Перемога більшовиків.

Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики переглянули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфікою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі розвинулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії неохоче визнало що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи національне питання у попередніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, великоруського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів. Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності — ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані організаційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала на меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення. Тому утворення 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала патріотична риторика, як, наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Українська соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував основною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української соціалістичної радянської республіки». Кілька українських членів партії було призначено на високі (проте не ключові) посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до Української культури. Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили колективізацію, що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у Росії. Проте, Продовжуючи відбирати зерно, більшовики тепер стверджували, що воно призначається для української радянської армії, а не для Росії. Більше уваги зверталося на 'тактичні заходи, які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. заможніх селян, більшовики узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі. Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів незаможних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу заможніх селян на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 1919р. у Червоній армії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920 р.— майже 3,5 млн під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змушених служити у більшовицькій армії. Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики з усіма своїми силами повернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть після того як у листопаді 1920р. був вигнаний останній солдат української та Білої армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом. Велика кількість селянства, особливо заможньої його частини, що лишалася запеклим ворогом комунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками.

Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як
40 тис. чоловік. В листопаді 1921 року з Польщі на Україну прорвався генерал УНР Юрко Тютюнник з Волинською групою Української Повстанської Армії (приблизно 1 500 бійців) Тютюнник розраховував об`єднати партизанські загони та підняти всеукраїнське повстання. Проте момент вторгнення було вибрано невдало, на той час більшість повстанських загонів та груп підпільних цнтрів були розгромлені Червоною Армією та ЧК. Так, не маючи сили терпіти знущання ЧК, виступили селяни у районі Фрамполя. 3 тисячі повстанців 90% яких були без зброї, решта мала обрізи з двома набоями кожен, протримались добу. Більшовики їх майже всіх винищили. Тому хоча спочатку повстанці Тютюнника і прорвались на Kиївщину, але через брак озброєння та навчених людей в запеклому бою під Малими Миньками (Житомирщина) були рогромлені переважаючими силами більшовиків. 359 поранених повстанців потрапили в полон і були страчені на очах українського населення в містечку Базар 22листопада 1921 року. Більшовики публічною стратою намагалися залякати селян. Але повстанці померли гідно, ніхто не просив пощади і не виявив бажання влитись до лав Червоної армії. Вони помирали з піснею «Ще не вмерла Україна…»

З хоробрістю приречених боролись партизани Холодого Яру під керівництвом братів Чучупаків. Лише пославши проти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики змогли зламати хребет партизанському рухові. Але розрізнені партизанські загони продовжували боротьбу до 1923 року.