Поняття та зміст права збройних конфліктів.

Сунь-цзи казав, що володар не повинен піднімати зброю внаслідок свого гніву, полководець не повинен вступати у бій внаслі-док своєї злоби. Війна велася заради вигоди, тому кращим варіантом було за-володіти країною супротивника, не спустошуючи її, та підкорити собі армію ворога, не знищивши її. Тому спочатку треба зробити спробу діяти політич-ними та дипломатичними засобами, якими звести нанівець плани агресивно налаштованого сусіда та відповідними заходами у своїй країні зробити здій-снення його планів неможливим в принципі. Якщо це не допомогло, то треба домогтися міжнародної ізоляції супротивника, і тільки після цього можна починати діяти за допомогою зброї, але тільки у тому разі, якщо існує реаль-на загроза. Сунь-цзи про це сказав так: «Найкраща війна — розбити задуми супротивника; наступний крок — розбити його союзи; крок після цього — розбити його війська».

Незважаючи на позитивні тенденції визнання війни як виключного за-ходу розв’язання міжнародних спорів, у доктрині Сунь-цзи навіть не піді-ймалися питання щодо наявності права війни у володаря (суверена), більше того, навіть заохочувалося пограбування населення, коли війська знаходили-ся на ворожій території. Це було й не дивним. Адже і у рабовласницькі часи, і у ранньофеодальні не існувало навіть ідеї про правила війни. Суб’єктами міжнародного права були правителі, а не держави. Усі громадяни держави, з якою вони були у стані війни, незалежно від того, чи вони були цивільні, чи військові, вважалися ворогами суверена.

У Середньовічній Європі великий вплив на регулювання взаємовід-носин між державами справляли імператор Священної Римської імперії та Папа Римський. Але, після розпаду імперії на маленькі держави та посла-блення ролі Католицької церкви, розпочалися дуже жорстокі війни. Після найкривавішої з них Тридцятирічної війни (1618–1648), європейські держа-ви були вкрай виснаженні і на Вестфальському конгресі 1648 року були при-йняті Мюнстерський та Оснабрюкський трактати, які стали підґрунтям для створення нового міжнародного порядку — правовідносин між суверенними державами. Саме тоді й почалася формуватися класична школа міжнародно-го права. Хоча, попри позитивну тенденцію визнання міжнародного права, війни не стали менш жорстокими. Поранених як і раніше залишали на полі бою, найманці, якими послугувалися під час війн, займалася грабуванням за-войованих земель, військовополоненим не залишали права на життя.

Та все ж саме у період формування класичної школи міжнародного права робилися перші спроби вироблення правил ведення війни. У зв’язку з цим не можна не згадати ім’я видатного голландського дипломата та юриста Гуго Гроція. У його трактаті «Про право війни та миру» вперше в історії людства були порушені правові питання, пов’язані з війною. Але до сучасного розу-міння міжнародним правом війни було ще далеко. Гроцій зазначав, що здо-ровий глузд та природа суспільства забороняють застосування не усілякого насильства, але тільки того, яке несумісне із самим суспільством, тобто яке порушує чуже право. Війни поділялися ним на приватні, які ведуться осо-бою, що не має влади, публічні, які ведуться правителями держави, та змі-шані, які мають риси обох з них. Серед публічних воєн Гроцій виділяв спра-ведливу, законну війну, та неурочисту, яка ведеться проти приватних осіб.