Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Внесок українців у розвиток світового спорту та олімпізму.

Що ж внесли українці у розвиток світового спорту, олімпізму як спортсмени, судді, тренери, організатори, науковці? Дехто взагалі заперечує будь-яку роль України перед світовим спортом, з уваги на те, що впродовж майже всієї дотеперішньої історії олімпійського руху, Україна не існувала як окрема держава. В кращому випадку визнається внесок українців у олімпійських здобутках інших держав.

Справді, українці, не маючи власної держави, не раз приносили славу державам-метрополіям, або країнам поселення, за збірні команди яких змушені були виступати: Австро-Угорщину, Росію, Румунію, Польщу, Чехословаччину, Латвію, США, Канаду, Австралію, Аргентину.

Імена талановитих українських спортсменів почали з'являтися на спортивній арені наприкінці XIX - на початку XX ст. Своєрідним символом української сили та вправності, природного хисту й уміння перемагати став славетний богатир Іван Піддубний, який чверть віку був непереможним борцем світу.

Крім І.Піддубного, когорта славетних українців налічує ще чимало імен атлетів, яких доля розкидала по цілому світі. Це талановиті спортсмени, перші українські чемпіони світу, непересічні борці, атлети світової слави У 1912 році, після Івана Піддубного, звання чемпіона світу здобув ще один українець, який виступав за команду США, борець Франко Гоч.

Звання чемпіона світу 1916 року здобув також борець з Єлисаветградщини (тепер Кіровоградська область) Данило Посунько - вихованець атлетичного гуртка мічмана І. Шабельського у Севастополі (1908). Вижимав штангу у так званій солдатській стійці - від грудей - вагою 119,4 кг.

Багато років виступав на циркових аренах. Його успіх розділили подолянин з села Петрашівки Теплицького повіту Подільської губернії (тепер Теплицького району Вінницької області) Василь Куценко - Соловйов, який відібрав звання чемпіона світу в італійця Дикмана, та полтавський геркулес Захар Ялов.

Відомим майстром боротьби та важкої атлетики був волиняк Петро Яновський. Титул чемпіонки світу з боротьби здобувала також і подолянка з Гнівані (тепер Тиврівського району Вінницької області) Марія Ковач.

Вирішальною подією для утвердження новітньої олімпійської ідеї був Перший (установчий) Олімпійський конгрес 1894 року в Парижі, організований славетним французом П'єром де Кубертеном. Українці не тільки були присутні під час цієї події, але деякі з них активно її готували. Зокрема, видатним діячем, який спричинився до становлення.

Міжнародного олімпійського комітету, був представник України Олексій Бутовський. У власних спогадах Олексій Дмитрович писав, що він народився в П'ятигірцях на Полтавщині (тепер Лубенського району), але дитинство його минуло в селі Пелехівщині Кременчуцького повіту (тепер Глобинського району Полтавської області), в родовому маєтку батька.

Разом з однодумцями П'єра де Кубертена - американцем Вільямом Слоеном, англійцем Чарлзом Гербертом та іншими - Олексій Бутовський відіграв провідну роль у підготовці та проведенні Міжнародного Олімпійського конгресу в Парижі 1894 року, на якому було утворено Міжнародний олімпійський комітет. О.Бутовський увійшов до першого складу МОК як представник Росії й упродовж шести років (1894 - 1900) був його активним діячем.

Упродовж багатьох років він домагався створення спеціальних навчальних закладів із фізичного виховання та спорту (за модель бралися курси, очолювані ним багато років). О.Бутовський постійно звертав увагу на професійні навички вчителів фізичного виховання. На його думку, ”навчати фізичних вправ може тільки людина, яка сама вміє їх виконувати”.

Багато сил та енергії доклав Бутовський для створення Головної гімнастично-фехтувальної школи в Санкт-Петербурзі (відкрито 1909 року), яка згодом була реорганізована і Військовий інститут фізичної культури та спорту.

Наукова спадщина нашого співвітчизника в історії олімпійського руху знана й вагома. Вона налічує близько 70 праць у галузі фізичного виховання та олімпійського спорту

Для кожного любителя українського спорту закономірною є зацікавленість участю наших земляків в Олімпійських іграх. Вони неодмінно переймаються питанням, із якого часу та з чийого прізвища розпочинати відлік виступів українців на змаганнях найвищого рівня ХХ століття. Зусиллями вчених, істориків спорту вдалося віднайти кілька цікавих фактів, які, проте, потребують уточнень і докладнішого аналізу.

Спортсмени з України прагнули бути серед учасників ще Афінської Олімпіади 1896 року, однак виступити їм не пощастило, бо грошей на дорогу вистачило лише до Константинополя.

Достовірно відомо про перебування в Афінах киянина Миколи Ріхтера, і є всі підстави вважати його єдиним учасником Ігор Першої Олімпіади від тогочасної Російської імперії.

Повернувшись з Афін, О.Бутовський та М.Ріттер докладали чимало зусиль для того, щоб перенести благородні ідеї Кубертена на вітчизняний грунт. Микола Ріхтер активно пропагував ідеї олімпізму та олімпійського руху в Києві - містив публікації в періодиці, читав лекції та виголошував доповіді про бачене ним на Олімпіаді в Афінах.

Зростаюча популярність Олімпійських ігор сприяла створенню Російського олімпійського комітету (РОК). Сталося це в Петербурзі 16 березня 1911 року за діяльної участі українців.

У багатьох містах тодішньої імперії, зокрема в Києві й Одесі, створювалися місцеві олімпійські комітети на правах філій РОКу.

Провідні тенденції розвитку спорту й олімпізму в Україні наприкінці ХIХ - початку ХХ століття мали свої специфічні особливості. Українці творили власну історію фізкультурно-спортивного й олімпійського руху в у різних державах, яким тоді належали українські землі.

Першими офіційними в Україні стали змагання флотських екіпажів та солдатів 1858 року в Миколаєві. У 1863 році в Одесі організувалося перше гімнастичне товариство. Наприкінці 70-х років і протягом 80-х відкрилися вітрильні й веслувальні клуби на Дніпрі, Південному Бузі й Чорноморському узбережжі. У Києві, Миколаєві та Одесі будувалися тенісні корти, відкривалися популярні тенісні клуби.

На початку 80-х років почав бурхливо розвиватися велосипедний спорт. У Києві, Харкові, Умані, Сімферополі, Вінниці, Одесі, Юзівці створювалися клуби й товариства велосипедистів, повсюдно будувалися циклодроми (велотреки). Наприкінці ХIХ - початку ХХ століття видатних успіхів на міжнародній арені домігся одесит Сергій Уточкін (1876-1916).

У 1888 році виникли гуртки ковзанярського спорту в Катеринославі (згодом - Дніпропетровськ), Харкові та Києві. Там же, а також у Полтаві та Черкасах наприкінці сторіччя відкрилися фехтувально-гімнастичні зали, утворилися спортивно-гімнастичні гуртки й товариства. Набувала поширення сокільська гімнастика.

Наприкінці ХIХ століття з'явилися осередки легкої атлетики в Києві, Одесі, Харкові, Юзівці, а 1902 року там відбулися перші змагання з тенісу, в багатьох містах були створені футбольні команди. У 1900 році утворилося Київське товариство шахів.

Найбільшу популярність в Україні, особливо серед молоді, здобув Київський атлетичний гурток, заснований у лютому 1895 року лікарем Євгеном Федоровичем Гарнич-Гарницьким під впливом ідей новітнього олімпізму. Цей гурток відвідували вже відомий на той час „поясний борець” І.Піддубний, письменник О.Купрін, професор С.П.Томашівський та ін. З кожним роком кількість членів гуртка невпинно зростала, а відтак постала потреба в його реорганізації.

10 травня 1899 року було затверджено статут, а восени відбулися установчі збори атлетичного товариства, головою якого обрали Є.Гарнич-Гарницького. Через два роки статут товариства було доповнено та змінено його назву на Київське атлетичне і гімнастичне товариство.

Чималу роль у популяризації спорту в Україні відіграли професор Київського університету Валентин Костянтинович Крамаренко (1868-1958) та володар першого в тогочасній Росії диплома „Тренер з важкої атлетики” Олександр Костянтинович Анохін (1892-1920). Професор-медик Крамаренко був визначним фахівцем у галузі фізичної культури і спорту, послідовником професора П.Ф. Лесгафта.

Дещо інакше розвивалися фізкультура та спорт на західноукраїнських землях. В Австро-Угорській імперії діяла конституція, що певною мірою сприяло розвиткові національно-культурного життя, зокрема спортивно-гімнастичного руху. На початку ХХ століття в Галичині, Закарпатті та на Буковині активно діяли найрізноманітніші спортивні організації, формувалася система спортивних змагань. Виразний вплив на ці процеси мав розвиток українського сокільства та стійкій тенденції зацікавлення спортом. Слід відмітити, що в Західній Україні спортивні клуби формувалися за національною ознакою. Існували українські, польські, німецькі, єврейські, угорські та інші спортивні товариства.

Першою українською інституцією, що використала для свого найменування назву рідного краю, стало товариство „Україна”. Неабияка його заслуга за передвоєнних років - організація та проведення перших загально крайових змагань - Запорізьких ігрищ - на взірець новітніх олімпіад. Ці змагання органічно поєднували тогочасну молоду олімпійську ідею із загальноукраїнськими національними традиціями. Галичани називали їх українськими олімпіадами.

Перші Запорізькі ігрища відбулися 15 жовтня 1911 року. До програми змагань увійшли тільки легкоатлетичні дисципліни.

Успішне проведення Ігор I Олімпіади та різке підвищення зацікавленості спортом у Західній Україні спричинилися до появи когорти спортсменів європейського рівня. У 1912 році на олімпійській арені в Стокгольмі на старт бігу на 200 і 400 метрів вийшов львів'янин Владислав Понурський.

Створення в Петербурзі Російського Олімпійського комітету активізувало громадську думку щодо проведення Олімпійських ігор, посилило увагу до розвитку олімпійських видів спорту. Особливим указом царя Миколи II 7 червня 1913 року було засновано Канцелярію Головного наглядача за фізичним розвитком населення Російської імперії на чолі з генерал-майором Володимиром Воєйковим.

Після невдачі на Іграх V Олімпіади 1912 року Російський Олімпійський комітет визнав за потрібне проводити в імперії щорічні олімпіади за програмою МОКу. Петербург і Москва відмовилися від почесного права вперше здійснити цей масштабний захід. Згоду на проведення першої Руської Олімпіади 1913 року дав Київ.

На повну потужність запрацював Київський олімпійський комітет, очолюваний О.К. Анохіним. До програми ввели легку й важку атлетику, плавання, стрибки у воду, фехтування, гімнастику, стрільбу, кінний, велосипедний і мотоциклетний спорт. До змагань з окремих видів легкої атлетики та фехтування на рапірах були допущені й жінки. Дату проведення олімпіади встановили з 20 по 24 серпня 1913 року.

Урочисте відкриття Першої Руської олімпіади відбулося 20 серпня 1913 року у Києві. Колона спортсменів вирушила від Думської площі (нинішнього майдану Незалежності) до Львівської площі, далі на вулицю дику (теперішню Студентську) і, нарешті, пройшла під аркою першого в Російській імперії справжнього стадіону. Тут зібралося 579 учасників змагань із різних міст, що навдивовижу багато для того часу. Поряд з делегаціями Петербурга, Москви, Мінська, Варшави, Риги, Тирасполя вперше виступили числення делегації з українських міст. Широко були представлені Київ, Чернігів, Харків, Одеса, Кам'янець-Подільський, Рівне, Луцьк, Севастополь, Катеринослав. Це було реальнее свідчення діяльного зацікавлення спортом широкого українського загалу.

У Києві вперше разом із чоловіками змагалися жінки. Спортсменки виступали у фехтуванні на рапірах та з деяких дисциплін легкої атлетики. Здебільшого то були киянки.

Кияни домоглися вагомих спортивних результатів, зокрема, побили рекорд в естафеті 4 х 400 м, який тримався протягом 13 років. Киянин Смутний краще всіх штовхнув ядро, Фукс став переможцем з бігу на 400 і 1500 метрів, рекордсменами стали Попова й Галаневич - перша в бігу на 100 м, другий - в стрибках в довжину.

Перша Руська олімпіада засвідчила масовий інтерес і потяг населення до олімпійського спорту як соціально-культурного явища. Наступна олімпіада відбулася в Ризі 1914 року, саме напередодні війни, яка надовго перервала традицію, започатковану Першою Руською Олімпіадою в Києві.

Перша світова війна, боротьба Української Народної Республіки 1917 - 1920 років супроти агресорів та її поразка важко позначилися на долі нашого народу. Українські землі знову стали роз'єднаними та ввійшли до складу кількох держав, здебільшого до більшовицької Росії, а з утворенням наприкінці 1922 року СРСР лишилися в його складі під назвою Української РСР. І хоча на той час фізкультурний і спортивний рух в Україні був майже цілковито зруйнований, прагнення людей до фізичного вдосконалення й любов до спорту сприяли його відродженню.

У 1930 році було створено Всеукраїнську раду фізичної культури при ВУЦВК та реорганізовано місцеві ради фізичної культури в державні органи. У школах було запроваджено нові програми, фізичне виховання стало обов'язковим для студентів, а відтак у вузах створювалися кафедри фізичного виховання. Колишні гуртки на підприємствах, в установах та школах були реорганізовані в колективи фізичної культури.

Із початком 30-х років влада розв'язала нагальну проблему підготовки кадрів - у Харкові засновано Державний інститут фізичної культури України (1930) та організовано науково-дослідний інститут фізичної культури з філіями в Києві та Одесі, а технікуми фізичної культури відкрито в Києві, Артемівську, Одесі, Луганську та Дніпропетровську.

Протягом 30-х років в Україні впроваджувався всесоюзний копмлекс ГПО, відзначалося професійне свято дня фізкультурника (1939), проводилися всеукраїнські олімпіади, спартакіади, зокрема й селянські, розвивалася система спортивної періодики, друкувалися перші підручники.

Шлях українських спортсменів на міжнародну спортивну, зокрема олімпійську, арену був складний і неоднозначний за умов бездержавності України.

Радянський період для українських спортсменів був найбільш результативним і є добре відомим. З 1952 року, коли спортсмени СРСР вперше взяли участь в Іграх XV Олімпіади в Гельсінках, за радянські збірні команди на різних Олімпіадах виступали 639 спортсменів з України. Вони здобули 444 медалі: 196 золотих, 129 срібних і 119 бронзових.

Широко відомими у світі є імена уславлених українських спортсменів радянської доби: Марії Гороховської, Віктора Чукаріна, Лариси Латиніної, Бориса Шахліна, Леоніда Жаботинського, Валентина Манкіна, Валерія Борзова, Віктора Цибуленка, Павла Ледньова, братів Бєлоглазових, Зінаїди Турчиної, Олександра Шапаренка, Володимира Голубничого та багатьох інших. Але переліком імен цих спортсменів та їх товаришів не вичерпується список осіб, які мали причетність до великого спорту.

Так, вітчизняний спринтер Валерій Борзов у Мюнхені 1972-го року зламав усі існуючі стереотипи, вперше в історії Олімпійських ігор здолавши темношкірих атлетів на 100-метрівці та здобувши перемогу на двохсотметрівці.

Олімпійський чемпіон 1988 року у Сеулі, діючий рекордсмен світу зі стрибків з жердиною Сергій Бубка є легендою українського спорту. Він встановив в 1994 році ще ніким не побитий світовий рекорд зі стрибків з жердиною – 6,14 м. Усього на рахунку спортсмена 35 світових рекордів.

Останні досягнення

XXII зимові Олімпійські ігри – проходили з 7 по 23 лютого 2014 року в місті Сочі, Росія.

У змаганнях брали участь близько 2800 спортсменів з 88 членів МОК. Усього відбулось 98 змагань з семи видів спорту. Українські спортсмени посіли 20 загальнокомандне місце, здобувши 2 нагороди – 1 золоту і 1 бронзову. Золоту нагороду виборола в естафеті з біатлону жіноча команда у наступному складі: Віта Семеренко, Юлія Джима, Валентина Семеренко, Олена Підгрушна. Віта Семеренко у біатлоні (спринт) здобула бронзову медаль.

Літні Олімпійські Ігри 2012 – Ігри XXX Олімпіади були проведені у Лондоні, столиці Великої Британії. В іграх взяли участь близько 10 тисяч спортсменів з 204 національних олімпійських комітетів. Українські спортсмени посіли 14 загальнокомандне місце, здобувши 20 нагород – 6 золотих, 5 срібних і 9 бронзових.

Літні юнацькі Олімпійські ігри 2014, офіційно відомі як Ігри II Олімпіади (2014 Summer Youth Olympics), пройшли в Нанкін, Китай з 16 серпня по 28 серпня 2014 року. У них прийняли участь 3600 спортсменів з 201 країни.

58 українських спортсменів приймали участь у 20 видах спорту та здобули 29 нагороди – 9 золотих, 9 срібних і 11 бронзових.

Найтитулованішою українською олімпійською чемпіонкою є херсонська гімнастка Лариса Латиніна. Вона завойовувала звання олімпійського чемпіона 9 разів і завоювала загалом 18 олімпійських нагород. Аналізуючи рівень розвитку олімпійського спорту в Україні за останні десятиліття, слід зазначити, що основні досягнення були в літніх видах спорту, насамперед, у легкій атлетиці, гімнастиці, фехтуванні, різних видах боротьби, гандболі, футболі, стрільбі та деяких інших.

3. Шлях до офіційного визнання України міжнародним спортивним співтовариством був довгим і складним. Перші спроби самостійного виходу українських спортсменів на Олімпійські ігри зроблені були в недовгий період української державності 1917-1918 рр. Друга спроба нав'язати контакти з Олімпійським організаційним комітетом була зроблена напередодні XI Олімпійських ігор в Берліні (1936 р.). На передолімпійському конгресі групою галицьких спортивних діячів (І. Боберський, С. Гайдучок) та українськими політичними й культурними діячами Німеччини було запропоновано культурну програму від українців, та висловлене прохання офіційної акредитацію спеціального кореспондента.

У 1940 році в час існування Карпатської України, пізніше збройно ліквідованої угорськими і німецькими фашистами, до Закарпаття, у столицю карпатської України — містечко Хуст, з'їжджалися спортсмени із Західної України з надією взяти участь в наступній Олімпіаді. Світова війна зруйнувала ці плани. У повоєнний час тільки діячі української спортивної еміграції ще підіймали активний голос на захист незалежного українського спорту. Вони проводили пресові конференції, оприлюднювали заяви та звернення, проводили демонстраційні акції на Іграх Олімпіадах (Мюнхен-72, Монреаль-76), налагоджували контакти з діячами Міжнародного і Національних олімпійських комітетів. Ці зусилля не були марними. Врешті-решт тогочасний президент МОК американець Ейвері Брендедж підтвердив принципову можливість визнання НОК України, якщо такий буде створено. Далі естафету боротьби за створення НОК було продовжено в Україні.

В умовах так званої «перебудови» і нового піднесення національного відродження (кінець 80-х років) питання про самостійне представництво України на міжнародних змаганнях постало з новою силою. В 1989 році у Львові ефективно діяла ініціативна група за створення Українського національного олімпійського комітету, котра гостро ставила питання про надання українському спорту державницького і національного статусу. Після опублікування на сторінках газети «Львів спортивний» (спец, випуск газети «Ленінська молодь») статті Євгена Бобка «Чому Україна не бере участі в Олімпійських іграх», почалася ґрунтовна дискусія, яка з часом перейшла й на шпальти республіканської преси.

В деяких містах розпочався збір підписів за створення незалежного НОК України. В короткий термін лише у Львові спортсменами було зібрано десятки тисяч підписів. Водночас у Києві при Управі Народного Руху України за ініціативою тодішнього голови Республіканської федерації санного спорту Валерія Шутого розпочав діяльність Український національний олімпійський комітет (УНОК). УНОК розгорнув бурхливе листування з міжнародними спортивними організаціями, зокрема з МОКом, домагаючись свого визнання.

І хоч подібне визнання на той час ще було малоймовірним, заходи УНОКу дещо приспішили події в тодішніх владних кабінетах.

Уже в 1990 році відповідними державними органами управління галуззю фізичної культури і спорту України було розроблено перший проект Хартії Олімпійського Комітету України (ОКУ). Цей проект було запропоновано обговорити в регіонах. Проект Хартії був недосконалим, відстав від тодішньої політичної ситуації, яка наближала Україну до незалежності. Ця Хартія ще передбачала повну підлеглість ОКУ НОК СРСР. Завданням ОКУ, згідно з планами авторів проекту, мало бути підготовка спортивних резервів для збірних команд СРСР, а не самостійний виступ на міжнародних змаганнях.

Другий варіант Хартії, який було представлено Генеральній Асамблеї засновників НОК України, суттєво відрізнявся від першого проекту. Цю Хартію було затверджено Асамблеєю засновників НОК України 22 грудня 1990 р. Асамблея того ж дня обрала персональний склад і першого президента НОК України. Ним став дворазовий олімпійський чемпіон з легкої атлетики Валерій Борзов.

Саме з грудня 1990 року розпочалася діяльність НОКу України, хоча до його офіційного визнання МОКом залишалося ще більше року. Офіційне визнання НОК України відбулося 9 березня 1992 року. Відразу після заснування НОК України, було створено Олімпійську Академію України (8 березня 1991 р.).

Процес офіційного олімпійського визнання України супроводжувався входженням Національних спортивних федерацій України в міжнародні федерації і повністю завершився у 1992 році. Належність України до авторитетних спортивних держав світу було підкреслено у 1994 році членством у МОК тодішнього президента НОК України та міністра Мінмолодьспорту Валерія Борзова. У 2000 році членом Міжнародного Олімпійського Комітету став ще один видатний український олімпієць — легкоатлет із Донецька Сергій Бубка.

На XVI зимових Олімпійських іграх в Альбервіллі та на Іграх XXIV Олімпіади в Барселоні в 1992 р. спортсмени молодої української держави були позбавлені можливості виступати окремими командами. Провідні українські атлети виступали у складі «Об'єднаної команди країн СНД та Грузії». Блискуче проявили себе в Арбервіллі фігурист з Одеси Віктор Петренко та київський хокеїст Олексій Житник, які стали чемпіонами XVI зимових Олімпійських Ігор. На Іграх XXV Олімпіади в Барселоні (1992 р.) спортсмени України здобули загалом (в командних і особистих змаганнях) 40 медалей: 17 золотих, 14 срібних, 9 бронзових. Олімпійськими чемпіонами 1992 року стали українські представники Олег Кучеренко (боротьба), Олександра Тимошенко (художня гімнастика), Георгій Погосов (фехтування), Олена Жирко і Марина Ткаченко (баскетбол), Сергій Бебешко і Юрій Гаврилов (гандбол), Ольга Бризгіна і Людмила Джигалова (легка атлетика), Тетяна Гуцу, Тетяна Лисенко, Ігор Коробчинський, Рустам Шаріпов, Григорій Місютін (спортивна гімнастика).

Пам'ятним для історії українського спорту залишиться перший виступ спортсменів України на міжнародній спортивній арені самостійною командою. Таким став блискучий дебют студентської збірної на змаганнях Всесвітньої Універсіаді в Баффало (США, 1993 р.), де команда України посіла IV загальнокомандне місце.

У лютому 1994 року відбулися XVII зимові Олімпійські ігри в норвезькому місті Ліллегаммері, де вперше збірна України виступала незалежною командою в Олімпійських іграх. Золота медаль фігуристки Оксани Баюл, як і бронзова біатлоністки Валентини Цербе гідно увінчали перші старти України на зимових Олімпійських іграх.

Загалом 34 медалі (10-5-19) вибороли спортсмени незалежної України на Іграх XXVI Олімпіади в Атланті (США, 1996 р.). Перші золоті олімпійські медалі на літніх Олімпіадах здобули для України В'ячеслав Олійник (боротьба), Інеса Кравець (легка атлетика), Володимир Кличко (бокс), Тимур Таймазов (важка атлетика), Лілія Подкопаєва і Рустам Шаріпов (спортивна гімнастика), Ігор Матвієнко і Євген Браславець (вітрильний спорт), Катерина Серебрянська (художня гімнастика).

Варто зазначити про срібний успіхи біатлоністки Олени Петрової в Нагано (XVIII зимові Олімпійські ігри, 1998 рік).

Ігри XXVII Олімпіади в австралійському Сіднеї (2000 рік) принесли Україні 35 олімпійських медалей (3 - 20 - 12), серед яких золоті — плавчиня Яна Клочкова (дві медалі) та стендовик Микола Мільчев.

Не надто невдалим виявився виступ українців на XIX зимових Олімпійських іграх у Солт Лейк Сіті (США, 2002 рік). Тільки три спортсмени здобули залікові очки неофіційного командного заліку, посівши 2 п'ятих і одне шосте місця (С. Кравчук - лижна акробатка; В. Шевченко - лижні перегони, Л. Лудан - санкарство).

Останні олімпійські успіхи України пов'язані з іменами переможців Ігор XXVIII Олімпіади 2004 року в Афінах. Серед них Яна Клочкова (плавання), Наталія Скакун (важка атлетика), Юрій Білоног (легка атлетика), Валерій Гончаров (спортивна гімнастика), Юрій Нікітін (стрибки на батуті), Олена Костевич (кульова стрільба), Іріні Мерлені та Ельбрус Тадєєв (боротьба).

В організаційних та фінансових справах НОКу України, державним органам управління спортом, Всеукраїнським спортивним федераціям істотно допомагає створений у діаспорі громадський комітет зі сприяння олімпійській підготовці і виступам атлетів України. Спортивні діячі та відповідні структури в Україні та в діаспорі завжди приязно і по-діловому вирішують важливі галузеві справи.

За період незалежності спортивні зв'язки українців із зарубіжними спортсменами і організаціями значно розширились. Чимала група команд і спортсменів, які раніше не мали виходу за кордон, тепер зважають хіба що лиш на фінансові обмеження. Спортсмени України, не враховуючи різноманітні міжнародні турніри, щороку беруть участь у понад 1 000 офіційних змаганнях. Проте перед українським спортом стоїть ціла низка складних проблем. Сформуємо їх за групами: організаційні, методичні, фінансово-матеріальні, морально-етичні.

Організаційні проблеми пов'язані з тим, що існуюча в нинішній Україні структура спорту майже повністю успадкована від колишнього Радянського Союзу. Ця структура залишається по суті авторитарною, вона зорієнтована значною мірою на переважно державне утримання спорту і вступає у протиріччя з економічними можливостями державного бюджету.

З іншого боку, негайна передача багатьох управлінських функцій громадським організаціям (федераціям) було б необачним кроком з огляду на їх фінансову і організаційну неспроможність. Окрім того, в Україні ще не прийшло нове покоління спортивних організаторів, здатних контактувати з міжнародними спортивним організаціями, входити в їхні організаційні структури, мати особисті надійні зв'язки, необхідні для швидкого вирішення питань в інтересах українського спорту. Навіть на рівні суддівства міжнародних змагань Україна має недостатнє представництво.

В розвитку багатьох видів спорту порушено матеріальну основу, оскільки велика кількість колишніх радянських спортивних баз олімпійської підготовки залишилися поза межами України. Є серйозні проблеми із високоякісним інвентарем, обладнання, спортивною формою тощо.

Значна частина тренерів, що знаходиться нині при керівництві збірними командами України не має достатнього досвіду підготовки спортсменів до чемпіонатів світу і Олімпійських ігор, позаяк раніше займалася лише підготовкою резерву для збірних команд СРСР. До того ж доволі масового характеру набув відплив кваліфікованих фахівців спорту за межі України, де рівень їхньої оплати є значно вищим.

Існує і гостра проблема національного порядку, яка також залишилася Україні від імперії. Національні збірні команди України в етнічному, культурному і мовному плані переважно не є національними. А сам по собі високий рівень спортивних досягнень не обов'язково забезпечує спортові місце в культурі українського етносу і не робить його автоматично чинником національного відродження, якщо з нього вихолощені патріотизм і національна сутність. У цьому також криється одна із найскладніших морально-етичних проблем сучасного українського спорту.

Україна, в силу історичних причин, вступила в добу державотворення, коли національно-культурне піднесення не в однаковій мірі проявляється в різних її регіонах. Успішні виступи українських спортсменів на міжнародній арені впливають позитивно не тільки на світову громадську думку, але й сприяють консолідації й єднанню усієї української нації.

У найближчому майбутньому в галузі фізичного виховання та спорту України потрібно вирішити такі завдання:

1. Реформувати систему фізичного виховання і спорту в Україні, фундаментально змінивши стосунки між державним органом управління галуззю і Національним Олімпійським Комітетом; між Федераціями з видів спорту і спортивними клубами; між особою, як суб'єктом фізичної культури і спортивними організаціями, покликаними служити людині.

2. Повернути українському спорту національний зміст, бо по справжньому народним і значить масовим, він може бути лише на власному історичному, культурному, мовному і економічному ґрунті.

3. Переглянути теорію і практику фізичної культури, виходячи з нових реалій сучасного життя в Україні, з врахуванням державотворчих завдань, які стоять перед фізкультурно-спортивним рухом.

4. Поліпшити кадрову ситуацію в спортивних структурах України, залучивши до роботи в них фахівців з відповідним рівнем підготовки і належним рівнем громадської та національної свідомості.

5. У процесі перебудови фізкультурно-спортивного руху, зберегти рівень спортивних досягнень, не допустити спаду результативності в різних видах спорту, по можливості утримати або й розширити матеріальну базу.

6. Спорт із справи в основному державних структур, має стати психологічно, економічно і організаційно справою всіх і кожного особисто. Зберегти та примножити власне здоров'я і фізичну досконалість може лише свідома, з активною життєвою позицією людина.

Більшість концептуальних ідей та поглядів на роль, організаційну структуру та завдання фізичної культури і спорту в Україні на період до 2016 року представлено в Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту. Цей важливий стратегічний документ містить вісім розділів:

I. Загальні положення.

II. Мета та завдання розвитку фізичної культури і спорту.

III. Фізичне виховання та масовий спорт (спорт для всіх) у формуванні здорового способу життя.

IV. Спорт вищих досягнень. Резервний спорт. Дитячо-юнацький спорт.

V. Економічна діяльність у сфері фізичної культури і спорту.

VI. Забезпечення розвитку фізичної культури і спорту.

VII. Міжнародна діяльність у сфері фізичної культури і спорту.

VIII. Очікувані результати.

Метою олімпійського руху в Україні є:

пропаганда та впровадження відповідних принципів та ідеалів;

сприяння розвитку фізичної культури і спорту;

зміцнення міжнародного спортивного співробітництва;

участь в Олімпійських іграх та інших міжнародних спортивних заходах, що проводяться Міжнародним та Європейським олімпійськими комітетами;

виконання інших завдань і заходів, передбачених статутом Національного олімпійського комітету України, відповідно до Олімпійської хартії.

Контрольні питання

1. В чому полягають історичні особливості розвитку фізичної культури в різних регіонах України?

2. Коли утворено НОК України і які його основні завдання?

3. Який внесок зробили українці у розвиток сучасного олімпізму?

4. Які проблеми розвитку фізичної культури в Україні Вам відомі?

⇐ Предыдущая 12