 |
Публіцистичний стиль
|
|
|
|
Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;
активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.
Основні ознаки:
доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);
поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;
висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;
наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).
Основні мовні засоби:
синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);
уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);
|
|
|
із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;
Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:
а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);
б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);
в) есе (короткі нариси вишуканої форми);
г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).
Публіцистичний стиль поєднує засоби наукового та художнього стилів. Це випливає із завдання публіцистики: не тільки інформувати, але й мобілізувати людей до дії. Широко використовується суспільно-політична лексика, чітко сформульовані політичні гасла та заклики, риторичні питання, урочисті висловлювання, засоби гумору, сатири. Тут не допускаються недомовки, натяки, здогади. Використовуються різні типи складних речень, ускладнених зворотами, відокремленими членами речення, однорідними членами, звертаннями, вставними словами. Колорит публіцистичних статей різний: нейтральний, урочистий, іронічний, сатиричний, гумористичний. Це й вимагає використання відповідних мовних засобів.
Зразок тексту публіцистичного стилю:
Якщо не хочете зіпсувати собі чудове літо, будь обережні із закупками продуктів. Не купуйте їх із рук у випадкових «бізнесменів», яких нині багато розвелося в нашому місті.
|
|
|
4. Епістолярний та конфесійний стилі.
Епістолярний стиль
Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).
Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.
Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.
Епістолярний стиль
Функціональний різновид літературної мови, який обслуговує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин. Уживається переважно в листуванні, яке, відповідно до теми й мети послання, існуючих традицій, взаємин кореспондентів, особистості автора, його настрою в момент написання, поділяють на родинно-побутове, інтимно-товариське, приватно-ділове. Мета стилю – звертання до адресата з бажанням увести його в коло певних подій, поінформувати про щось, викликати почуття, співзвучні з емоційною настроєністю автора.
Для листування характерні: широке використання у кличній (часто пестливій) формі звертань; наявність традиційних формул на початку та в кінці послання, а в тексті – особливих словосполучень з дієсловами наказового способу, різноманітних побажань, вітань; невимушеність у доборі мовних одиниць; безпосередність у вираженні емоцій; властиві усно-розмовному мовленню лексика та граматичні конструкції.
Зародження жанру приватного листування в українській мові відносять до давнього періоду, хоч пам’яток майже не збереглося.Лише з 18 ст. можна простежити формування цього жанру в хронології, територіальному й соціальному аспектах.
Т. Шевченко став основоположником епістолярного стилю нової української літературної мови на народній основі. У його листах представлені теми публіцистики, літературознавства, мистецтва. Листування розширило функції народнорозмовної мови, вивело її за межі побутового вживання, у ньому зародилися елементи сучасного публіцистичного й наукового стилів мови. Листи видатних письменників. Громадсько-культурних діячів, учених мають велику історико-пізнавальну й художню цінність, відображаючи побут. Прозвиток, ідейну боротьбу своєї епохи, особисте й творче життя авторів, специфіку їхньої діяльності. І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Грабовський, М. Лисенко у своїх листах постали як безпосередні творці української літературної мови. Їхнє листування донесло до нас тодішнє розмовно-побутове мовлення.
|
|
|
До епістолярних творів відносять і щоденники, записки., мемуари.
Конфесійний стиль
Сфера використання – релігія та церква.
Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).
Основні засоби:
- суто церковна термінологія і слова – символи;
непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;
значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;
наявність архаїзмів.
Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.
Конфесійний стиль мовлення обслуговує культово-професійні потреби священнослужителів. Стилетвірні особливості конфесійного стилю, як і всіх інших стилів, бувають лексичними і граматичними.
Лексичні особливості. Лексика конфесійного стилю тематично спеціальна, стандартна, дещо незвична, чітко відмежована від лексики інших стилів: Бог, Ісус, Дух Святий, ангел, апостол, пророк, патріарх, чоловіколюбний, праведник і под. серед конфесійної лексики чимало старослов’янізмів: агнець, взивати, воздати, возсідати, ректи, сотворити, уповати та ін.
Граматичні (морфологічні, синтаксичні) особливості. Поширені серед них такі:
- переважання розповідних, до того ж стандартностійких, здебільшого синтаксично повних, простих і складних речень найрізноманітнішої будови: як він наближався до сходу з гори Оливної, то весь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили…;
|
|
|
- синтаксична схожість початкових структур, чосто з тим самим службовим словом: А як молитися, то…, А ти, коли молишся…, а як молитися... Мовлення конфесійного стилю урочисте, йому притаманна висока сконцентрованість маркованих одиниць, висока і водночас своєрідна ритмомелодика, елементи прощальності тощо.
5. Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності
Спілкуючись усно чи письмово, монологічно чи діалогічно, ми виступаємо творцями різних форм тексту. Але не будь-яке висловлювання можна назвати текстом, а тільки таке, що відповідає загальновизнаним ознакам тексту. До них відносять цілісність, зв’язність, структурну організацію, завершеність.
Термін «текст» має латинське походження і перекладається як «тканина, сплетіння, з’єднання».
У мовознавстві немає однозначної думки про те, що таке текст. Дехто вважає, що ним може бути й одне речення, наприклад, прислів’я, крилатий вислів, афоризм, гасло, заклик: Як дбаєш, так і маєш; Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування (Антуан де Сент-Екзюпері).
Інші – об’єднання речень, зв’язаних між собою за змістом і граматично. Звернемося до такого прикладу: На краю яруги стоїть стара черешня. Черешня має тверду, червону деревину, що, зокрема, використовується для виготовлення паперу, у художньому промислі. Сучки на ній обламано, кора облізла. На стовбурі видніється дупло.- перед нами низка пов’язаних між собою речень. Є смисловий зв'язок між першим, третім і четвертим реченнями, що одне за одним розкривають поняття «стара черешня». І все ж ця сукупність не є текстом, оскільки усі чотири речення не утворюють тематичну єдність, що завжди дає змогу визначити до нього назву (заголовок). Іншими словами, тематична єдність, тема – це зміст у гранично стислому, сконцентрованому вигляді. Надзвичайно важливим є послідовність розташування тематично пов’язаних речень.
Кожен текст, висвітлюючи якусь тему, містить у собі певний обсяг фактичних даних, інформацію. Текст виконує певні комунікативні завдання. Наприклад, особистий лист є засобом спілкування між близькими людьми, оголошення про щось повідомляє, пейзажний вірш впливає на естетичні почуття читача, викликає у нього захоплення красою природи. Важлива й стильова єдність компонентів тексту.
Домінуюча функція тексту визначає його стиль. Стиль, комунікативні функції стилю визначають його мовне оформлення.
|
|
|
Уся сукупність лінійно, горизонтально розташованих мовних одиниць тексту становить контекст. Створюючи текст, автор орієнтується на певного читача, на певну підготовленість адресата, на певний рівень розвитку читача.
Отже, можемо узагальнити, що текст – мовний витвір, що відзначається завершеністю, смисловою та змістовою цілісністю, зв’язністю, який має структурну організацію (складається із заголовка і речень, абзаців) складових частин, об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість.
Вимоги до побудови тексту. Як речення утворюється з одного слова або з групи граматично зв’язаних між собою слів, так і текст утворюється з одного речення або певної кількості зв’язаних між собою речень.
У суцільному тексті кожне наступне речення повинне доповнювати, уточнювати або заперечувати думку, висловлену в попередньому. Особливо це помітно в текстах, що належать до офіційно-ділового чи наукового стилів. Те, про що говориться в реченні, може стосуватися не попереднього речення, а більш чи менш віддалених фрагментів тексту.
Кожен текст складається із трьох частин: вступної, яка готує до сприйняття наступної розповіді; основної, або викладу, у якій реалізується основна розробка теми; закінчення, що завершує текст і, до речі, містить основну його думку.
|
|
|
