Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Заповіт з вибаченням

Сплячий ліс

 

Пролог

Я сидів у вітальні, обклавши своє худорляве, від переживань, тіло усіма телефонами, що знайшов у будинку мого батька.

Задзвонив телефон. Я так чекав цього, що коли дзенькіт розлився по кімнаті я побоявся зняти слухавку. Коли рука нарешті припинила трястись я запитав у пустоту:

- Алло?

- Хейден, це ти? – Говорив дядько Мартін, він працював у поліції. – Дай, будь ласка, слухавку тату.

- Ви знайшли її? – замість покірної відповіді, запитав я.

Голос дядька залишався металевим і прямим, але вуха вловили коливання, які дали мені вірну відповідь. Він вагався:

- Знайшли.

- Мені можна її побачити? – Ледь не плачучи, голосив я в слухавку, від полегшення.

- Усе не так просто синку.

Поза слухавкою до мене долинув звук дверей, що відчинялись у вітальню. На порозі стояла Бетт, міцно стискаючи у зубах коштовну шпильку моєї бабусі. Хитро вишкірилась і закричала до мого батька, у сусідню кімнату, що я не запитавши вліз у її «шикарну» вітальню.

Дядько Мартін почув її горлання і нервово пирхнув.

- Вона жива? – перебив я думки дядька.

Мартін завагався і, нарешті наважившись, відповів пригніченим тоном:

- Ні, Хейден. Її не стало.

Слова дядька Мартіна зламали щось у мені, моє серце впало, проломивши підлогу і залишилось там на довгі вісім років.

У кімнату ввірвався батько і вирвав у мене з рук слухавку, яка приклеїлась до долоні.

- Алло, Мартін?

А потім я спостерігав за односторонньою розмовою:

- Ви її знайшли?

Легкий гул у слухавці.

- А Лінда знає?

Новий гул. Видно Мартін довго пояснював батьку, як необхідно вести себе з дружиною, яка щойно втратила дитя і, навіть якщо вони на порозі розриву, то потрібно бути людиною. Батько скривився.

- Ти мій брат, а співчуваєш їй! Вона винувата у смерті Анжели. І ти це знаєш!

Слово «смерть» розбудили у мені щось іншорідне. Не моє. Голова закрутилась,а згусток негативу вже підбирався до горла, коли я втратив свідомість, глухо вдарившись головою об лаковану підлогу.

 

На похоронах мене не підпускали до гробу. Навіть не відкрили, щоб показати її обличчя. В останнє. Я оглядав присутніх. Крім рідних, я побачив якусь чорняву дівчину, яка холодно посміхнулась мені у відповідь. Гроб просто закинули у родинний мавзолей і прикрили мармуровою плитою, а виходячи не помітили, як я – дванадцятирічний хлопчина, просковзнув у відкриті двері мавзолею і залишився там, біля плити, розглядаючи її холод і міркуючи над зникненням, мабуть, най дорожчої мені людини.

У мавзолей увірвалась заплакана мама і обійняла мене, щось там собі бормочучи, а я не відривав погляду від плити на якій було викарбовано два слова, що вселяли у мою душу пустоту. Пустоту від того, що зовсім недавно ці слова були джерелом, яке наповнювало мене по самі вінця.

Батько з криком влетів до мавзолею і вирвав мене, не живу ляльку, з обійм матері і передав вічно прищуреній Бетт. А сам прийнявся погрожувати заплаканій жінці, щоб вона більше ніколи у житті не наближалась до мене. Він погрожував їй судом, в’язницею, карцером… Жінці, яка колись разом з ним проводила теплі вечори у заміському будиночку. Жінці, яка допомагала йому у скрутні хвилини і цілувала, не соромлячись наших з сестрою кривлянь.

Я й не помітив, як по моїм щокам текли сльози… сльози, які адресувались тим словам на плиті:

«Анжела Макгваєр»

 

 

-Розділ 1-

Хост чи собот?

Гіршим цей день бути вже не міг. Прогулюючись по магазинам, я натрапив на скажену бабусю, яка виразила свою незадоволеність сучасною молоддю і запевнила свою, такого ж похилого віку, подругу, що зараз майже неможливо знайти чоловіка з правильною орієнтацією. Ось такий чудовий початок дня. Життя прекрасне, чи не правда?

Ну подумаєш, люблю робити покупки і гарно вдягатись. Така моя природа, та й робота вимагає…

Розкажу про свою роботу:

Я- Хост.

Хто такі Хости? Сама назва «хост» походить від особливої садової рослини. Але про неї потім.

Раніше наше агентство називали…гх-хмм… «Агентство з надання послуг у супроводі високопоставлених осіб». Сама по собі назва ду-у-у-у-же довга і менеджери не мали іншого виходу, як змінити її. Ясне діло вони підійшли до справи з ентузіазмом (хто б цього не зробив за декілька пачок зелених?), і з часом наші послуги стали доступними не лише «привелегійованим» особам, а й середньому класу, тому сама ідея про гучну назву впиралася агентству у хвіст і гриву… і тому нас назвали «Хост клубом».

Сама рослина - Хост, стала популярною через свою невибагливість і простоті у догляді, тому менеджерам так сподобалась назва.

Назва ототожнювала нас, і саму суть рослин - їх невибагливість і доступність.

Чому так сталось? І у чому суть нашої роботи?

Ми супроводжуємо стареньких, багатеньких «дядів» і «тьотів» на свята і корпоративи і за це отримуємо гроші, але усім відомо, що буває після цих корпоративів (так, ви не помилились, я натякаю на інтим), і за це нам також платять гроші. Простими словами - узаконена проституція.

Повернемося до мого паршивого дня. Крім того, що принизили нізащо, то ще й у крамниці мене обікрала симпатична касирка на цілих двадцять доларів! А на додачу я ще й промок до нитки, ступивши у своїх нових кросівках від adidas, у калюжу і підхопив застуду! А мені сьогодні на роботу! Гаррі мене вб`є.

Гаррі мій несамовитий бос. Він звихнувся на здоровому харчуванні, програмах про шкідливу їжу, фітнесі і йозі. Він заправляє нашим «Хост клубом». Бізнес у нього йде не погано… Враховуючи ще «Хост клуби» в найбільших містах америки, в тому числі й Лас - Вегасі, він хороший, «жирний» міліонер… А ще не задекларовані доходи…

Говорячи «жирний», я говорив не про товштну його шкіри, а про товщину гаманця.

Звідкіля ж він отримує свої доходи? Наркотики? Ні. Гаррі занадто серйозний фанат здорового життя і дітей індиго, від чого мене нудить. Він ніколи не буде займатись наркотою, увесь дохід йде від «Хост клубу».

Він настільки звихнувся зі своїми причудами, що увесь клуб страждає від його безглуздих ідей.

Він навіть не пожалкував власного вільного часу і надрукував нам спланований розпорядок дня для КОЖНОГО!

Мій виглядає приблизно так:

З шостої вечора у нас починається робочий день…

А закінчується о 6- й ранку. Іноді й довше, в залежності від побажань клієнток(інколи мене «замовляють» на д-у-у-уж-е тривалий час). У мене вдома навіть триклятого пса нема!

Потім, згідно з розпорядком, я маю спати, хоча це малоймовірно…

Вираз мого обличчя до того моменту, коли я нарешті лягаю спати вам не опише навіть мій психоаналітик. Одне слово – ЖАХ!

Ага. Далі у нас обов’язкові заняття у спортзалі, розпочинались вони у нас близько другої дня.

Це єдине у розпорядку, з чим я волею – неволею мирився. Результати мені подобались, чесно.

А тепер усі солодощі…

З третьої до шостої у нас був вільний час. Ти хоч на голові стій, усім – фіолетово.

Тут я витягувався на славу. Ходив по магазинам, клеїв дурника для гарненьких дівчаток. Повірте, як професіоналу – вони дуже люблять саму думку, що розумніші за чоловіків. Пффф!… сором.

Відмотаю назад від пояснень, до того дня, на перший погляд – паскудного.

Прошвирнувшись по магазинам я спокійно заїхав додому, причепурився, і вмістившись у свою нову Mitsubishi Eclipse GT, порулив по весняним дорогам Лос Анджелесу.

Зіпсоване місто. Хоча, тоді я не відчував цього, бо сам був по шию у тому багні.

Повернувши на приватну паркову, передав ключі охоронцю і пішки, що для мене і зараз є великою насолодою, прошвендяв до самого «Хост - клубу».

Під стінами нашого клубу дуже часто вештались бабусі і дідусі, які носили над головами величезні плакати з надписами: «Геть проституцію», «проституція - це гріх». І бла - бла – бла… нас навіть навідував священик.

Того вечора ми готувались до відкритого свята, на яке запрошувались усі вершки суспільства. Багато кого з них я знав особисто, багато у кого побував у ліжку (у жінок, ясне діло), чим зараз не можу гордитись. Я прикрашав залу вабливо червоними кульками коли чихнув і втягнув у себе повітря.

- Хейден! – Заревів Мій бос почувши, як я сьорбаю носом,- ану до мене!

Покірно, як цуценя, я побрів до боса і нависнувши над ним, як ліхтар (мій ріст - 191 сантиметр, його – 165), хоча це ніколи не заважало йому приваблювати клієнток, не зважаючи, навіть, на його поважний вік. От збочені жінки.

Я чекав нотації.

- Хейден, що я чую?

Покірно граючи свою роль і прикинувся дурником, задля забави, я і досі так роблю, весела звичка.

- Я нічого не робив. У нашого Тома завжди проблеми зі шлунком.

Усі мої товариші – Хости буквально, валялись на підлозі від сміху, варто було лиш глянути на Гаррі.

Видовище було незрівнянне. Гаррі, коли сердився, його ніс і брови червоніли, а очі наливались слізьми, а інколи він покривався густими плямами від кропивниці. Прямо як маленька дівчинка. Ах, люблю це видовище… Вірніше любив. Зараз я просто з посмішкою згадую.

- Я говорив про твій ніс!

Ледь торкнувшись носа я запитав:

- А, що з ним? – Знову прикинувся дурником і повернувся до дзеркала.

У клубі усе було заставлене дзеркалами, задля зручності. Так ти бачиш себе, ну і клієнток…

- Ти прекрасно розумієш про що я!

Невеличка пуза довала пікантності видовищу, а Гаррі – декілька нових червоних плям на обличчі.

- Нєа!

Я звичайно розумів усе, що він говорив, але мені так кортіло посміятись, багато неприємного приніс мені той день, тому я вирішив розім`ятись.

Якось ми з хлопцями навіть дали Гаррі «Чупа – Чупс». За що отримали по шиї, меншу зарплатню і новеньких на наші грішні голови.

З залу линув голос мого ліпшого друга і вірного товариша – Дем`єна:

- Гаррі, хочеш «Чупа - Чупс»?

Веселий сміх знову проткнув тишу залу. Гаррі добряче покарав мого друга, нагарчав на нас і пішов у своє лігво. Ми і далі готувались до вечірки. Розвішували кульки, сміялись і обговорювали останніх клієнтів і новини у вищому світі. Загалом моє життя там, було безхмарним і простим, настільки простим, що я інколи мрію про просте життя у тому світі, але вже занадто пізно мріяти…

Підготовка проходила успішно. Ми вже почепили усі кульки й серпантин, поставили столи для закусок, розставили усі кальяни, які прибирались зі столів лише для того, щоб їх помили і знову заправили. Дем’єн ходив неподалік і все згадував про розіграш з Гаррі, а тим часом до нас вже почали підтягуватись гості.

- Хей, ти готовий? – Поцікавився Дем’єн з іншого кінця зали.

Я стверджувально похитав головою, але вийшов з клубу, аби взями з авто свої таблетки, голова почала боліти, від маминих дзвінків, а на роботі я не хотів пасувати.

За весь вечір і не ковтнув і краплі спиртного, я ж все таки на власній автівці. Сидів, дивився, як хлопці і дівчата з нашого клубу розважають гостей у напів – мряці приміщення. Усі гуділи, хтось по п`яні співав. Навіщо набиратись до поросячого крику? Досі не розумію. Хтось танцював під легку музику, дехто куштував страви нашого, клубного шеф – повара. Якась парочка голосно «лизалась» за тонкою скляною стіною за мною. А я просто сидів і спостерігав за життям нічного Лос Анджелесу. Ніхто не приваблював мене, ні одна жінка…

Мирно попиваючи сік я побачив Дем`єна, який пробивався до мене крізь товсту стіну люду.

- Хай, як ся маєш?

Повертаючи у руці склянку, я відповів:

- Ніяк,- пожав плечима я.- Сиджу, виглядаю когось…

- Що з тобою Хейден? Ти справді захворів? – Схвильовано запитав Дем`єн.

- Та нічого серйозного. Якось нудно і голова розболілась.

 

Мені й справді було нудно. Усі ці старенькі жіночки, аж ніяк не були мені до смаку, але вибирати не приходиться, адже саме вони є джерелом неабиякого доходу для нас.

- То ходи, там є парочка гарненьких…- почав Дем`єн, але я зупинив його рукою.

- Не хочу. Я посиджу, почекаю на якесь чудо.

- Як хоч. – Знизав плечима Дем`єн,- якщо передумаєш, ти знаєш де мене знайти.

Він пішов. А я сидів на м`якому кріслі сміючись сам над своїми ж словами про чудо.

 

Мої слова почуло небо. Голова відразу перестала боліти. Це було ніби видіння. Ангел впав з небес і був заплаканим від цього.

У чорні лаковані двері увійшла симпатична дівчина, років вісімнадцяти – дев`ятнадцяти. Повнолітня, а це означає – новий клієнт!)))

Одягнена вона була шикарно. Червона вечірня сукня, дизайнерське взуття і гранатове намисто з сережками, які чудово пасували до її золотого волосся. Відраз видно – багачка. Обличчя було вродливим, але заплаканим і з розтертим макіяжем.

Звична картина. Такі дівчатка часто навідуються до нас. Їх або кинули кавалери і вони шукають втіхи тут, або вони застали їх за зрадою і теж шукають втіхи тут.

- Міс, вам допомогти?- люб’язно, як завжди, запитав дівчину хост на ім’я Ден, Але я, наблизившись до неї на відстань витягнутої руки, зупинив молодого й зеленого хлопця. Він відразу ж пішов геть, моя репутація заслуговувала такого відношення.

 

- Ам...- прищурюючись і риючись у сумочці затягнула вона.- я шукаю декого, - витягла з папірець і прочитала,- Хейден. – Після сказаного нею імені вона доповнила, - Хейден Макгваєр.

 

- Розділ 2-

Заповіт з вибаченням

Лінда любила темряву і тишу, але після кур’єрської доставки вона увімкнула ледь не все,що було у квартирі. Кур’єр передав декілька пакунків і конверт, у якому був лист.

Вона була високою на зріст, мала довге каштаново-червоне волосся, вроду, але обличчя вже покривалось зморшками, очі мали травяний колір, але за багато років вицвіли і стали ледь не сірими, лише нагадуючи про благородне коріння.

Лист був від її чоловіка. Перед смертю він розкаявся і повернув ледь не всі речі, які належали Лінді. Ще він писав, що дуже хоче попросити пробачення у Хейдена, але син просто уникає його.

«Не дивно, - подумала Лінда, - ми ж кинули його, а тепер він буде уникати мене так, як тільки зможе. Аби тільки він знав правду…»

А правда була у тому, що мати боялася за життя сина і тому, так, саме тому, уникала його. За нею слідкували, вона підробила документи, аби зазначити, що її єдина дочка вже в могилі, а Хейдена просто не існує. Вона телефонувала йому двічі на рік, але вже протягом чотирьох років він не бере слухавку, а зустрічатись, навіть й людному місці, дуже небезпечно.

Підійшовши до коробки вона і почала перебирати усе, що їй повернули. Там були прикраси, які Лінді дістались від предків. Золото, срібло, дорогоцінне каміння… столові прибори, сервізи, шовковий одяг, якому не менше чотирьохсот років, але шукала вона те, що не вписувалось у загальну картину цього багатства.

Маленький ріг, білий, трішки нагадував слонову кістку, який мав вирізану голову у вигляді вовка з відкритою пащею і затуплений на кінці, він точно не міг бути древнім знаряддям вбивства, та й на прикрасу був не схожий, проте мав отвір для мотузки, яка зараз звисала з рук Лінди.

Ця маленька річ була надзвичайно сильною, але без трьох інших частин вона була настільки безнадійною, що її легко можна продати за декілька доларів і забути, що вона колись існувала.

Але такий вчинок для Лінди був би схожим на безумство. Мало хто в цьому світі знає, про справжню цінність цієї речі, але ті хто знають, точно хочуть її отримати.

Цей ріг, як було прийнято його називати, насправді був рогом одного дуже могутнього чудовиська, яке могло б зруйнувати світ, але зараз він слугував головою для іншого, не менш потрібного світу артефакту, але усі три частини цього артефакту зараз у різних руках, надійних руках.

Зжавши кістяного вовка у долоні вона взяла зі столу телефон і набрала номер, яки користувалась так часто, як бажала душа. На тому кінці їй відповіли:

- Лінда?, - здивовано звучав голос, - щось сталось?

- Так, - коротко відповіла Лінда, - мені потрібна твоя допомога Алекс.

Дівчина, на іншому боці, була дуже рада дзвінку Лінди, але не припиняла хвилюватись, адже вона була їй як мати.

- Звичайно, чим я можу допомогти?

- Ти повинна знайти мого сина, - Лінда завагалась. Їй було соромно за те, що вона навіть не може поговорити зі своїм сином, - Хейдена.

Алекс рішуче дістала записник і вирвала з нього клаптик паперу, аби записати.

- Як мені його знайти?

Не дивлячись на те, що Лінда не спілкувалась з сином, вона знала усе, що він робить. Простій мамі було б соромно за свого сина, але Лінда соромилась сама, адже через неї він у небезпеці.

- Він в Лос Анджелесі, працює в Хост клубі.

- Ясно, - сказала Алекс, а сама подумала, що син такої матері має, як мінімум, бути начальником якогось престижного бюро, а не проституткою.

- Прошу тебе Алекс, усіма можливими способами привези його сюди. Я помилялась, коли думала, що він не такий, як ми. Він у небезпеці.

Алекс вже продумала план і коротко відповівши, що зробить усе, аби забрати його у безпечне місце, вже хотіла завершити розмову, коли Лінда заговорила далі:

- Він буде опиратись, мені соромно просити тебе про таку послугу, але у мене просто немає до кого звернутись.

Алекс заспокоїла Лінду:

- Ви зробили для мене набагато більше, я навіть піду на крайні міри, але виконаю ваше прохання.

- Але ж ти зараз з Миколою.

Алекс фиркнула. Їй було неприємно згадувати про Миколу, який і так був поряд.

- Нічого. Він не проти, - Хитро усміхнулась Алекс. Раптом голос її став твердим, без тіні насмішки. Розмова прийняла первинне русло. – Він собот? – Запитала Алекс.

- Мій чоловік написав у листі, що у Хейдена вже багато років якась хвороба. А симптоми прямо вказують на те, що він собот. Рано, чи пізно вони його винюхають, а з твоїм приходом точно прибіжать за день, тому ти повинна діяти швидко і обережно.

- Я все зрозуміла. Вилітаю.

Лінда занепокоїлась:

- Алекс, будь обережна.

- Добре, - вона була вдячна Лінді, - дякую за турботу.

Як тільки Алекс поклала слухавку, з-за її спини випірнув голос, вона очікувала, що буде багато питань, на які відповідати вона принципово не хоче.

Високий, дужий хлопець з каштановим волоссям, і голубими очима, пильно дивився на майбутню дружину і гадав, який коник вона покаже тепер?

Гадати довго не довелось вона зібрала валізи, свої і його, і підганяючи попрямувала до його ягуара, який стояв неподалік будинку.

Вони поїхали до Америки разом, але вже там, Микола не хотів продовжувати подорож. Алекс дала зрозуміти, що у їх, продуманих батьками, стосунках, вона виходить за рамки і буде керувати, або всім, або піде геть.

Він кинув Алекс на вечірці, у чудовій сукні і з прекрасним настроєм. Вона мала почати пошуки Хейдена наступного ранку, але через сварку з нареченим, Алекс пішла на завдання одна, заплакана, але не від того, що її кинули, а від того, що вона знову, через свою зверхність, залишилась сама.

 

 

У Хост клубі.

 

«Нарешті доля усміхнулась мені!» - думками вихваляв я матінку долю за її щедрий дар.

 

- Це я.- Гордо, випрямивши спину, промовив я.

- Добре, ходи за мною, - Дівчина вхопила мене за руку і поволокла крізь відчинені двері.

Прохолодний вітерець дав зрозуміти. Що весна ще не закінчилась, а літо ще не настало. Дівчина тягла мене вулицею. Темрява згущалась, але людей від цього на вулицях не меншало.

- Зачекай, куди ти мене тягнеш?

- Треба поговорити.

При тусклому світлі клубу я не розглядів її досконало, як роблю це завжди і з усіма.

Вона мала руде волосся, навіть не руде, а золотого, як плавлене золото, кольору. Крихітне тіло ховалося за тонкою, червоною, шовковою матерією з легкими складками. Тонкі ніжки і не абиякий аромат. Не парфуми, а власний запах легкої карамелі.

Вона притягла мене до стіни й міцно поцілувала. Ризикований крок, хто знає, може я маньяк?

- А тепер вислухай мене. - відпрянувши від мене прошепотіла вона.

- У? – Збитий з пантелику запитав я. Такого я просто не очікував.

- Ти у небезпеці, мене прислала твоя мама…

«Ой, ой – горить!» - Подумав я коли у вухах пробігло слова «мама».

- Зачекай, - перебив я її,- моя мама?

- Так, саме вона. - Дівчина була налаштована рішуче.

Це не те,на що я очікував, особливо після такого поцілунку…

- Як цікаво, невже за сім років вона нарешті зацікавилась мною, по справжньому?

- Хейден… - промовила вона, але не встигла, я продовжив далі.

Так було простіше. Я вигадував різні версії, від цього те, що батьків, нарешті, зацікавила моя доля ставало більш… вагомим. Чорт його знає! Так просто у те, що вони сумують за мною – я не повірю.

Нізащо.

Раптом я згадав слова Гаррі, що декількох його хлопців, з інших штатів, відловлювали і заманювали до інших контор.

- Я не можу тобі вірити, я навіть не знаю тебе. А якщо тебе прислали наші конкуренти?

- Я ніякого відношення не маю до вашого клубу. – Різко опротестувала дівчина. Таке русло розмови явно виводило її з себе.

Вона насупила брови. Тонка лінія золотого волосся опустилася, з щільно зібраної купи, на плече.

- А звідки мені знати, що ти говориш правду?

- Просто зателефонуй своїй мамі, - Вона вклала у мою руку свій телефон.

 

Все одно, навіть такий хід був дуже наївним, але виходу з цієї ситуації, по крайній мірі іншого, я не бачив. Тим паче вона мені сподобалась, трішки худіша і з переду декілька сантиметрів бракує, але…

Я набрав знайому комбінацію цифр і натиснув виклик. Декілька гудків і по ту сторону телефонного з`єднання з`явився голос:

- Алло, Алекс?

- Ні мам, це я – Хейден.

Голос змінився. Тепер вона настроїлась на хвилю «дбайливої» мами.

- Хвала небесам! Синку, ти як? – переляканим голосом запитала вона.

- Усе добре, - байдуже відповів я і вже хотів задати питання, коли вона перебила мене, прямо у своєму стилі.

- Хвала небесам, - знову піднесла хвалу, а потім з полегшенням, видихнула Лінда. – Хейден, любий, приїжджай до мене, додому.

Знову одне й те саме. Раніше, сім років поспіль вона згадувала про мене двічі на рік, на Різдво, і на мій день народження. Але зараз, цього дня, вона вже втретє пропонує мені повернутися додому.

- Ма, ми вже говорили на цю тему…

- Хейден, - перебила мене Лінда, - твій тато…

Мама почала схлипувати і ковтати звуки, але ніяк не могла виговорити останнє слово, проте я й сам здогадався.

- Ма, що сталось? – Мою гордість перебороло щось, достеменно мені невідоме.

- Синку, про…у при… їд… Ал…

Зв`язок перервався. Я повернув очі на дівчину і запитав:

- Значить ти…- але вона не дала мені договорити.

- Марія Єва Катерина Юліана Клаудія Сильвія Аннета Роза Анна Єлена Александра Де Люка.

Такі імена… Коротше – з недурних джерел я знаю, що такі довгі і заплутані імена мають люди, які на відміну від простих жителів сіті, мають свій родовід і шанують його. А її відоме прізвище, не пам`ятаю де чув, наштовхує на той факт, що вона дочка якоїсь мафії…

- Ого! – Не стримуючи себе, виплюнув я.

- Для друзів просто Алекс. – Вона протягла мені руку. Яку я сміло… ні-ні не потис, а поцілував. Алекс була у шоці від такого вчинку, але швидко оправилась і продовжила. - Мене попрохала твоя мама, щоб я якомога швидше доставила тебе до Нью-Йорка.

Ну от, знову…

- Я вже сказав, що нікуди не поїду. – Відкинувши від себе її руку твердо заявив я.

- Ти не розумієш,- суворо почала вона,брови зійшлися і усе чарівне, що було до цих пір – згасло. - Тут набагато серйозніші речі ніж твоя гордість.

- Ні, - сказав я обійнявши однією рукою, а цього було достатньо, плечі Алекс, - ти не розумієш. Я. НІКУДИ.НЕ.ПОЇДУ. – Розклав по словах я, наголошуючи на кожному.

- А твоя мама? – Лукаво схрестивши руки на грудях запитала вона, перед цим скинувши мої обійми.

- Справить похорони якось сама, як робила це усі сім років.

- Звідки ти дізнався про похорони?

- Це не важко зрозуміти, - Хитро посміхнувся я, - вона любила цього зрадливого виродка більше, ніж рідного сина. Навіть прізвище замилиша.

Алекс покачала головою.Ясно. я чогось не зрозумів.

- Похорони вже були. Їй сказали після, вірніше повідомили поштою.

- Як? – новина приголомшила мене. - Як можна було зробити похорони без неї?

- Твоя… - Алекс виправилась,- Жінка твого тата вирішила нікому не говорити про те, що сталось.

- От…

Я проковтнув цілу ниску брудної лайки.

- То ти поїдеш?- Зазираючи мені у вічі наче у дзеркало перепитала Алекс.

Події, які вона обмалювала не втішали мене. Зовсім. Проте образа на матір тривала дуже довго і встигла вкоренитись у моєму серці. Тому відповідь була однозначною:

- Ні. Може. У мене завтра вихідний, якщо хочеш, зайди, там і обговоримо. – відповів я, і подався геть.

- Але ж…

Я не дав їй закінчити репліку. Досить з мене. Я хотів було піти, але гаряча дискусія манила мене. Тим паче, що на нас вже почали звертати увагу люди.

- Ніяких але. Я на роботі і марнувати час я просто так, на балачки, не можу, це не в моєму стилі, - поправляючи комірець сорочки сказав я.

Алекс нахмурилась і витягла зі своєї малесенької сумочки пачку доларів. Цікаво, як вони туди вмістились? І протягла мені.

- Так краще? – Її обличчя залилося веселою посмішкою.

- Авжеж, а як вони… - запитав я тикаючи пальцем на маленьку сумочку, яку вона м`яла в руках.

- Немає часу на пояснення, - відсахнувшись Алекс.

Вона тицьнула мені у руки пачку з купюрами, і потягла за собою. Як цуценя.

 

- Куди ти мене тягнеш? – Запитав я оцінюючи силу цієї крихітної особи.

Вона тягла мене через натовп мирно співаючих дівчат, які при моїй появі, я так думаю, почали хихикати.

- Додому.

- Я не піду, - неначе мале дитя відпирався я.

Алекс розвернулась і зазирнула мені у вічі з докором.

- Я дала тобі гроші, а у твоєму світі це значить, - вона прикусила губу, яка саме хотіла скривитись у посмішці, - що я купила твої послуги.

Ми завернули за ріг у людну вуличку. Мені потрібно було мерщій тікати. На моє щастя у неї врізався якийсь нерозторопний хлопчина і поки наша міс «у-мене-багато-грошей» збирала вмісти своєї маленької сумочки, я тихо, розчинився у натовпі і побрів у протилежному напрямку.

 

 

Наступна моя зупинка оминула на-пів мряку нашого клубу, там би вона мене швидко знайшла. Я зателефонував Гаррі,який підняв слухавку через хвилин десять, і пояснив, що роблю вилазку за свіжими клієнтами, а сам побрів у напрямку недорогого бару.

Там я знайшов двох молодих, на вигляд повнолітніх дівчат,і пішло-поїхало.

Дівчата були задоволені моєю компанією і щедро заплатили за номер, в якому ми веселились до ранку…

На ранок голова у мене була, як розколотий кокос, ноги були ватні, проте нежить я майже не відчував.

Потер очі і оглянув обстановку. Мене привалили ноги дівчаток. Одна з них була смаглява, а інша – жагуча блондинка… ммм… згадую ніч, і серце співає.

Повільно, вилізши з завалів… Хвилиночку, я виправлюсь – окопів, дівчата явно були не новачками у цій справі, я почав шукати свій одяг, або його залишки.

Шум, який я підняв, розбудив блондинку. Боже, як її звуть?

- Хейден, коханий… - бормотала дівчина, - ти куди?

- Ааа…- протяг я, не міг згадати її імені – професійна звичка. Єдине, що спало мені на думку – ти не бачила моєї білизни?

На ватних ногах з автопілотом, якимось дивом мене занесло на п`ятий поверх мого будинку прямо у мою квартиру.

- «Мені терміново потрібно в душ…»- запевнив я своє «трішки схвильоване» відображення у дзеркалі і роздягаючись на ходу, прямо від дверей, посунув у ванну.

 

В усіх нормальних людей, яких я знаю, ні в кого у ванній немає, ні стереосистеми, ні телевізора. А в мене все, як не у людей. У душі я споглядаю за новинами нашої грішної матінки Америки.

 

Ведуча припинила нудну розповідь про армію сарани, що напала на поля у Китаї і перейшла до іншого репортажу:

 

«Декілька годин тому наша знімальна група отримала сюжет про трагедію у лісах Північної Кароліни.

Трагедія сталась у інтернаті для важкохворих дітей – сиріт. Група бандитів взяла у заручники інтернат і намагалась отримати викуп від власника, за дітей.

Власник інтернату Містер Дональд Клаус, не зібравши потрібної суми грошей - повісився у власному кабінеті. Після чого група злочинців звернулась до властей штату.

Вислана на місце група оперативників застати в живих бодай когось – не спромоглася. Злочинців і самих вихованців інтернату було розірвано дикими звірами. На разі слідство встановлює причину нападу звірів на інтернат.»

Екран миготів жахливими картинами з розірваними трупами людей, калюжами крові і червоними слідами тварин.

 

Ведуча перевила дух і доторкнувшись до навушника повідомила:

 

«У штаті Кароліна оголошено трьохденну жалобу за загиблими. Слідство надало свої докази губернатору.

За словами експертів напад вчинила зграя скажених вовків. На тілах було знайдено шерсть і сліди хижаків. Тому губернатор штату оголосив про вільний розстріл вовків у лісах Кароліни.

Захисники тварин підняли мітинг біля стін Білого Дому в знак протесту проти відстрілу вовків…»

 

Мітенгувальники піднімали плакати з зображеннями мирних, доволі симпатичних вовків і надписами у їх захист, від чого мій шлунок, набитий декількома літрами спиртного і легких закусок, боляче зжався, ледь не випустивши свій вміст на підлогу душової кабінки.

 

- Кляті грінпісовці, вони хоч бачили, що ці тварюки зробили?- дискутував я сам з собою.

Від теплої води мене почало нудити. Я увімкнув холодну, щоб збадьоритись, але це не допомогло, тому взяв з полички баночку з таблетками, які валялись у мене по квартирі і знайти їх можна було навіть у най непередбачуваних місцях, ковтнув дві, а потім не кваплячись виліз назовні витираючи голову.

Почув клацання дверей, але не надав цьому значної уваги. Зараз ранок, тому це може бути Дем`єн, якого знову вигнала з дому мама, або моя сусідка Мішель. Вона часто заглядає до мене коли її чоловік йде на роботу. І продовжуючи терти мокре волосся рушником вийшов у вітальню.

Голяка.

Я звичайно не вихваляюсь, але ні – вихваляюсь, довгі заняття у тренажерці дали свої плоди, тому хизуватись своїм тілом увійшло в звичку.

Витерши голову й знявши з неї рушник, я ледь не впав, але це зробив мій гість, раніше за мене, при цьому поперхнувшись шматочком яблука, яке жував. Це була Алекс. Так, так, та сама дівка, яку я вчора нахабно обібрав і втік, розчинившись у натовпі.

Вона сиділа на спинці дивану, ногами на моїй улюбленій подушці! Та ще й у кедах! Жувала яблуко. До речі, вигляд у неї був кращий ніж учора, хоча вдягнута вона була дуже просто: кеди, штани кольору хакі і футболка. Волосся було розпущене, але, на мої великі сподівання, не втратило свого чудового кольору плавленого золота.

Поперхнувшись вона впала за диван, явно не очікуючи моєї драматичної появи у стилі ню, а піднімаючись затуливши очі рукою, закричала:

- Прикрийся чим-небудь!

Я пирхнув, склавши руки на грудях. Нахабна й пихата. Ось моє перше враження.

- Взагалі – то, я у себе вдома.

Не припиняючи закривати очі рукою, Алекс скрипіла зубами:

- Ти мене вчора обманув.

- Знаю. – Хитро посміхаючись і задоволений самим собою відповів я, голова ще досі була мокра, тому я продовжив, не дивлячись на Алекс.

- Забрав гроші і втік.

Алекс, як маленьке дівча, якому батьки не дозволяють дивить фільми зі вмістом еротики, прикривалась рукою. Ха! Ніби вона нічого не бачить.

- І що з того? – Насмішливо запитав я, - припини вже прикриватись рукою, ти і так усе бачила.

- Я, на відміну від тебе, виховувалась інакше, тому будь ласка віддай гроші, або прикрийся!

Віддавати гроші мені не хотілось, тому я виконав її прохання, замотавшись рушником, яким щойно витирав голову.

- Так краще?

Вона опустила руку:

- Набагато.

Мені, не дивуйтесь, було набагато комфортнішу без рушника на бедрах, але «клієнт завжди правий».

- Чого тобі?

- Як чого? У тебе мої гроші і ми маємо їхати.

- Я ж сказав,- сердито пирхнув я,- нікуди не поїду.

- Ти повинен.

Усе знову заходить у глухий кут через гроші.

- Я віддам тобі гроші,- я потягнувся до одягу, що скинув перед ванною, дістав гаманець і почав виймати купюри, коли тонка, смаглява рука зупинила мене.

- Річ не в грошах. У мене їх хоч лопатою відгрібай, - розчулилась вона,- ти зобов`язаний поїхати зі мною хоча б через маму. А гроші, це був просто привід, але невдалий.

Я відкинув руку і засадив зелені назад у гаманець.

- А якщо я не хочу їхати туди через неї? У твоїх словах ховається підступне «але».

- Так. Вона зупинилась, - я надіялась, що до цього не дійде і тобі усе розповість мама. Річ навіть не про твого батька. Усе набагато серйозніше.

Я закотив очі, підняв одяг і закинув його у корзину для білизни.

- Мама, мама, мама. Бла, бла, бла. Скільки можна? Поясни будь ласка, а то я не розумію.

- Хейден, просто повір, - розводячи руками говорила Алекс, - повір на слово і поїхали.

 

Нашу розмову обірвав стук у двері. Я різко обернувся щоб запитати хто там, але Алекс затулила мені рота.

- Містер Макгваєр, це офіцер Даллас. Я хочу задати вам декілька питань.

 

 

-Розділ 3-

Звинувачення

 

Я глянув на Алекс і пошепки запитав:

- Це за тобою?

Її очі звузились до розмірів маленьких щілинок, й прямо кричали «я ж казала!».

- Ні, за тобою, бачиш, я ж казала! – Вона все-таки це сказала!

- До чого тут копи? Чи моя мама і їх підключила?

Жваво жестикулюючи продовжила вона, ледь чутним, хриплим голосом:

- Поясню потім, одягайся, хапай гаманець і ключі від авто.

- А ключі навіщо?

- А ти думаєш до Нью-Йорка пішки йти?

Знову стук у двері. Звісно я не збирався добиратися до Нью-Йорка пішки, чи автостопом, якщо в мене є власна автівка.

Голос за дверима був не суворим, скоріше чимось незадоволеним:

- Містер Макгваєр, ми знаємо, що ви вдома, відчиніть будь ласка.

Алекс штурхнула мене у плече.

- Скажи їм що ти в душі.

Я випрямився у весь свій зріст і відповів чоловіку за дверима:

- Пане офіцере, я в душі, зачекайте хвилинку.

- Покваптесь. - Буркнув офіцер, з голосу я міг судити, що він темношкірий.

 

Я бігав по квартирі, а Алекс шипіла на мене, аби я робив це тикше. Зібрав у сумку усю заначку, ключі від моєї коханої Екліпси, одягнувся і пробігаючи перед дзеркалом не міг не зупинитись щоб намастити губи чоловічим, зволожуючим бальзамом. Зараз, коли згадую, це викликає у мене бурю спогадів і позитивних емоцій.

- Знаєш, - почала Алекс, спостерігаючи за мною,- я можу зрозуміти усе: стиль, манеру поведінки, роботу, але бальзам для губ… Ти що гей?

- Ні, - спокійно відповів я, хоча був ладен вчепитись їй у пельку нігтями,- я нормальної орієнтації.

У двері постукали, тепер вже кулаком. Офіцер явно нервував, судячи з голосу.

- Містер Макгваєр, ви випробовуєте моє терпіння!

- Зачекайте офіцере!- крикнув я з безпомічним поглядом обертаючись до Алекс.

Вона шепотом вказала на кухню. Там, за барною стійкою вона говорила ще тихіше.

- У тебе є чорний вихід?

- Ні.

Мимоволі окинув поглядом квартиру.

- А вікно з пожежною драбиною? – з надією запитала Алекс.

- Умм,- відтягнув я, - ні.

- Ну хоч щось?- ледь не рвучи на собі волосся, шипіла Алекс.

Як важко зізнаватись у тому, що «бездоганне» планування квартири власноруч пішло крахом. Я опустив одну малесеньку– прималесеньку деталь – запасний вихід.

- Нічого.

Тим часом офіцер гатив у двері руками і ногами погрожуючи вибити двері.

- Містер Макгваєр, якщо ви не відчинете двері, ми будемо змушені вибити двері і затримати за звинуваченнями!

Його слова обурили мене.

- Ми? За якими - такими звинуваченнями?- дико обурювався я.

- За звинуваченнями у співучасті в нападі на інтернат у Північній Кароліні.

«Ой, мамочко!» - в думках перекривив я Гаррі. Мені світила неабияка халепа… проте самозахист взяв своє і я недотримався порад Алекс і почав горлати на офіцера.

- Я весь вечір був тут, в Лос Анджелесі!

Явно радий моїй відповіді офіцер продовжив:

- Тоді відчиніть двері і ми перевіримо ваше алібі.

 

Я було хотів огризнутись до офіцера, але Алекс затулила мені рот рукою і шикнула.

 

- Містер Макгваєр, ви вичерпали наше терпіння, ми вибиваємо двері!

- Ви не маєте права!

Я роззирнувся. Алекс вибігла з кухні зі сталевою табуреткою у руках.

- Що ти робиш?

- Рятую тебе! Ці вікна протиударні? – запитала Алекс.

Я згадав, що так і не встиг замінити скло на протиударне. Ще одна прогалина…

- Ні.

- Чудово, - реготнула Алекс і кинула у вікно стілець.

 

Скло з грохотом розбилось на скалки. Двері, хоч і броньовані, але все таки не витримали натиску і почали здавати позиції. У той момент я не думав про причини таких дій з боку псевдо - поліцейських, я думав лише про власне майно, яке було зіпсоване.

 

Алекс визирнула на зовні, у низу, як і завжди, нікого не було, там розташовувалась літня стоянка для авто, декілька розбитих авто зараз мене б хвилювала най менше, але тоді, при моїх плачевних відносинах з зеленими,я закусив губу до крові у депресивних думках «де дістати декілька тисяч за декілька годин?».

 

Вона вхопила мене за руку перш, ніж я встиг бодай пискнути, двері злетіли з завіс і з грохотом впали відкриваючи мені жахливу правду. За мною прийшли не копи. Декілька чоловіків з снайперськими рушницями вже приготували лазерні приціли, а під їх ногами гуртувалося ще декілька чоловіків, які стояли на четвереньках з протигазами. Лазерні приціли вп`ялись мені у груди, один у голову, а ще два були направлені на Алекс…

 

Ми падати вниз. Мамочка рідненька! Я згадав усі релігії і богів, про яких бодай чув, коли зрозумів, що моя рука була намертво вклеєна до капкану тонких, але неймовірно сильних пальчиків Алекс.

 

Я заплющив очі в очікуванні близької смерті, і навіть не кричав. Чув звуки пострілів,крики дивних вояк, глухий удар куль в стіну будівлі і навіть ричання собак, але нічого не відчував. Я чекав, що зараз швякнусь на асфальт, всипаний склом, але натомість почув дивне шуршання. Неначе хлопки від попкорму, який смажиться у мікрохвильовій печі. Але все ж боявся відкрити очі, боявся побачити, що ж зі мною сталось… з нами сталось. Нарешті цікавість від шуму у вухах взяли своє.

 

Розплющивши очі я наткнувся на дивовижну картину.

 

Мою руку обвивала вкрита пористою шкірою лапка, яка нагадувала курячу, але мала неймовірно гострі кігті, які саме впивались у мою шкіру випускаючи назовні тонкі лінії крові.

 

- Чорт! АААй! Боляче!!!- кричав я неначе різана свиня.

Підняв голову, щоб глянути на те, що ж власне тягне мене.

Сонце врізалось мені в очі і я зажмурився. Ледь відкрив повіки, щоб все таки глянути і зрозумів, що несло мене якесь неймовірно величезне страшидло, схоже на орла. Шурхіт, який я чув, був шорохом крил. Сам велетенський орел мав пір`я кольору…ПЛАВЛЕНОГО ЗОЛОТА!!! Але, це саме – собою було неймовірним і нереальним. Я перебирав у голові усіляки здогадки, думки і сподівання, але все одно нічого не міг зрозуміти самостійно, поки не второпав одного. Я вишу. Над хмарами. Це, як мінімум висота 20- 25 кілометрів над землею. У пазурах велетенського орла. О, Боже! Як я ще не задихнувся? Чи не впав на землю?

Сам не розуміючи того, я почав кричати, я навіть не до кінця розумів, що роблю.

Хмари розсіялись і я впав на кришу якоїсь будівлі. Поки підводився, до мене підійшла Алекс. Гола – голісінька.

- Зніми футболку!- звеліла вона.

 

Її зникнення здавалося неймовірним, орел зник відразу, як з`явилась Алекс і навпаки.

 

- Алекс, де ти була? І чого гола? Ти ж була там, зі мною, а потім впала і потягла мене за собою… там був орел – переросток, до речі, де він?- тараторив я без умовку, п`ялячись на голу Алекс.

 

- Замовкни і дай мені футболку! – процідила крізь зуби вона.

По бедрі сочилась тоненька лінія крові, до якої приклеїлось дві – три маленьких пір`їни.

- Що це? – недоуміло запитав я нарешті зіп`явшись на ноги і забрав зі шкіри пір`я.

 

- Нічого, - вигукнула вона і видерла у мене з рук пір`я, - просто подряпина.

 

Я глянув на бедро. Нічого. Ніякої рани. Просто кров, яка невідомо звідки взялась.

 

- Дай мені футболку! – крикнула Алекс і кинула за спину пір`їни.

Я слухняно стягнув з себе матерію і дав їй. Футболка, для мене нормальна, але для Алекс- занадто велика, ховала геть усе, що можна сховати. І здається це навіть підняло їй настрій.

 

- Пішли.

 

- Куди? – запитав у золотоволоски я.

 

- До твоєї машини, я ж не маю права керувати нею без тебе.

 

- А вдиратись у чужі помешкання?- суворо нятякнув я.

 

Алекс не розгубилась. Не диво, вона була ще тою штучкою… згадувати її зараз, у своїх спогадах навіть боляче…

 

- Обікрасти дівчину, серед білого дня, це тепер таке вітання у американців?

 

- Вечора, - поправив я її.

 

- Дякую, що виправив. Дискусія закінчена. – Рявкнула на мене Алекс, але миттю охолола і продовжила. - Ходи, а то ці трупоїди знайдуть тебе й пришиють до найближчої стіни добрячим десятком куль.

 

- Хто вони?

 

Алекс голосно видихнула. Вона не хотіла говорити.

 

- Виходу нема. Розкажу, коли переодягнусь, сяду на м`яке сидіння твоєї тачки і від`їду звідси на добрячих десять кілометрів.

 

Прибігши до Моєї Екліпси, яка була всього у декількох кварталах від даху будинку, на якому ми приземлились, відкрили багажник і я ледь не гикнув від здивування. Там було дві валізи. Одна моя, а інша, мабуть, Алекс. Там лежали мої речі, але більш менш ношені, і ніякого дизайнерського одягу. Одні прості джинси,футболки, декілька светрів, куртка, та спортивний одяг і взуття.

 

- Хто збирав мої речі?

 

- Я.- твердо сказала Алекс натягуючи на себе футболку.

 

Чорт, для мене тоді дизайнерський одяг був, як хліб насушний.

 

- А нічого нормального ти взяти не змогла?

 

Настільки просте обличчя викривилося у злій гримасі.

 

- Ти вважаєш нормальним одяг, у якому повноцінного повороту шиєю зробити не можна?

 

- Зате він належно виглядає! – буркнув я.

- В такому одязі, лиш у труну лягати. Там точно не потрібно рухатись, - зводячи брови, при цьому порпаючись у валізі. – Одягайся і гайда звідси.

 

Я згадав про поріз на руці, але глянувши на руку не знайшов ні подряпини. Так, просто звівши брови від здивування, склав назад увесь розпакований вміст валізи назад і нирнув на сидіння, поряд примостилась Алекс.

 

- Швидше рушай, нас все ще шукають. – невдоволено, склавши руки пронявчала Алекс.

 

- Ти вмієш підбадьорювати, - усміхнувся я, заводячи двигун авто.

 

 

Екліпса замурчала, вивозячи нас з темних нетрів брудного міста. Котились по трассі, а коли закінчився бензин, я пригальмував на першій зустрічній заправці.

 

- Тобі чогось взяти? - запитав я просовуючи голову у вікно Алекс.

 

- Колу, - різко відрізала вона.

 

- А попоїсти?

 

- Колу.

 

- І все?

 

- Колу!

 

- Ясно. Колу, колу і колу… і того- три коли.

 

Вона демонстративно взяла мобільний у руку і вже хотіла кинути.

 

- Добе – добре, - засміявся я, - вже йду.

 

Розплатившись за пальне я підійшов до автомата. Той покірно проковтнув декілька купюр і видав мені дві пляшки коли. Голова закрутилась і, ніби, налилась свинцем. В очах потемніло, а вуха вбирали в`їдливий звук, навіть не можу сказати звідки він брався. Від болю я скрикнув, але нестерпна мука не давала навіть очей відкрити, усе що я мав було у мене в руці – єдина пляшка коли, інша впала коли я відчув біль, я з усієї сили зжав її.

 

Повірте мені на слово, на протязі свого недовгого життя я не бачив ні одного бовдура, який би сказав, що змусить фізичною силою, ясне діло у власних долонях, пляшку коли - лопнути. Але, трястя твоїй матері, вона лопнула. І не просто так, від браку пляшки, корочок вилетів у повітря, липка рідина потекла по руках на землю.

 

Сил не було. Я впав на асфальт, прямо у калюжу коли. До мене підбігли якісь чепурні леді і працівник заправки, а за ними, неначе фурія, у коло наді мною влетіла Алекс. Розігнала усіх глядачів байкою про приступ якоїсь там болячки й затягла в авто.

- Тихо, - заспокоювала вона мене, потерпи.

 

- Яке, у біса, тихо! Мене розносить, як від бомби. Зупини це!

 

- Зараз.

 

Вона умостила мене на сидіння авто, сама примостилась мені на коліна, приклала два великих пальці до моїх висків і почала говорити щось не зрозуміле, тільки коли голова припинила боліти, я зрозумів, що молилась вона на латині, правда не розумів що саме вона говорила. Погано вчився у школі.

- Потерпи, - шепотіла між рядками Алекс, її важке, злякане дихання заспокоювало мене, сам не знаю чому. – зараз усе припиниться.

Алекс намагалась зробити щось… досі не можу у неї допитатись. Та сувора, набундючена дівка, яка мене обізвала і давила гострим слівцем, зараз, ніби снігова королева – розтанула. Мене потягло до цього ніжного створіння, крихітного і беззахисного, як немовля. За якусь долю секунди я вже обвів її талію руками і сильніше притягнув,і так близьке до мене тіло. Вона, вже і так розтанувши, розтеклася у моїх обіймах. Ледь доторкнувшись до губ, я відчув солодкий присмак… і тут же його втратив. Вона вирвалась з моїх рук – кайданів і вилізла з Екліпси. Десь зникла, я не хотів слідкувати, думав над її вчинком.

Господи, мені ніколи не коштувало особливих зусиль змусити дівчину закохати у себе по вуха, тим паче, що ми вже цілувались. Не дивуйтесь, я з дитинства страждаю «Синдромом Завищеної Самооцінки», з тих пір, коли батьки розвелись і я почав жити з татом і його новою пасією – Елізабет.

«Так собі жіночка,» - подумав я при першій зустрічі. Але знаєте, не читаючи дитячих казок я і так знав, що кожна мачуха – жахливе стерво. І з`ясувалось я був цілком правий у своїх міркуваннях. Вона була деспотом, а я служкою, до поки мені не стукнуло п`ятнадцять і я не вивернув на неї тарілку з її жахливим варивом. Моя мама готувала божественно і я просто не розумів, як тато їсть гидотну, яку зробила старенька Бетт, і ще й посміхається! Про себе я називав її відьмою, каргою… і ще декілька ласкавих слівець, яких краще не писати.

Коли я став протестувати проти теранії у сім`ї? Це просто, як два на два – чотири. У п`ятнадцять, коли я був на заняттях, мене різко вдарив приступ, якоїсь хвороби, назву я і досі не вивчив… Тато відвіз мене до дорогої клініки, а звідти до психіатра, тому, що у мене нічого крім психічних розладів не знайшли. Мене мучили і брали купу аналізів доки не дійшовши до спільного висновку, поставили діагнозу і назначили курс пігулок. П`ючи ту гидотну, я - день за днем розумів, що, і так нікому не потрібний син, якого на судді ділили разом з майном, зараз став безкоштовним рабом.

У ранці, старенька Бетт наказала мені підігріти усім її вчорашню юшку (яку вона називала французьким супчиком!), зробити їй ранковий масаж ніг і сідати снідати. Я підійшов до неї з розігрітим супом, не кип`яток, а шкода, тому мені вистачило простих сорока градусів за Цельсієм, щоб вона горлала на увесь будинок!

Стара карга так волала на мене, вмовляючи батька віддати мене матері (вона за цілий рік розлуки зателефонувала лише на мій день народження), молила, навіть погрожувала батьку розлученням. Він був змушений піти на компроміс – купив мені невеличку квартиру у місті і надсилав кошти, бо бачиш – но, суд забере у нього мамині гроші за розлучення і віддасть їй назад на моє виховання. Мені від цього було ні холодно, ні жарко, тому я погодився, тим паче у мами грошей було, хоч пали на пікніку у вогнищі. Так я почав жити самостійно, хоча коли були приступи тієї болячки, тоді, люблячий татко сидів наді мною по декілька ночей.

Зараз, копирсаючись у своїх думках, я згадав, що ті приступи надзвичайно схожі на те, що сталося зі мною на заправці, тільки сильніші. А Алекс досі не було видно. Вона повернулась з купкою чистого одягу і жбурнула мені, аби я переодягнувся, взяла гроші і посунула, як чорнюща хмара, до міні – маркету.

 

Ми рушили далі, до пункту призначення. Я думав і думав, але коли лічильник нарахував сто кілометрів від заправки, наважився запитати:

- Ти, так нічого і не пояснила, ні про те, що було у Лос Анджелесі, ні про те, на заправці…

Алекс повернула свою вродливу мордочку до мене і шиплячи і скрипучи зубами відповіла:

- Ти все одно нічого не зрозумієш і лише посмієшся, як над несповна розуму, людиною.

 

- Поясни будь – ласка, - не менш різко попросив я.

 

- Зупинись.

 

- Що? – недочув я.

 

- ЗУПИНИ АВТО! – крикнула Алекс, що я аж пересіпнувся.

 

- Добре, - прорипів я,- не кричи.

 

Загальмувавши, я звернув до обочини. Алекс підмела під себе ноги і глибоко вдихнувши, аби заспокоїтись, виговорила:

 

- У сучасному світі нам набагато важче ховати свої сутності. Те, що ти бачив Лос Анджелесі… це полювання н…

 

- Полювання? Ми, що, звірі якісь?

 

- Дослухай, а тоді суди. Це полювання оголосили люди, які бояться змін і іншого, чогось не схожого на них самих. Ми – перевертні.

 

- Хто – хто?

 

- Перевертні, - рявкнула Алекс, - дослухай мене, а тоді можеш, хоч головою битись, - скорчила байдужий смішок, - тільки асфальт не проламай. Ми перевертні, і ти теж. Там, у повітрі ти бачив не галюцинацію і не міраж, це була я, а те, що ти у нашій команді підтверджує цей приступ скріма і рани, які я нанесла у польоті твоїй руці. Що таке скрім? – Перебила мої внутрішні здогадки Алекс,- це приступ,який буває у соботів – людей, котрі мають тваринну сутність і ще не пройшли перетворення. Часто болить голова… а в принципі, кому я це говорю? Ти жив з ним з п`ятнадцяти років, і сам знаєш, як це.

 

 

- Звідки ти знаєш про мої приступи?

 

- З останньої сповіді твого батька. Я була знайома з ним. До його смерті. Він часто навідував Лінду і ми бачились, але розмов не вели. Після його смерті твоя мама сама вперше дізналась про приступи. Це був для неї шок.

 

- Вона теж перевертень?

 

- Так, і тому вона так хвилювалась за тебе. Розумієш, коли складається пара між людиною і перевертнем то діти можуть бути, як перевертнями, так і людьми. І ті й інші не матимуть жодних дефектів. Тобто чистокровний перевертень і чистокровна людина. І ти, як єдиний син у сім`ї був під її увагою. Повір, усе б було набагато простіше, якби ти залишився людиною.

 

- Я не розумію. Перевертень це ж як не як, а все таки якась сила й могутність?

 

- Так, бовдуре, але на тебе в Америці оголосили полювання і кожен бравий парубок захоче твоєї крові в обмін за винагороду. Ти дивишся новини? Там у все горло кричать про трагедію в Кароліні.

 

- Я бачив, - хмуро згадуючи жахливі картинки з репортажу, підтвердив я.

 

- Так от те зробили не вовки! – випучивши на мене очі скривилась Алекс, - той інтернат належав нам, і жили там дітки, яких кинули батьки, після перетворення. – Алекс почервоніла, а очі налилися слізьми. – Я говорила Раді, що вони по скоріше перевели дітей з Америки, але мене ніхто не слухав. А тепер усі ховають від мене очі. Хейден, я була там за два дні до трагедії, я обіцяла тим дітям нове життя, без страху, у Європі. Ти розумієш? – Вона заридала і відвернулась, аби я не бачив її обличчя, - Я ненавиджу себе. А ще більше тих виродків мисливців!

 

- Мисливців? Ти хочеш сказати,що їх вбили срібними кулями?

 

- Ти їх бачив у себе вдома. А повний місяць і кулі зі срібла це маячня. – Вона заридала сильніше здригаючись від нестачі кисню.

 

- Алекс, не плач, я впевнений діти тебе пробачили…- вже почав заспокоювати я її, але ридання стали ще гучнішими.

 

Я мовчки чекав коли вона заспокоїться. Краще було дати їй спокій, але руки самі тяглись до неї і я обійняв її.

 

- Що, ти…- почала вона і раптом, напевне на диво самій собі, замовкла, витираючи сльози.

 

- Тихо, поплач, це заспокоює.

 

Алекс тихо засміялась крізь сльози.

 

- Тобі теж допомагало?

 

- Я теж маю сльози, не ти одна така, але я надаю перевагу чарці, так набагато легше. – Я зімітував перехилене чарку і криво посміхнувся червоній від сліз Алекс

 

- Може дозволиш мені взяти у тебе декілька приватних уроків?

 

- Залюбки.

 

Я не розпитував у неї про Раду і не смів задавати цікавлячи мене питання. Просто повірив їй. Повірив і зробив правильно. Якби я завжди вірив їй. Знаєте, інколи сліпа віра може застерегти від великих бід, тому не відкидайте такої можливості. Відклав свої питання на недалеку дистанцію, при бажанні я задам їх у будь–який момент, але квапитись не потрібно.

 

Алекс остаточно заспокоїлась і їхала сопучи на сидінні, аж до настання темряви. Нам світив ще один день дороги, тому я зупинився біля першого ж мотелю і розбудив її.

 

- Алекс!

 

- Ась?

 

- Вставай, ходи у номер, там поспиш.

 

- Ти знайшов готель?

 

- Щось дуже схоже…

 

Вона мовчки вилізла з авто і брела за мною до вестибюлю де нам сказали, що вільних номерів з двома ліжками вже немає, тому ми з горем попалам взяли один, спільний.

Алекс ввалилась у номер і з грохотом, кинувши валізу на підлозі, впала у ліжко.

Прибравши за нею речі і роззувши її, вона вже бачила десятий сон, мирно сопучи, я ліг біля неї.

Золоте волосся розсипалося на подушці важкими пасмами, червоний від ридань носик мирно вдихав повітря, а вії, склеєні від сліз, лежали мало не на щоках. Я наглядав за нею десь до опівночі, а потім, сам не знаю чому, вирішив пройтись по території мотелю.

Вийшов з номеру, і подався перетираючи ногами гальку з піском і думаючи про те, що сьогодні зі мною сталося.

 

«Божевілля, повна нісенітниця, але як можна пояснити того орла, як не магічним перетворенням? Чи фізичним? Чорт заберай! Я навіть нічого про це не знаю, а вже вірю!» - ламався у думках я.

 

Мені очі впала одна доволі цікава сцена: покоївку виганяли з номеру двоє напів одягнених, п`яних у хлам чоловіка, погрожуючи, що… краще не буду писати, просто вони відмовились платити їй за «послуги».

Ще у Лос Анджелесі я б сприйняв це нормально і допоміг їй забрати у покидьків гроші, а це я мів чудово. Курси самооборони забрали у мене декілька років вільного часу і звичайно ж декілька тисяч доларів. А потім ми б цією милою дівчиною провели б чудову ніч… але тоді я лише дивився на «виставу» і оцінював, як критик.

Дівчина побачила мене і зібравши в купу речі підбігла зі слізьми на очах.

- Допоможіть мені, - хнюпала вона витираючи рукавом сльози і соплі, - вони вишвернули мене…

 

- Вибачте, але я нічим не зможу вам допомогти, проти двох бугаїв, - збрехав я. – Вибачте.

Дівчина витерла сльози, хитро посміхнулась і пішла геть.

Дивно,але я навіть не підозрював, що ховається за цією посмішкою і який важкий ранок чекає на мене завтра.

Прогулюючись по території мотелю я шурував ногами дрібну гальку на асфальті і думав. Тверезо думав, що дає мені життя. Випробування чи новий шанс. Я ще ніколи, за п`ять років свого самостійного життя подумав, що, можливо, я жив неправильно? Чорт,чому саме зараз? Чому не пів року тому? Викинувши з голови цей нонсенс я побрів до нашого з Алекс номеру.

Всівся на край ліжка і прислухався до її рівного сопіння. Глянув на годинник – друга ночі, довго ж я гуляв. Вирішивши нарешті заснути я почав стягувати з себе штани і кляте ліжко зарипіло.

Алекс заворушилась.

- Хейден?- сонно забормотіла вона.

 

- Що?

 

- Дякую,що підтримав.

 

- Будь ласка, персональне плече для сліз до твої послуг, - усміхнувся я.

 

- Ти не можеш не підколоти.

 

Я знизав плечима, хоча в темряві Алекс навряд чи щось помітила.

 

- Такий вже я є.

 

- Хейден, можна я попрошу тебе про одну послугу?

 

- Давай.

 

- Я погано сплю у іншій обстановці, сняться кошмари і все таке…

 

Ага, кошмари. А щойно спала наче їжак.

 

- А по суті?

 

- Ти можеш поспати зімною?

 

Я засміявся.

 

- Ми так, чи так будемо спати в одному ліжку, я не збираюсь спати на підлозі.

 

- Ні, ти не правильно зрозумів, - почала оправдовуватися Алекс. – я хочу, щоб ти поспав зі мною, обійнявши.

- Аааа!- протягнув я наголосивши. Ясне діло, я навіть не думав про таку можливість.

- То, ти погоджуєшся?- Вона почала оправдовуватись, - ти тільки нічого не подумай, я нінащо не натякаю.

 

Я кивнув. Навряд чи Алекс це помітила. Вона відвернулась від мене. Я підкинувся ближче.

 

- Я не кусаюся. – Шепнула Алекс.

 

- Амм… Я не впевнений у цьому.

 

- Запевняю, - хрипло просопіла вона, - я тебе не вкушу… поки що.

Я заліз під ковдру і підсунувся до неї. Така тепла… чомусь, з клієнтками я ніколи не помічав краси тіла. Ніколи. Моє завдання було просте. І я виконував його без зайвих заморочок. «Клієнт завжди правий, і за його гроші ви маєте стати навіть килимком для ніг, аби вам платили, багато платили…» - Говорив Гаррі, а я успішно виконував забаганки тих розбещених тіточок і жіночок прикриваючи своє сумління цією фразою. Саме тому я мав купу грошей, дороге авто, чудову, простору квартиру… Словом усе, що бажав. Крім кохання, справжнього кохання. А зараз усе це розтануло, як цигарковий дим.

Я вже протягнув руку, щоб обійняти Алекс, але оглянувши долоню, відсахнувся, ніби долоня була брудна. Вона й справді була брудна, але не від багна чи чогось там ще, а від людського бруду… відсунувся далі від Алекс і загорнувся у ковдру. Дивно, але біля Алекс я відчував себе по - іншому, ніби дивився на себе з боку, з іншого кута зору. Здригнувшись від цієї думки, я вискочив з ліжка і тихо, щоб знову не розбудити Алекс, зайшов у ванну.

Дзеркало відображало когось. Знайомий, але водночас інший я. Провів пальцями по обличчю. Без змін. Усе в нормі. Очі такі ж зелені, як у мами. Рідкісний колір, яскраво – зелений. Каштанове, трішки червонасте волосся до вух. Мені було гарно з довгим волосся. Пряме, без завитків… довгі вії. У школі мені заздрили однокласниці, хотіли мати такі самі ж… хотіти не шкідливо. Правильної форми обличчя, з гострим підборіддям, ну прямо змальований з поп – ідола… Хвали мене моя губонько))).

Ні, справді, я виглядав, як голлівудський актор, від якого шаленіють усі дівчата, але не був відомий, хіба що у вузькому колі з верхівок Лос Анджелесу. Голова знову почала гудіти… постійне «ууууггггуууу» вже дістало. Вмився водою, стало легше, але ненадовго. Продовжив розглядати себе у дзеркалі, і знову піддаватися усіляким само ненависницьким думкам. Ніби мій янгол нарешті з`явився на свій пост і почав вправляти мені клепку в голову.

Не знаю скільки я так простояв, але остаточно зрозумів, що був надзвичайним виродком… залишилось з`ясувати, що коїться навкруги і почати життя з чистого аркушу, без клякс.

Голова задзвеніла… Тисячі пташок завищали у її нетрях доводячи мене до сказу.

Я тримався за раковину обома руками стримуючи жахливий біль, скрегочучи зубами намагався не закричати, коли на білу поверхню раковини впали три краплини крові. У дзеркалі було ясно написаний страх,а на блідому обличчі – тоненька кривава лінія. В очах помутніло, почали з`являтись темні плями, а потім… потім я відкрив очі вже на ліжку. Алекс висіла наді мною, перелякана й бліда вона закричала, від чого голова знову загула:

- Ти що, не міг мене розбудити?

 

- Тигше…

 

- Ми тут не у хованки граємось, треба усе говорити мені, а якби я не прокинулась від грохоту? Тебе б у ранці винесли звідси ногами уперед…

 

- Прошу, голова…

 

Я був готовий стати перед нею на коліна, аби вона тільки замовкла.

 

- Болить? Так я тобі зараз, все таки чимось виб`ю звідти усе лайно!

 

- Алекс! – не втримався я. – Мені боляче, а ти ще вищиш над вухом!

 

- Казала ж, поспи зі мною, я нічого поганого тобі не пропонувала, а ти впертий міський віслюк! Ах! Ненавиджу тебе!

 

- І я тебе, а тепер будь така ласкава, злізь з мене нарешті і замовкни.

 

Вона си

Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...