Страхування відповідальності роботодавця

Результатом стрімкого розвитку промисловості, ускладнення тех­нологічних процесів стало збільшення кількості нещасних випадків та професійних захворювань серед працівників. Розвиток європейських країн привів до встановлення у законодавчих вимог щодо відповідальності роботодавця за шкоду життю та здоров’ю працівника. Якщо нещасний випадок стався не внаслідок грубої помилки, якої припустився робітник, чи навмисного невико­нання ним своїх зобов’язань, йому має бути виплачена компенсація. З кінця 1960-тих років страхування відповідальності роботодавців стало в Європі обов’язковим.

Страховими ризиками є випадки:

· особистої необережності роботодавця-фі­зичної особи;

· якщо роботодавець не зміг забезпечити поставляння відповідного та безпечного обладнання, обладнати безпечне робоче місце та ор­ганізувати належним чином роботи;

· порушення спеціальних законодавчих актів;

· необережності одного робітника, що призвела до травми ін­шого.

Робітником вважається будь-яка особа, що працює за наймом або субпідрядом, навчається чи стажується на підприємстві роботодавця.

Страховики приймають на себе відповідальність щодо відшкодування збитків страхувальника в разі притягнення його до відповідальності за шкоду, завдану життю та здоров’ю робітників при виконанні ним службових обов’язків в період дії договору страхування. Період страхування охоплює час виконання робітником його службових обов’язків, а також час проїзду з дому на роботу та з роботи додому. Додатково страховик оплачує витрати стра­хувальника, пов’язані з розслідуванням, медичними та технічними звітами про обставини при­годи, захистом у суді, погоджені зі страховиком. Необхідною умовою для виплати відшкодування є рішення суду.

Робітник повинен довести, що шкода його життю та здоров’ю пов’язана із виконанням ним службових обов’язків (діє презумпція невинності для страхувальника). Страховий за­хист надається тільки стосовно тіле­сних пошкоджень, смерті та професійного захворювання.

Страховик не відшкодовує витрати:

· за будь-якими видами штрафів та неустойок;

· викликані навмисними діями страхувальника;

· особі, що не є страхувальником або партнером страхувальника, на якого поширюється страховий захист;

· якщо робітникові нанесена шкода на робочому місці, але не при виконанні службових обов’язків;

· за будь-які матеріальні збитки постраждалої особи, не пов’язані із шкодою життю та здоров’ю.

Найважчим для страховиків та страхувальників є визначення ступеню відповідальності кожного у разі професійних захворювань. Для полегшення вирішення цього питання в Україні доступні два шляхи:

· введене загальнообов’язкове державне страхування на випадок нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання;

· розподіл ви­плат за позовом між страховиками, які здійснювали страховий захист у період розвитку хвороби пропорційно тривалості періоду страхування.

З огляду на можливість катастрофічних збитків та судову практику розвинених країн страховики вводять ліміти відповідальності; переважна частина європейських страховиків визначає його як 10…25 млн. фунтів стерлінгів за кожним страхо­вим випадком, включаючи юридичні витрати. Також обов’язковим є застосування значної франшизи як по одному стра­ховому випадку, а також по збитках стосовно одного робітника.

Для оцінки ризику та визначення тарифу страховик в процесі андерайтингу вимагає від страху­вальника надання інформації щодо виду виробництва та його технологій, умов праці робітників, дотримання техніки безпеки, кількості робітників та їх складу, річної заробітної плати та специфічних даних про діяльність окремих категорій робітників.