Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Першоджерела класичної освіти

ЛЕКЦІЯ 1.

Перші школи з'являються в країнах Сходу: Ассірії, Вавилоні, Єгипті, Китаю, Індії. Саме у цих країнах зростала роль міст, розвивались ремесла, торгівля, складався апарат державної влади. Поступово виникли писемність, початки математики, астрономії та прикладних наук. Все це вимагало довготривалого й планомірного навчання.

У древньосхiдних країнах виховання підростаючого покоління вже чітко виділяється як самостійна соціальна функція суспільства.

Найголовнішою його ознакою у цей період була поява спеціальних навчально-виховних закладів – шкіл, де відбувалося систематичне навчання дітей. Появі шкіл сприяло створення різних систем письма (шумерське, єгипетське, китайське i т.д.) та накопичення наукових знань, що розвивалися завдяки запитам виробництва (побудова складних споруд, іригаційних систем), військовим, медичним, релігійним і ін. потребам.

Перші школи виникли у III-II тисячол. до н. е. у таких державах як Шумер, Єгипет, Індія, Китай. Навчання з цього часу стає основною, але не єдиною, стороною виховання.

Школи у Шумері виникли у середині III тис. до н.е. Шумер – рання рабовласницька держава, яка існувала з V до кінця II тис. до н.е. на території Дворіччя (між річками Тигр i Євфрат).

Шумери перетворили піктографічне письмо у клинопис, який являв собою передачу інформації за допомогою комбінації різноманітних вертикальних і горизонтальних клиновидних рисок. Ця система письма була складною і тяжкою для вивчення. Вона нараховувала біля 600 знаків.

Школи у шумерів виникали з метою підготовки писарів – людей, які вміли користуватися клинописом. Власної назви вони не мали і називалися «еддуба» – «будинки глиняних табличок», вчитель – «батько будинку глиняних табличок», учень – «син будинку глиняних табличок». Це тому, що писали шумери на глиняних табличках (по мокрій глині). В 2500 р. до н.е. такі школи процвітали на всій території Шумеру. Більшість учнів за походженням були із заможних родин та чоловічої статі. У школі підтримувалася жорстка дисципліна, за порушення якої учнів били палицями. Шумерська система навчання встановила ті освітні стандарти, які згодом сприйняли аккадці та вавилоняни.

Тексти на знайдених вченими глиняних табличках свідчать, що у шумерських школах вивчали відомості з ботаніки, зоології, географії, математики, астрономії.

Освіта завжди мала практичний ухил зважаючи на постійну необхідність писарів та чиновників. Більшість випускників шкіл займали адміністративні посади при храмах чи палацах, де вони вели записи угод, рахунків, інвентаря, а головне ставали управляючими робіт на спорудженні іригаційних споруд, на будівництвах, при обробці землі.

З часом з’явилися навчальні, літературні і культові тексти, які використовувалися під час навчання. Школи писарів не обмежувалися підготовкою спеціалістів з обліку. Вони також розширювали освіту, так як надавали знання з лінгвістики, математики, ботаніки. Особливо талановиті учні писали власні твори, завдяки чому, збереглося чимало текстів, які дають повноцінне уявлення про життя і світогляд тогочасного суспільства.

Вони, зокрема, мали значні досягнення в математиці, використовуючи 60-річну систему числення. Розвинулася концепція порядку, тобто значення цифри залежить від її позиції щодо інших цифр. Математика не була суто теоретичною наукою, оскільки будівництво міст, храмів і каналів вимагало практичного знання геометрії та тригонометрії. Не перетворюючи свої знання на теорії, месопотамці цим відрізнялися від греків, які полюбляли теоретизування.

Школи у Єгипті також виникають у III тис. до н.е. Приблизно у цей час тут з’являється і писемність.

Єгиптяни використовували для письма папірус. Саме письмо було ієрогліфічним, тобто – «священним» (ієрогліф – священний знак). Воно було надзвичайно складним (нараховувало близько 700 різних ієрогліфів).

У Єгипті існували палацові школи, школи для жерців, школи писарів, школи для різних службовців. Саме у цей період і з'являються два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) та школи писарів (школи ієратичного письма).

Найпершими тут виникли, як i в Шумері, школи для писарів. Учень спочатку вправлявся у письмі на глиняних табличках або навощених дощечках і тільки тоді, коли набував достатніх навичок, йому давали папірус. Писарі використовували спрощений варіант письма – ієратичне.

Лише у школах для жерців вивчали ієрогліфічне письмо, яке вважалося священним. У цих школах все огорталося містикою і таємничістю, тут передавали уміння відправляти релігійні культи, а також повідомляли наукові відомості з математики, астрономії, географії і медицини, які трималися у таємниці від інших людей. В період існування Середнього царства учні вивчали тексти та зображення «Книги двох Шляхів», релігійного збірника, що передував появі «Книги Мертвих», що з’явилася вже в Новому Царстві. Зображення і тексти у ній розповідали про загробний світ і лежали в основі багатьох поховальних ритуалів.

Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ. Школи ці влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум. Термін навчання сягав до десяти років, оскільки надто складно давалося оволодіння магією, чаклунством, народною медициною, а також навичками зображення ієрогліфів. Всіма цими знаннями, уміннями володіли жерці, що становили пануючу касту у Єгипті. Оволодіння грамотою, науками набувало тут кастового й релігійного характеру. Однак потреби господарського, суспільного життя, управління державою спонукали до створення у ІІІ-му тис. шкіл писців. Саме у цих закладах готували майбутніх державних чиновників Єгипту.

У стародавньому Китаї перші навчальні заклади з'явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. до н.е.). У ці часи школи мали назви: Сян, Сюй, Сюе.

У Стародавньому Китаї писали ієрогліфічним письмом, яке нараховувало кілька десятків тисяч ієрогліфів. Навчання грамоти тривало багато років, воно було доступне лише дітям чиновників і заможним родинам. Першими китайськими школами були общинні школи, які згодом поділялися на центральні і місцеві. Для підготовки різних чиновників відкривалися спеціальні навчальні заклади: юридичні, математичні, медичні, художні. З розвитком науки у Китаї виникають вищі аристократичні школи, де навчали, передусім, ораторському мистецтву, філософії, релігійної моралі, астрономії, медицини тощо.

Крім державних існували також приватні школи. Першу приватну школу відкрив Конфуцій.

Зміст навчання у школах древнього Китаю передбачав оволодіння знаннями, які складали основу навчання («шість мистецтв»): стрільба з лука, управління конем (колісницею), музика, письмо, арифметика (лічба), етикет. Вивченню письма і рахунку не надавали такого особливого значення як всім іншим дисциплінам.. Загалом, навчалися у школах понад 15 років. Лише біля 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3-4 тисячі знаків).

З часом у країні виник нечуваний культ писемності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вчених-чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх – такою була програма навчання в китайській школі; державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

У китайській традиційній культурі (на відміну від античної) сповідувалася гармонія тіла, душі й природи. Основою культури було моральне самовдосконалення людини, яке впливало на збереження традицій взаємин між особистістю та суспільством, родинні стосунки, шанування старших і допомогу ближньому. У ІІ тис. до н. е. в китайській стародавній культурі етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки й моралі отримали назву «китайські церемонії», які були позбавлені міфічного змісту. У церемонії відбувалось дійство, у котрому міфологія та релігія поступались етико-ритуальним нормам. Цей процес знайшов своє відображення у вченні Конфуція (551-479 рр. до н. е.), яке у II ст. до н. е. було канонізовано й стало основою офіційної ідеології феодального Китаю. Дао (кит. 道 – шлях, що веде людину до вищого рівня її духовної та фізичної чистоти), тобто етична поведінка в грі, заснована на моралі соціального порядку. За китайською традицією духовне та фізичне вдосконалення людини в грі – це її шлях до одночасного розкриття нею природи речей, явищ і сутності власної природи, а саме: духовно-енергетична (космічна); кількісно-якісна (фізична); динаміка розвитку; максимальний потенціал; межі простору й часу; середовище. В іграх закладалися принципи гуманності – жень. Сутність їх полягала в такому: чжун – відданості; лі – доброчесності; юн – хоробрості; мінь – кмітливості; гун – шанобливості; сінь – вірності; куань – великодушності; чуй – доброті; ті – повазі до старших і вищих за суспільним становищем, сяо – повазі до батьків. В основу ігор закладався принцип справедливості, який проявлявся через доброчесність. Там, де воно є, діяв закон дао.

При династії Цинь (II ст. до н.е.) була спрощена і уніфікована ієрогліфічна писемність, що істотно полегшило навчання грамоті. Була створена централізована система освіти з урядових (казенних) шкіл (Гуан Сюе) і приватних шкіл (Си Сюе).

У період династії Хань (II ст. до н.е. – II ст. н.е.) з’явився папір, що дозволило здійснити справжню революцію в засобах навчання. У цю епоху набула досить чіткі обриси триступенева система освіти – початкові (переважно сільські – ше-сьо), середні (переважно повітові – сянь-сьо та обласні – шу юань) та вищі школи. Перші вищі школи (Тай Сюе) були столичними державними установами і призначалися для заможних людей. У таких школах навчалося до 300 студентів.

На рубежі I i II ст. н. е. у Китаї вперше було запроваджено систему державних екзаменів на зайняття державних посад: хто хотів у майбутньому стати вченим або чиновником, повинен був складати ряд екзаменів впродовж кількох років. Тому вся розумова освіта, як правило, спрямовувалася на підготовку до здачі цих екзаменів.

В епоху Хань офіційною ідеологією виховання та освіти стає конфуціанство. Класичні конфуціанські трактати стають головним предметом вивчення в школах. Повний навчальний курс засвоєння конфуціанських канонів був розрахований на 10 років. Після закінчення курсу можна було здати іспити на вчену ступінь, що дозволяло зайняти місце в державному апараті.

Особливий розквіт переживали культура та освіта середньовічного Китаю протягом III-X ст. Розширювалася мережа навчальних закладів. Благоденствували вищі школи. З’явилися перші навчальні заклади університетського типу. Відбулися важливі зміни в державних іспитах. До них почали допускати практично будь-якої людини, незалежно від соціального походження. Замість усних іспитів були введені письмові. Вищі навчальні заклади присуджували вчений ступінь фахівця з п’яти класичним конфуціанським трактатів: «Книга, змін», «Книга етикету», «Весна і осінь», «Книга поезії», «Книга історії».

Китайська академія Ханьлінь, створена у 738 р., не лише готувала науковців та фахівців з управління, але була також своєрідним органом державного управління, перевіряла відповідність претендентів на зайняття державних посад встановленим вимогам, була імператорською канцелярією, здійснювала ідеологічний нагляд та цензуру літературних творів, займалася офіційною історіографією Китаю та виконувала багато інших функцій.

Під кінець «золотого століття» китайського середньовіччя все сильніше проявлявся відрив системи освіти від практичних потреб. Деякі вчені намагалися виправити становище. До їх числа ставився Ван Анеші (1019-1086). Розпочата ним реформа, однак, не принесла успіху.

Можливість подолати застій в освіті багато мислителів вбачали в коректуванні конфуціанства як ідейної основи теорії та практики виховання. Вони стверджували, що конфуціанство перетворилося на догму і схоластику. У цій ревізії особлива заслуга належала філософу і педагогу Чжу Сі (1130-1200), який трактував життя як перемогу людського розуму і правил любові. У підсумку, обґрунтовувалися ідеї безумовного підпорядкування молодших старшим, дітей – батькам, підлеглих – начальникові, що цілком вкладалося у вимоги, які висувало середньовічне китайське суспільство підростаючому поколінню.

Нові віяння у сфері освіти і виховання з’явилися за монгольської династії Юань (1279-1368). Поряд з традиційними ієрогліфічним письмом і типами навчальних закладів поширюються монгольські школи, і писемність. У країні діяла велика мережа навчальних закладів (близько 25 тис. в 1289 р). Багато шкіл покривали свої витрати за рахунок знаходилися в їх володінні земельних ділянок. Розвиток природничих і точних наук призвело до появи математичних, медичних, астрономічних і інших спеціалізованих шкіл.

Важливий етап в історії середньовічного освіти в Китаї – правління династії Мін (1368-1644). У цей час виникли передумови організації загального початкового навчання за рахунок збільшення мережі навчальних закладів елементарної освіти. У Пекіні і Нанкіні були створені спеціалізовані вищі навчальні заклади для підготовки кадрів вищої адміністрації (Придворна академія). Тривали реформи державних іспитів. Вони були ще більш ускладнені і регламентовані. Екзаменуючого, наприклад, змушували писати в установленому стилі, від якого не можна було відступати. Екзаменаційне твір мав складатися з восьми розділів зі строго обмеженим числом ієрогліфів (не менше 300 і не більше 700). Предметом твору могли бути лише події, що мали місце після 220 р. наприклад, «Опис палацу першого китайського імператора Цінь Шіхуана», «Гранатове дерево у палаці», «Опис башти бронзового павича, соруджену у період трьох династій» і т.п.

Китайська школа в останній відрізок середньовічної історії – при маньчжурської династії Цин (1644-1911) не зазнала жодних серйозних змін.

Прийшовши вперше до школи, хлопчик спочатку кланявся зображенню Конфуція, а потім уже припадав до ніг вчителя і отримував шкільне ім’я (сюе-мін), найбільш пореними з них були – «Сміливий у грамоті», «Перший у навчанні». Поняття навчального року було відсутнє, так як прийом до школи відбувався в будь-який час року. Вчилися весь рік, за вирахуванням свят і новорічних канікул, з 7 години ранку до 18 годин вечора з перервою на двогодинний обід. Символ влади вчителя – бамбукова тростина красувалася на видному місці і раз у раз застосувалась. Кожен вчився у власному ритмі. Головним способом було мнемонічне навчання. Відповідаючи урок, учень повертався спиною до тексту і намагався відтворити його по пам’яті. Звідси, до речі, назва китайського ієрогліфа, який одночасно означає «повернутися спиною» і «вчити напам’ять». У підсумку початкового навчання потрібно було завчити 2 - 3 тис. ієрогліфів. Програма передбачала послідовне заучування текстів трьох класичних книг – «Трислів’я («Сань цзи цзінь» – Священна книга з трьох ієрогліфів)» (основи моралі, літератури та історії), «Прізвища ста сімейств» («Бай цзя сін» – заримований список усіх китайських прізвищ), «Тисячеслов» («Цянь цзи вень» – вміст схожий з «Трислів’ям» складався з тисячі неповторюваних ієрогліфів). У теперішньому Китаї прізвищ всього декілька сотень (бл.700), до того ж на сто самих поширених припадає більше мільярда осіб. Правда, сучасне законодавство дозволяє шлюби між однофамільцями (заборона була скасована в 1911 р.), але конфуціанські традиції такої новизни не виправдовують, тому китайці стараються таких шлюбів не допускати. Зробити це не завжди легко, особливо тим, хто носить прізвище Ванг (їх у Китаї 93 млн.), Лі (92 млн.), Чжан (88 млн.). Можуть виникнути труднощі і у тих, хто зветься Чень, Чжоу і Лінь – їх по 20 млн. осіб. Хто ж навчався по «комерційному напрямі» замість «Тисячеслова» вивчав «Цза-цзи» де було 2 тис. ієрогліфів. Завершувалася програма початкової школи «Книгою про обов’язок сина (Сяоцзинь)», що пояснювала учням ієрархію традиційних взаємовідносин у Китаї.

Склавши іспит у початковій школі, учні могли продовжити освіту на наступному ступені. Навчання тут тривало п’ять-шість років. До програми входили філософія, література, історія, стилістика. В якості навчальних посібників використовувалися два конфуціанських компендіуму: «Чотирикнижжя» і «П’ятикнижжя». Програма природничо-наукової освіти фактично була відсутня. Вважалося, що вивчати математику має не майбутній чиновник, а ремісник. Викладалися лише основи арифметики. Учні регулярно здавали іспити (місячні, семестрові, річні). Після закінчення школи 18-19-річні юнаки могли готуватися до складання державних іспитів. Існувало три рівні екзаменів – повітові, провінційні і столичні. На повітових можна було отримати звання «туншен», яке давало право на отримання звання «сюцай» і вважалося першою науковою ступінню, друга називалася «цзюйжень», третя – «цзіньші». Протягом року лише близько 300 осіб отримували звання третього ступеня.

По суті, державні іспити підміняли функції школи, яка була лише початковою стадією багаторічної і багатоступінчастої процедури навчання і самоосвіти. При цьому іспити аж ніяк не сприяли виявленню талантів. В історії Китаю чимало прикладів, коли відомі вчені так і не зуміли подолати бастіони восьмичленних екзаменаційних творів. Для успішної здачі іспиту не були потрібні зовсім творчі здібності. Як говорили в Китаї, «щоб витримати іспит, потрібно володіти жвавістю скакуна, упертістю віслюка, нерозбірливістю воші, витривалістю верблюда».

У II тис. до н. е. виникли школи в Індії. Про їх існування свідчать Веди – найдавніший пам’ятник релігійної індійської літератури. Веди були складені санскритом – стародавньою індійською мовою.

В Індії була розвинута усна традиція, яка до останнього часу залишалася її характерною рисою. Вже у III ст. до н. е. тут існували два алфавіти – кхароштхі та брахмі. Останній є джерелом всіх пізніших індійських алфавітів.

Матеріалом для письма в Індії служило пальмове листя. На півночі країни для письма використовували внутрішню сторону берести.

У Ведах збереглися відомості про школи для двох вищих станів («варни»): школи брахманів та школи кшатріїв.

На час навчання учні жили у будинку вчителя. Навчання у школі тривало 10-12 р. Для учня день розподілявся на дві частини. Частина дня виділялася для виконання різних господарських обов’язків у домі вчителя, обумовлених при вступі дитини до школи. Інша частина дня призначалася для шкільних занять. Заняття полягали, передусім, у заучуванні напам’ять віршів, гімнів й інших релігійних текстів. Письмо у школах прививалося, як і у суспільстві в цілому, дуже повільно.

У різні періоди у давньоіндійських школах вивчалися: граматика, література, математика, історія, медицина, етика, танці, музика, філософія, красномовство.

Індуїстська і буддійська педагогічні традиції зазнали в середньовічному індійському суспільстві певну еволюцію.

Середньовічні елементи культури і освіченості зародилися в Індії після падіння імперії Гупта (V ст), при цьому зберігалася кастова система побудови суспільства, що обмежувало доступ до освіти певних груп населення. Більше того, навіть серед трьох вищих каст наростала нерівність при отриманні освіти. Чільне становище займали брахмани, чиї діти готувалися до заняття посад священнослужителів. У той же час посилилася практична спрямованість навчання представників двох інших вищих каст. Вайшья, наприклад, повинен був уміти сіяти і розрізняти родючі і неродючі землі, вимірювати вагу, площа, об’єм і пр. Вайшья також міг знайомитися з основами географії, вивчати іноземні мови, набиратися досвіду в торговельних операціях тощо. Всі ці знання здобувалися не тільки в школі, а й у батьків.

Більш демократичний характер мала буддійська система освіти, яка не брала до уваги кастові відмінності. Буддисти відмовилися від домашнього навчання, передавши освітні функції ченцям. У буддійських монастирях діти і підлітки навчалися 10-12 років. Від учнів чекали повного послуху, порушників дисципліни виключали з школи. Навчання мало суто релігійно-філософську основу. З часом програма збагачувалася, в навчання були включені граматика, лексикологія, медицина, філософія, логіка.

Поступово відбувалося зближення брахманської і буддійської педагогічних традицій, в результаті чого склалася єдина культурно-освітня система.

Ця система прийшла в занепад у XI-XII ст., Коли значна частина Індії опинилася під владою вторглися мусульман. Вогню були віддані багато сховища рукописів. Мусульманські владики чинили перешкоди розвитку культури і освіти індусів. Лише значно пізніше з’явилися володарі, які стали прихильно ставитися до навчання немусульманського населення.

Виховання і освіта в середньовічній Індії не були прерогативою держави і розглядалися насамперед як особиста справа людини і сім’ї в залежності від релігійних переконань. Крім традиційних релігійно-філософських вчень - брахманізму і буддизму, в рамках яких еволюціонували педагогічні ідеї, навчання і виховання, помітний відбиток на теорію і практику виховання накладав проник до Індії іслам.

Мусульманська педагогічна концепція мала помітно інтелектуалістського сенс. Вважалося, що вершини вихованості досяг чоловік, активно використовує знання (істинні ідеї). Передбачалося, що засвоєнню «істинних ідей» заважають дві перешкоди: неточність слів і неясність думки. При вихованні та навчанні пропонувалося знаходити адекватні слова і думки для розуміння «істинних ідей». Серед наук, необхідних для вирішення таких педагогічних завдань, на особливе місце ставилася логіка.

Неодмінною умовою навчання і виховання мусульманина було вивчення Корану арабською мовою. Крім того, в XVI - XVII ст. в ряді шкіл навчали перської мови, який використовувався державними чиновниками і вченими.

Система мусульманського освіти в середньовічній Індії багато в чому була подібна до тієї, яка існувала в усьому ісламському світі. Разом з тим у неї були свої особливості.

Освіту можна було отримати за допомогою домашніх вчителів і в школах. Школи існували при мечетях і монастирях. Домінувало навчання у приватних вчителів і в приватних навчальних закладах. Матеріальна підтримка залежала від примх влади і багатих покровителів. Наприкінці навчання викладачі могли розраховувати на плату від учнів. Постійним приробітком для вчителів та окремих учнів було переписування (копіювання) рукописів, за які платили чималі гроші.

Існували чотири типи мусульманських шкіл початкового і підвищеного початкової освіти: школи Корану (читання Святої книги, без уроків письма і лічби); перські школи (лічба, читання і письмо перською мовою на зразках поезії Сааді, Хафіза та ін.); школи перської мови і Корану (поєднувалася програма перших двох шкіл); арабські школи для дорослих (читання і тлумачення Корану, літературна освіта в дусі перської традиції).

Одним з важливих результатів процесу культурного розвитку було формування різних систем писемності та шкіл у деяких народів доколумбової Америки у І тис. до н.е.

Одними з давніх у людській цивілізації вважаються піктографічні школи (від гр. рісіох – писаний фарбою, мальований і гатта – пишу; мальоване письмо). Ці школи виникли в ІІ тис. до н.е. на території нинішньої Мексики. У той час там проживали племена ольмеків (1250-400 рр. до н.е.) та майя (ІV ст.до н.е.-ХVІ ст. н.е.).

Система освіти у народів давньої Мексики (зокрема, в ольмеків) остаточно склалася у ІІ-V ст. н. е. Учні вивчали писемність, яка являла собою поєднання елементів піктографічного і складового письма. Неодмінним супутником запису був малюнок. Семантичне значення мали колір і розташування знаків.

У школах користувалися однією з найдовершеніших систем писемності в давній Америці – ієрогліфічним письмо майя. В якому вживалися фонетичні знаки (алфавітні і складові), ідеографічні (цілі слова) і ключові (пояснювальні значення слів, але такі, які не читаються). Як і в Єгипті, писемність майя являла собою комбінацію фонетичних символів і логограм. З цієї причини її частіше за все класифікують як логографічну писемність. В цій системі знаки мовних складів відіграють важливу роль. В доколумбовому Новому Світі це була єдина система писемності, яка цілком представляла розмовну мову суспільства. Всього майанська писемність мала більш ніж тисячу різних символів, з невеликими відмінностями того чи іншого знаку або значення. Багато з них з’являються в текстах зовсім рідко або обмежені специфічними місцеположеннями. Загалом близько 500 символів було у використанні, приблизно 200, з яких (включаючи варіації), мали різне фонетичне або складове значення. Ієрогліфічні тексти і написи майя досі повністю не перекладені.

Навчання писемності здійснювалося у спеціальних школах. У ацтеків було два види шкіл: тельпочкаллі і кальмекак. Перші призначалися для простих дітей з народу, другі – для обдарованих дітей, які закінчили тельпочкаллі, і дітей знаті. Школи для простих дітей готували насамперед воїнів, тому основна увага тут приділялася фізичному вихованню і спорту. Школи для знаті готували інтелектуальну й адміністративну верхівку суспільства (жерців, астрологів, математиків, писарів, суддів), тому тут викладалися вершини наук – історія, філософія, право.

У школах вивчали відомі літературні твори. Серед них – «Аннали какчікелей», «Родовід владик Тотонікапакана», пророча книга «Чілам-Балам», сакральний епос індіанців кіче «Пополь-Вух» («Книга Порад») та ін.

Лейтмотивом творів індіанських авторів, які дійшли до нас є роздуми про нестійкість людського існування, ідеї про безперервність руху і про відносність спокою, утвердження вічності прекрасного. До наших днів дійшли також 4 рукописи майя і значна кількість написів на каменях в руїнах міст. Математики майя ввели поняття нуля й оперували нескінченно великими величинами. Майя були також досвідченими астрономами. Вони займалися не тільки рахунком днів, але й створенням концепції часу. Розташування храмів і інших будівель мало для майя дуже велике значення.

Книги являли собою смугу паперу, виготовлену з рослинного волокна (часто використовувався луб фікуса) і натуральної клейкої речовини. Обидві сторони смуги покривалися білим вапном. Ієрогліфічні знаки виводилися пензликом, як чорнило використовувався сік рослин або плодів. Паперова смуга складалася гармошкою й обрамлялася обкладинкою з дерева або шкіри. Велика кількість рукописів була знищена в епоху конкісти.

Для прикладу школи існували і серед індіанських племен Південної Америки (в області Анд), де учні вивчали використання примітивної «писемності» так званого «вузликового письма» – кіпу, яке являло собою шворку або палицю з прив'язаними до них відвідними різнокольоровими (кольору надавалося символічне значення) шнурками, на яких на різній відстані один від одного зав'язувалися вузлики. Іноді у вузлику закріплювався який-небудь предмет (шматочок дерева, камінь, зерно тощо). У Тауантінсуйу (Інкська імперія) було значне число професійних кіпукамайок («майстрів кіпу»). На думку одних вчених, кіпу являло собою чисто мнемонічне пристосування, на думку інших – своєрідну форму письма. За найбільш спірною концепцією, кіпу містили тексти хронік, законів і політичних творів. Існує припущення, що кіпу служило також атрибутом похоронного ритуалу.

Щось схоже зустрічаємо і у Північній Америці у ірокезів – у їхніх школах «письмо» називалося «вампум», і представляло собою стрічку, або пасок з ниток, на які нанизувалися кольорові черепашки, різні за формою і розміром. Траплялося, що вампум налічував по 6-7 тис. черепашок. Нанизані на нитки мушлі утворювали хитромудрі візерунки певного змісту.

У школах ацтеків і народів куна вивчали писемність, що являла собою піктографічне (малюнкове) письмо з елементами ієрогліфики. Певної системи розташування піктограм не існувало: вони могли розташовуватися і горизонтально, і вертикально. Вперше писемність народів куна відкрита і вивчена норвезьким етнографом Е. Нордельшельдом. Піктографічним письмом записані легенди, книги рецептів народної медицини.

У давній Месопотамії, Греції, Єгипті та Римі сповідувався культ гармонії й краси тіла. Кам’яні плити, глиняні таблички, папіруси етрусків, хетів, ассирійців, єгиптян розповідають про певну вже на той час систему фізичного гарту. Однак лише за часів Стародавньої Греції, де наука, освіта, культура, мистецтво та філософія набули найвищого розквіту, фізичне виховання було проголошене основою життя й доведене до рівня культу. У V ст. до н. е. Олімпійські ігри (першу згадку про змагання в місті Олімп датовано 776 р. до Різдва Христового) стають традиційними та супроводжуються різними бенкетами, різноманітними рухливими іграми й розвагами, цінними подарунками, які тривали по декілька днів.

Економічний i культурний розквіт держав Стародавньої Греції датується VI-IV ст. до н. е. Добре відомі дві виховні системи тогочасної Греції: спартанська (Спарта – головне місто Лаконiї) й афінська (Афiни – головне місто Аттики).

Спільні риси афінської і спартанської виховних систем:

– призначалися тільки для заможного повноправного населення;

– зневажливе ставлення до фізичної праці і до людей праці (неповноправного населення та рабів).

Особливості спартанської виховної системи. Виховання у Спарті мало яскраво виражений військово-фізичний характер. Його головним завданням виступала підготовка мужнього, фізично розвинутого, здорового, загартованого i витривалого воїна – захисника земельної аристократії.

Виховання було державним і строго нею контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці, що називалося лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам.

До 7 років здійснювалося сімейне виховання. З 7 і до 18 років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах, а в проміжок часу від 18 до 20 років переходили у групу ефебів («ефебiя» – молода людина, молодість) і несли гарнізонну військову службу. Після військової служби юнаки ставали повноправними громадянами Спарти. Громадянське повноліття наступало у 30 років.

Спартанські школи, до того ж, були цілковито підконтрольні державі. Згідно із системою спартанського шкільництва, що мала назву агоге, хлопці, які досягали семирічного віку, залишали батьківський дім і розподілялися на окремі групи. Дітей привчали до важких фізичних навантажень, суворої дисципліни та духу суперництва з іншими загонами. Залежно від року навчання учнів в агелах ділили на окремі загони. Керівником агелу була спеціальна посадова особа від держави – пейдоном. До виховної діяльності залучалися найбільш спритні і розумні юнаки віком 15-17 років. Їх називали iренами.

Устрій життя в агелах був повністю побудований за військовим зразком. Все виховання спрямовувалося на вироблення беззаперечної слухняності, розвиток витривалості і засвоєння науки перемагати. На першому місці стояли фізичне виховання і військові вправи. Багато уваги приділялося таким військово-гімнастичним вправам як біг, боротьба, метання диска i списа, прийоми кулачного бою. До цього приєднувалися музика, спів i релігійно-обрядові танці. Мистецтво читати i писати офіційно не входило до змісту навчання. Про особливості спартанського виховання досить яскраво свідчить стародавній історик Плутарх у своїх «Порівняльних життєописах».

Одним із найбільш важливих напрямків розумового виховання в агелах вважалося уміння юнаків коротко і влучно відповідати на поставлені запитання («лаконічна мова»).

З 15-річного віку юнаки отримували право носити зброю і приймати участь у так званих криптiях – нічних облавах на ілотів.

Після кожного року навчання проводилися публічні випробування – агони.

Виховання дівчат у Спарті мало чим відрізнялося від виховання юнаків.

Система агоге була надзвичайно важливою для спартанської ідентичності. Як зазначає Н. Кеннелл, на відміну від Афін й інших великих міст, які могли похвалитися багатими традиціями в мистецтві, філософії та архітектурі, Спарта могла пишатися лише своїм унікальним способом життя та системою виховання.

Особливості афінської виховної системи. На відміну від Спарти з її патерналістським мілітаризованим суспільством і підкореній його потребам системі освіти, у містах Іонії й Афінах перевагу надавали розвитку творчих і розумових здібностей, а школи мали приватний характер. Зазвичай такі школи були формально організовані як релігійні товариства, що вшановували культ певного божества, мали свій храм, свята тощо. Менший контроль з боку держави збільшував можливості вільного пошуку ефективних способів викладання та навчання. Почали формуватися спеціалізовані освітні заклади, наприклад, школа при святилищі Асклепія в Епідаврі або школа Гіппократа на острові Кос, у яких поглиблено вивчали медицину, математична школи Євдокса Кнідського у Кізіку, школа Ісократа в Афінах, де перевагу надавали формуванню ораторської майстерності тощо. Значний внесок у розвиток давньогрецької освіти здійснили піфагорійські товариства, що поєднували вивчення філософських доктрин із поглибленим вивченням математики. Піфагор (близько 400-350 рр. до н. е.) першим запровадив поділ учнів за рівнем підготовки та стадіальний принцип навчання, за яким спочатку мали вивчати арифметику та музику й після цього - геометрію та астрономію. Саме на основі цього піфагорійського квадривіуму згодом почав формуватися стандартний курс навчання в навчальних закладах пізньої античності, середньовіччя та навіть ранньої модерної доби.

В Афінах виховання мало виражений індивідуалістичний характер. Афіняни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Кінцевою метою виховання виступала гармонійно розвинута особистість. Ця мета визначалася грецьким поняттям «калокагатiя» (внутрішня і зовнішня досконалість). Ідеальна людина – той, хто прекрасний тілом i душею.

Сімейне виховання для хлопчиків тривало до 7 років, а для дівчаток – до заміжжя. Виховання дівчат було обмеженим i замкнутим. Вони перебували в окремих частинах житлових приміщень – гінекеях. В Афінах створювалися школи, у яких навчалися трьох основних дисциплін – граматика, музики, гімнастики. У школу гімнастики (палестра) хлопчиків брали в шестирічному віці (тільки здорових). Вони, перебуваючи там більшу частину дня, навчалися фізичних вправ, військової справи й брали участь у змаганнях. Ураховуючи змужніння юнака, фізичне навантаження кожного року збільшували. У навчальні заклади гімнасії (від слова «гюмнос» – голий, непокритий) приймали юнаків віком 14-16 років. Юні елліни вчилися володіти своїм тілом, стріляти з лука, метати спис і диск, боротися, в іграх навчалися основ військової майстерності. Після навчання вони ставали воїнами-легіонерами. Античний світ був у постійних війнах. І для розширення своїх володінь, зміцнення своїх імперій, своєї культури (грецька, римська) дітей набирали в школи, у яких вони фізично загартовувалися. Це були школи виживання.

З метою уникнення небажаних вуличних знайомств, хлопчика у школу і зі школи супроводжував спеціально приставлений раб – педагог (з гр.: «пайс» – дитина, «аго» – веду за руку)

Школа («схоле») з грецької означає спокій, дозвілля. У подальшому цим словом називали бесіди філософів з учнями, а ще далі – i шкільні заняття взагалі.

Школи були приватними i платними. Окремо існували мусичнi i гімнастичні (палестри) школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, а другі – таку ж культуру тіла.

Відвідування мусичної школи припадало на вік з 7-16 р.; у 12-16 р. хлопчики займалися паралельно ще й у гімнастичній школі. У подальшому (16-18 р.) найбільш забезпечена частина молоді поступала до державних гiмнасiїв – навчальних закладів підвищеного типу. Весь освітній шлях закінчувався 2-рiчною ефебією (18-20 р.) – військовою службою.

Мусична школа (з гр.: «мусична» – мистецтво муз) мала два відділи – граматиста i кiфариста. Тут заняття проводили вчителі – дидаскали («дидаско» – я вчу).

У школi граматиста навчали читати, писати i рахувати. У процесі навчання грамоти застосовувався «буквоскладальний метод». Для письма використовували навощені дерев’яні дощечки, по яких писали загостреними паличками – стилем. Вивчали всі чотири арифметичні дії. Рахувати вчилися за допомогою пальців, камінчиків та рахувальної дошки (абаки). Цифри позначалися за допомогою букв алфавіту.

У школі кiфариста давалася літературна i музична освіта. Вивчали твори Гомера, Гесiода, а з кінця V ст. до н. е. студіювали Есхiла, Софокла, Еврiпiда. Літературні твори часто декламували в музичному супроводі. Частіше всього у школі навчали гри на лірі i кефалі. Тісно з музикою стояло навчання співу.

У гімнастичній школі – палестрі («палестра» – майданчик для занять гімнастикою) хлопчики займалися системою фізичних вправ, які отримали назву п’ятиборство. Сюди входили: біг, боротьба, стрибки, метання диска i метання списа. Крім цього, у систему фізичних вправ школи входило і плавання. На чолі цієї школи стояв учитель-спеціаліст з усіх видів гімнастики – педотриб.

Гiмнасiй – державний навчальний заклад підвищеного типу в Афінах. У V-IV ст. до н. е. тут нараховувалося три гiмнасiя, що утримувалися за державний рахунок: Лiкей, Академія i Кiносарг. Тут молодь досконало вивчала філософію, політику, ораторське мистецтво, літературу, а також продовжувала займатися гімнастикою.

Саме в Давній Греції зародилася ідея вищої освіти, що вперше на практиці була реалізована Платоном (427-347 рр. до н. е.). У 393 р. до н. е. видатний античний мислитель заснував Академію в Афінах, яку переважна більшість дослідників розглядає як прообраз університету. Формально Академію Платона було організовано як релігійне товариство з ушанування Аполлона й муз. Навчатися в Академії могли лише ті, хто отримав базову освіту в інших грецьких школах, причому основною вимогою була наявність математичних знань. Саме навчання відбувалося у формі спілкування учнів з учителем. Обговорювали переважно загальні філософські та соціально-політичні проблеми, коло яких знайшло відображення у Діалогах Платона. Крім того, в Академії вивчали широкий перелік наук і мистецтв (техне), зокрема, математику, астрономію, музичну гармонію, політику тощо. Крім самого Платона, в Академії викладали й інші вчителі (схолархи), а також до викладання залучали здібних учнів, які асистували схолархам і навіть замінювали їх у разі потреби. У середовищі Академії вперше сформували ідею рівного доступу до освіти усіх вільних громадян, незалежно від рівня прибутку, соціального стану чи навіть статі.

Якщо в основу освітнього методу Платона було покладено філософську діалектику, то його геніальний учень Аристотель (384-322 рр. до н.е.) зробив акцент на власне наукове знання та досвід. У 335-334 р. до н. е. Аристотель заснував в Афінах приватну школу, яку будуть називати Лікей (від назви храму Аполлона Лікейського, поблизу якої вона розташовувалася) або школою перипатетиків, від грецького слова прогулюватися, адже філософ спілкувався зі своїми учнями під час прогулянок. Школа відрізнялася величезним зібранням рукописів, а також іншого навчального та наукового матеріалу, що зберігався у спеціальному «музеї». Фактично саме Аристотель заклав принцип організації вищого навчального закладу як осередку експериментальної науки. Лікей проіснував до кінця ІV ст. до н. е. Після Аристотеля керівництво навчальним закладом здійснювали його учні – Теофраст, а згодом Епідем.

Освіта епохи еллінізму. Період з IV ст. до н. е. (з часу походів О.Македонського) до I ст. н. е. у грецькій історії називають епохою еллінізму. У цей час грецька культура широко поширилася на величезній території, завойованій Македонським. Афінська філософія, література і мистецтво поєднувалися з математикою, астрономією та початками природознавства, що здавна розвивалися у Древньому Сході.

За епохи еллінізму грецька система освіти почала поширюватися за межі Егейського басейну, причому найпотужніший її осередок сформувався за межами Греції. Близько 300 р. до н. е. правитель Єгипту Птолемей І Сотер заснував школу в Александрії, керувати якою був запрошений Деметрій Фалернський, колишній учень періпатетика Теофраста. Представники династії Птолемеїв, що намагалася підкреслити свій статус найбільш освіченої монархії Середземномор’я, надавали школі величезну фінансову підтримку. Для її потреб було відкрито «музей», призначений для науково-дослідної роботи, а також засновано найбільшу в античному світі бібліотеку, що нараховувала від 100 до 700 тис. рукописів. Навіть після занепаду держави Птолемеїв й утвердження влади Риму, школа та бібліотека в Александрії зберегли своє значення провідного наукового осередку античного світу. У різні часи в Александрії працювали математики Евкпід й Ератосфен, видатний механік Герон, астроном і географ Клавдій Птолемей.

Система шкіл в епоху еллінізму нагадувала афінську. Але шкільна справа усуспільнюється: школи із приватних поступово перетворюються у державні. Порушується гармонія розумової освіти і фізичного виховання. Фізичне виховання зазнає поступового занепаду.

В освіті поступово вирізняється коло навчальних дисциплін, котрі стають основою її змісту: граматика, діалектика, риторика, а також арифметика, геометрія, астрономія, музика. Вони пізніше будуть оформлені у «сім вільних мистецтв», які стануть основою змісту підвищеної (середньої) освіти для всього європейського середньовіччя.

На території сучасної України перші навчальні заклади також з’являються за античної доби у грецьких містах Північного Причорномор’я. В Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї та інших містах-полісах існували приватні, а можливо й державні навчальні заклади, що давали типовий для античного світу обсяг знань. Шкільна програма передбачала вивчення граматики, математичних дисциплін, елементів філософії та риторики, читання літературних творів, заняття музикою та малюванням. Одним з основних компонентів навчального процесу було вивчення «Іліади» Гомера, яку кожен освічений еллін мав знати напам’ять. Величезну увагу приділяли фізичному вихованню, яке здійснювалося в гімнасіях під керівництвом тренерів-педотрибів. Зберігся боспорський напис І ст. до н. е. про педотриба Фарнака, смерть якого оплакував весь гімнасій. Учні шкіл брали участь у спортивних і музичних змаганнях, що проводилися під час релігійних свят.

У міських театрах грецькі вчені влаштовували публічні лекції, а точніше декламації своїх наукових праць. Так робив, зокрема, херсонеський історик Сіріск, син Геракліда, який, згідно з написом на кам’яній стелі другої половини III ст. до н. є., «описав явлення Діви, і колишні дружні відносини з містами та царями дослідив правдиво і відповідно гідності держави».

Заможні громадяни причорноморських міст відправляли своїх дітей здобувати вищу освіту в Афінській академії, навчальних закладах Олександрії Єгипетської та малоазійських міст. Там вони глибоко вивчали філософію, історію, риторику, медицину, право тощо. Відомо, що у IV ст. до н. е. політичний діяч Боспору Сопей послав свого сина до Афін учитися у риторській школі відомого античного оратора Ісократа. Це, очевидно, був непоодинокий випадок, адже сам Ісократ згадував своїх «учнів із Понту». Афінську академію закінчував Біон, раб одного з ольвійських риторів.

У Стародавній Греції зародилися перші в історії педагогіки педагогічні теорії. Вони ще не виділяються окремо, а знаходять своє місце у філософських вченнях древніх мислителів.

Демокрiт (460-370 рр. до н. е.). Представник матеріалістичного напрямку у древньогрецькій філософії. Написав біля 70 творів, але дотепер збереглися лише їх уривки.

Демокрiт надавав вихованню надзвичайно великого значення. Він вважав, що зовнішні впливи (виховання) відіграють провідну роль у розвитку людини. До найголовніших впливів такого роду відносив: навчання, позитивний приклад дорослих та вправи.

Він одним із перших вказав на важливу роль праці у вихованні i навчанні. Саме навчання мислитель розглядає як серйозну трудову діяльність (“Навчання виробляє прекрасні речі тільки на основі праці“).

Демокрiту одному з перших у світі належить думка про необхідність виховання у відповідності з природою дитини (у подальшому ця ідея розвивається як «принцип природовiдповiдностi у вихованні»). Вiн вказує, що «природа i виховання подібні». А саме виховання, йдучи по шляху природи, «перебудовує людину, створюючи їй другу природу».

Важливими умовами досягнення позитивного результату у навчанні Демокріт називає знання внутрішнього світу дитини та наявність в учнів внутрішніх психологічних передумов – скромності та бажання вчитися («Хто бажає вчити людину, яка високої думки про свій розум, той даремно витрачає час»).

Зіставляючи важливість повідомлення дітям різноманітних знань з розвитком у них мислення, філософ віддає перевагу другому, оскільки, як вказує він, “значна частина багатознайок не мають розуму“.

Сократ (469-399 рр. до н. е.). Народився у сім’ї скульптора поблизу Афін. Більшу частину життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності. Стояв на філософських позиціях про неможливість для людського розуму пізнання світу та речей. На його думку, людина може пізнати тільки саму себе («Пізнай самого себе»).

Вважав себе спеціалістом, передусім, у питаннях етики. З етичних міркувань виводив мету виховання, яка полягає в особистому моральному самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів.

Нічого невідомо про його твори. Сократ користувався виключно усним методом викладу свого вчення. Він збирав великі аудиторії на афінських вулицях чи площах і проводив бесіди з бажаючими його слухати.

Учительську місію мислитель вважав важливішою за обов’язки батьків. Головне завдання вчителя – викликати до існування кращі потаємні душевні сили вихованця. Виклик цих сил Сократ вважав «другим народженням», а вчительську діяльність називав «повивальним мистецтвом».

Головні педагогічні принципи Сократа: відмова від примусу і насилля, визнання найбільш дійовим виховним засобом переконання.

Він запропонував свою схему учительської діяльності – сократичний метод (евристичну бесіду). Для сократової бесіди характерні дві специфічні риси:

– «сократова індукція» – система навідних запитань, відповідаючи на котрі співбесідник поступово сам переконується у неправильності раніше висловлених ним суджень («Я знаю, що я нічого не знаю»);

– «сократова іронія» – жартівливо спотворена позиція вчителя, яка підкреслює його удаване незнання обговорюваного питання на противагу хваленій самовпевненості учня.

Платон (427-347 рр. до н. е.). Учень Сократа. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гiмнасiї Академія заснував філософську школу. Своє філософське вчення і педагогічні погляди виклав у творах «Держава» i «Закони».

Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Використав при цьому кращі, на його думку, моменти афінського i спартанського виховання: з першого взяв ідею гармонійного розвитку та систему шкіл, а з другого – досвід фізичного виховання. Мета виховання за Платоном – формування «i тіла i душі найпрекраснішими».

Відстоює державне, суспільне виховання дітей. У зв’язку з цим Платон першим в історії прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів.

Для найбільш здібних юнаків, яким уготовано бути філософами і правителями, на думку Платона, має існувати вища освіта. Вона повинна поділятися на два цикли: перший десятилітній (21-30 років), другий п’ятирічний (31-35 років). Вік 35-60 років для філософів Платоном визначається як підготовка до вступу у світ ідей і участь (до 50 років) в управлінні державою.

Платон вкрай негативно ставився до фізичної праці. Навчання, на його думку, не повинно носити трудового характеру. Особливо важливу роль у вихованні відводить грі дітей. «Ні одну науку вільна людина не повинна вивчати як раб, тому насильно не викладай дітям науки, а через гру».

Аристотель (384-322 р. до н. е.). Філософ-діалектик, учень Платона. Арiстотель багато років займався педагогічною діяльністю у заснованій ним філософській школі «Лiкей» при однойменному гiмнасiї. Він виховував малолітнього майбутнього завойовника Олександра Македонського.

Педагогічні ідеї мислителя викладені у його філософських творах: «Політика», «Нiкомахова етика», «Метафізика», «Про душу» та ін. Твори Аристотеля охоплюють всі галузі знань того часу.

Аристотель розвинув вчення про людську душу, згідно з яким душа, що тісно i нероздільно зв’язана з тілом, має три сторони: рослинну (її функція – розмноження i харчування), тваринну (або вольову, яка виявляється у відчуттях i бажаннях) та розумову (виявляється у мисленні i пізнанні). Остання – безплотна, вічна i безсмертна. Але це безсмертя не індивідуальне, як у Платона, а це злиття після смерті із вселенським розумом.

На основі вчення про душу Аристотель вперше в історії робить спробу обґрунтувати мету виховання. Трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове. Всі сторони важливі, але мета виховання повинна полягати у розвитку передусім вищих сторін душі: розумової i вольової, i перш за все – вольової.

Арістотель вважав, що у людини від природи є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Виходячи з ідеї розвитку він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до наступу статевої зрілості – 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння.

На відміну вiд Платона, Арістотель обґрунтовує велике значення діяльності у вихованні i навчанні. «Коли вчаться, то не грають», оскільки «молодь потрібно виховувати не для забави». Все життя людини повинно носити діяльний характер. Але мислитель має на увазі не фізичну працю, а діяльність душі по удосконаленню певних доброчинностей.

Аристотель відділяє фізичну працю від занять вiльнонароджених людей, оскільки це їх принижує і забирає час для розвитку інтелектуальних сил. Він виключає будь-яку професіоналізацію всіх навчальних дисциплін, оскільки це робить з людини ремісника.

Історія освіти Стародавнього Риму ділиться на два відмінних один від одного періоди: республіканський період (VI-I ст. до н. е.); період Римської імперії (30 р. до н. е. – 476 р. н. е.).

Римське виховання на всіх етапах переслідує, перш за все, практичні цілі. Діти з простих сімей отримували практичну трудову підготовку, а дітей привілейованих громадян готували до активної державної діяльності. Першочерговою справою було вироблення у представників всіх верств населення такої якості як відданість батьківщині, державі.

На відміну від грецького виховання в освітньо-виховній системі Риму знаходиться місце i для бідного, але вільного населення. Для дітей плебеїв були доступні початкові школи.

У Римі школи набувають значного поширення у другій половині республіканської епохи (II-I ст. до н. е.). Всі вони були спочатку приватними та платними i тільки в епоху імперії поступово перетворились на державні.

Елементарні (початкові) школи існували ще у III ст. до н. е. Вони обслуговували вiльнонароджене з середнім достатком населення (плебеїв). Тут навчали читати, писати i рахунку. Методика навчання була такою ж як i в афінських мусичних школах. У ці школи допускалися i дівчатка.

Заможні римляни надавали перевагу домашньому початковому навчанню своїх дітей.

У середині II ст. до н. е. виникають граматичні школи для дітей найбільш заможного населення. Сюди поступали хлопчики 12-рiчного віку, які отримали попередню домашню підготовку, i вчились тут до 16 років. Це були школи підвищеного типу, їх прототипом стали афінські гiмнасiї. У них вивчали грецьку i латинську мови, теорію словесності, грецьку літературу й історію.

За часів імперії вигляд граматичних шкіл зберігається. Важливе досягнення у цьому відношенні пов’язане з розвитком жіночої освіти: у I-II cт. поряд з чоловічими граматичними школами виникають і жіночі, що для історії освіти було новим явищем.

У другій половині республіканської епохи (II-I ст. до н. е.) виникають риторичні школи, які були вищим ступенем шкільної римської освіти. Вони готували юнаків із найбільш заможних сімей до майбутньої державної діяльності. Тут за досить високу плату оволодівали ораторським мистецтвом, вивчали у великому об’ємі філософію, риторику, правознавство, давалися деякі відомості з математики, астрономії, музики.

Отже, у римських школах всіх типів з обов’язкового переліку повністю виключене фізичне виховання i майже відсутня музика.

Значну увагу у римських школах приділяли також вивченню законодавства та права, на основі яких діяв складний державний механізм величезної імперії. Римське право, як відомо, на тисячоліття пережило державу у якій воно було створене. Його положення про те, що представники однієї професії або організації об’єднуються в колегію або корпорацію буде покладене в основу діяльності середньовічних університетів.

В останні роки імператорського періоду римська культура занепадає і це знаходить відображення в освіті і вихованні підростаючого покоління. У школах панує формалізм, риторика вироджується у зовнішнє красномовство, знижується моральність тощо.

Вже найдавніші вищі навчальні заклади не обмежували свої завдання тільки навчанням або підготовкою кадрів для тих чи інших сфер діяльності. Зокрема, у створеному в 135 р. імператором Адріаном Римському атенеї не тільки вивчали граматику, елоквенцію (риторику), філософію, діалектику (логіку) та юриспруденцію. Він також був важливим культурним центром, де за участі еліти суспільства, у тому числі – й римських імператорів, регулярно відбувалися читання поетичних та наукових творів.

Наприкінці існування Римської імперії, християнство стає панівною релігією держави, на посади вчителів все більше попадало представників християнського духовенства. Навчально-виховна робота поступово набула релігійного характеру. Оскільки християнська церква не підтримувала освітньо-виховних ідеалів античності, то наприкінці епохи стародавнього світу (IV-V ст.) значно знизився той рівень освіченості, який було досягнуто у античних Греції та Римі.

Водночас було б помилкою вважати, що єдиним джерелом освітньої традиції в Європі було грецьке та римське шкільництво. Так звані варварські народи, до яких представники греко-римські інтелектуали зазвичай ставилися з презирством, теж мали доволі розвинену систему освіти, що зазвичай зосереджувалася в руках сакрального прошарку - жрецтва. Докладні відомості збереглися про «школи», які існували у давніх кельтів під керівництвом їхніх жерців – друїдів. Освіта, яку надавали друїдами, була релігійною за характером і мала чітко окреслене соціальне спрямування.

Незважаючи на те, що кельти були знайомі з писемністю й іноді використовували її для побутових і магічних цілей, навчання у «школах» друїдів мало винятково усний характер, а його змістом було вивчення напам’ять великої кількості віршів, записування яких вважали гріховним. Останній факт римляни пояснювали, з одного боку, небажанням друїдів профанувати своє вчення, а з іншого – необхідністю тренування пам’яті.

Про існування освіти в давніх слов’ян відомостей не збереглося. Однак необхідність передавати з покоління в покоління складної та розгалуженої усної релігійно-міфологічної традиції, системи календарно-астрономічних Й агрономічних знань вимагала наявності в суспільстві механізмів збереження та ретрансляції досвіду. У більшості язичницьких суспільств Давньої Європи в основі такого механізму була жрецька організація, яка у вигляді потужного суспільного прошарку волхвів існувала й у давніх слов’ян. Привертає увагу свідчення словника книжної української мови «Синонима словяно-росская» (початок XVII ст.), який тлумачить слово «волхованіе» саме як «освіта». Цілком можливо, що в даному випадку йдеться про відбиття освітньої функції слов’янського жрецтва, хоча достовірніших джерел ми в розпорядженні не маємо.