Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Гуманістичне вчення Еріха Фромма

Еріх Фромм (1900-1980) – відомий представник психоаналізу ХХ ст. Своє вчення Е. Фромм назвав “гуманістичний психоаналіз”.

Е. Фромм народився в ортодоксальній єврейській релігійній сім’ї. Його дід і прадід по батьківській лінії були равинами. Спочатку у Франкфуртському а потім у Гейдельберзькому університетах Фромм вивчав філософію й соціологію. Згодом він зазнав визначального впливу вчення Фрейда та Маркса, пройшов курс психоаналізу й зайнявся психіатричною практикою. На початку 1930 рр. Фромм став співробітником Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні (із приходом до влади Гітлера інститут переїхав спочатку до Парижу а далі в Нью-Йорк), де займався соціальною психологією. З 1933 р. Фромм працював у США: у інституті психіатрії ім. У. Уайта, викладав у Колумбійському і Йєльському університетах. У 1951-1967 рр. жив у Мексиці, очолював Інститут психоаналізу при Національному університеті в Мехіко. У 1974 р. переселився у Швейцарію.

Фромм – один з найкрупніших неофрейдистів (поряд з К. Хорні, Г. Саліваном). Його вчення є поєднанням ідей Фрейда і Маркса у специфічній суб’єктивній інтерпретації. Сприйняття ідей Маркса відображає вплив на Фромма франкфуртської філософської школи, широко відомої й популярної у США (ідеї школи пустили глибоке коріння в середовищі американського суспільства, якому однак, не відоме авторство цих ідей)[1]. Фромм написав значне число книг і статей, серед яких виділяються “Втеча від свободи”, “Душа людини”, “Концепція людини у Маркса”, “Анатомія людської деструктивності”, “Мати чи бути”.

Фромм вважає Фрейда своїм ідейним наставником, засновником справді наукової психології. Відкриття Фрейдом неусвідомлених процесів індивідуальної психіки (комплекс Едипа, інцестуальні зв’язки, нарцисизм, інстинкти життя і смерті), знаменували, на його думку, революцію в науковому пізнанні людини. Разом із тим, Фромм відходить від механістичного матеріалізму й біологізму Фрейда. Він також відмовляється від фрейдівської теорії сублімації, відповідно до якої духовне життя людини, її культура є просто трансформовані первинні інстинкти. З точки зору Фромма, сутність людини визначається не лише біологічними, але у значній мірі історичними, соціальними факторами. Людський дух, вважав Фромм, автономний, він відображає соціальні чинники а не тваринні прагнення. Тому у своїх працях Фромм значну більшу увагу, аніж Фрейд чи Юнг, приділяє питанням соціального устрою, політики, держави, влади. Одне з головних завдань Фромма, як і інших неофрейдистів – простежити зв’язок суспільних інститутів і відносин із сферою підсвідомого в людини, проаналізувати взаємозв’язок соціальної та індивідуальної патологій. У даному контексті Фромм зображує суспільство через призму психології окремої особистості і намагається перенести на суспільство властивості окремої особистості. Така методологія при відомих перевагах має і значні недоліки: обмеження дослідження суспільства і людини лише психологічною сферою приводить Фромма до односторонніх а іноді й досить сумнівних висновків.

Точкою відліку в концептуальних побудовах Фромма є його розуміння природи людини, а відтак, і суспільства. На відміну від Фрейда, який вбачав у людині виключно зле начало, Фромм притримується більш виваженої позиції і вказує на дуалізм людської природи. Сутність людини розкривається у протистоянні добра і зла, причини яких матеріаліст Фромм шукає у соціальних умовах життя людини. Як окремий індивід так і суспільство в цілому потенційно містять у собі дві рівновеликі і взаємовиключні тенденції – потяг до життя (біофілія) і потяг до смерті (некрофілія), які ведуть відповідно до розвитку й загибелі життя. Від того, яким шляхом розвиватиметься суспільство, яку потенцію із двох воно реалізує, залежить його майбутнє. Описаний дуалізм природи індивіда та суспільства у Фромма навіяний образами Ероса й Танатоса у Фрейда (у якого вони втілювали начала життя і смерті), але механізм формування цих сил і перспективи їх боротьби у двох мислителів різні.

Відповідно всю творчу спадщину Фромма можна умовно звести до двох основних складових: 1) аналіз “прагнення до смерті”, аналіз індивідуальної й соціальної патології в сучасних суспільствах заходу (особливо США й Німеччини) і 2) конструювання власної ідеальної соціальної моделі, що переконує в реальності тенденції “прагнення до життя” і її перемозі над “прагненням до смерті”.

Боротьбу згаданих тенденцій Фромм намагається розглянути в історичному контексті, зображуючи її водночас на фоні процесу індивідуалізації людини. Як вважає Фромм, біля чотирьох тисяч років тому в людини почала пробуджуватись індивідуальна свідомість, вона стає на шлях самостійності і незалежності від роду, виокремлення себе із застиглої й інертної маси одноплемінників. Цей процес, розвиваючись особливо активно на Заході в епоху Відродження та Нового часу, досяг свого піку у ХХ ст. Наслідком індивідуалізації стало набуття людиною свободи, яка, як виявилось, має двоякий характер. З однієї сторони, свідомість і поведінка людини стали вільними від ірраціональних пут, людина отримала можливість сама творити свою долю, з іншої – скасування звичних форм середньовічного укладу, що давали індивіду відчуття безпеки і спокою, ізолювало його від суспільства, викликало в нього почуття безсилля і тривоги, дезорієнтувало у виборі цінностей і цілей. Негативним наслідком індивідуалізації стало те, що інтелектуальні здатності людей, уможлививши гігантський крок уперед у плані розвитку технологій і спричинивши науково-технічну революцію, забезпечили якісно новий рівень задоволення їх матеріальних потреб. Водночас розвиток сфери виробництва у буржуазному суспільстві залишив далеко позаду себе моральні якості людини, що у своєму розвитку залишились на рівні кам’яного віку. Капіталістичний спосіб виробництва склав матеріальну основу процесу формування психології індивідуалізму, він уможливив звільнення індивіда від пут общинного мислення, сприяв проголошенню в юридичній сфері принципу формальної рівності, сформував ініціативну, цілеспрямовану особистість із критичним складом мислення. Водночас він (капіталістичний спосіб виробництва) зробив людину безликим придатком процесу матеріального виробництва, рабом створених самою людиною соціальних і політичних інститутів, спричинив психологію конформізму, збільшив розрив між інтелектом людини та її мораллю до колосальних розмірів. Індивід із “печерною” психологією сприйняв отриману свободу як нестерпний тягар, що паралізував його свідомість і волю, поставив перед ним альтернативу: або позбутися свободи шляхом повної залежності й підкорення, або морально зрости до психологічної спроможності й потреби нести тягар свободи. Оскільки індивідуалізація людської свідомості незворотна, то перший шлях веде до загибелі, руйнування людської особистості й суспільства (реалізація “прагнення до смерті”), тоді як інший – до розквіту потенцій особистості й суспільства (здійснення тенденції “прагнення до життя”).

Аналізуючи “прагнення до смерті”, Фромм вважав, що сучасні йому суспільства Заходу і Росія страждають патологією, хворі, тенденція руйнування в них домінує над тенденцією до розвитку. Патологія набула універсального характеру, вона виявляє себе як у формі демократії так і у вигляді тоталітаризму. Диктатури Гітлера і Сталіна є симптоматичними і засвідчують крайні форми деградації відповідних суспільств. З позицій психоаналізу Фромм виокремлює такі елементи механізму утворення соціальної патології: 1) нарцисизм; 2) інцестуальні потяги; 3) садомазохізм; 4) деструктивність; 5) конформізм.

Нарцисизм. У класичному психоаналізі під нарцисизмом розуміється такий стан психіки, за якого людина припиняє всі зв’язки із зовнішньою реальністю й замінює їх концентрацією на своїй особистості. Такий індивід захоплений самим собою аж до підміни світу своєю персоною. Нарцисизм, стверджує Фромм, як у його індивідуальному так і соціальному прояві, незнищенний, це одна з форм психопатології, небезпечна для життя і з його гіпертрофованими соціальними формами слід вести боротьбу.

Нарцисизм, вважає Фромм, грає велику роль у розпалюванні релігійної, класової і національної ворожнечі, у розв’язанні війн між державами. Нарцисизм у різних соціальних груп з’являється як спроба компенсувати економічні й політичні нестатки, як прагнення компенсувати свою матеріальну бідність і незахищеність емоційно наповненим почуттям любові до себе. Такий компенсаційний механізм знаходить вираження в тому, що одна із соціальних груп наділяє себе зверхніми характеристиками за рахунок применшення чеснот інших соціальних груп. Упевненість (віра) у своїй перевазі складає суть нарцисизму і пояснює стійкість форм ненависті й ворожнечі між релігійними, етнічними, расовими, соціальними, ідеологічними тощо групами людей. Нарцисизм вимагає свого емоційного задоволення, яке досягається через конкретні дії, які засвідчують перевагу над іншими “неповноцінними” групами. Якщо таких груп не знаходиться всередині країни (можливо вони вже знищені), то об’єктом агресії стають інші держави й народи. Зокрема національний нарцисизм народів Заходу став, стверджує Фромм, однією з головних причин обох світових воєн.

Соціальний нарцисизм обов’язково передбачає вождя, з яким ідентифікує себе група і на якого переносить своє нацистичне почуття. В акті сліпого підкорення сильному вождю група відчуває свою могутність. Нарцистичний політик, який володіє величезною владою, починає приписувати собі нарцистичні якості. Це веде його до повної ізоляції (насамперед психологічної) від зовнішнього світу, викликає в нього страх і підозру, а відтак, прагнення зміцнити свою владу. У кінцевому рахунку все закінчується маніакальним психозом і кривавими репресіями. Нарцисизм політичного лідера, керівника держави проявляється також у спробах змінити зовнішній світ у відповідності із своїм хворим сприйняттям реальності. Оскільки людина-нарцис цілком некритична і звернена сама на себе, розбіжність між її уявленнями про життя і фактичною дійсністю викликають у неї відчуття дискомфорту, що переростає в безумство. Щоб покінчити із цим болючим відчуттям, політик-нарцис починає пристосовувати дійсність до своїх психічних патологій. При цьому, чім сильніший у нарциса психоз, тим переконливішим він виглядає в очах суспільства, тим більше шансів у нього на успіх.

Інцестуальні потяги. Фромм вважає інцестуальні потяги одними з фундаментальних в людині, однак вбачає в них несексуальну природу. В основі інцестуальних потягів лежить психологічна залежність дитини від матері: дитина прагне від матері любові й захисту і водночас відчуває перед нею страх. Прагнення дитини до безпеки породжує любов до матері, а страх втратити цю безпеку – боязнь матері, бо вона має владу позбавити своїх дітей захисту. Інцестуальні потяги стають патологією в тому випадку, коли в дорослого індивіда залишається психологічний симбіоз із своєю матір’ю, тобто надмірна психологічна залежність від матері, яка заважає йому усвідомити себе самостійною особистістю. При інцестуальному симбіозі індивід регресує до своїх психологічних витоків: від неусвідомлено прагне назад у материнське лоно, у якому можна знайти абсолютний спокій і захист. У психологічному плані це означає прагнення втекти від життя з його турботами і проблемами, припинити доросле життя.

Описаний механізм індивідуальної психопатології Фромм повністю переносить на соціальну сферу. Образ матері є первинна персоніфікація сили, яка захищає і гарантує безпеку. Пізніше доросла людина, продовжуючи відчувати природну потребу у захисті й безпеці, вдається до підміни матері іншими уособленнями сили. Такою силою, що втілює у собі захист і безпеку, стає сім’я, рід, нація, партія, держава, релігійна група, політичний лідер і т. д. Людина віддає свою свободу соціальним інститутам чи іншим людям заради того, щоб набути впевненості в собі, стабільності й захисту, що досягається через інше почуття – почуття причетності до об’єктів сили.

У соціальних явищах, що виростають на ґрунті інцестуальних потягів, Фромм вбачає велику загрозу свободі, адже ці соціальні патології втілюють у собі “прагнення до смерті”. На стадії соціального інцестуального симбіозу у формі гіпертрофованого патріотизму, націоналізму, релігійного й політичного екстремізму людина вступає у конфлікт із розумом і реальністю, вона дивиться на життя очима інших людей, очима нації чи партії, вважає їх завжди й у всьому абсолютно правими, не зважаючи на аргументи розуму. Наслідком соціального інцестуального симбіозу є також те, що людина, яка не має інцестуальних зв’язків зі згаданими психологічними еквівалентами матері, сприймається у суспільстві, враженому таким психозом, як неповноцінна. Індивід, симбіотично зв’язаний із певною соціальною групою, не спроможний любити кого-небудь крім себе і цієї групи. Цим пояснюється, каже Фромм, ірраціональність національного, расового, релігійного чи політичного фанатизму.

Садо-мазохізм. У психоаналітичній інтерпретації мазохізм [2] позначає поведінку людини, зорієнтовану на отримання сексуального задоволення засобом власних принижень і страждань, садизм [3] – задоволення з допомогою насилля над сексуальним партнером. З точки зору основоположника психоаналізу – З. Фрейда, мазохістські й садистські нахили тісно взаємопов’язані, вони притаманні всякій людини. Поєднуючись в певній пропорції в характері людини, вони в залежності від обставин можуть змінювати це співвідношення але ніколи не щезають.

Фромм загалом притримується тих само позицій, але переводить механізм садизму й мазохізму із сфери сексуальної в політичну, вибудовуючи тим самим свою теорію “втечі від свободи”. З його точки зору, всі різноманітні форми мазохізму обумовлені одним: прагненням позбутися власної особистості, тягаря свободи. Садизм зводиться до прагнення оволодіти іншою людиною, перетворити її в безпомічний об’єкт своєї волі, стати її абсолютним власником. Найважливіша ознака садизму – прагнення влади, з допомогою якої можна спричиняти страждання і принижувати інших. Владні відносини – це симбіоз садистів і мазохістів, які з необхідністю потребують один одного. З точки зору Фромма, влада будується на основі психологічної взаємозалежності неповноцінних особистостей. І садисти, і мазохісти – люди неповноцінні, вони не можуть протистояти обставинам поодинці; тільки влада, об’єднуючи їх, дає їм почуття сили.

Таке однозначне пояснення влади у Фромма обумовлює висновок про те, що будь-яка влада таїть у собі патологію, здатну при певних умовах набути самих гіпертрофованих форм. Якщо садистські й мазохістські нахили людей урівноважуються, то в суспільстві наступає політична стабільність. Значні диспропорції садизму й мазохізму в людині, навпаки, провокують соціальний екстремізм. Своєрідним спалахом садо-мазохістської патології була для Фромма гітлерівська Німеччина і сталінська Росія.

Деструктивність. Потребу в руйнуванні, агресії Фромм вважає однією з найважливіших характеристик особистості. Але на відміну від Фрейда, йому уявляється, що людська деструктивність має в основному соціальну природу. Фромм відкидає твердження про вроджену агресивність людини і вважає, що психіка людини має дві складові – інстинкти і пристрасті. Якщо інстинкти є прояв фізіологічних потреб (спрага, голод, секс), то пристрасті – це наслідок екзистенціальних потреб (прагнення до любові, ніжності, свободи, правди чи навпаки – до садизму, мазохізму, руйнування, влади і т. п.). Поєднання інстинктів і пристрастей, у поєднанні із соціальним умовами, що детермінують їх, і визначає домінування доброякісної чи злоякісної агресії.

Доброякісну агресію (в основному у вигляді оборони) Фромм вважає законом природи, спрямованим на захист життя у всіх його проявах (біологічного і соціального). До доброякісних видів агресії Фромм відносить війну (насамперед оборонну). Це положення теорії людської деструктивності у Фромма є парадоксально суперечливим. Виходячи із концептуальних основ вчення Фромма, війна, з однієї сторони, корениться в інстинктах людини і є неминучою упродовж існування людства, і водночас, війни не лежать у природі людини, вони не фатальні і їх можна уникнути.

Злоякісна агресія притаманна виключно людині, вона не спричиняється тваринними інстинктами. Тільки людина спроможна руйнувати, знущатись і вбивати без будь-якої користі для себе чи із задоволення. Джерелом злоякісної агресії стає “тягар свободи”, який, зробивши особистість ізольованою, закинутою, безпомічною, поставив її в умови екзистенціальної ситуації. Індивід виявився перед ситуацією: або різносторонній розвиток на основі свободи, або “втеча від свободи” на фоні патологічної агресії. Злоякісна агресія є наслідком нереалізованої свободи, непрожитого життя. Внутрішній стан людини, що втікає від життя і свободи, обертається ненавистю до світу, прагненням його зруйнувати.

Злоякісна деструктивність – це альтернатива життя, шлях до розпаду і смерті. Крайня ступінь злоякісної деструктивності – некрофілія. Некрофіл відчуває прагнення до всього неживого: трупів, гниття, нечистот; від із захопленням говорить про хвороби, похорони, смерть. Некрофіл не любить життя, тому він холодний, максимально дистанційований від людей. Відчуваючи страх перед життям, некрофіл постійно намагається поставити його під контроль. Самий ефективний спосіб захисту від небезпеки, що виходить від життя, – знищення життя. Некрофіл схиляється перед силою, оскільки з її допомогою живе можна перетворити в мертве. Таким чином, у некрофіла сила асоціюється із владою вбивати. Некрофіл захоплений інцестуальним потягом – він завжди прагне повернутись у “лоно матері”, до минулого, його цінності або консервативні або реакційні.

Фромм вважає що некрофілія в тій чи іншій мірі притаманна всім людям, але в теперішній час вона все більше і більше оволодіває світом. Особливістю сучасної епохи є те, що індустріально-бюроктарична цивілізація Заходу створила новий тип людини, якого Фромм називає homo mechanicus, людина-автомат, яка відчуває потяг до всього механічного й огиду до всього живого. В індустріальному суспільстві, у якому життя стає все більш механічним, техніка підмінює людську особистість і речі стають культом, особистість сама стає річчю, деперсоніфікується, перетворюється в абстрактну статистичну одиницю. Суспільство розглядається як певний механічний агрегат, умовою існування якого стає наявність людини-автомата, біологічного робота. Штучний світ, світ техніки, технологій і речей виявляється більш комфортним і керованим, йому віддається перевага перед життям. За такого стану речей і демократія, і диктатура є всього лише свого роду технологіями по організації суспільства, цілком позбавленого етичного змісту. Некрофільно орієнтована людина підтримає будь-яку владу, що допоможе задовольнити її любов до речей. Найбільш яскравий прояв соціальної некрофілії – тоталітарні режими, керовані закінченими вождями-некрофілами (Гітлер, Сталін), у яких людина в буквальному значенні перетворюється на річ, помирає як особистість.

5. Конформізм [4]. Як стверджує Фромм, сучасна західна людина, аби уникнути почуття занепокоєння й непевності, змушена відмовлятися від своєї особистості і стати такою, якою її хочуть бачити інші. Індивід, вдаючись до соціальної мімікрії, перетворюється у своєрідного фантома, підлеглого стандартам масової культури. Мислення конформіста некритичне. Його емоційність придушена, у нього відсутні навіть власні бажання, він прагне того, що є загальноприйнятим. Сучасне західне суспільство створило образ “нормальної людини”, яка ніколи не буває занадто засмученою, занадто сердитою або занадто схвильованою.

Але чим більше людина пристосовується, відзначає Фромм, тим безпомічнішою вона себе відчуває. Сучасна людина психологічно знесилена – і це головна небезпека епохи. Конформіст, страждаючи через утрату своєї особистості, готовий прийняти будь-яку ідеологію й будь-якого вождя, що пообіцяє йому привнести зміст у його життя; він пасивно зустріне будь-яку соціальну катастрофу. Психологічна втома людей-роботів створює оптимальні умови для популяризації політичних цілей тоталітарних режимів.

Альтернативою некрофілії є біофілія, що містить у собі любов до життя, прагнення до свободи, незалежності, повної реалізації всіх сил людини, а також боротьбу з усіма проявами соціальної патології. Біофілія може врятувати людину від стану пригніченості й допомогти відшукати нову вищу гармонію із природою і людьми, створити досконалі соціальні інститути.

Щоб довести реалістичність такої альтернативи, Фромм активно залучає ідеї Маркса і Фрейда. Як він вважає, обоє мислителів, продовжуючи іудео-християнську і греко-романську гуманістичну традицію, були єдині в одному: людина живе у світі ілюзій (тобто несвободи), що допомагають їй переносити незгоди життя. Людину необхідно звільнити від пут самообману, повернути до реальності, зробити особистість справді вільною. Фромм захоплено сприймає вчення Маркса, а його важливим здобутком називає гуманістичну концепцію людини.

Разом із тим, Фромм вважає, що Маркс вдався до “трагічної помилки”, обравши засобами досягнення соціалізму революцію й насильство. У прагненні Маркса змінити соціальний світ революційним шляхом при обов’язковому захопленні державної влади Фромм убачає вплив буржуазних революцій. Політична теорія Маркса, як він вважає, за своєю суттю буржуазна і є кроком назад у порівнянні із вченнями Прудона, Бакуніна, Кропоткіна, які відкидали державу як знаряддя соціалістичних перетворень. Ленін і Сталін, розвиваючи ідею про революційне насильство, фактично регресували до буржуазної правосвідомості, що і стало, на його думку, причиною невдалого досвіду побудови соціалізму в Росії. Ставка на зміцнення Радянської держави, підвищення її ролі у справі соціалістичного будівництва, робить він висновок, закінчилися встановленням тоталітаризму.

Фромм високо оцінює відкрите Марксом й Енгельсом матеріалістичне розуміння історії, але вони, з його погляду, не показали механізм, що з’єднує базис із надбудовою. Цю задачу, стверджує Фромм, здатний вирішити психоаналіз.

Фромм виділяє два елементи такого механізму: соціальне несвідоме і соціальний характер.

Соціальне несвідоме, це та частина психіки, яку суспільство не дозволяє і не у змозі довести до свідомості своїх членів. Суспільство ніби фільтрує факти дійсності, переводячи одні з них у свідомість, інші в підсвідомість. Природа цього фільтра корениться в економічних і політичних умовах, що позбавляють людину свободи і перешкоджають її природному розвиткові. Індивід, відчуваючи свою пригніченість, воліє закривати очі на соціальну патологію і жити у світі ілюзій, особистість роздвоюється між свідомим життям і сферою неусвідомленого. Утворення несвідомого являє собою процес відчуження, у результаті якого особистість і суспільство перестають належати самим собі, починають відчувати себе заручниками “фатальних” історичних сил. Наявність несвідомого (або відчуження) – головне джерело невротизації сучасної людини, що приводить у дію механізм “утечі від свободи”. У формуванні несвідомого вирішальну роль зіграли економічна експлуатація й політичне лицемірство капіталізму; капіталізм має бути скасований і замінений соціалізмом.

Фромм звертає увагу на те, що між капіталізмом і “реальним соціалізмом” СРСР і країн Східної Європи немає принципових розходжень: їх поєднує прагнення до матеріального благополуччя, воно стає метою, а людина – засобом. У гуманізованому соціалізмі (його і пропонує Фромм), навпаки, соціальні умови підпорядковані потребам людини, усіляко сприяють її повній самореалізації. Нове гуманістичне суспільство (“здорове суспільство” у термінології Фромма) відрізняється тим, що в ньому усунуті основи всякого придушення свободи, а отже, у людини немає необхідності витісняти “факти дійсності, що травмують” зі свідомості в підсвідомість. Гуманізований соціалізм несвідоме робить усвідомленим, тобто повертає людину до реальності, відновлює її психологічну цілісність.

Під соціальним характером Фромм розуміє сукупність психологічних рис, притаманних суспільству (або соціальній групі) на тому або іншому етапі його розвитку. Соціальний характер – це результат адаптації людини до суспільного ладу, він перетворює зовнішню необхідність у внутрішню потребу індивідів і тим самим мобілізує людську енергію на виконання задач даної економічної системи. Інакше кажучи, соціальний характер формує потреби людини, приводить їх у відповідність із рівнем розвитку продуктивних сил, створює необхідну індивідові структуру надбудови (ідеологію, державу, право). Водночас, соціальний характер – продукт розвитку виробничих сил (запозичення в Маркса). Поки людина здатна задовольняти свої потреби, соціальний характер зв’язує воєдино базис і надбудову. Але в міру економічного розвитку між соціальним характером і базисом утворюється розрив, старі психологічні стереотипи виявляються нездатними обслуговувати нові виробничі відносини. Щоб відновити рівновагу суспільної системи, необхідний адаптивний стрибок, який докорінно змінює соціальний характер і встановлює його адекватні новим виробничим умовам потреби.

Разом із тим, Фромм вказує, що адаптація може бути як прогресивною, так і регресивною. Так, наприклад, він думає, що в умовах капіталізму XIX ст. переважав “накопичувальний характер”: людина була консервативною й підозрілою, вона відчувала постійний страх утратити своє майно, оцінювала зовнішній світ як потенційну загрозу собі, що стримувало вільний розвиток особистості. XX ст. формує більш прогресивний “ринковий” характер, що орієнтує індивіда на ініціативу, ризик і відкритість, створює передумови для гуманізації суспільства. А от у Німеччині, вважає Фромм, прихід до влади нацистів означав регрес від “накопичувальної” психології до “авторитарної”. Німецький середній клас, відчуваючи страх перед монополізацією й інтернаціоналізацією господарського життя, повернувся до націоналізму і підкорив свою волю владі. Психологічно деградувавши до середньовічних форм, німці фактично здійснили консервативну революцію, підкоривши базис і надбудову ожилому репресивному, садо-мазохістському характерові.

Вищий тип соціального характеру, за Фроммом – революційний. Він пояснює, що революційний характер втілюють не бунтар, завжди незадоволений владою, а особистість, яка сповідує ідею радикальної гуманістичної перебудови світу. Західні суспільства, що перебувають на грані самознищення, мають потребу в новій людині, революціонері-гуманісті, який вільний від уз ґрунту і крові, відчуває себе громадянином світу, ставиться критично до своєї держави, нації, класу, партії, релігії. Революціонер – це людина, що любить життя, яка прагне до вільної творчої самореалізації, її характер і діяльність – запорука успіху в боротьбі із соціальною патологією. Тільки революційний характер, робить висновок Фромм, може підкорити собі техніку, зробити її основою прогресивних політичних форм.

Не можна не визнати оригінальним, а подекуди й досить глибоким вчення Фромма, але наукова сумнівність низки його положень очевидна. Зокрема, спроба психоаналітика шляхом логічних зловживань поєднати психоаналіз і марксизм є, м’яко говорячи, не цілком успішною і значною мірою носить поверхневий характер. Схоже і спробу Фромма пояснити природу політичної влади як прояв масової соціальної садомазохістської патології більш ніж оригінальною назвати складно.

[1] Бьюкенен П. Дж. Смерть Запада. – М.: АСТ, 2003. – С. 114-137.

[2] Поняття мазохізму зв’язане з ім’ям австрійського письменника Л. Захер-Мазоха (1836-1895), який опублікував скандальний роман із відповідним змістом.

[3] Термін “садизм” походить від імені французького письменника маркіза де Сада (1740-1814), автора літературних творів з описом сцен сексуальної патології.

[4] Конформізм – психологічна позиція, яка передбачає пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей.