Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Розвиток німецької психології




Особливе місце к розвитку психологічної науки ХVІІІ столітті займала німецька психологія. Домінуючими в ній залишалися ідеї раціоналізму і теорії про активний характер всіх пізнавальних процесів, пов‘язаних із вродженою активністю душі. Високий авторитет Лейбніца, який започатковував ці ідеї, залишився непохитним, а його погляди отримали розвиток у працях Христіан Вольфа (1679-1754).

Вивчивши в Йєні математику, філософію і богослов‘я, Вольф забезпечив себі у 1703 році право викладання у Лейпцігському університеті. При підтримці Лейбніца у 1706 році він отримав посаду професора на кафедрі математики в Галлі. Його лекції, торкалися не тільки математики, але і філософських проблем, мали великий успіх. Проте ця популярність, а також раціоналістична, антисхоластична спрямованість лекцій призвела до його звільнення з університету. Він знайшов притулок у Магдебурзі, але після сходження на престол Фрідріха Великого він, на його запрошення, повернувся до професійної діяльності в Галлі.

Вольфу належить заслуга розробки німецької психологічної термінології, яка замінила попередню, латинську. Само слово «психологія» стало відомим у Європі після виходу книг Вольфа «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1734). На долю першої випав опис фактів, спостереження за фактами. Перед раціональною психологією було висунуте завдання шляхом дедукції виводити явища психологічного життя із сутності і природу душі. Для пояснення формулювалось поняття про здібності.

Вольф є автором теорії, яка отримала назву «психологія здібностей». Позитивна роль цієї теорії обумовлена тим, що в ній зроблена спроба дати наукове пояснення різним психологічним якостям людини. Провідними положеннями психології здібностей були раціоналістичний підхід до пізнання й ідея спонтанної активності душі. Спонтанна, незалежна від будь-яких впливів та іманентно властива душі активність стають її головною характеристикою, яка надає активність і всім душевним процесам, а саме процесам пізнання.

Здібності, про які писав Вольф, розглядались ним як прояв цієї активності, при чому головним вважалась здібність уявлення, що виступала у вигляді пізнання і бажання. Вслід за Лейбніцем Вольф писав про те, що душа розвиває закладені в неї образи речей, нечіткі – на рівні чуттєвого пізнання, ясні й чіткі – на рівні розуму. Але ці уявлення не статичні, з кожним уявленням, вважав Вольф, поєднано прагнення. Якщо з уявленням об‘єкту пов‘язана думка про задоволення, душа намагається утримати це уявлення. Думка про незадоволення викликає протиставне намагання.

Вольф педантично описав різні класи психічних явищ, поділивши їх на ієрархічно розволожені групи. Створювався своєрідний «анатомічний театр людської душі» – для кожної із груп пропонувалось відповідна здібність як її причина і основа.

У вивченні про здібності відобразились досягнення західноєвро-пейської психології, які були пов‘язані з бажанням побудувати об‘єктивну психологію, подібну фізиці Ньютона, знайти розумне обґрунтування всіх психічних процесів.

Вольф вважав, що процеси, які проходять у мозку, корелюються з уявленнями, породжують м‘язові рухи, яким відповідають бажання і вольові імпульси, тому що в одному ряду якби відбудовуються ніде не перервана ланка фізичних подій, а у другому – психічних. Ці ряди безперервно зв‘язані між собою. Раніше такий принцип паралелізму був висунутий Лейбніцем, спадкоємцем якого вважав себе Вольф. Але Лейбніц у співвідношенні душі і тіла бачив лише частковий випадок взаємозв‘язку монад у Всесвіті, Вольф, навпаки, співвідносить психічні й фізичні процеси всередині самої монади. Тим самим душа-монада відділялась від Всесвіту і отримувала в якості корелята вже не безмежну різноманітність світу, а одиничне тіло.

Так, психофізична проблема (проблема про відношення психічних явищ до природи в цілому) була перетворена Вольфом у психофізіологічну (проблема про відношення психічних явищ до мозку).

Але головним об‘єктом критики стало в подальшому вчення Вольфа про здібності. Сам Вольф піднімав його до вчення Арістотеля про потенційне і актуальне знання. Але у Арістотеля актуалізація здібностей була зв‘язана із засвоєнням зовнішніх по відношенню до цієї здібності об‘єктів, від котрих вона невіддільна. А у Вольфа уявлення про об‘єкти суто самонародження нематеріальної сутності. При відділенні здібності від реальної взаємодії організму з об‘єктом воно неминуче стає самостійною, нічим необмеженою силою. Із наукового поняття вона перетворюється у міфічне, з чим боролися і Лейбніц, і сам Вольф.

Але, не сприймаючи поняття про здібності, яке було піддано рішучій критиці Ф.Гербертом, німецька психологія залишила у недоторканості іншу ідею Вольфа – про спонтанну активність душі, яка породила в силу власних творчих потенцій весь світ уявлень і прагнень. Ідея психічної обумовленості перейшла від Лейбніца через Вольфа, Канта і Герберта до Вундта, який писав про апперцептивну активність душі, що була основою вищих психічних функцій.

В працях І.Канта (1724-1804)«Критика чистого розуму» (1781), «Метафізика моралі» (1789) й інших його працях поняття апперцептивної (спонтанної) активності поєдналась із вченням про апріорні, тобто індивідуальні до досвіду, експерименту, до початку процесу пізнання, видах знання. Розширивши механістичне розуміння причин психічної активності на процес пізнання, Кант, виходячи із законів Ньютона, прийшов до висновку, що сприйняття можуть виникати тільки під впливом зовнішнього поштовху, ініціативи. Самі по собі вони пасивні, а тому вимагають зовнішньої активності, яка і своє стимулом процесу сприйняття.

Такий підхід дозволив пояснити, яким чином у людини формується поняття про форму, колір або призначення конкретних предметів, оскільки звук або тактильний дотик можуть стати зовнішньою причиною до відчуття. Але такі поняття як час або простір, також як і інші абстрактні уявлення, не мають безпосереднього зв‘язку із зовнішніми впливами, опинились поза цього закону і не могли пояснятися як результат узагальнення даних чуттєвих вражень. Це і привело І.Канта до думки про існування апріорних знань.

Все те, що пізнається (як зовнішні предмети, так і внутрішні переживання) вчений поділяв на «явища» і «речі в собі». Явища можна пізнати, а речі, які не пізнаються за допомогою відчуттів, і отже, недоступні для пізнання взагалі, так як іншого шляху, крім експериментального, Кант, як і всі сенсуалісти, не визнавав. Істинне пізнання явищ проходить головним чином при експериментальному дослідженні, як більш точне і достовірне, чим звичайне спостереження. Він пов‘язував це з тим, що у психології, на відміну від природознавства, неможливе експериментальне дослідження. Крім того, дані природничих наук узагальнюються і набувають більшу достовірність завдяки математиці, психічні явища і факти існують у неповторному плину часу, не можна підвести під суворі математичні закони. Виходячи з цього Кант прийшов до того ж висновку, що і Юм, - психологія, хоча і є самостійною наукою, не може бути наукою точною і достовірною.

Спостерігаючи і аналізуючи різні сфери психічного – пізнання, волю і почуття, психологія наділяє людину певними знаннями, які він може використати у реальному житті. Призначення психології – опис проявів психічного життя, але не їх пояснення.

Подібний підхід до місця психології в системі наук продовжувався майже століття. Він стимулював у ХІХ столітті пошуки об‘єктивних способів дослідження психіки, які і привели до появи експериментальної психології, а також орієнтації на природничі науки, які мають статус таких наук.

Речі в собі, які не доступні дослідженню, представляють собою те саме апріорне знання, яке засвоюється людиною без спирання на чуттєвий досвід, завдяки активності душі, про яку писав ще Вольф. Ці апріорні знання торкаються не тільки зовнішніх, але і внутрішніх феноменів, наприклад поняття «Я», яке неможливо вивести тільки із даних рефлексії. Спонтанна активність душі, також не осягається почуттям, не тільки дозволяє зрозуміти багато речей, але і структурує, упорядковує той досвід, який людина отримала завдяки відчуттям.

Так, в теорії Канта появляється поняття трансцендентальної апперцепції, тобто психічної активності, завдяки який людина усвідомлює світ і себе постійними і цілісними. Поняття трансцендентальної апперцепції в декілька модифікованому варіанті зайняло у подальшому гідне місце в багатьох психологічних концепціях.

Важливе місце для психології мали і праці Канта, пов‘язані з вченням морального розвитку людини. Говорячи про досягнення науки, вчений підкреслював, що при всіх її успіхах дві речі залишаються загадковими і незрозумілими – це небо зірок над головою і моральний закон всередині нас. Головний етичний принцип, сформульований Кантом, не втрачав своєї актуальності і у наш час – людину не можна розглядати як засіб для досягнення мети, вона сама і є мета. Цей підхід не тільки визнає аморальним будь-яке маніпулювання людьми, їх прагненнями і переживаннями, але і ставить завдання перед людиною відповідати своєму високому призначенню. Кант вважав, що існує обов‘язковий для усіх людей етичний закон, якого вони повинні дотримуватися не із бажання користі, а із бажання відповідати ідеалу людини. Цей закон, який отримав назву морального імперативу, твердив, що людина має поступати завжди так, щоб принципи, якими вона керується, могли стати всезагальними.

Праці Вольфа і Канта, так як і в ХVІІІ столітті праці Лейбніца, стимулювали дослідження важливих для психології проблем (індивідуальних особливостей, природи активності людини, формування у нього цілісної картини світу і себе), були основою в той же час і особливого характеру підходу до цих проблем у німецькій психології.

 

Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...