Характеристика міжнародного права

Міжнародне та національне (внутрішнє) публічне право має деякі суттєві спільні риси, завдяки яким ці дві різні системи норм і принципів визнаються правовими: норми міжнародного та національного публічного права забезпе­чені юридичною силою, тобто їх виконання гарантоване авторитетом і силою держав, які діють індивідуально чи колективно.

Нормам і принципам міжнародного та національного публічного права властиві:

· чітка визначеність;

· додержання певної форми висловлення (formalegalis, formaessentialis, що їх встановили юристи Стародавнього Риму);

· виконання усталеної процедури ухвалення та набут­тя чинності;

· забезпечення виконання норм засобами відновлення права та приборкання свавілля (ubijus, ubiremediam— «де право, там і засоби його захисту»).

Однак міжнародне право має низку особливих характе­ристик, які роблять його цілком відмінним від національ­них правових систем, пов'язаних з існуванням сучасної дер­жави та її апарату. Сучасна держава зосереджується на ви­користанні сили, встановлюючи на її застосування державну монополію, утримує постійну армію та порівня­но ефективний апарат управління.

На відміну від внутрішньодержавного права міжнарод­не право — це горизонтальна правова система, якій не вла­стиві верховна влада, зосередженість на застосуванні сили та розподіл трьох основних функцій, які зазвичай покла­дені на державні органи влади (правоутворення — законо­давчі органи, прийняття рішень на підставі права — суди, правозастосування — адміністрація, поліція, армія). Гене­ральна Асамблея ООН не є світовим законодавчим органом, Міжнародний Суд ООН може діяти лише на підставі згоди держав на його юрисдикцію, а правозастосовча діяльність Ради Безпеки ООН обмежена і юридично, і політично. Але держава, що порушує міжнародне зобов'язання, відповідає за протиправну дію перед потерпілою державою або, за пев­них обставин, перед усім міжнародним співтовариством. Потерпіла держава може вчинити міжнародний позов, звер­нувшись до третьої сторони як до посередника або вдавшись до арбітражних чи судових процедур. Але домінує в міжна­родному праві самозахист держав у разі порушення їхніх прав, коли припустимість самозахисту фізичних осіб в на­ціональних правових системах значно обмежена.

Міжнародному праву колізія сили та права, політики притаманна більшою мірою, ніж внутрішньодержавному. Зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їхніх відносин на підставі взаємності посилили значення міжнародного пра­ва в упорядкуванні та структуризації міжнародної системи. Через це спори між державами зазвичай супроводжуються посиланнями на міжнародне право.

Більшість держав діють відповідно до принципів і норм міжнародного права навіть за відсутності процедури при­мусового врегулювання спорів і централізованого органу правозастосування.

Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше, ніж централізована система національного права, і ґрун­тується на засадах взаємності та консенсусу, а не пануван­ня, слухняності та примусу до виконання, бо ця система створена для зовнішніх відносин суверенних держав й інших суб'єктів. На практиці держави визнають норми міжнародного публічного права юридично обов'язковими, оскільки вони сприяють усуненню труднощів та невизна­ченості в міжнародних відносинах.

Особливостями міжнародного права, які відрізняють його від національного, є:

1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжна­родного права поступово формуються та належним чиномзакріплюються основними суб'єктами цього права — суве­ренними державами. Учасники міжнародних відносин, які не погодилися визнавати ці норми правовими, не вважають­ся юридично зобов'язаними діяти відповідно до диспозиції цих норм, якщо тільки останні не є нормами juscogens. Так, ядерні випробування, проведені у травні 199В р. в Індії та Пакистані, не можна кваліфікувати як порушення Догово­ру про нерозповсюдження ядерної зброї 196В р., оскільки ці країни не були учасниками цього договору ні як ядерні, ні як без'ядерні держави. Норми національного права встанов­люються уповноваженим законодавчим органом держави. Усі суб'єкти національного права (фізичні та юридичні осо­би) незалежно від своєї особистої оцінки доцільності цих норм зобов'язані додержуватися прав і виконувати обов'яз­ки, встановлені цими нормами. У міжнародному праві зако­нодавчого органу, який стоїть над державами, взагалі не існує, тому нормативні джерела міжнародного права утво­рюються державами на основі згоди його суб'єктів.