Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Лекція №9.1. Замковий туризм в Україні

План

1. Історія і сучасний стан вивченості замків і фортець України.

2. Класифікація оборонних споруд. Законодавство України про охорону культурної спадщини.

3. Історико-географічна характеристика видатних пам’яток фортифікаційного зодчества регіонів України:

· замки Львівщини, не включені у її "Золоту підкову" масового туризму: давньоруські фортеці Стільське та Тустань, Бродівський і Добромильський замки;

· волиньський край (Волинська й Рівненська області): Луцький, Олицький, Острозький, Новомалинський, Лубенський, Клеваньський, Корецький, Губківський замки, Тараканівський форт

· замкове “намисто” Закарпаття: Мукачівський, Ужгородський, Невицький, Середнянський, Чинадіївський, Шенборн, Довжанський, Виноградівський, Боржавський, Квасівський, Королевський, Хустський замки.

· Передкарпаття й Буковина: Галицький, Пнівський, Хотинський, Чернелицький, Раковецький замки.


3. Україна – країна, що в усі часи лежить між різними політично-етнокультурними ойкуменами: Заходом і Сходом, Північчю й Півднем. Такий “буферний” статус вимагав від державців та чільників українських земель неусипно дбати про оборону рідного краю від численних загарбників. Так століття за століттям поставали на вкраїнській землі величні замки, могутні фортеці та оборонні чернечі обителі. Туристично-краєзнавчий характеристиці найвидатніших з них присв’ячений даний розділ.

Усі збережені пам'ятки архітектури й містобудування України на даний час перебувають під охороною й на обліку держави: Коротка кадастрова інформація про них міститься у спеціальному Державному реєстрі національного культурного надбання [76]. У ньому зібрано інформацію про 1665 пам'яток архітектури у 915 населених пунктах країни, у т.ч. 160 споруд оборонного зодчества України.

Стан названих пам'яток, без перебільшення, незадовільний. І в першу чергу це стосується споруд оборонного зодчества: понад сотня (із взятих на облік 160) фортифікацій України нині представляють із себе жалюгідні руїни. До цього довело їх останнє сторіччя безгосподарності. Відсутність власника та реальної державної охорони сприяє подальшому нищенню цих пам'яток, перетворенню їх на смітники й звалища будівельного каменю тощо.

Слід визнати – ми не цінуємо нашої історико-культурної спадщини, ми не пишаємося нею, як це прийнято в усіх цивілізованих націях. Скажімо, в тій же сусідній Польщі охороняється близько 1500 замків і фортець, частина з них закон сервована й перебуває під постійним наглядом археологів, а частина активно інтегрована у прибуткові готельний, ресторанний, фестивально-анімаційний та екскурсійно-туристичний бізнес [125, 129]. Тобто, замки продовжують жити і служити людям. Аналогічна ситуація має місце в Чехії, де на невеличкій за розмірами території зосереджено аж 3000 фортифікацій, якими опікується не стільки держава, скільки кожна місцева громада країни [127]. А 2/3 чеських замків нині є приватною власністю. Ця обставина не “замкнула” їх перед туристами, а навпаки посприяла настільки тісній інтеграції у туристичний бізнес, що зараз будь-яка туристична подорож у Чехію не обходиться без відвідин принаймні 3-10 замків. Прибутки від замкового туризму у Чехії щорічно сягають рівня 700 – 800 млн. ЕUR.

В Україні (якщо приблизно просумувати вартість вхідних квиточків у десяток обладнаних квитковими касами фортець, перемноживши цю вартість на обсяги екскурсійних потоків) ця цифра не досягає навіть 100 тис. ЕUR. Тобто – це стан повної туристичної стагнації. То невже ж в України немає чим похвалитися перед закордонними гостями, невже відвідинами Києво-Печерської лаври, Львова, Кам'янця-Подільського, о.Хортиці й ще кількох “розкручених” об'єктів практики туристичного бізнесу нашої держави й надалі обмежуватимуть свої туристичні програми? А решта замків, фортець й оборонних монастирів і в XXI ст. продовжуватиме перебувати в стані повної запущеності й забуття.

Переконаний – Україні є що запропонувати допитливому туристові. І нехай наші фортеці збереглися у не настільки доброму стані, як західноєвропейські, проте кожен їхній камінь щедро политий людською кров'ю, кожен камінь є німотним свідченням героїчної й багатостраждальної історії нашого краю. І цій історії ладні позаздрити і польські, і чеські, і німецькі замки Об'єднаної Європи.

Найбільше фортифікаційних споруд, з огляду на особливості історико-регіонального розвитку, збереглося на заході України. Саме в цьому регіоні найбільшого розквіту досягла Давньоруська держава (доба Данила Галицького, якому вдаюся об'єднати землі від Карпат до Дніпра) й найдовше протрималася давньоукраїнська державність. А згодом, саме тут на місці давньоруських твердинь польські завойовники вибудовували свої перші кам'яні замки, аби утримати новозахоплений руський край у покорі.

Фортифікації західного регіону країни доволі детально висвітлені у краєзнавчій літературі [2, 4, 6, 17, 22, 25-28, 32, 35, 37, 41,49, 51, 55-60, 64-68, 74-79, 81-88,90-94, 101-103, 106-109, 111, 119, 131 тощо]. Тож зупинимося на огляді лише тих з них, які нині активно відвідуються туристами.

 

3.1. Туристично й музейно найбільш загосподарьованими є замки Львівщини: Олеський, Підгорецький, Золочівський, Поморянський, Свіржський та Старосільський. Тому їх доцільніше розглянути у наступному розділі, де мова йтиме про сучасне туристичне відродження пам'яток оборонного зодчества України.

Що ж до замків Львівщини, які не увійшли в маршрут масового туризму “Золота підкова Львівщини”, їх стан доволі занедбаний. Мова йде про давньоруські фортеці “Стільське” і “Тустань”, Бродівський та Добромильський замки.

Найдавнішою й найвеличнішою оборонною пам'яткою ранніх слов'ян у західному регіоні України археологи називають городище Стільське VII – X ст. Його розміри попросту пражають: 250 га. доволі щільно заселеної території, обведеної лініями оборонних ровів та земляних валів з дерев'яними стінами протяжністю близько 10 км. Широченні рови хорватської столиці були заповнені водою з р. Колодниці. А на березі судноплавної на той час річки існувала пристань, звідки вгору та вниз по Дністру відправлялися цілі каравани торгових лодій. (До завойовницьких походів Святослава і його сина Володимира проти південних і західних сусідів племені полян на торгових шляхах України домінували не київські, а саме тиверські й хорватські купці з Середнього й Верхнього Подністров'я).

Городище знаходиться у Миколаївському районі за 10 км. на схід від райцентру. Білохорватську столицю досі зусебіч оточують непрохідні багатокілометрові праліси й порізане яругами бездоріжжя Стільських відрогів Подільської височини.

Найдавніший український літопис “Повість врем'яних літ” тричі веде мову про хорватів. Вони перераховані серед найбільших племенних слов'янських союзів Руських земель, далі хорвати згадуються як союзники київського князя Олега під час його походу у 907 р. на Константинополь. І зрештою, літопис згадує про похід у 992 р. князя Володимира Великого на хорватів. Отож, після запеклої кількарічної війни з білими хорватами їхню столицю близько 992 р. здобули воїни Володимира Великого.

Після включення Карпатського регіону до складу Київської Русі й підпорядкування її населення княжим тиунам-урядникам значна частина білих хорватів покинула рідний край і слідом за своїми родовими князями переселилася у Далмацію (сучасна Хорватія й суміжні регіони). А адміністративний центр тутешнього краю було перенесено із ущент спаленого Стільського у новозаснований поблизу Звенигород.

Серед чужоземних джерел, перша документальна згадка про прикарпатських хорватів є в творі візантійського імператора Констянтина Багрянородного “Про управління імперією”, де зазначається, що охрещені хорвати Далмації по ходять від нехрещених хорватів, які живуть за горами Угорськими, тобто на Прикарпатті.

До нашого часу у скелястій центральній частині Стільського городища збереглися рештки укріплень дитинця князівської столиці. Викуті у скельній товщі комори-каземати й поховальні крипти давніх хорватів нині місцеве населення, здебільшого, використовує під льохи.

У с. Урич знаходяться залишки давньоруської наскельної фортеці Тустань (IX – XV ст.) – без перебільшення, унікальної у давньоруському зодчестві пам'ятки оборонної архітектури.

На північ від села лежить могутній скельний масив. З доісторичних часів цю унікальну геологічну пам'ятку природи облюбували люди. Адже вона, по перше, забезпечувала надійну криївку й ефективну оборону від ворогів, по друге, своєю величчю пробуджувала в душах культове благоговіння.

За тисячу років до Різдва Христового на Урицьких скелях виникло унікальне святилище-палеообсерваторія. На обернених до сонця гладких поверхнях Каменя, Острого Каменя й Малої Скелі з дотриманням строгої (“емпірично-наукової”) логіки композиційної побудови було викарбувано сотні магічних знаків-петрогліфів.

Упродовж дня гра сонця й тіней поетапно висвітлювала (“проявляла”) окремі смислові групи петрогліфів. Це дозволяло древнім жерцям використовувати скельне святилище як обсерваторію для ведення календаря, з'ясування кульмінаційних астрономічних дат (на які припадали основні язичницькі святкування), прогнозів багаторічних кліматично-погодних циклів, урожайності тощо.

Вперше дохристиянські наскельні символи Урицьких скель описав Іван Вагилевич. У 1843 році він видав спеціальну працю “Берда в Уричу”, в якій зробив сенсаційний для історичної науки висновок: “В глибині за рукавами печер, в основному на північній берді існує до сьогоднішнього дня святиня богів з людьми і звірячими фігурами. Довго по приході християнської релігії населення ще чтило старих богів зі своїми жерцями”.

На сьогодні кількість виявлених вченими петрогліфів сягає 270 знаків, але ця цифра є ще далеко не остаточною. Серед наскельних рисунків домінують концентричні солярні символи, сакральні завитки, міфічний ріг достатку, обведене колом зображення танцюючого шамана з здійнятими до сонця руками, контури людських процесій, зображення тварин, загадкові піктограми тощо. Чимало з цих магічних символів знаходяться на важкодоступній висоті 17-20 метрів від підніжжя скель і завдяки цьому стають помітними для людини лише здалеку на короткий період (в околі 12-13 год.) прямого попадання сонячних променів у жолобки-карби петрогліфів.

Святилище-палеообсерваторія на Урицьких скелях датується вченими X – XVIII ст. до Р.Х. (тобто до початку скіфської епохи). Але й у пізніші часи аж до запровадження християнства тут, очевидно, продовжував існувати культовий центр давних слов'ян.

Багато доісторичних загадок Урицьких скель досі не розвинуто. Тому до наших днів не втратили своєї актуальності віршовані рядки Івана Франка, який досліджував пам'ятку у 1884 році:

А в Уричі камінь, і ковані в нім

Покої і брами, і льохи;

Чи велетів се, чи розбійників дім,

Не знає ніхто анітрохи.

Заснували укріплений наскельний “велетів дім” могутні волелюбні племена білих хорватів, які тривалий час зі зброєю у руках опиралися завойовницькій політиці далекого “варязького” князя Володимира Великого.

А в давньоруський період на монолітних Урицьких скелях карпатські теслі розбудували грандіозне за розмірами наскельне місто-фортецю. Вражаюче високий рівень інженерно-архітектурної майстерності дав змогу будівничим сполучити височезними дерев'яними стінами три скельні групи: Камінь, Острий Камінь і Мала Скеля. Нині це єдина в Європі збережена (піддається цілковитій реконструкції) пам'ятка наскельного дерев'яного фортифікаційного будівництва ранньо-середньовічної доби.

З IX до першої половини XIII століття фортеця відігравала роль стратегічного оборонного об'єкта на південно-західній (карпатській) ділянці кордону Давньоруської й Галицько-Во-линської держав. Русичі дали фортеці промовисте ім'я “Тустань”, яке означало, що ця твердиня здатна зупинити під своїми стінами будь-яке чужинецьке військо й перешкодити його подальшому просуванню вглиб давньоруських земель.

Тустань постала на найкоротшому транскарпатському воєнному й торговому шляху (складової ділянки трансєвразійського Шовкового шляху від Китаю до Італії), що пролягав з Галича звивистою карпатською долиною річки Стрий та її притоки р.Опір на Верецький (давньорус. Ворітський) перевал, а звідти – Угорщину. Місто Тустань – центр Тустанської волості – контролювало також стратегічно важливі шляхи через перевал Руський путь (йшов попри фортецю річковою долиною до верхів'їв р.Стрий) та Скотарський перевал (йшов річковою долиною до верхів'їв р.Опір). Всі купецькі валки, які рухалися цими шляхами, сплачували торгове мито князівському воєводі прикордонної Тустанської волості.

Матеріальним підтвердженням раннього включення Тустані міжнародні торгові зв'язки є знахідка в її околиці кількох арабських монет-дирхемів, датованих IX – XI ст. Перша писемна згадка про місто-фортецю Тустань є в Галицько-Волинському літописі під 1255 р.

В добу розквіту Галицько-Волинської Русі Тустань перетворилася на ключовий вузол єдиної системи оборони карпатських воріт-перевалів (про що згадується в “Слові о полку Ігоревім”). Зруби стін міста-фортеці сягали у висоту понад 15 метрів. Ззовні дерев'яні стіни були обмазані пластом глини товщиною до 20 сантиметрів з метою уникнення їх загоряння й обвуглення під час запеклих штурмів. Зверху по периметру стін Тустані тягнулися бойові галереї з вузькими прорізями-бійницями, які служили заборолами й давали оборонцям змогу з-за прикриття згори вести нищівний прицільний обстріл лав нападників. Тому не диво, що про Тустань “забули” чи “не помітили” монголо-татарські орди хана Батия (які, між іншим, сплюндрували всі укріплені міста Галицько-Волинської Русі), рухаючись попри неї шляхом через карпатські перевали на Захід у 1242 році та повертаючись з Угорщини у 1250-х роки.

Багатий торговий град Тустань був основним транзитно-перевалочним центром міжнародної торгівлі прикарпатською сіллю з Угорщиною, Моравією, Італією.

Наскельне місто-фортеця проіснувало понад пів тисячі років (з IX до XVI століття). Перша документальна згадка про карпатську твердиню Тустань дійшла до нас з 1340 року у переліку основних населенних пунктів галицької спадщини, загарбаних польським королем Казимиром III.

В останній період реконструкції фортеці (XIV ст.) давньоруський Дитинець (Внутрішній двір) було розбудовано в грандіозний за розмірами п'ятиярусний замок. Його перший поверх мав висоту 3,7 м і використовувався для господарських потреб. Другий поверх мав висоту 4 м і сполучався з лініями бойових галерей з бійницями. Третій і четвертий поверхи - по 3,7 м, а п'ятий поверх-вежа – 3,5 м і закінчувався на рівні теперішнього оглядового Верхнього майданчика. Навісна оборонна галерея сполучала п'ятий поверх замку з кутовою оборонною баштою на сусідній скелі Окремий Камінь. Таким чином цитадель з могутніми дерев'яними стінами, зсередини щільно заповненими камінням, сягала у висоту понад 18 м (а з урахуванням корисного даху вежі – всі 20 м). Аналогів дерев'яного замку Тустані XIV століття ні в цей період, ни згодом в Європі попросту не існувало.

Понад 20 років Тустань досліджувала Карпатська архітектурно-археологічна експедиція під керівництвом М.Ф.Рожка. Для того, щоб виявити і дослідити всі 4000 пазів і врубів дерев'яної забудови на поверхні скель археологам необхідно було проводити дослідження на висоті 60 - 68 м над рівнем долини з використанням альпіністського спорядження.

У наш час (з 1994 року) територія Урицьких скель оголошена історико-культурним заповідником “Тустань”. Проект розвитку рекреаційної зони заповідника передбачає розбудову туристиної інфраструктури (історико-розважальний парк, готельно-ресторанні комплекси, паркінг, лицарські атракціони тощо) – справа лише за інвесторами.

На території заповідника туристи мають унікальну можливість детально оглянути:

  • Композиційні групи магічних знаків-петрогліфів доісторичного святилища-палеообсерваторії X – XVIII століття до Р.Х. (спіралі, солярні кола зі спицями-променями, ріг достатку, танцюючих шаманів тощо).
  • Музей історії Тустані з багатющою експозицією давньоруських археологічних пам'яток, знайдених упродовж дослідження міста-фортеці.
  • Вирубані у скелях Камінь, Острий Камінь і Мала Скеля пази і ніші-вруби, в які кріпилися дерев'яні зруби (кліті та кашиці) фортечних стін (середину дерев'яних зрубів закладали масивним камінням), галерей та бойових башт Тустані.
  • Територію (двір) давньоруського замку-Дитинця на горі скельної групи Камінь, що знаходиться на висоті 51 м над оточуючою долиною при крутості скельних “стінок” до 45°.
  • Оглядовий “Верхній” майданчик з штучно викутою у товщі скелі кліттю-кімнатою, в якій несли чергування воїни-дозорці. Майданчик вивищується над прилеглою долиною р. Уричанки на 68 м.
  • Оборонні комплекси давньоруського й середньовічного періодів на скелі Жолоб (Орел) та прилеглих скелях Воронового хребта.
  • Сліди оборонної башти та прилягаючої галереї для ведення обстрілу на Окремому Камені.
  • Грандіозну дво-трирядну смугу захисних ровів і валів зовнішньої оборонної системи міста-фортеці.
  • Сліди В'їздних воріт (типологічно близькі до Золотих воріт у Києві) з укріпленнями могутньої кількаярусної надворітньої башти у вузькому міжскельному проході між стрімчаками Малий Камінь та Мале Крило. (До верхнього ярусу башти спеціальними тросами кріпився чотириметровий підйомний в'їздний міст).
  • Вирубана у скелі цистерна для питної води глибиною 14 м. Знаходиться біля підніжжя північно-західної оборонної стіни фортеці, служила основним резервуаром для зберігання запасів питної води у періоди ворожих облог.
  • Вирубана у скельній товщі криниця діаметром 2 м і глибиною 30 м, з якої спеціальною шахтою вода подавалася в цистерну та в цитадель-Дитинець.

У наш час розроблено проект зі створення у межах історичного центру села Урич музею народної архітектури і побуту під відкритим небом “Бойківщина”. Успішна реалізація цього проекту остаточно перетворить Урич-Тустань на один з найвеличніших скансенів Європейського континенту.

Адміністративний центр Львівщини м. Броди – це одне з найдавніших міст Київської Русі. Перша документальна згадка про це місто є в “Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям” і датована 1084 р. В цей рік у Старих Бродах відбулися диштоматични переговори між київським князем Володимиром Мономахом та володимиро-волинським князем Яропол-ком Ізяславичем. А саме місто, закладене на стратегічній ділянці Соляного шляху з Прикарпаття на Київ, існувало ще з доби Дулібського союзу слов'янських племен. Пьід час навали орд хана Батия в 1241 р. Броди були повністю знищені татарами. Але життя не припинилося, і поселення поступово відродилося з руїни. У 1584 р. Броди офіційно отримали статус міста й магдебурзьке право. Белзський воєвода С.Жолкевський поновив старі фортифікації довкола міста. Упродовж історії Броди не раз служили ареною важливих політичних подій.

Бродівський замок бастіонного типу XVII ст. (вул. Шкільна) зведений за кращими взірцями голландської та італійської систем оборонних споруд у 1630 – 1635 роках під керівництвом талановитого архітектора Андре дель Аква і французького військового інженера Гійома де-Боплана на замовлення власника міста С.Конєцпольського.

П'ятикутну у плані територію замку оточував глибокий рів. Укріплення складалися з п'яти бастіонів і куртин із 75 казематами в товщі земляних валів. Всередині розташовувався ряд казарм для гарнізону, арсеналів і продовольчих складів. Комендант цитаделі мешкав у дерев'яному палаці всередині замку.

Інженерний геній француза Г. де Боплана яскраво характеризує та обставина, що в 1648 р. цю фортецю два місяці облягала, проте так і не змогло здобути козацьке військо Богдана Хмельницького. Богданові союзники татари затямили тодішній урок і під час подальших навал на Львівщину намагалися обходити цю твердиню стороною. Найнищівнішого удару їй завдали російські армії під час Північної війни Петра І.

У середині XVIII ст. Станіслав Потоцький перебудував сплюндрований росіянами замок на пізньобароковий палац-резиденцію з парадним в'їздом з боку міста. В 1772 р. австрійський уряд дав розпорядження В.Потоцькому знищити замок. Тоді були зруйновані два бастіони з боку міста, окремі каземати, вхідна брама і башта. Остаточного нищення напіврозібрана, проте ще досить обороноздатна твердиня зазнала під час масованих артилерійських обстрілів російських армій у 1915 та 1920 рр. Однак, остання власниця замку – Ядвіга Рижщевська – до 1939 р. реставрувала палац й збережені бастіони. Після Другої світової війни тут розмістилася військова частина, а після її згортання один з найнеприступніших замків Галичини перетворився на смітник.

Нині туристи мають змогу оглянути систему земляних валів з казематами й оборонні бастіони замку, а також замкове подвір'я з казармами.

На території Бродівського замку зберігся бароковий палац С.Потоцького – простора двоповерхова цегляна будівля з бічними ризалітами, що тягнеться вздовж північної куртини замку. І замок, і палац досі перебувають у вкрай занедбаному стані, хоча архітектурні особливості даних об'єктів оптимально відповідають для організації на базі фортифікацій мальовничого замку-готелю з лицарським рестораном та пивними льохами.

Місто Добромиль Старосамбірського району на березі р.Вирва виникло ще в добу Галицько-Волинської держави. Перша документальна згадка про Добромиль датована 1374 р., коли князь Владислав Опольський надав родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу, серед яких був і Добромиль. У 1450 р. львівський ловчий Микола Гербурт побудував на Сліпій горі біля Добромиля дерев'яний замок. Він згорів під час нападу татарів у 1497 р. Того ж року польський король Я.Ольбрахт для підняття поселення з руїни спеціальною грамотою визнав Добромиль містечком і дозволив проводити в ньому ярмарки. Місто швидко розвивалося завдяки прибутковому солеварному промислу.

У 1566 р. король Сигізмунд Август у відповідь на клопотання власника підкарпатських солеварень Станіслава Гербурта надав Добромилю магдебурське право. Тоді ж на місці дерев'яного розпочато спорудження родового кам'яного замку, а саме місто було обнесено високими валами й частоколом. Запрошені С.Гербуртом з Моравії ткачі організували у місті перші цехи, на місці дерев'яного костьолу 1531 р. закладено мурований храм. Будівництво кам'яного замку на Сліпій горі завершив Ян Щенсний Гербурт – відомий політик-українофіл, поет і мислитель. Він відкрив у місті друкарню й зібрав у стінах замку величезну бібліотеку середньовічних трактатів.

З 1622 р. Добромильський замок перейшов у власність Конєцпольських. Під час Національно-визвольно війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького замок захопили місцеві повстанці. (Згодом міщани й мешканці навколишніх сіл жорстоко поплатилися за збройну підтримку селянсько-козацького руху: десятки ватажків повсталих були публічно страчені на центральній площі, а на всю громаду містечка наклали велику контрибуцію). Після поділу Польщі австрійський уряд видав розпорядження розібрати старі укріплення, що й було зроблено.

Замок Гербуртів знаходиться за 4 км на північний схід від міста на високій і крутій горі Сліпій (556 м. над рівнем моря) і) в плані має овальну форму (стіни йдуть по контуру вершини гори). До нашого часу збереглися восьмигранна надбрамна башта із стрільницями і прямокутними віконними отворами, а також два фрагменти оборонних стін завтовшки до 2 м., рів і і фундаменти трьох інших башт.

Повністю відбудувати даний замок технічно нескладно. Підкарпатське положення твердині оптимально відповідає цілям облаштування тут готельно-відпочинкового комплексу з можливістю організації кінно-туристичних походів у Карпати.

 

3.2. Замки Волині сягають фундаментами дулібських та давньоруських часів. Традиційні канони давньоруського оборонного зодчества збереглися в них найкраще, порівняно з інши-ми регіонами України. Кращими твердинями краю є Луцький (1340-1452 рр.), Любомльський (XV-XVI ст.) й Олицький (1564 р.) замки.

Луцький замок – краща фортифікаційна споруда краю, що постала на крутому вигині-луці р.Случ для захисту літописного граду Лучеська, перша документальна згадка про який у Повісті врем'яних літ датована 1085 р.

Після приєднання Володимиром Великим Волині до складу Київської Русі князь близько 999-1000 рр. заклав у і Луцьку могутню фортецю. Ця фортеця зуміла витримати облоги військ польського короля Болеслава Сміливого, Андрія Боголюбського, галицьких князів Володимира Володаревича, Ярослава Осмомисла. Однак у середині XIII ст. на вимогу монгольського хана лучани були змушені зруйнувати це укріплення.

Будінпицтво кам'яної фортеці на місці давньоруських дерев’яно-земляних укріплень розпочато литовсько-руським князем Любартом Гедиміновичем (1340-1380 рр.), а завершено князем литовсько-руських земель Свидригайлом (1400-1452 рр.). За його правління у 1429 р. в Луцькому замку відбувається з'їзд наймогутніших монархів Європи (у т.ч. римського імператора Сигізмунда), на якому обговорювалися питання колективної безпеки від масштабної турецької експансії на терени Європи.

Замок Любарта утворюють три наріжні башти: В'їздна (або вежа Любарта), Стирова (або Вежа Свидригайла) та Владича, з'єднані мурами висотою 10-12 м з трьома ярусами бійниць та внутрішніми дерев'яними галереями. Спочатку замок мав стиль романо-готичної архітектури, а при перебудові у XVI ст. набув рис ренесансу.

Після реставраційних робіт замку було повернуто первісний вигляд. В центрі замкового дворища відбудовано князівський палац. У 1987 р. у Владичій башті відкрито унікальний Музей дзвонів, а у В'їздній башті розміщено виставки будівельної кераміки та старожитностей. Після праці археологів туристам видкрили доступ у підземну частину собору Іоанна Богослова, де збереглися фрески з зображеннями святих, мозаїка з геометричними та образними візерунками, давні написи.

Неподалік замку Любарта знаходиться башта князів Чарторийських – залишок Низького замку Луцька (знаходився на місці католицького собору Святих Апостолів Петра й Павла, вибудованого у 1616-1640 рр. за проектом італійського архітектора Джакомо Бріані).

Олицький замок-палац постав на місці дерев'яних давньоруських укріплень Олики, перша згадка про яку є ще в Іпатіївському літописі. У XII – XIII ст. тут існував торговий посад і річкова пристань сусіднього граду Чемерин. Град занепав після монголо-татарської навали 1241 р., однак життя в посаді продовжувало жевріти. У 1460 р. староста луцький П.Білий спорудив в Олиці костьол Святих Апостолів Петра й Павла – найдавніший католицький храм на теренах сучасної Волинської області (нині стоїть на території старого цвинтаря).

Розквіт Олицького замку пов'язаний з династією Радзивілів, які починаючи з Яна Радзивіла Чорного (з 1547 р.) мали спадковий титул “князь на Олиці й Несвіжу” і володіли цим маєтком аж до Другої Світової війни (1939 р.). Магдебурзьке право місто отримало у 1564 р. Замок неодноразово брали приступом селянські ополчення Северина Наливайка й козацькі полки Богдана Хмельницького, російські раті й шведське військо Карла XII (1702 р.).

З 1812 по 1837 рр. у палаці діяв військовий госпіталь. І донині тут функціонує Волинська психіатрична лікарня. В наші дні доречно піднимати питання про передачу об'єкту у приватну имасність й переобладнання під готельний і музейно-туристичний комплекс.

Замковий комплекс площею 2,7 га прямокутний у плані, оточений ровами й бастіонами, збереглися руїни двох з них. Над головним в'їздом домінує двоярусна вежа-дзвіниця. Замковий двір по периметру забудовано палацовими корпусами. Три з них двоповерхові, а головний (південно-східний) має три поверхи. Через рів до інших воріт замку перекинуто арочний міст. Поруч із замком височіє величний бароковий Троїцький костьол з підземною криптою-усипальницею роду Радзивілів, збудований за проектом італійських архітекторів Бенедетто Моллі та Джованні Маліверна. При його проектуванні за основу було взято костьол Іль Джезу в Римі. Територію костьолу оточував прямокутник стін з бійницями та кутовими баштами. Це укріплення розібране в 1960-і рр., збереглася лише одна (північно-східна) башта й фрагмент прилягаючої до неї стіни.

А з колишніх міських укріплень в Олиці залишилася потужна днохярусна Луцька брама з бійницями та ренесансним аттиком.

Надзвичайно багату фортифікаційну спадщину має невелика Рівненська область – східний фортпост історичної Волині. Тут з періоду середньовіччя зберглися такі пам'ятки оборонного зодчества як замки князів Острозьких у м. Острог (XIV – XVI ст.) і м. Дубно (1550 р.), замок-моноліт князів Чарторийських (сер. XV ст.) у м. Клевань; руїни замків у с. Новомалин (XIV – XV ст.), с. Корець (замок князів Корецьких, XVII ст. та оборонний Свято-Троїцький монастир), с. Тайкури (замок династії Вишневецьких, XV – XVII ст.), с. Губків (XV – XVII ст.), с. Степань (XV – XVI ст.), а також палац XVІ – XVII ст. у м. Дубно, палац Стецьких (1789 р.) у с. Великі Межирічі та Троїцький монастир-фортеця (XV – XVI ст.) і брама міських мурів (XVI ст.) у с. Межиріч Острозького району.

Острозький замок це краща фортифікаційна споруд краю, справжня туристична “перлина” Рівненщини. Літопиасний град Острог постав на р.Горині, що нині розмежовує Рівненську й Хмельницьку області, а в давньоруську добу служила головною об'єднуючою транспортною артерією багатої Болохівської землі. Перша документальна згадка про Острог у “Повісті врем'яних літ” датована 1100 р. Того року Острог(з сусідніми Бужеськом, Дубеном і Чорторийськом) був переданий для князювання колишньому володимиро-волинському князеві Давиду Ігоревичу.

Після приєднання Володимиром Великим Волині до складу Київської Русі, близько 1000 рр. за велінням князя в Острозі заклали дерев'яну фортецю. Вона була сплюндрована татарською навалою у 1241 р. Та вже в першій половині наступного століття перший історично відомий князь з династії Острозьких – Данило (помер близько 1386 р.) відновлює на Замковіій горі (висота 20 м) зруйновані фортифікації, обводить іх валом та ровом, заповненим водою р. Грабарки.

Перша документальна згадка про Острозький замок датована 1386 р. Нащадками князя Данила замок неодноразово перебудовувався й відігравав роль головної резиденції князів Острозьких у XIV – XVI ст.

Найбільше до розбудови замку за кращими західноєвропейськими канонами долучився син Данила – Федір Острозький – славетний лицар України, який брав участь з власним полком у епохальній Грюнвальдській битві 1410 р. та неодноразово ходив у походи з чеським вождем Яном Гусом проти агресивних рицарів Тевтонського ордену. (На схилі віку він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря і в 1411 р. похований у Лаврі). Наступник – Василь Федорович Острозький (Василь Красний) розбудував мережу кам'яних замків роду Острозьких у Дубно й усіх інших значних містах Волині – князівських володінь династії.

Найбільший же розквіт Острозького замку, а також усієї Волині і Київщини припадає на період правління Костянтина Івановича Острозького (1460 – 1530 рр.).

Після переломної події Лівонської війни – перемоги у битві під Оршею армії царя Івана Грозного – Констянтин Острозький отримав за свої ратні подвиги титул Великого гетьмана Литовського й зумів створити автономну православну руську державу в державі Речі Посполитої. Його володіння простягалися від Білої Церкви на сході до Турово-Пінська на півночі. Відтак, у середині XVI ст. князівська столиця Острог стала одним з найбільших міст України, національним центром ремесла, торгівлі й етнокультурного українського відродження. Поховано цього славетного сина українського народу у крипті Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Батькову справу продовжив його молодший син – Костянтин-Василь (1526-1608 рр.) – володимирський староста, київський воєвода, коронний сенатор Речі Посполитої. Після приєднання володінь його дружини Тарнавської маєтки К.-В.Острозького охопили більшість територій Волині, Київщини, Поділля, Галичини й Східної Польщі. Він став найбагатшою людиною Речі Посполитої. Серед поляків з того часу виникла приказка про мірило заможності: “багатий як Острозький”.

Саме з особистістю Констянтина-Василя Острозького пов'язаний розквіт ренесансної української культури, науки, освіти й книгодрукування та діяльність Острозької академії – найвищого освітнього закладу України на рівні кращих університетів Західної Європи. При академії першодрукарем Іваном Федоровим у 1580 р. на кошти князя була організована перша українська типографія, з якої вийшли у світ такі безцінні видання як “Азбука”, Острозький літопис та Острозька біблія 1581 р. Після Люблінської унії виключною заслугою К.-В. Острозького є втримання більшої частини волинської шляхти й духовенства від визнання папської зверхності й перехлду до греко-католицизму.

Отрозький замок повністю не зберігся, його сучасний архітектурний ансамбль формують чотири муровані з тесаних блоків пісковику споруди Замкової гори: Мурована башта (ХІV – XVII ст.), Кругла башта (XVI ст.), Богоявленський собор та Надбрамна дзвіниця (1905 р.). Крім того, з міських укріплень залишилися Луцька башта (XV – XVI ст.) і Татарська башта (XV – XVI ст.). Вони входять в Державний історико-культурний заповідник (вул.Замкова гора, 5).

Найстаріша Мурована башта – це типовий рицарський донжон (головна сторожова башта в західноєвропейських середньовічних замках) – укріплене житло феодала, де зберігалися його скарби, зброя та припаси. Для цих цілей під триярусною баштою знаходяться просторі підземелля та колодязь. Башту розбудували у XV ст., додатково укріпивши контрфорсами. Перший і другий поверхи нараховують по чотири приміщення. Верхній поверх складається з семи кімнат й напівкруглої веранди. З 1913 р. в Мурованій башті розмістилася експозиція Острозького краєзнавчого музею. Нині тут діє музей рукописної книги та стародруків.

Кругла (Нова) башта складена з блоків пісковику й цегли у кінці XVI ст. Триярусна, перший ярус укріплено трьома контрфорсами, на другому й третьому тягнуться лінії бійниць. Верхній ярус прикрашений фігурними зубцями у кращих традиціях українського ренесансу.

Богоявленський собор Острозького замку – це типовий зразок хрестовокупольного собору доби Київської Русі. Собор з дотриманням давніх канонів збудував князь Василь Красний, імовірно на місці старішого давньоруського храму. Цей собор був складовою частиною оборонних споруд Острога – його північну стіну, яка виходить на глибокий штучний рів, було потовщено до 2,8 м. та з'єднано з лінією фортечних стін. В її нижній частині є бійниці, а у верхній – уступ для вартових. Нескорено гордий давньоруський стиль храму довгих два століття дратував католицьких господарів краю, через що собор прийшов у цілковите запустіння, однак упродовж 1886-1891 рр. його було відбудовано.

Луцька й Татарська триярусні башти слугували укріпленнями в'їздних воріт у середньовічний Острог. Унікальність їх полягає в тому, що збудовано ці фортифікації за канонами давньоримської архітектури – за прообразом гробниці Цецилії Метелли (кінець І ст. до н. є.) в Римі.

Новомалинський замок Рівненщини “виріс” на давньоруських фундаментах після того, як у 1392 р. володарем навколишніх земель став литовсько-руський князь Свидригайло. Ця фортифікація знаходиться на березі р.Свитеньки всього за 10 км. від древнього Острога.

У XV й XVII ст. замок перебудовується, а в XVII – XVIII ст. поряд розбудовується палац магнатів Малинських і Сосновських. До нашого часу з цих споруд залишилися лише художньо атракційні руїни. З п'яти замкових башт частково збереглися лише дві та фрагмент стіни між ними, а також “скелет” палацу. Третя башта замку в XVII ст. перероблена під каплицю.

Замок князів Острозьких-Любомирських у Дубно – одна з найнеприступніших твердинь Волинського краю. Перша згадка про це місто датована літописами 1100 р., коли з'їзд руських князів-братів залишив його опальному князеві Давидові Ігоревичу. У 1241 р. монголо-татарська орда хана Батия сплюндрувала давньоруський град Дубен. Відродження містечка пов'язане з діяльністю князя Федора Острозького, який відновив дерев'яно-земляну фортецю.

Кам'яний Лубенський замок на високому правому березі р. Ікви збудовано в 1492 р. князем Костянтином Івановичем Острозьким на місці старого давньоруського укріплення. У 1498 р. князь домігся для містечка привілею на самоврядування. У 1507 р. його підтвердила грамота короля Сигізмунда І про надання Дубно магдебурського права.

На початку XVII ст. каштелян краківський, князь Януш Острозький перебудував замок у стилі пізьнього ренесансу. Після згасання династії Острозьких, замком володіли князі Заславські, Сангушки, Любомирські, Баратинські. І кожен новий власник додавав замку нові архітектурно-стилістичні елементи.

Ця оборонна споруда упродовж століть ніким не була взята приступом. Замок зумів витримати облоги кримських татар, козаків Максима Кривоноса (1648 р.), російських військ Шеремєтьєва (1660 р.). Його штурмували шведи Карла XII (1706 р.) й росіяни Петра І (1707 р.).

На початку XVII ст. після Люблінської унії Дубно стало одним з центрів поширення католицизму на православній Волині. Місцеві православні церкви примусово перетворювалися на уніатські греко-католицькі, посеред Дубно “виросли” укріплені католицькі монастирі бернардинів і кармеліток. Примусове покатоличення-ополячення українців породжувало стихійний опір й численні антипольські повстання. Тож саме під стінами Дубенського замку розігралася драма козацького ватажка Тараса Бульби (з його крилатою фразою “Я тебе породив – я тебе і вб'ю”, адресованою синові, який зрікся рідної віри), що описана в однойменній повісті М.Гоголя. Дослідники припускають, що художньо оброблена М.Гоголем місцева легенда про Тараса Бульбу оповідає про події запеклої облоги Дубно козацкими загонами Максима Кривоноса у 1648 р.

Дубенський замок складається з оборонного рову, двох камінно-цегляних бастіонів зі сторожовими баштами та казематами французького інженера Вобана. Горнверк утворюють два кутові бастіони й куртина між ними протяжністю 160 м. Гонверком замок відгороджувався від неспокійного міста. В середній частині куртини розміщено головний в'їзд на територію замку з навісним мостом.

Підземними ходами замок з'єднаний з давніми спорудами міста та долиною р. Ікви. Всередині замку на цоколі давніших фортифікацій розташовано два палаци: з повденного боку – палац князів Острозьких (XVI – XVIII ст.), а навпроти нього, північного боку – палац князів Любомирських під високим черепичним дахом (XVIII ст. – мальтійський архітектор Генрик Іттар). Інтер'єри палацу Любомирських прикрашено ліпним оздобленням італійського архітектора Доменіко Мерлоні. Збереглися ліпні герби Любомирських та Острозьких на першому поверсі та витончений барельєфний фриз північної зали, що зображує пристрасний танок юних вакханок з гірляндами виноградної лози.

Сьогодні Лубенський замок поступово відбудовується і реставрується. На його території діють музеї, виставки. Ця рідкісна за красою фортифікаційна споруда по праву може вважатися визначною пам'яткою не тільки Рівненщини, а й усієї України.

Клеванський замок князів Чарторийських у смт. Клевани Рівненського району закладено у 1475 р. над р. Стубля. (А перша письмова згадка про поселення датована 1458 р.). Вірніше, того року луцький староста Федір Чарторийський відновив запущені давньоруські укріплення на пагорбі Городище, обвій їх ровом, запустивши в нього воду Стублі, та валом з кам'яною; стіною. Стіну зміцнили кутові п'ятикутні в плані чотириярусні башти, товщина стін яких сягає 3,0 - 3,8 м.

У 1632 р. замок віддали під єзуїтську колегію. Після приходу австрійської влади у 1773 р. орден розігнали, а спорудм законсервували. У 1817 р. князь К.Чарторийський перебудував замок під гімназію, та після переходу до Росії цю гімназій було розпущено. Значних руйнувань пам'ятці завдали обстріли у 1915 р. під час Першої світової війни.

Нині башти та підземні каземати Клеванського замку відносно добре збереглися. Тож варто піднімати питання про повну реконструкцію архітектурного комплексу із перепрофіліованням його на туристичний готель (у гімназійних корпусах) та музей на базі двох монументальних башт.

Замок князів Корецьких XV – XVII ст. закладений на березі р. Корчик у стародавньому с. Корець, а колись славному літописному граді Корчеськ. Перша письмова згадка про нього датована 1150 р. у зв'язку з походом волинського князя-захисника Ізяслава Мстиславовича проти загарбника Києва Юрія Долгорукого та його суздальських розбишак. З 1239 р. Корчеськ увійшов до складу держави Данила Галицького, стіни міста були укріплено. Однак, монголо-татарська навала 1241 р. спалила град. Новий розквіт містечка пов'язаний з державобудівничою діяльністю князя Федора Острозького, у підпорядкування якого це містечко відійшло у 1386 р.

Замок князів Корецьких закладено у 1550 р. З цього княжого роду вийшло чимало славетних лицарів, що прославили себе як козацькі чільники та невтомні борці проти турків і татар. Скажімо, один з власників замку – Самійло Корецький – у 1622 р. повторив подвиг свого легедарного земляка князя Дмитра Вишневецького, оскільки у турецькому полоні відмовився прийняти мусульманство й як запеклий ворог Оттоманської Порти був підвішаний гаком за ребра на стіні Стамбула.

У 1596 р. Корецький замок було здобуто місцевими повстанцями, які виступили на підтримку визвольного руху Северина Наливайка. У липні 1648 р. замок капітулював перед селянсько-козацькими військами Максима Кривоноса, відповідь на агресію поляків, наступного 1649 р. селяни Рівненщини знову підняли повстання. А в 1654 р. на чоліо визвольної армії у Корець урочисто в'їхав Богдан Хмельницькії У червні 1660 р. замок і міські мури намарне намагалося здобути польське військо. Міщани відстояли свою незалежність.

У 1780 р. посеред замку збудовано палацевий комплекс. XVIII ст. замок зазнавав неодноразових руйнувань унаслідок приступів польських, козацьких, шведських і російських військ. Після пожежі 1832 р. замок було остаточно покинуто.

Нині від Корецького замку залишилися атракційні руїни. Його оточує глибокий рів, через який веде арковий віадук. Збереглися бастіони, прямокутна в плані триярусна надбрамна башта, яка служила головним в'їздом до замку, а також прилеглі до неї з обох боків руїни двоповерхового палацу. Стан пам'ятки вимагає проведення консерваційних робіт з реставрацією фронтону замку у його первісному вигляді.

Неподалік від замку у Корці є оборонного типу Свято-Троїцький правосланий жіночий монастир. Першими його господарями були францисканці. Після приєднання Волині до Російської імперії, у 1863 р. монастир передали православній Церкві й суттєво розбудували. Нині до складу ансамблю входять Свято-Троїцька церква (1620 р.) з розписами кінця ХІХ ст., церква Св. Іоанна Предтечі (1890 р.), триярусна дзвіниця (1905 р.), трапезна й двоповерхові келійні корпуси з контрфорсами. Головною туристичною атракцією монастиря є могила Г.Андро де Ланжерон з таким меморіальним написом) (чомусь російською мовою): “Ганна Олексіївна Оленіна (в заміжжі Андро) – донька Президента Академії мистецт О.Н.Оленіна, яка багато разів була оспівана російським народним поетом О.С.Пушкіним у віршах: “Ти і Ви”, “Твої очі”, "Не співай, красуня при мені”, “Я Вас любив...” та ін... В 1829 р. О.С.Пушкін попросив руки Ганни, але дістав від її матері рішучу відмову. Після смерті Пушкіна, на 32-му році життя, Ганна Олексіївна вийшла заміж за офіцера лейб-гвардії гусарського полку Ф.А.Андро. У 1844 році Г.О.Андро разом із чоловіком переїздить до Варшави, де впродовж 14 років він був Президентом Польщі. У 1885 році, після смерті чоловіка, Ганна Олексіївна переїздить до с. Середня Деражня, Новоград-Волинського повіту Волинської губернії, в маєток своєї молодшої дочки графині Уварової. Г.О.Оленіна була щедрим добродійником Корецького жіночого монастиря, якому вона свого часу пожертвувала багато орної землі та ліс, а також дарувала свої кошти на утримання школи-притулку дівчаток сиріт, що була в той час при монастирі. Вічна їй пам'ять!”.

У Березнівському районі Рівненщини над повноводною р. Случ є фрагментарні руїни Губківського замку. Атракційного інтресу для масового туриста вони не становлять. Однак, цікаві своєю історією. Адже брали штурмом ці стіни татарські ординці (1504 р.), селянсько-козацькі ополчення (загін Григорія Лободи під час визвольного повстання Северина Наливайка та полки М.Кривоноса під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648 р.), москалі Петра І (1704 р.), шведи Карла XII (1708 р.). Після шведського плюндрування і замок, імітсечко вже не відбудовувалися.

А перше дерев'яне древлянське укріплення на Замковій горі постало тут ще в X ст. Розквіт замку припав на панування каштеляна Брацлавського, старости Луцького, Володимирського подкоморія Олександра Семашка (друга половина XVI ст.), вихованого єзуїтами католика-фанатика, що нещадно ставився до своїх православних підданих. Навколишні селяни відплачували Семашкам не менш затятою ненавистю й постійниими повстаннями.

Вражаюче гарна фортифікаційна атракція знаходиться біля с. Тараканів Лубенського району обіч траси “Київ – Рівне – Львів”. Це могутня споруда Тараканівського форту (1860-і - 1890 рр.), збудованого з цегли й залізобетону для оборони східного кордону Російської імперії напереродні Першої світової війни. Складні інженерні роботи тривали кілька десятиліть й обійшлися імперії у понад 100 млн. рублів. На відкритті форту “Нова лубенська фортеця” був присутній сам іператор Олександр III.

Ромбовидний у плані форт має довжину кожної з сторін 240 м. Він споруджений поверх штучно нагорнутого пагорба серед болотистої низини р. Іква. По периметру оточений земляним валом, зміцненим панцерною стіною.

Форт має три наземні і три підземні поверхи. Товщина мурів сягає 5 м. Складається з 105 казематів, казарми і лабіринту численних підземель. У двоповерхових казематах розміщувалися лазарет, морг, лазня, резервуар для води на 3000 відер, пральня, склади, продовольчі холодильники, дві електростанції на керосинових двигунах, телеграфна станція, арсенал, хлібопекарня, гарнізонна церква. Нині два з трьох колодязів засипані битою цеглою, збережений має глибину 20 м і сполучається підземною галереєю з західними казематами.

Бетонні підземні тонелі форту виводили на околиці м. Дубно та в лісисті урочища понад р.Іква. А потрапити у форт можна було лише по висувному залізному мосту через глибокий оборонний рів (шириною до 13 м і глибиною 6 м), заповнений водою з р. Ікви. Найбільші випробування для форту випали на роки Першої світової війни, коли під час Брусилівського прориву в червні 1916 р. його брали штурмами російські частини. У 1920 р. Лубенський форт прославився героїчною обороною под командуванням майора польської армії Матчинського від переважаючих сил російських більшовиків Першої кінної армії Будьоного.

Форт повністю зберігся й, за умови залучення незначних інвестицій, здатний перетворитися на першокласний туристичний готель з елементами анімації й тематичним музеєм, адже розташований якраз при найжвавішій туристичній автостраді України.

Серед інших замків краю назвемо ще залишки могутнього колись замку Вишневецьких (1570-і – 1876 р.) у с. Тайкури поряд із м.Рівне. Євреї у кінці XIX ст. розібрали його майже до основи, залишилися лише земляні вали й рови укріплення.

 

3.3. Окреме місце у замковому “намисті” України посідають замки Закарпаття. З огляду на тривалу історичну відірваність цього краю від решти території України й перебування під гнітом угорських феодалів, у Закарпатті збереглися класичні феодальні замки західноєвропейського типу.

Туристичною “візиткою” Закарпаття є славнозвісний замок “Паланок” ХІV – ХVІ ст. Експерти одностайно визнають його наймальовничішим замком Карпатського регіону і другим (після Кам'янця-Подільського) за туристичною атракційністю замком України.

Мукачівський замок “Паланок” – це один із найбільших оборонних комплексів Східної Європи, що повністю зберігся до наших днів. У цій “перлині” середньовічної архітектури поєднано розні стилі оборонного зодчества. Мукачеве – це одне з найдавніших історичних міст України. Дерев'яний слов'янський град існував на Замковій горі (висота гори 68 м) ще до утворення Київської Русі. Заснували його в VІІ – VIII ст. могутні білі хорвати. В X ст. град увійшов до складу Київської Русі. Посля смерті Володимира Великого з феодальним розпадом Київської Русі Закарпаття загарбав угорський король Іштван. Німецькі хроніки величають його сина-спадкоємця Імре “Dux Puissorum”, цебто князем русинів.

А перші письмові водомості про кам'яний замок Паланок датуються XI ст., коли король Угорщини Ласло І Святий (1077-1095 рр.) дав вказівку укріпити дерев'яну Мукачівську фортецю кам'яними стінами від набігів кочівників. Адже саме тоді почастішали навали половців. Подальша історія замку насичена багатьма історичними подіями та легендарними історичними діячами.

За даними середньовічної угорської хроніки Аноніма, у 1086 р. Мукачівський замок витримав п'ятиденні приступи половців хана Кутеска, що спустошили Закарпаття, та здобути твердиню над р.Латорицею так і не змогли. Половецькі набіги в XI – XII ст. повторювалися неодноразово, однак замок кочівникам жодного разу взяти не вдалося.

У 1242 р. орда хана Батия не наважилася на приступ гірської твердині, й мешканці Мукачевської долини змогли за; його стінами пересидіти криваву навалу. Одразу після повернення Батия з Угорського королівства Мукачівський замок був значно укріплений на випадок нової навали монголо-татар.

В 1281 р. за князя Лева Даниловича Закарпаття на 40 років повернулося до складу Галицької Русі, відтак знову потрапило під угорське панування. На початку XIV ст. Мукачівський замок став опорою А.Омодея – лідера збройного виступу частини могутніх угорських феодалів проти неугодного їм короля Карла Роберта з чужої для старих мадярських родів італійської династії Анжу, нав'язаного країні Папою Римським. Невдовзі королю вдалося розгромити бунтівних феодалів й переможно вступити у замок Паланок. Монарх одразу оціннив міць і стратегічні переваги твердині, що “замикала” Угорські гори вод татарських вторгнень.

У 1321 р. на запрошення короля Карла Роберта італійські будівничі здійснили повну реконструкцію фортеці давньоруського типу, надавши її архітектурі рис класичного середньовічного західноєвропейського замку (романський стиль). Першим її комендантом став українець Тимош – жупан Березської й Угочанської жуп.

В 1393 р. після ліквідації литовським Великим князем Вітовтом напівнезалежного Подільського князівства король Угорщини Сигізмунд І подарував місто (а з ним усю Мукачівську й Маковицьку доміни) своєму дядькові – могутньому князеві Подільської України Федорові Михайловичу Коріятовичу.

З Кам'янця-Подільського Федір Коріатович переніс свою резиденцію у м. Мукачеве, з князем у край прибули десятки руських бояр та тисячі подільських селян-переселенців. Ф Коріатович перевіз у фортецю з Кам'янця-Подільського 60 діжок гарматного пороху і 164 гармати, укріпив підступи до замку глибоким ровом та валом з дубовим частоколом – паланком. Від цього походить народна назва Мукачівської твердині – замок “Паланок”.

Ф.Коріатович розбудував замок, перетворивши його з невеличкої оборонної твердині-донжона на простору князівську резиденцію з численими гридницями, двоповерховими житловими палатами, складами, льохами й іншими господарськими приміщеннями.

З метою посилення обороноздатності замку у 1401 р. Ф.Коріатович обніс схил гори сухим ровом і прямокутною у плані кам'яною стіною шириною до 5 м. і висотою до 10 м. На кожному куті стіни зміцнили наріжні башти циліндричної форми діаметром 9 м. і товщиною стін 2,5 м. Таким чином Мукачівський замок набув типологічних рис давньоруського гра-іу і став схожим на рідну Ф.Коріатовичу Кам'янець-Подільську твердиню. Дві башти Коріатовича збереглися до наших днів: Південно-східна (під нею пізніше прорубаш східчастий тунель-прохід у Верхній замок) та Південно-західна (пізніше на її основі надбудували житлову будівлю).

Поряд із замком старий князь Федір Михайлович і його дружина Ольга заснували православий монастир. (Його бібліотека налічувала шість тисяч рукописних книг, здебільшого староукраїнською й грецькою мовами). Та Бог не дав подружжю Коріатовичів прямих нащадків. Тож по смерті українського князя у 1414 р. замок вспадковує княгиня Ольга,, але від туги невдовзі у 1418 р. вона теж помирає, і замок анексовує угорський король Сигізмунд І.

У середині XV ст. домінією Мукачівського замку володів регент (тимчасовий правитель Угорщини) Янош Гуняді. Він надав місту Мукачеве магдебурзьке право. З огляду на стратегічне значення замку, король Ласло II у 1514 р. видав закон про довічне закріплення за Мукачівським замком статусу резиденції угорських королевичів-престолонаступників. Таким чином за Мукачівським замком закріпилася роль другої за значенням столичної резиденції Угорського королівства. Це пояснювалося тогочасною геополітичною ситуацією: з трьох боків на королівство насідали турки, трансільванські князі й австрійці. Цей тиск завершився повним розгромом королівської армії в 1526 р. в битві під Могачем та початком багаторічної боротьби між австрійськими Габсбургами й трансільванськими князями за поділ сфер впливу в Угорщині. Кровопролитні зіткнення й міжусобиці не оминали й Мукачівський замок. Його брали приступом австрійські армії й трансільваньські загони. За пів сотні років у замку помінялося до десяти власників.

Після першого сплюндрування австрійською армією Мукачівської твердині король Максиміліан II наказав кастеляну замку Петеру Тарноці відремонтувати його, що й було здійснено в 1569 р. На це вказує напис на кам'яній плиті в південно-західній частині Верхнього замку: “А.D.1569 Р.Т.” (розшифровується так: “Року Божого 1569 Петер Тарноці”). Арсенал його озброєння було доведено до 220 гармат. У 1570 р. король Максиміліан II віддав домінію Мукачівського замку на 10 років в оренду капітану Егерського замку Г.Магочі. У 1595 р., згідно з умовами мирного договору між австрійським королем Рудольфом І і трансільванським князем Ж.Баторі, область Мукачівського замку перейшла у володіння Трансільванського князівства. Жигмонд Баторі дарує твердиню своєму вірному соратнику трансільванському воєвовді Жигмонду Ракоці. З нього починається епоха володарів замку зі славетної диастії Ракоці.

З 1595 по 1624 рр. у Мукачівському замку розгортаються масштабні будівельні роботи. Результатом їх стало спорудження на спеціально обладнаній терасі нижче по схилу Замкової т.зв. Середнього замку з могутнім надворітнім укріпленням-барбаканом. На це вказують тогочасні інвентарні описи та одна з фундаційних плит, вмонтована в стіну коридору Середнього замку, з написом латиною: “Anno Dei 1624” (Року Божого 1624). Будівельні роботи продовжувалися і після придбання краю за 300 тисяч форинтів новим власником Г.Бетленом під керівництвом коменданта Балонга. По собі він залишив такий фундаційний запис на кам'яной плиті в коридорі Верхнього замку: “Стараннями й вірою шляхетного пана Іоанна Балонга з Геслі капітана-головнокомандувача будова для захисту Мукачевого розпочата й закінчена року 1629”.

У 1635 р. Мукачівську фортецю викупив трансільванський князь Д'єрдь І Ракоці. Князі династії Ракоці перетворили замок на столицю свого князівства і володіли ним до 1711 р. У цей період у Мукачівському замку поряд з триповерховим князівським палацом налічувалися ще 88 приміщень для челяді, 25 підвальних приміщень, 22 каземати, господарський двір зі стайнями, броварня, продовольчі підвали, завод з виробництва пороху та кузня.

Ракоці послідовно притримувалися антигабсбурзьких поглядів й запровадження у краї австрійських порядків. Союзником у цьому протистоянні була Туреччина. Однак після перемоги Габсбургів над турками й витіснення їх з Угорщини під стіни Мукачівського замку у 1685 р. приступила численна австрійська армія під командуванням генералів Е.Каправа і З.Гайзлера. На той час господинею замку була мужня княгиня Ілона-Олена Зріні (донька хорватського князя Петра Зрини) з малолітнім сином Ференцом II Ракоці – майбутнім вождем Визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр.

Запекла облога нездоланної карпатської твердині тривала сім місяців і завершилася повним тріумфом оборонців. В кінці квітня 1686 р. генерал Каправа зняв облогу замку й відступив. Ця подія стала свого роду сенсацією. Зворушений лицарською вдачею княгині турецький султан Магомет IV навіть надіслав їй вітальну грамоту-величання.

Безстрашна княгиня Олена (Ілона), в жилах якої текла кров поколінь легендарних володарів білих хорватів, яким до приходу угрів з приуральських степів належали всі землі від Далмації до Галичини, усвідомлювала, що боротьба за незалежність ще далека від завершення. За короткий проміжок весни-осені 1686 р. її воїнам вдалося прорвати блокаду залишених у краї австрійських загонів і поповнити Мукачівський замок новобранцями й значними запасами продовольства та зброї. Княгиня встигла з'їздити до Польщі й обміняти там всі свої коштовності на гроші для виплати заборгованої платні воїнам замкового гарнізону.

У 1687 р. австрійська армія під командуванням генерала графа А.Карафі розпочала нову облогу замку. Запекле протистояння тривало цілий рік, однак Ілона Зріні гордо відкидала вся пропозиції капітуляції. На початку 1688 р. Мукачівський замок залишився єдиною нескореною твердинею Трансільванії, що одним своїм існуванням страшенно дратувало самолюбство імператора Леопольда І Габсбурга. Тоді генерала Л.Карафі, збагнувши, що силою зброї карпатську твердиню не здобути, вдався до підступу. За його наказом було сфабриковано лист до Ілони Зріні і захисників замку від імені її чоловіка Імре Текелі зі зверненням про капітуляцію в ім'я порятунку його життя. Княгиня Ілона повірила в достовірність змісту послання й 15 січня 1688 р. підписала Акт про капітуляцію. Життя їй і її дітям таки зберегли, але дорогою ціною. Трансільванську княгиню було зіслано у застінки одного з віденських монастирів, а її дванадцятирічного сина віддано в закриту німецьку школу.

Лише завдяки активному дипломатичному тиску з боку Османської імперії у 1692 р. княгині Ілоні дозволили виїхати до свого чоловіка Імре Текелі в Стамбул, де вона й померла в 1703 р.

Після смерті матері, яка так і дочекалася побачити свій край незалежним від німецького панування, Ференц II Ракоці таємно повертається у Трансільванію й піднімає антигабсбургське повстання. Йому судилося перерости у героїчну Визвольну війну угорського народу 1703-1711 рр.

Тим часом австрійський уряд подбав про повну реконструкцію Мукачівського замку згідно з новою фортифікаційною концепцією бастіонних твердинь. Для цього високі фортечні стіни (у т.ч. й монументальна Стара башта-донжон) були напіврозібрані: – так вони мали б стати менш вразливими під час нищівних артилерійських канонад. “Ядро” оборони австрійці перенесли з Верхнього замку на вершині гори у систему новозбудованих бастіонів у її підніжжі. Внаслідок цієї реконструкції Мукачівський замок набув сучасного вигляду.

Австрійці якраз вчасно завершили реконструкцію. Прибулий у Трансільванію Ференц II Ракоці 24 червня 1703 р. зробив спробу повернути собі родове гніздо, у цьому намірі повсталих підтримав весь простий люд міста й долини. На допомогу австрійському гарнізону замку негайно були перекинуті; корпуси регулярної австрійської армії під командуванням генерала Монтекукколі. їм вдалося розбити “куруців”, жорстоко придушити виступ мукачівчан, спалити місто й відкинути Ф.Ракоці назад у Польщу.

Однак, бузувірства австрійців лише “підкинули хмизу у вогонь” визвольного руху. У лютому 1704 р. після запеклих чотиримісячних штурмів повстанці вдерлися у Мукачівську твердиню. У супроводі чималого загону запорожських козаків Ференц II Ракоці урочисто в'їхав у своє родове гніздо. (Участь українського козацтва – “зухвальців з Подолу й Запорожжя” – у тогочасних подіях відома завдяки секретному донесенню російського посла у Відні П.О.Голіцина цареві Петру І).

Ференц II Ракоці перетворив найлегендарнішу карпатську твердиню на опору у Визвольній антигабсбургській війні. Керувати черговою реконструкцією твердині князь доручив французькому генералові де Мюссе. (Союзна Франція активно допомагала войовничому князеві Трансільванії у боротьбі проти Австрійської монархії). Талановиті французькі військові інженери реконструювали третю лінію оборони й на останній четвертій терасі Замкової гори побудували зіркоподібне в плані укріплення вхідних воріт з панцерними редутами, оснащеними протипіхотними гарматами. Ззовні нижню оборонну лінію доповнював рів шириною 17,5 м і глибиною 6,5 м, заповнений водою, підведеною з р.Латориці.

Таким чином у 1704-1713 рр. Мукачеве стало столицею незалежної Трансільванської держави Ференца II Ракоці. У замку князь приймав послів російського царя Петра І, османського султана, гетьмана Івана Мазепи, сейму Речі Посполтиої тощо. У дворі замку функціонував монетний двір, що карбував мідні, срібні й золоті монети з гаслом Ф.Ракоці “Pro libertate” (“За волю”) та латинською абвіатурою “СМ” (розшифровується як “Castrum Munkacs”, тобто замок Мукачеве).

Десять років знадобилося вишколеним арміям Габсбургів на те, щоб розгромити 75-тисячне військо куруців й приборкати повстання угорського нагору. І знову у 1711 р. Мукачівський замок залишився останнім оплотом борців за волю рідного краю. Сили були надто нерівними, і після тривалих й нищівних артобстрілів знекровлений й морально зломлений гарнізон замку 24 червня 1711 р. капітулював.

За Сатмарським мирним договором 1711 р. Ференцу II Ракоці гарантувалася повна амністія і право на володіння своїми помістями. Та князь, який з дев'ятирічного віку безстрашно воював з австрійцями, заявив, що “такий мир він ніколи не визнає” і закінчив своє життя у вигнанні. Спершу він жив у Росії, Франції, а останні роки – у Туреччині, де й помер у 1735 р.

З переходом Мукачівського замку у володіння Австро-Угорської імперії тут півстоліття був розквартирований численний гарнізон польової австрійської армії. А після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р., коли кордони Австрійської імперії розширилися далеко на схід (до Хотина й Надзбруччя), Мукачівський замок втратив своє стратегічне значення. Тому в кінці XVIII ст. з нього були виведені польові війська, а цитадель перетворено на застінок для політв'язнів.

Під час вторгнення Наполеона у замку Паланок з 11 грудня 1805 р. до 6 березня 1806 р. переховували священну корону угорських королів. І лише в 1896 р. замок припинив виконувати функції військового об'єкту та перетворився на історико-архітектурну окрасу краю. У. 1960 р. замок Паланок оголошено музеєм.

Замок Паланок розташований на горі вулканічного походжненя висотою 68 м., займає площу 14 тис. м2. і має форму витягнутого прямокутника. Замок складається з трьох частин і розміщений на трьох терасах. Найстаріший – Верхній замок ХІV – XVI ст., знаходиться на вершині гори. Середній замок ХVІІ ст. – на терасі на 6 м. нижче і Нижній замок теж XVII ст. – ще на 10 м. нижче від Середнього. На фронтоні правого бастіону Нижнього замку зберігся фундаційний запис завершення будівництва – 1670 р. На початку XVIII ст. на четвертій терасі ще на 10 м. нижче була збудована башта для охорони воірт, а також дорога до замку по західному схилі гори.

Від в’їздних воріт у квадратний двір Середнього замку веде вузький коридор, оточений дво- і триповерховими будівлями казарм замкового гарнізону. Навпроти в'їздних воріт знаходиться палац коменданта замку. Також тут розташовані приміщення усіх господарських служб, необхідних для автономного існування феодального гнізда. У замку існували свої зброярня, кузня, пекарня, цирюльня тощо.

Вузький низькосклепінчатий тунель з кам'яними сходинами веде під баштою Коріатовича на саму вершину Замкової гори у у Верхній замок. Його повністю було відведено під житло феодала. Двір Верхнього замку по периметру з трьох боків оточують величні триповерхові князівські палати. Трансільванський князь Д'єрдь І Ракоці прикрасив двір своєї резиденції відкритою аркадою, що додала помпезності усьому архітектурному ансамблю.

Навколо замкової гори ще у XVI ст. був викопаний рів, який наповнювався водою річки Латориці. У XVII ст. рів був укріплений дубовим частоколом – паланком. Назва “Паланок” збереглася до наших днів.

Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...