову. Тому у випадку, якщо, наприклад, подружжя придбали за договором купівлі-продажу у період зареєстрованого шлюбу квартиру, договір оформлено на ім’я чоловіка, а дружина при розлученні бажає свою частку у праві власності на це нерухоме майно подарувати чоловікові, нотаріус постає перед проблемою оформлення частки дружини: свідоцтво видати неможливо, договір про визначення часток укласти можливо, але не має сенсу (БТІ його як правовстановлювальний документ не зареєструє).

Як варіант вирішення цього складного питання (за умови, що один з подружжя не ставить за мету відчужити свою частку третій особі) можна запропонувати договір поділу спільного майна подружжя, за яким подружжя ділить між собою спільно набуте майно в натурі без визначення часток на нього (стаття 69 СКУ). Такий договір може укладатись як у шлюбі, так і після його припинення. Для цього достатньо, щоб було хоча б два об’єкти спільної сумісної власності подружжя. Наприклад, подружжя придбало під час шлюбу автомобіль, зареєстрований за дружиною, та квартиру, зареєстровану за чоловіком. Нотаріус може посвідчити договір поділу спільного майна подружжя таким чином, що одному з них перейде в цілому квартира, іншому – автомобіль. Для укладення даного договору необхідно витребувати усі документи як для звичайного договору відчуження. Складнощі можуть виникнути, якщо об’єктом поділу буде автомобіль, який за договором поділу змінює свого власника, оскільки органам МРЕВ ДАІ невідомий такий договір, як договір поділу спільного майна подружжя. Якщо правовстановлювальні документи оформлені не на тих осіб, кому майно переходить у власність, після посвідчення договору необхідно робити перереєстрацію майна у відповідних органах. Ділитись може будь яке майно, як рухоме (меблі, побутова техніка), так і нерухоме. Також необхідно пам’ятати, що у випадку, коли під час шлюбу подружжя ділить спільне майно, до складу якого входить недобудований будинок, такий поділ не забезпечить в повному обсязі особистої власності одного з подружжя, оскільки якщо відсоток готовності такого будинку зміниться – він знову стає спільною сумісною власністю. Тому такий поділ краще вчиняти після припинення шлюбу.

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒