Бездоглядні, бездомні, безпритульні: поняття та причини

Соціальний захист неповнолітніх, позбавлених сімейного виховання

Бездоглядні, бездомні, безпритульні: поняття та причини

На сьогоднішній день в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення щодо неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають у середовищі вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни як "безпритульні", "діти вулиці", "бездоглядні", "бездомні", "діти, позбавлені батьківського піклування", "соціальні сироти", "неповнолітні групи ризику". Характеристику цих понять можна знайти у працях сучасних російських (О.М.Панов, Є.І.Холостова) [14] та українських (С.В.Толстоухова, І.М.Пінчук) [8] вчених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. Зокрема, останні звертають увагу на необхідність з'ясування того, який термін з вищезазначених наразі найбільш повно характеризує українських дітей, що опинилися на вулиці. Для цього слід вдатися до аналізу подібних соціальних явищ у світовій практиці.

Різноманітні міжнародні структури, в тому числі ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, які займаються вивченням стану справ в молодіжному середовищі різних країн, відзначають таку негативну тенденцію, як зростання кількості дітей та молоді, що перебувають в стані соціальної дезадаптації. Про це свідчить і наявність таких маргінальних груп, як "діти вулиці".

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:

• дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;
• дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці;
• дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці.

Це узагальнена характеристика "дітей вулиці", оскільки в залежності від соціально-економічних умов в країні ступінь маргіналізації має свої специфічні прояви. Так, наприклад, в країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, Аргентині є певна кількість дітей, що живуть на вулиці і скоюють переважну кількість асоціальних вчинків.

В країнах Європи дитяча безпритульність включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, в Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": "діти вулиць" протягом більшої частини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні "діти вулиці", що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування. У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають "покинутими".

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін "неповнолітні групи ризику". У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають: "юні втікачі" – діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; "молоді бездомні" – особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" – підлітки та молодь, які не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель.

В Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії "дітьми вулиці" називають переважно циганчат та дітей біженців.

Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах також існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких в переважній більшості обумовлена умовами вулиці. Тому видається правомірним застосування терміну "діти вулиці", запропонованого ЮНІСЕФ, стосовно бездоглядних та безпритульних дітей в Україні. Результати соціологічних досліджень феномену соціального сирітства, досвід роботи різних закладів для неповнолітніх дають підстави віднести до "дітей вулиці" в Україні такі категорії неповнолітніх:

• безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих в сім'ї; діти, яких вигнали з дому батьки;
• бездоглядні діти – діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;
• діти-втікачі з виховних установ – діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;
• діти-втікачі з зовні благополучних сімей – діти з високим рівнем конфліктності, акцентуаціями та патологіями характеру, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;
• діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.