Обґрунтування природного права у філософських течіях екзистенціалізму, прагматизму та інтуїтивізму

Екзистенціалізм – це філософський напрям, який протиставляє себе раціоналізмові і розглядає як свій предмет людське існування в цілому з його безсвідомими, емоційно-почуттєвими і мисленнєвими проявами у їх співвідношенні зі свободою і смертю [20, с.364], Він є проявом ірраціоналістичних настроїв. Екзистенціалізм (як філософія існування на відміну від філософії життя) має основною категорією "існування" – безпосередню цілісність об’єкта, яка виступає як буття в світі і дана людині в її переживаннях, але не доступна раціональному пізнанню. Спільним у поняттях "життя" і "існування" є ірраціональне, позарозумове пізнання. Відмінне між ними те, що "життя" завершується, а "існування" реходить за межу в трансцендентне [16, с.184].

Визнаючи природне право, екзистенціалісти вважають, що воля впливає на кожну людину індивідуально. Така універсальна характеристика людського існування, як свобода, дає можливість виробити власні правила використання природного права. Причому вплив природного права на людину не припиняється й після її смерті.

Німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976) зауважив, що суть людського буття – екзистенція – це не просто "існування", а за смислом слова "знаходження поза", тобто "знаходження поза собою" або "існування поза собою" [16, с.187].

Тим самим доводиться, що природне право має вплив на минуле, теперішнє і майбутнє. Такий вплив становить основу фундаментальної онтології. Людина користується нормами природного права, але це користування є здебільшого таємним або здійснюється на підсвідомому рівні. В цьому й полягає реальність природного права.

Інший німецький філософ і психіатр Карл Ясперс (1883-1969) доводив, що без знання немає свободи, але в одному знанні людина ще не є вільною. Свавілля є однією з можливостей у діях. Без свавілля немає свободи, але свавілля не може бути безмежним. Закон є керівництвом у виборі можливих дій. Без закону немає свободи, але сам закон вимагає знання. Тобто свобода досягається синтезом пізнання, свавілля та закону [16, с.189].

Видається можливим, що свавілля не має нічого спільного зі свободою, швидше це деформація свободи, спотворений вигляд свободи. Свавілля як вседозволеність виходить за межі природного права і характеризує людину з негативного боку. Знання природного права не доводить людину до свавілля. Свобода обмежена рамками природного права. Ці рамки людина повинна знати, інакше свобода буде спотворена і перейде у свавілля. Тут важливу роль відіграє свідомість як природно-правова категорія, завдяки якій людина здійснює свій вибір поведінки. Ці природні задатки людини, які скеровані на недопущення поневолення її свобідної волі, є трансцендентною необхідністю.

Французький філософ і письменник Габріель Марсель (1889-1973) досліджуючи екзистенцію людини, зокрема ірраціоналізм та антиоб’єктивізм, наголошував, що світ має дві сфери – сферу проблеми і сферу таїнства (містерія). Проблема – те, що знаходиться поза індивідом, незалежно від нього та виступає перешкодою в дусі індивіда. Тут існує зовнішній світ, протиставлений індивіду. Пізнання йде проблематичним, логічним, раціональним і об’єктивним шляхом. Таїнство – те, що знаходиться перед індивідом і охоплює його самого, чим усуває відмінність між "Я" та "не – Я", пізнаючим і пізнаваним. Пізнання йде метапроблематичним, інтуїтивним, ірраціональним, суб’єктивним шляхом. Віра здійснює те, що недоступне знанню [16, с.191].

До цих двох сфер належить і природне право. Проблематичний шлях його пізнання полягає в раціоналізації, відшукуванні людської логіки. Раціональним розумом пізнати природне право неможливо, що й призводить до його заперечення та нігілізму. Але логіку природного права все-таки можна встановити, незважаючи на існуючі проблеми природничих наук. Для цього необхідно використати закони цих наук і застосувати їх до законів людинознавства, суспільствознавства, відійти від усталених стереотипів позитивізму.

Сфера таїнства для природного права збігається з релігійним вченням або пізнаними науковими загадками явищ природи. Існування таємниць у природному праві пов’язане з таємницею самої себе як мікрокосмосу і Космосу. Фактично людина є найбільшим таїнством для самої людини. Пізнавши її до кінця, можна пізнати природне право в цілому. Але онтологія людини побудована так, щоб таємниці залишились. Справа в тому, що людина як розумна істота, зі свобідною волею і так псує, нищить (свідомо і не свідомо) Всесвіт, а за умови відсутніх таємниць вона б давно його зруйнувала. Тому формування норм природного права недоступно людському розуму, бо це призвело б її до швидкої загибелі. Тих відомостей, які людина отримує раціональним шляхом, достатньо для формування її правомірної поведінки, а інша частина інформації повинна бути пов’язана з вірою, інтуїцією, надією. Тим більше, що така віра у таємниці природного права нікому не шкодить, не заважає людському та суспільному розвиткові.

Французький філософ Жан-Поль Сартр (1905-1980) велику увагу приділяв вченню про буття, в основі якого є три форми цілеспрямованого прояву: "буття в собі" (прояви форм, позбавлених свідомості, а тому абсолютно пасивних, не здатних до заперечення); "буття для себе" (безпосереднє життя свідомості як самосвідомості, яка існує самопричинно, виступає джерелом життя і руху); "буття для іншого" (сприйняття наділеним свідомістю індивідом спрямованого на нього "пронизуючого і всюдисущого" погляду-оцінки, в якому міститься недоступне індивіду знання його (індивіда) власної порочності (хибності, ганебності) [16, с.192-194].

Хоча Сартр є противником трансценденції, але він розуміє її як глибоку таємницю екзистенції [91, с.420]. Для природного права "таємниця екзистенції" також багато приносить користі. Адже, використовуючи буття у собі як позачасове, позаісторичне поняття, можна зробити висновок, що природне право міститься в самій людині, в її онтологічності як закони розвитку її тіла, душі і духу, що здійснюються синхронно до законів Природи. Природноправове розуміння "буття для себе" є деонтологічним розумінням активності людини в житті. Мова йде про те, що природне право скероване для отримання матеріальних чи навіть духовних благ для себе особисто. Ці блага будуть наслідком активного прояву свідомості у процесі життя, здорового духу і добрих намірів. Але коли людина намагатиметься дотримуватися принципу "буття для іншого", вона отримуватиме позитивні природно-правові санкції для себе. Природне право діє на людину здебільшого "рикошетно": чим більше я живу для інших, тим більше я маю на довгий час. Бо те, що людина отримує для себе шляхом безпосередньої праці для себе (за внйятком простих життєвих необхідностей) є недовговічним, короткочасним. Звідси природно, виникають крадіжки, розбої, пожежі тощо. У цьому й полягає онтологічний зміст злочинів, правдиво розкривається природне право.

Таким чином, екзистенціалісти зупинилися на тому, що людина не має постійних сталих рис і буде тим, ким сама себе створить, але завжди може бути кимось іншим, ніж є. Намагання стати більшим від існуючого стану людини є своєрідним її виходом поза межі самої себе. Таке завдання часто називають етикою героїзму, екзистенціалізму, оптимізмом [120, с.429]. Це означає, що екзистенційне розуміння природного права полягає в тому, що життя людини, її переживання має здійснюватися згідно з природно-правовими нормами. Дотримуючись їх, людина сама для себе вершить щасливу долю, що є важливою вимогою до деонтології людини.

Іншими словами, екзистенцій не мислення – це таке мислення, в якому в міру потреби бере участь фізично-душевно-духовна людина цілком, разом зі всіма своїми почуттями й бажаннями, зі своїми передчуттями та побоюваннями, своїм досвідом і надіями, своїми турботами і потребами. Тільки такому "мислителю" відкривається істина,істотне в речах. Розсудок за своєю природою сліпий до цінностей, він історично склався як такий,а цінності і є саме тим,що робить речі пізнаваними даними і призводить у рух життя [128, с.533].

Тривалий період у ХХ столітті існувала перша філософська концепція – прагматизм (від грецьк. – справа, дія) як філософія успіху, корисність і продуктивність людських дій. Прагматизм виник як реакція проти раціоналістичного і метафізичного ідеалізму, намагався протиставити йому більш тверезий і практичний спосіб мислення [120, с.234]. Це фактично американський синтез європейських ідей. Причому ідеї цікаві, до яких не додумались європейські філософи – під цим кутом зору прагматизм скоріше виглядає епігонською і електричною течією, яка активно формувала інтелектуальну культуру європейського типу [51, с.105], вважає практичну цінність знань синонімом їхньої істинності [130, с.403].

Основними представниками прагматизму є Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джемс (1842-1910), Фердинанд-Кантинг Шіллер (1864-1937), Джон Дьюї (1859-1952). Центральною у прагматизмі є проблема цінності понять, суджень та ін., яка, з погляду прагматистів, проявляється у практичних результатах дій, що на них базуються. Критерієм цінності та істинності знань прагматизм вважає практику, витлумачену суб’єктивно-ідеалістично, тобто як діяльність індивіда, спрямовану на задоволення його безпосередніх потреб, а не як взаємодію людини з об’єктивною природою (при цьому відкидається по суті соціальний аспект практики). Закони і форми логіки прагматисти вважають функціями, корисними для пристосування людини до оточення [130, с.403].

Прагматисти (Ч. Пірс) вважали, що мислення не є пізнавальною, пристосовницькою функцією організму: спрямоване не на пізнання, а на регулювання відносин організму з середовищем заради задоволення потреб організму. (Серед яких головна потреба – досягнення впевненості і спокою, тобто віри) [16, с.205].

Природне право в уяві прагматистів полягало у вірі в Бога, яка є доказом його існування. Прислуховування до природи потрібно звіряти з життям, з практичною діяльністю, за якою здійснюється істинна оцінка людини. Саму апріорність природних законів необхідно узгоджувати з істинним розумом, вірою, що гарантуватиме безпеку життя і спокій. При цьому людська активність у пізнані природного права (незважаючи на труднощі і невдачі), наполегливість у поглядах (у поєднанні раціональних знань і розумної мети), беззастережність власних принципів (віра в усіх) дає можливість сподіватися на позитивні практичні наслідки. Для природного права інтелектуальні зусилля повинні мати ірраціональний зміст, а кожну ідею, бажання необхідно перевіряти на придатність, корисність, на не обмеження інтересів інших осіб (співчуття до них). Висунені ідеї життєвих проблем повинні узгоджуватися з природно-правовими нормами, що передує умінню висувати їх, а потім аналізувати і перевіряти. Прагматичний підхід до природного права пов’язаний з прагненням як до успіху, так і до свободи. Надуманість суперечить природному праву. Суттєві проблеми природне право відрізняє від несуттєвих, тобто тих, які людині не потрібні, які шкідливі для неї і призводять до труднощів та невдач.

З кінця ХІХ століття у філософії появилась ще одна течія – інтуїтивізм. Цю філософсько-методологічну установку започаткував відомий французький філософ із світовим іменем Анрі Бергсон (1859-1941), який спочатку своїми поглядами наближався до позитивізму, але незадовго став на незмінні позиції інтуїтивізму, які допомагали йому стати лауреатом Нобелівської премії.

Вчення Бергсона та його послідовників ґрунтується на метафізичній інтуїції як здатності людини до позараціонального осягнення вищих смислів нормативно цілісної реальності та її зв’язків з трансцендентними першопочатками буття. Для метафізичної інтуїції все суще, в тому числі і право, живе і рухається в межах спостережуючих, емпірично фіксованих проявів. У права є й інший аспект, не спостережуване, таємне, скрите від розсудку і розуму життя, оскільки воно багатомірне і входить своїми коріннями у надкаузальний світ, де перебувають причини причин, джерела першонорм і першоцінностей. Метафізична інтуїція проникає значно глибше ніж суто раціоналістичний підхід, що подає право у вигляді комплексу інвентаризованих норм і законів, який не помічає душі права, а має справу лише з його соціальним "тілом". Адже метафізичний світ є єдиною, всезагальною, сукупною, батьківсько-материнською першоєдністю, щодо якого земне життя людей – одне із його окремих проявів [19, с.126]. Ірраціональний інтуїтивізм Бергсона, таким чином, був в опозиції до раціоналізму, емпіризму, емпіріокритицизму, сцієнізму, інтелектуалізму та інших позитивістських філософських течій.

Бергсон вважав, що інтелект здійснює у різновиді деформацію речей. Такі види деформацій, як унерухомлювання, розкладання, спрощення і приведення до однорідності, квантифікування і спеціалізування, механізування, релятивізування найвиразніше проявляються в науці, але виступають також у повсякденному пізнанні, котре є справою того самого інтелекту, ставить собі ті самі завдання, застосовує ті самі засоби. Інтелект не здатний пізнавати дійсність, оскільки є негнучким, має свої сталі форми, свої готові поняття, відтак мусить умістити її у цих поняттях. Тому переформовує дійсність на свій лад, подаючи її схематично, стереотипно. Коли інтелект натрапляє на нове явище, то зводить його до відомих постулатів, замість шукати його відмінності [120, с.251-252]. Тому замість інтелектуального пізнання світу Бергсон запропонував інтуїтивне пізнання.

Інтуїція (споглядання, безпосереднє сприйняття, пристальне вдивляння) безпосередньо схоплює сутність, загальну ідею, також пов’язана з інтелектом. Без інтелекту у людини не буде розвиватися інтуїція. Скоріше всього інтуїцію слід порівняти з жадобою до пізнання природних законів, не відкидаючи жодних течій і не заперечуючи їм, а йти "своєю дорогою", орієнтуючись на онтологічні принципи. Проте інтелект не повинен заважати інтуїції, а навпаки, розмірковувати над всіма варіантами, які пропонує інтуїція.

Бергсон тлумачив інтуїцію як різновид інстинкту, який є природним біологічним явищем, проявом пристосування організму до потреб життя. У цьому розумінні людина має два інстинкти: біологічний та духовний. Але інтуїція має дещо спільне лише з духовним інстинктом. Тобто інтуїція є усвідомленим інстинктом.

Інтуїція є "інтелектуальною симпатією" і виникає за таких умов: звільнення свідомості від практичної заінтересованості; спрямованість свідомості на подолання точок зору і позицій, що панують у інтелекті через практичний інтерес; забезпечення споглядального підходу до пізнання об’єкта. Вона виступає як безпосереднє осягнення суті речей – поза логікою, без аналітичного мислення, яке "подрібнює" об’єкт на мертві і спотворені частинки – "поняття", як осягнення життя як життя (об’єкта як об’єкта), а не як просторового образу життя (чи образу об’єкта), як застосування не застиглих і закінчених понять формальної логіки, а гнучких і рухливих уявлень, які не підлягають раціональному (логічному) поясненню, але самі пояснюють життя (світ, об’єкти) як таке [116, с.226].

Слід наголосити, що інтуїтивізм чи не найбільше з названих філософських напрямів дав поштовх до відродження вчення про природне право. Тепер можна сказати, що право (взагалі) має два імперативи: зовнішній і внутрішній. Зовнішній імператив права – це фактично сприйняття позитивного права, чинного законодавства, а внутрішній імператив – сприйняття природного права (або природних ідей позитивного права). Внутрішній імператив права, який ґрунтується на онтології, скерований на гносеологію. Інакше інтуїція не буде наукою, а певним видом відчуттів, уявленням без метафізики.

Метафізична інтуїція пов’язана з інтелектом, але в тій частині, де інтелект проявляє творчість, здатність до проникання в таємниці світу, естетичного сприйняття природних законів, глибинне внутрішнє бачення сутності і т.д. Тобто метафізика скеровує пізнання на таке інтелектуальне споглядання, де наслідком виступають доводи серця, внутрішнє переконання (яке, до речі, визнає й позитивне право – кримінально-процесуальний кодекс), духовне бачення світу. Тоді інтелектуальна симпатія дає можливість вникнути у її таємниці, які перебувають у підсвідомій зоні.

Природне право підсвідомо сприймає кожна людина, але, не відчувши його зовнішнього імперативу, злякавшись його таємниць, вона починає заперечувати і його. Але життя є космічним процесом (з цим погоджується багато вчених), де відсутні схеми, шаблони, стереотипи і людина має ті ж властивості, що й Природа. Тоді яким способом можна пояснити співвідношення цілого і частин, органічну єдність світу, коли існує неоднорідний простір, коли інтелект не може дати відповіді на питання про сутність життя, а пояснює лише його форму, його течію. І чи визнання недосконалості інтелекту не веде до визнання пізнавального "права" інтуїції? Адже інтуїтивне сприймання сенсу життя людини на Землі дає зовсім іншу картину, ніж інтелект. Завдяки інтуїції здійснюється не стільки розуміння світу, скільки усвідомлення його, осягнення еволюції його розвитку. При цьому інтуїтивне світосприйняття не пов’язане з корисливою метою, воно не потребує допомоги позитивного права. Нескінченність інтуїції, інтуїтивні прозріння та натхнення призводять до абсолютних (а не відносних) знань, а ірраціональне тлумачення природи інстинктивного життя людини породжує своєрідну інтуїтивну культуру.

Інтуїтивна культура не співпадає з інтелектуальною культурою. Володіння високою інтелектуальною культурою зовсім не означає володіння інтуїтивною культурою. Саме те, як сприймається природне право – є результатом розвинутої інтуїтивної культури. Інтелектуальну культуру можна сформувати швидше, навіть використовуючи елементи примусу. Для інтуїтивної культури примус протипоказаний, а для її формування потрібен час, умови налаштуватися на внутрішнє сприйняття природних законів, вироблення уміння прислуховуватися до дій природи. Звичайно, для цього необхідно мати також розвинутий інтелект, емпіричні, базові знання.

Часто від інтуїції вимагають певних підказок, вибору альтернативної поведінки. І у випадку неправильного вибору говорять, що інтуїція "підвела". Цей випадок свідчить про примітивне (позитивістське) розуміння інтуїції, нездатність розуміти дію природного права. Така "туманна" інтуїція ніколи не дасть конкретної відповіді, оскільки потрібна віра у природне право, довіра йому, бачення своїх огріхів, уміння сприймати синергетичний світ і т.д. Аналогічним чином це стосується людини, яка володіє надзвичайною чутністю, але користується крайніми принципами: надзвичайною довірою – категоричною недовірою (підозрою), покладання лише на когось – покладання лише на себе. Така ніби розвинута інтуїція є фальшивою, викривленою і призводить людину до розпачу і труднощів у житті.

Отже, інтуїція сприяє глибокому пізнанню природного права, що в результаті формує високий ступінь інтуїтивної культури людини. А природне право у свою чергу, дає поштовхи для розвитку інтуїції, а згодом – інтуїтивної культури.

Таким чином, у філософських течіях екзистенціалізму, прагматизму та інтуїтивізму в більший чи меншій мірі, але були завжди присутні спроби обґрунтування природного права. Можна с певністю констатувати, що це було характерною рисою цих напрямів впродовж ХХ століття.

Якщо ж мати на увазі еволюцію названих філософських течій на рубежі ХХ-ХХІ століть, то слід наголосити, що разом з такою еволюцією відповідно в бік більш глибокого усвідомлення природного права розвивається і тема його обґрунтування. Такий висновок радує, бо розширює можливості виживання людини як планетарного явища. Разом з тим, він вимагає посилення зусиль у теоретичній розробці цієї проблеми, саме як визначальної проблеми людського існування. І чим швидше її усвідомлення матиме загальноприйняте, а не тільки вузькоспеціалізоване значення, тим ґрунтовнішими будуть підстави для висновку про позитивні перспективи людського розвитку.