Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Вольф Мейнерт пише свою книгу

Мабуть, саме щойно згадані прекрасні й трагічні вечірні заграви надихнули кенігсберзького філософа-відлюдника Вольфа Мейнерта написати свій монументальний твір “Untergang der Menschheit”[137]. Ми уявляємо собі його мов живого, як він ходить по морському березі, простоволосий, у розмаяному плащі, і захопленими очима дивиться на повінь вогню й крові, що заливає більше ніж половину неба. “Так, - шепоче він в екстазі, - так, пора вже писати післямову до історії людства!” І він написав ту післямову.

Трагедія людського роду закінчується, так почав Вольф Мейнерт. Хай не обманює нас його гарячкова заповзятливість і технічний добробут: це тільки сухотні рум’янці на обличчі істоти, вже позначеної печаттю смерті. Ще ніколи людство не знало такої високої життєвої кон’юнктури, як тепер; але знайдіть мені хоч одну людину, що була б щаслива; покажіть мені хоч один суспільний клас, що був би задоволений, або націю, що не почувала б загрози своєму існуванню. Серед усіх ударів цивілізації, серед крезівської рясноти духовних і матеріальних благ усіх нас дедалі більше опановує невідчепне почуття непевності, пригніченості й неспокою. І Вольф Мейнерт з нещадною гостротою аналізував душевний стан нинішнього світу - цю суміш страху й ненависті, недовіри й манії величності, цинізму й слабодухості. Одне слово - зневіра, коротко підсумовував Мейнерт. Типові ознаки кінця. Моральна агонія. Постає питання: чи людина здатна бути щасливою і чи була вона коли здатна до цього? Конкретна людина - безперечно, як і кожна жива істота, але людство - аж ніяк. Усе нещастя людей у тому, що вони змушені були стати людством, або в тому, що вони стали ним занадто пізно, коли вже були непоправно диференційовані на нації, раси, релігії, стани й класи, на багатих і бідних, освічених і темних, на гнобителів і пригноблених. Зженіть в один табун коней, вовків, овець і котів, лисиць і сарн, ведмедів і кіз, зачиніть їх у одній загороді й примусьте жити в цьому безглуздому стовпищі, яке ви назвете Суспільством, і дотримуватися правил співжиття; це буде нещасливий, незадоволений, фатально порізнений табун, у якому жодне боже створіння не почуватиме себе добре. Це цілком точний образ того великого й безнадійно неоднорідного табуна, який називається людством. Нації, стани й класи не можуть довгий час жити вкупі, не докучаючи й не заважаючи одні одним аж до нестерпності; вони можуть жити або в постійному відособленні одні від одних - що було можливо, лише поки у світі було досить місця, - або ж у ворожнечі, в боротьбі між собою не на життя, а на смерть. Для біологічних людських єдностей, таких як раса, нація чи клас, існує тільки один природний шлях до щасливої, нічим не порушуваної однорідності: звільнити місце для себе, винищивши всіх інших. Це якраз те, чого людській рід не здогадався зробити вчасно. Бо тепер уже запізно робити це. Ми напридумували собі забагато доктрин та зобов’язань, якими охороняємо “інших”, замість того щоб їх позбутися. Вигадали моральні кодекси, людські права, угоди, закони, рівність, гуманність і ще бозна-що; створили фікцію людства, яке об’єднує нас із “іншими” в якійсь уявній вищій єдності. Яка фатальна помилка! Ми поставили моральний закон више біологічного. Ми порушили велику природну передумову будь-якої спільності: те, що тільки однорідне суспільство може бути щасливим. І це цілком досяжне благо ми віддали в жертву великій, але нездійсненній мрії: створити одне людство з одним суспільним ладом із усіх людей, націй, класів і рівнів життя. Це була благородна дурниця. Це була на свій лад єдина гідна шани спроба людини піднестись над собою. І за цей найвищий злет свого ідеалізму людський рід тепер платить розпадом, якого вже не можна зупинити.

Процес, у ході якого людина намагається якось організувати себе в людство, давній, як сама цивілізація, як перші закони й перші людські громади; і коли за стільки тисячоліть ми врешті досягли лиш того, що прірви між расами, націями, класами й світоглядами стали такі бездонні, як тепер, то не заплющуймо вже очей на те, що фатальна історична спроба створити з усіх людей сяке-таке людство зазнала остаточної й трагічної невдачі. Власне, ми вже починаємо це усвідомлювати, і звідси всі спроби та плани привести людське суспільство до єдності в інший спосіб: радикальним чином звільнивши місце тільки для однієї нації, одного народу або однієї релігії. Але хто може сказати, наскільки глибоко ми вже заражені невигойною хворобою диференціації? Раніше чи пізніше кожна начебто однорідна цілість неминуче розпадеться й стане неоднорідним скупченням різних інтересів, сторін, станів тощо, які будуть або придушувати одні одних, або знов страждати від свого співжиття. Виходу немає. Ми рухаємось по зачарованому колу; але розвиток не може вічно кружляти по колу. Про це подбала сама природа, звільнивши на світі місце для саламандр.

Це не випадковість, розмірковував далі Вольф Мейнерт, що саламандри вийшли на шлях розквіту саме тоді, коли хронічна хвороба людства, цього гігантського організму, що погано зрісся і весь час розпадається, переходить в агонію. Коли не рахувати неістотних відхилень, саламандри являють собою єдину велетенську й однорідну цілість; у них поки що не сформувалися власні глибоко диференційовані народи, мови, нації, держави, релігії, класи чи касти; серед них нема панів і, рабів, вільних і невільних, багатих і бідних; правда, між ними є відмінності, породжені поділом праці, але в суті своїй це однорідна, суцільна, так би мовити, складена з однакових зернят маса, в усіх своїх частинах однаково примітивна біологічно, однаково бідно обдарована природою, однаково уярмлена, з однаково низьким життєвим рівнем. Послідущий негр або ескімос живе в незрівнянно кращих умовах, користується безмежно більшими матеріальними й культурними багатствами, ніж мільярди цивілізованих саламандр. А проте нема ознак, які свідчили б, що саламандри від цього страждають. Навпаки. Ми бачимо, що їм просто непотрібне ніщо з того, в чому люди шукають полегкості й розради від метафізичного жаху і туги, навіяної життям; вони обходяться без філософії, без віри в загробне життя й без мистецтва; не знають, що таке фантазія, гумор, містика, гра, мрія; вони абсолютні реалісти. Нам, людям, вони так само чужі, як мурахи або оселедці, й відрізняються від них лише тим, що пристосувалися до іншого життєвого середовища - до людської цивілізації. Вони влаштувалися в цьому середовищі так, як собаки влаштовуються в людських оселях; вони не можуть без нього жити, але не перестали від цього бути тим, чим вони є: дуже примітивною і мало диференційованою родиною тварин. Їм досить жити й розмножуватися; вони можуть бути навіть щасливі, бо їх не бентежить почуття нерівності між собою. Вони однорідні, і все. А тому вони одного чудового дня - так, будь-якого дня можуть легко здійснити те, що не могли здійснити люди: єдність свого виду в усьому світі, своє всесвітнє суспільство, одне слово - всесвітнє царство саламандр. Того дня скінчиться тисячолітня агонія людського роду. На нашій планеті не вистачить місця для двох принципів, які намагаються оволодіти світом. Один муситиме поступитись. Котрий - ми вже знаємо.

Тепер на земній кулі є близько двадцяти мільярдів цивілізованих саламандр, тобто в десять разів більше, ніж людей; із цього з біологічною необхідністю й за логікою історії випливає, що саламандри, досі поневолені, повинні будуть визволитись; будучи однорідними, вони муситимуть об’єднатись; а ставши в такий спосіб найбільшою силою, яку будь-коли бачив світ, вони неминуче захоплять владу над світом. Гадаєте, вони будуть такі дурні, що пощадять тоді людину? І повторять її історичну помилку, якої вона припускалася споконвіку, намагаючись підкорити собі переможені нації й класи, замість того щоб винищити їх, та з егоїзму весь час створюючи нові відмінності між людьми, а потім з великодушності та ідеалізму силкуючись ті відмінності перебороти? Ні, такого історичного безглуздя саламандри не припустяться, вигукував Вольф Мейнерт, хоч би вже через те, що я остережу їх своєю книжкою! Вони стануть спадкоємцями всієї людської цивілізації; їм попаде в руки все, що ми робили чи пробували робити, прагнучи заволодіти світом; але вони були б ворогами самим собі, якби разом з цією спадщиною захотіли прийняти й нас. Коли вони хочуть зберегти свою однорідність, то повинні позбутися людей. Якби вони не зробили так, то ми рано чи пізно заразили б їх своєю руйнівною схильністю створювати відмінності й страждати від них. Але цього можна не боятися: нині жодне створіння, яке продовжуватиме далі історію людства, вже не повторюватиме його самовбивчих безумств.

Нема сумніву, що світ саламандр буде щасливіший, ніж був людський; він буде одностайний, однорідний, підвладний одному духові. Саламандри не різнитимуться між собою мовою, поглядами, релігією та життєвими потребами. Між ними не існуватиме ні культурної, ні класової нерівності - лише поділ праці. Ніхто не буде ні паном, ні рабом, бо всі служитимуть тільки Великому Саламандровому Загалові, який буде богом, владарем, роботодавцем і духовним вождем. Буде лиш одна нація і один рівень. І це буде кращий, досконаліший світ, ніж був наш. Це буде єдиний можливий Щасливий Новий Світ. Звільнімо ж місце для нього; людство, що вже згасає, не може зробити нічого більше, як тільки прискорити свій кінець - і надати йому трагічної краси, поки ще не запізно і для цього.

Ми виклали тут погляди Вольфа Мейнерта в по змозі приступній формі, усвідомлюючи, що від цього вони значною мірою втрачають ту силу й глибину, якими свого часу загіпнотизували всю Європу, а особливо молодь, що захоплено прийняла віру в занепад і недалекий кінець людства. Правда, уряд німецького рейху наклав заборону на вчення Великого Песиміста через деякі політичні висновки, що з нього випливали, і Вольфові Мейнерту довелось тікати до Швейцарії; одначе весь культурний світ задоволено прийняв Мейнертову теорію про занепад людства; його книжка (обсягом 632 сторінки) була випущена всіма мовами світу й розповсюджена в багатьох мільйонах примірників і серед саламандр.

Ікс попереджує

Очевидно, не без впливу пророчої книжки Мейнерта літературний і мистецький авангард у культурних центрах проголосив: “Після нас хай прийдуть саламандри! Майбутнє належить саламандрам. Саламандри - це культурний переворот. Хай у них нема свого мистецтва; та принаймні вони не обтяжені ідіотськими ідеалами, зашкарублими традиціями й усім отим трухлявим, нудним педантським мотлохом, який називали поезією, музикою, архітектурою, філософією і взагалі культурою, - спорохнілі старечі слова, від яких із душі верне. Тим краще, що вони досі не заразились пережовуванням віджилого людського мистецтва: ми створимо для них нове. Ми, молодь, пробиваємо дорогу майбутньому всесвітньому саламандризмові; ми хочемо бути першими саламандрами, ми - саламандри завтрашнього дня!”

Так народився в поезії молодий напрям “саламандріанців”, виникла тритонічна (на три тони) музика й пелагічний живопис, що надихався багатством форм світу медуз, морських зірок та поліпів. Крім того, в берегових спорудах саламандр відкрили нове джерело краси й монументальності. “Нам остобісіла природа! - лунало з усіх боків. - Дайте нам замість давніх хаотичних скель гладенькі бетонні береги! Романтика вмерла; майбутні континенти будуть окреслені прямими лініями й перероблені на сферичні трикутники та ромби. На місце давнього геологічного світу має прийти світ геометричний”. Одне слово, з’явилося щось новітнє, щось гідне прийдешності, нові духовні сенсації й маніфести нової культури. А ті, хто не здогадався вчасно ступити на шлях майбутнього саламандризму, з прикрістю відчували, що проґавили свої шанси, і металися за це, проповідуючи чисту людськість, повернення до людини й до природи та інші реакційні тенденції. У Відні обсвистали концерт тритонічної музики, в паризькому Салоні Незалежних хтось невідомий порізав ножем пелагічну картину, що називалась “Caoriccio en bleu”[138]; одне слово, саламандризм переможно й невтримно простував уперед.

Звичайно, не бракувало й ретроградських голосів, що виступали проти “саламандроманії”, як казано тоді. Найпослідовнішим із цього погляду був анонімний англійський памфлет, що вийшов під назвою “Ікс попереджує”. Ця брошура розійшлась чималим тиражем, але, хто її автор, так і не було з’ясовано; багато людей вважали, що її написав якийсь високий церковний сановник - адже в англійській мові літера X (ікс) уживається як скорочення імені Христа. У першому розділі автор наводив статистичні дані про саламандр, перепрошуючи за можливу неточність цих даних. Так, навіть оцінка загальної кількості всіх саламандр дуже коливається: чи то їх у сім разів більше, ніж людей, чи то аж у двадцять. Так само непевні наші відомості про те, скільки мають саламандри під водою заводів, нафтових свердловин, плантацій водоростей, вугрових ферм, скільки вони використовують гідроенергії та енергії інших природних джерел; ми не маємо навіть приблизних даних про те, яка виробнича потужність їхньої промисловості; а найменше відомо нам, як стоїть справа з озброєнням саламандр. Ми, правда, знаємо, що в ужитку металів, деталей машин, вибухових речовин і багатьох хімікалій саламандри залежать від людей; та, з одного боку, всі держави старакно приховують, яку зброю і скільки іншої продукції постачають вони саламандрам, а з другого - навдивовижу мало відомо нам про те, що, власне, виробляють саламандри в морських глибинах із напівфабрикатів і сировини, купованої в людей. Певне тільки одне: саламандри й не бажають, щоб ми це знали. Останніми роками загинуло - втоплено чи задушено - стільки водолазів, спущених на дно моря, що цього не можна вже пояснити чистою випадковістю. Це, безперечно, тривожна ознака як з промислового, так і з воєнного погляду.

Звичайно, важко уявити собі, - провадив Ікс у дальших розділах, - що могли б чи хотіли б саламандри відібрати в людей. Вони не можуть жити на суходолі, а ми ніяким чином не можемо перешкодити їм жити по-своєму під водою. Наше і їхнє життєве середовище чітко й навіки розмежовані. Правда, ми жадаємо від них виконання певних робіт; зате ж годуємо більшість їх і постачаємо їм матеріали й товари, яких вони без нас не мали б зовсім - наприклад, метали. Та коли й не існує практичних підстав для якогось антагонізму між нами й саламандрами, є, сказати б, метафізичне протистояння: істотам земної поверхні протистоять істоти глибинні; істотам денним - нічні; світлій і сухій землі - темні безодні вод. Тепер межа між землею й водою стала якась ніби різкіша: наша земля межує з їхньою водою. Ми б могли довіку чудово жити з ними поряд і тільки обмінюватися певними послугами й виробами; але важко позбутися гнітючого почуття, що так, мабуть, не вийде. Чому? Я не можу точно назвати вам причину, але це почуття є; це щось ніби передчуття, що колись води самі повстануть проти землі, щоб з’ясувати: хто кого?

Признаюся, що цей мій страх трохи ірраціональний, - писав далі Ікс, - але мені дуже полегшало б на серці, якби саламандри висунули якісь вимоги до людства. Тоді з ними принаймні можна було б домовлятись, укладати різні угоди, йти на компроміси; але їхнє мовчання страшне. Я боюсь їхньої незрозумілої стриманості. Вони могли б, наприклад, зажадати для себе певних політичних пільг; щиро кажучи, законодавство щодо саламандр в усіх державах більш-менш застаріле і вже негідне таких цивілізованих і таких сильних своїм числом істот. Годилось би встановити нові права й обов’язки саламандр, і то сприятливіші для них; можна б домовитись про якусь міру автономії для саламандр; було б справедливо поліпшити умови їхньої праці й повніше винагороджувати її. В багатьох відношеннях можна б поліпшити їхню долю, якби тільки вони цього вимагали. Далі, ми могли б піти на деякі поступки перед ними, як компенсації зажадавши й від них певних зобов’язань; так можна виграти щонайменше кілька років. Одначе саламандри нічого не вимагають; вони тільки підвищують продуктивність своєї праці й збільшують замовлення, і ми нарешті вже повинні спитати себе, до чого те й друге дійде. Колись говорили про жовту, чорну або червону небезпеку; але то були принаймні люди, а щодо людей ми сяк-так можемо собі уявити, чого вони хочуть. Та хоч ми й не маємо ще уявлення, від чого, власне, буде змушене оборонятися людство; треба ясно усвідомити бодай одне: коли на одному боці стоятимуть саламандри, то на другому стоятиме все людство.

Люди проти саламандр! Час уже нарешті сформулювати цю тезу. Адже, по щирості кажучи, кожна нормальна людина інстинктивно ненавидить саламандр, гидує ними і боїться їх. На все людство впала якась крижана тінь жаху. Бо чим іще пояснити те несамовите ласолюбство, ту невситиму жадобу розваг і насолод, ту оргію розбещеності, які опанували наших сучасників? Такого занепаду моралі не знали з тих часів, коли над Римською імперією вже нависала варварська навала. Це не тільки наслідки небувалого матеріального добробуту, а й відчайдушне намагання заглушити страх перед розкладом і загибеллю. Швидше останній келих, поки не настав кінець! Яка ганьба, яке безумство! Здається, наче бог у своєму грізному милосерді дає згнити націям і класам, що котяться до згуби. Хочете прочитати вогненне “мене, текел, фарес”[139], написане над вселюдським бенкетом? Подивіться на світляні написи, що цілими ночами сяють на стінах розпусних міст. Із цього погляду ми, люди, вже наближаємось до саламандр: ми живемо більше вночі, ніж удень.

Якби хоч ті саламандри не були такі жахливо пересічні, пригнічено казав Ікс. Авжеж, вони більш-менш окультурені, але від того стали ще обмеженіші, бо засвоїли з людської цивілізації тільки те, що є в ній пересічного, утилітарного, механічного, шаблонного. Вони стоять поруч людства, як учень Вагнер поруч Фауста; навчаються з тих самих книжок, що й Фауст-людство, із тією тільки різницею, що для них цього вистачає і їх не гризуть ніякі сумніви. Найжахливіше те, що вони розмножили цей перейнятливий, тупуватий і самовдоволений тип цивілізованої посередності в масових масштабах, у мільйонах і мільярдах однакових екземплярів; а втім, ні, я помиляюсь: найстрашніше те, що вони досягли таких успіхів. Вони навчились користуватися машинами й цифрами, і виявилося - цього досить, щоб стати володарями свого світу. Вони знехтували в людській цивілізації все, що в ній є нецілеспрямованого, пов’язаного з грою, фантазією, старовиною, і тим самим викинули з неї все, що в ній є людського, засвоїли тільки її голу практичну, технічну, утилітарну частину. І ця жалюгідна карикатура на людську цивілізацію буйно привітає; вона споруджує дива техніки, оновлює нашу стару планету і врешті починає гіпнотизувати саме людство. Фауст хоче вчитись у свого учня й слуги таємниць успіху й посередності. Людству лишається або зітнутися з саламандрами в небезпечній битві не на життя, а на смерть, або неминуче осаламандритись. Щодо мене, меланхолійно закінчував Ікс, то я б волів бачити перше.

Отже, провадив невідомий автор, Ікс попереджує вас. Ще є змога скинути з себе те холодне й слизьке кільце, що стискає всіх нас. Ми повинні спекатись саламандр, їх уже забагато; вони озброєні й можуть обернути проти нас бойову силу, про могутність якої ми не знаємо майже нічого. Але навіть їхня численність і сила не така небезпечна для нас, як їхня переможна, тріумфальна неповноцінність. Я не знаю, чого нам треба боятися більше: чи їхньої людської цивілізованості, чи їхньої звірячої, холодної, підступної жорстокості; але те й друге в сукупності складає щось настільки жахливе, майже сатанинське, що годі уявити його. В ім’я культури, в ім’я християнства й людства ми повинні звільнитись від саламандр.

І анонімний апостол вигукував:

БОЖЕВІЛЬНІ, ПЕРЕСТАНЬТЕ НАРЕШТІ

ГОДУВАТИ САЛАМАНДР!

Перестаньте давати їм роботу, відмовтесь від їхніх послуг, облиште їх, нехай перебираються куди хочуть і там живляться самі, як інші жителі вод! Природа сама вже якось дасть собі раду з їх надлишком; аби тільки люди, людська цивілізація й людська історія не працювали далі на саламандр!

І перестаньте постачати їх зброєю, киньте забезпечувати їх металами та вибуховими речовинами, не посилайте їм більше наших машин і товарів! Тоді ви не будете давати тиграм зуби, а зміям отруту; не будете розпалювати вулкани й розкопувати греблі, відкриваючи шлях повені. Забороніть це постачання в усіх морях, поставте саламандр поза законом, прокляніть їх і відлучіть від нашого світу.

СКЛИЧТЕ ЛІГУ НАЦІЙ ПРОТИ САЛАМАНДР!

Хай усе людство готується обороняти своє існування зі зброєю в руках; хай з ініціативи Ліги націй, шведського короля або папи римського збереться всесвітня конференція всіх цивілізованих держав і створить всесвітній союз чи принаймні об’єднання всіх християнських націй проти саламандр! Настала вирішальна мить, коли під страхітливим тиском саламандрової загрози й людської відповідальності може вдатися те, для чого було замало світової війни з усіма її незліченними жертвами: утворення Сполучених Штатів Світу! Дай боже! Якби це вийшло, тоді б саламандри з’явились у світ не даремно, а були б знаряддям божим.

Цей патетичний памфлет викликав жваві відгуки серед найширшої публіки. Літні дами насамперед погоджувалися з тим, що настав небувалий занепад моральності. Натомість у економічних рубриках газет цілком слушно нагадувалося, що торгівлю з саламандрами не можна обмежувати, бо це викликало б значний спад виробництва й тяжку кризу в багатьох галузях промисловості. Та й сільське господарство тепер значною мірою залежить від величезного збуту кукурудзи, картоплі та інших продуктів для годівлі саламандр; і якби їх кількість зменшилася, дуже різко впали б ціни на продовольчому ринку, а це поставило б хліборобів на грані руїни. Що ж до Ліги націй проти саламандр, то всі впливові політичні інстанції твердили, що вона була б зайвою: адже ми вже маємо, по-перше, Лігу націй, а по-друге - Лондонську конвенцію, в якій приморські держави зобов’язались не постачати своїм саламандрам важкого озброєння. Та й нелегко вимагати такого роззброєння від держави, яка не має певності, чи інша приморська держава не озброює потай своїх саламандр, підвищуючи тим свій військовий потенціал на шкоду сусідам. Так само жодна держава й жодний континент не можуть присилувати своїх саламандр, щоб вони кудись переселилися - хоч би вже через те, що так вони небажаним чином піднесли б, по-перше, збут промисловості й сільськогосподарської продукції інших держав чи континентів, а по-друге - їхню військову могутність. І таких заперечень, з якими мусила погодитись кожна розумна людина, було наведено багато.

І все ж памфлет “Ікс остерігає” справив на людство неабиякий вплив. Майже в усіх країнах почав ширитись рух проти саламандр, виникали Спілки боротьби з саламандрами, Клуби антисаламандристів, Комітети захисту людства й багато інших організацій такого типу. Делегатів-саламандр у Женеві обсипали лайкою, коли вони йшли на тисяча двісті тринадцяте засідання Комісії для вивчення Саламандрового Питання. На дощаних огорожах понад морськими узбережжями стали з’являтись погрозливі написи, як-от: “Смерть саламандрам”, “Геть саламандр” тощо. Багато саламандр закидали камінням, і жодна з них вже не наважувалась вистромити голову з води вдень. Одначе з їхнього боку не було ніяких виявів протесту чи спроб дати відсіч. Вони були просто невидимі, принаймні вдень, і люди, що зазирали через їхні огорожі, бачили тільки безкрає море, що байдуже шуміло. “Ти ба, які паскуди, - казали люди з ненавистю. - Навіть не показуються”. І в цій гнітючій тиші загримів так званий

ЗЕМЛЕТРУС У ЛУЇЗІАНІ.

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒