Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Російська історіографія




Утворення Російської Федерації як цілісної держави після краху комунізму і розпаду СРСР знаменувало збереження її багато­національного характеру й міцних традицій, пов'язаних з історич­ним минулим Російської імперії як "цивілізаційного центру" на Сході Європи і Півночі Азії. Розвинена і традиційно сповнена вели­кодержавних ідей російська історична думка, підкріплена гегемо­нією Росії в Радянському Союзі і комуністичному таборі, вияви­лася не готовою для такого розвитку подій, що усунув країну зі звичних позицій світового лідера, принаймні в ідеологічному плані, підірвав ілюзії щодо "жертовності" росіян у ставленні до інших неросійських народів. Історики, як і більшість російського суспіль­ства, не бажали миритися з новим станом справ, який вимагав гли­бокого переосмислення, зміни орієнтирів.


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

Проте цей процес різко поляризував суспільну думку, покли­кав до життя крайні ідеї: з одного боку, реалізму і прагнення до за­своєння нових і незвичних демократичних цінностей, а з другого -агресивного націоналізму, ксенофобії, амбіційних претензій при­наймні на регіональне лідерство. Історичне середовище, сформова­не на таких ідеях, виявилося так само диференційованим: значна частина істориків зайняла консервативно-догматичні позиції, виз­наючи лише потребу "косметичного ремонту" старих канонів і не бажаючи поступатися принципами; інша частина дослідників вис­ловилася за критичний самоаналіз зробленого з врахуванням як негативних, так і позитивних уроків розвитку, засвоєння здобутків світової науки; незначна група фахівців вимагала повного демон­тажу попередніх історичних знань і створення нових. Політична компонента дискусій, що розгорнулися в російській історіографії у 90-х роках, була дуже значною.

Російський історик А. М. Сахаров про ситуацію в росій­ській історичній науці:

"Історичною особливістю першої половини 90-х років XX ст. став політичний крах тоталітарної держави, в основі ідеології якої лежав сурогат з марксистських ідей, імперських традицій, самодер­жавної амбіційності, революційного месіанства, утопічних общин­них ілюзій, вбогої гордості невігласних і політиків, і мас.

На зміну цій державі прийшов дивний напівкомуністичний, напівкапіталістичний, напівкримінальний гібрид, життя якому дають все ті ж самі люди, хто був народжений, зрощений і вихований у післявоєнний період. Навіть побіжний погляд на стан нашого сус­пільства показує, що минулий режим владно диктує свої параметри у багатьох галузях, у стосунках між людьми, між владою і суспіль­ством. Новій Росії масштабно передано кадри знизу догори, мен­тальність попереднього режиму, численні звичаї, психологію, звич­ки, комплекси і багато іншого. Цей режим, зрештою, передав новій Росії глибоко криміналізовану сутність, при якій буквально вся країна від генсека до останнього двірника жила "не по закону". Цей дивний синтез стосується й кадрів істориків, й історичної науки в цілому (...)

Ідеологічний вакуум майже негайно заповнився єдиною мо­гутньою, непогано організованою, володіючою певними традиці­ями, ідеологічною силою - концепціями "шістдесятників", анти-сталіністів, прибічників "первісного" марксизму, адептів пізнього В. І. Леніна, непу і різноманітних альтернатив - від А. В. Чаянова до М. І. Бухарина і Л. Д. Троцького, "істинної" соціал-демократії |


Сучасна світова історіографія

і Ю. О. Мартова і Ґ.В. Плеханова. Здається, що це сходження на ідео- і | логічний офіціозний Олімп почалося в період "перебудови" М. С. Гор- І бачова, але реальна енергія цієї сили була вивільнена, безперечно, повною мірою лише з падінням ліберально-комуністичного режиму "нового мислення", оскільки "санкціонована" горбачовська свобода, що не задовільняла радикалів-антикомуністів, заважала значною мірою повністю розкритися і "шістдесятникам". Сьогодні співвідно­шення сил змінилося: радикали і в політиці, і в публіцистиці, і в науці розчистили завали сталінізму, а "шістдесятники", вірні своїм ліберально-комуністичним, "істинно марксистсько-ленінським" полі­тичним поглядам, відкинутим у період "застою" історичним концеп­ціям, збагатившись новими архівними пластами, величезним, що став доступним, фактичним матеріалом з історії XX століття, владно зійшли на науковий подіум, безапеляційно витісняючи звідти як кон-серваторів-сталіністів, так і прибічників радикальних антикомуні­стичних поглядів, котрі вони споріднюють з режимом, з дилетант­ською, офіціозною, цілком антикомуністичною публіцистикою тощо. Цей запізнілий реванш, що став результатом перемоги су­противних їм політичних сил, цілком історично виправданий і зако­номірний. Сьогодні це неспростовний факт вітчизняної історіогра­фії, вистражданий антисталіністами, а разом з ними й антикому­ністичними силами в цілому, безумовно етапний, але як і завжди в науці, безумовно тимчасовий.

Одночасно з цим в історіографії слідом за публіцистикою все
більш і більш потужно звучить й антикомуністична наукова лінія,
представлена радикалами, вільними від звабливості і традиції
"шістдесятників". Для радикалів уся сума фактів вітчизняної історії
XX століття взагалі переважує в бік антикомуністичних і анти-
марксистських історичних концепцій. Цікаво, що часом принципові
розбіжності між істориками, які сповідують ідеали "шістдесятни­
ків", і радикалами-антикомуністами виявляються лише в узагаль­
нених концептуальних висновках, хоча їхнє трактування окремих
фактів мало чим відрізняється один від другого. Вказані основні
напрями в історіографії відображають реальні історичні процеси"
і (А. Сахаров. О новых подходах к истории России // Вопросы исто- \
'■ рии. Москва, 2002. № 8. С. 3-4).
!

Упродовж 90-х років XX ст. і на початку XXI ст. в російській історичній науці поширеним було переконання, що вихід з кризо­вого стану полягає не у створенні чергової монопольної концепції історії, яка підпорядкує собі всі інші, а у засвоєнні і застосуванні


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

всіх кращих і придатних до наукового пізнання методологій, нагро­маджених у вітчизняній і світовій історичній думці. Тому методо­логічні питання опинилися на одному з перших місць серед проблем, які повинні були вирішувати фахові російські історики.

У той час як спочатку дослідники приділяли значну увагу освоєнню нових архівних пластів, що стали більш доступними для них, над розробкою синтезуючих моделей історії Росії посилено працювали філософи, політологи, етнологи тощо. Однак практика історіописання, потреби історичної освіти, запити громадськості змусили істориків, після тривалих і завзятих дискусій, включитися в розробку методологічних підходів сучасної російської історіогра­фії. У середині 90-х років в Інституті російської історії РАН (А. М. Сахаров) виник Центр "Історична наука Росії", в якому було підготовлено декілька монографій і збірників, присвячених методо­логічним проблемам російської та світової історіографії. Одним з проявів інтересу до методології стало також створення 1997 р. "Центру теоретичних проблем історичної науки" при історичному факультеті Московського державного університету (керівник -Є. Й. Пивовар), який став видавати збірники "Теоретичні проблеми історичних досліджень" (три випуски до 2003 р.). Теоретико-мето-дологічні студії активно проводилися в Російському державному гуманітарному університеті, Інституті всесвітньої історії РАН, Том­ському і Казанському університетах. З другої половини 90-х років почали з'являтися різноманітні публікації з методологічних проб­лем історії, в яких презентувалися різні, часом протилежні погляди на історичне пізнання. їх спільним знаменником було поступове утвердження уявлень про формування і функціонування багатома­нітних підходів до історичного дослідження.

Головною методологічною проблемою російської історіогра­фії, що завжди залишатиметься актуальною, є узагальнення і пояс­нення історичного минулого Росії та росіян у їх співвідношенні зі світовою історією. Змістом зусиль російських істориків став пошук таких парадигм історичного процесу, котрі мали б дати задовільну й прийнятну для суспільства версію/версії минулого багатонаціональ­ної країни. У результаті тривалих дискусій найбільше поширення от­римали три соціологічні макротеоретичні підходи - формаційний, ци-вілізаційний, модернізаційний, а також один - постмодерністський, пов'язаний з постструктурними уявленнями про історичну дійсність.


 




Сучасна світова історіографія


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...
--------------------------------------
-----.....


 


Марксистсько-формаційна модель історичних досліджень, на думку низки російських істориків (Ю. І. Семенов, М. І. Смолен­ський), зберігає свої пізнавальні можливості за умови її "очищен­ня" від соціально-економічного детермінізму, лінійного прогре­сизму і формаційного редукціонізму. На практиці цей підхід не цурається запозичення елементів теорій з різних сучасних моделей, включаючи цивілізаційну, модерністську, Школи "Анналів". Прик­ладом може послугувати монографія знаного кліометриста, учня і послідовника відомого московського вченого І. Д. Ковальченка -Л. В. Мілова ("Великоросійський орач і особливості російського іс­торичного процесу", 1998). Цей дослідник показав, що радянська історіографія намагалася вмістити історію російського селянства в рамки схем історичного процесу країн Західної Європи, що призво­дило до спотворення реальних умов його життя і діяльності. Вчений запропонував більшою мірою враховувати географічний чинник і на підставі нього сформував теорію, згідно з якою залежність від при­родних умов зумовила особливо вагому роль держави в історії сус­пільства, відобразилася на її історичному процесі.

Л. В. Мілов поділяв положення, розвинуті в останніх працях І. Д. Ковальченка (помер 1995 p.), де той виступив за поєднання (взаємодоповнення) цивілізаційного і формаційного підходів у вив­ченні минулого. І. Д. Ковальченко, виходячи з енергетичної та ін­формаційної озброєності суспільства, пропонував виокремлювати в історії людства три послідовні формації (стадії): доіндустріальну (аграрну), індустріальну (промислову) і постіндустріальну (інформа­ційну). Така макросхема історичного процесу зближувала форма­ційний підхід з модернізаційним і цивілізаційним. Загалом перехід від формації до стадіальності, або їх поєднання в тих чи інших фор­мах залишається популярним серед російських істориків, котрі надалі застосовують категорії феодалізму, капіталізму й соціалізму.

З 90-х років все ширше прокладає собі шлях цивілізаційний підхід до історії. Проте його розуміння російськими істориками є доволі оригінальне. Домінуючим є його культурологічне сприйнят­тя, де цивілізацію визначають як соціокультурну спільність, що формується на основі універсальних, надлокальних цінностей, котрі виражаються в світових релігіях, системах моралі, права, мистецтва. Культура виступає формуючим стрижнем цивілізації, а економічна і політична сфери виконують інтегративну функцію


соціальних механізмів. У центрі цивілізаційних розмірковувань іс­ториків перебуває тема "російської цивілізації"" як особливого типу світової еволюції. При всій багатоманітності трактувань категорії "російська цивілізація", що поширені в сучасній історіографії, її можна звести до двох основних позицій: у першому випадку образ Росії протиставляється ідеалу цивілізації, а її історичний шлях позбавляється цивілізаційної цілісності і перетворюється на "суб-цивілізацію", "конгломерат цивілізацій", "розколоте суспільство"; у другому випадку, ідеям цивілізаційної нерозвиненості і "міжциві-лізаційності" Росії протистоїть концепція, в рамках якої вона роз­глядається як "локальна цивілізація".

Прикладом першої цивілізаційної моделі може слугувати тритомна праця А. С. Ахієзера "Росія. Критика історичного досві­ду" (1997). її автор, прагнучи цілісно оцінити історичний шлях Росії, концентрував увагу на її "розколотому" характері: країна весь час розривалася між двома суперцивілізаціями - традиційною і ліберальною. Такий розкол є системною якістю російської цивілі­зації, робить її "проміжною", де стикаються і взаємно поборюються "європейські" й "азійські" виміри суспільства, що слугує постійним джерелом її нестабільності.

Ще більш радикальними поглядами на цю проблему вирізня­ються праці Л. І. Сємєннікової. Цей автор, виявляючи схильність до антропологічних орієнтирів, представляє історію Росії як поєд­нання "конгломерату" різних цивілізацій, які заперечують існуван­ня єдиної "російської цивілізації""; водночас співіснування різних культур забезпечується за рахунок потужної держави й домінуван­ня російського народу в унітарній суспільній системі ("Росія в світовому співтоваристві цивілізацій", 2003).

Проте ці варіанти цивілізаційного підходу не сприймаються багатьма вченими, а також російською громадськістю, серед якої залишаються глибоко вкоріненими міфи і стереотипи "великого минулого" та "історичної місії"" Росії в світі. Тому більшість при­хильників цивілізаційного підходу схиляється до моделі особливої "російської цивілізації"", яка дає змогу зберегти єдність і континуїтет минулого з його проекцією на майбутнє. Відповідно, ці дослідники звертаються до старих філософсько-історичних ідей слов'янофіль­ства та євразійства, праць В. 1. Ламанського, М. Я. Данилевського, де православно-слов'янська ідея підноситься до рівня цивілізаційної


Сучасна світова історіографія

підстави. При цьому відзначають таку особливість російської циві­лізації, як прив'язаність не тільки до європейських цінностей, а й до азійських просторів, народів, духовності.

У 90-ті роки ідеї євразійства були підсилені працями творця теорії пасіонарності Л. М. Гумільова ("Епохи і цивілізації", 1993; "Від Русі до Росії", 1994) і публікаціями його прихильників в часопи­сі "Євразія". Євразійські ідеї виявилися цілком придатними і для пі-дігравання політичним амбіціям багатьох російських політиків, котрі прагнуть відбудувати минулу велич Росії як могутньої світової су­пердержави (А. С. Панарін, В. В. Кожинов, І. В. Кондаков та інші.).

Для представників другого цивілізаційного підходу властиве прагнення включити "російську цивілізацію" в світовий контекст, зберігаючи при цьому в її основі старий концепт соціально-куль­турної єдності східнослов'янських народів. Ця тенденція простежу­ється у двотомнику "Історія Росії" (2003), підготовленому вченими Інституту російської історії РАН під загальною редакцією А. М. Са­харова, а також в багатьох інших узагальнювальних працях. Не уникаючи критики окремих найбільш одіозних сторін історичного розвитку Росії, автори синтезу намагаються провести думку про цивілізаційну винятковість російського минулого, яке дало світу оригінальний взірець культурного і політичного поступу. Подібні думки А. М. Сахаров розвинув і в розлогій монографії "Росія: Народ. Правителі. Цивілізація" (2004).

До цивілізаційного підходу приєднується модернізаційний. Він прийшов в російську історіографію із Заходу тільки у 90-х ро­ках XX ст. і спочатку викликав певну недовіру. Проте на ґрунті критики ідеологізованого марксизму модернізаційні ідеї виявилися більш пристосованими для узагальнення конкретно-історичного ма­теріалу. Були висловлені різні, часом полярно протилежні погляди на сутність російської модернізації, хоча більшість дослідників пого­дилася з тим, що ця модернізація є переходом від традиційно-аграр­ного суспільства до сучасного індустріального. При цьому відзначали особливості російської модернізації, зумовлені релігійно-цивілізацій-ними відмінностями Росії і Заходу: на Заході модернізація здійсню­валася на внутрішній основі, як результат іманентного розвитку, Росія ж проводила т. зв. "вторинну" модернізацію, стимули якої ви­ходили ззовні, як "виклики" з боку більш розвинутого оточення.


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній... Ff

Найбільшу популярність здобула модель "імперської модер­нізації"", запропонована В. Г. Хоросом, який пов'язував її початки з реформами Петра І, а наслідки - з посиленням бюрократизації управління і експлуатації народних мас. У підсумку, це задало тон "аномальній" модернізації, яка деформувала суспільство та його свідомість. На думку цього автора, Росія представила яскравий приклад "запізнілої" модернізації, для якої було властиве швидке руйнування традиційних інститутів і цінностей без появи нових.

У наступних працях російських філософів та істориків було зроблено наголос на специфіці російського шляху модернізації, що відбувалася не за західними, а за особливими національними взірцями, котрі неминуче приводили дослідників до категорії "ро­сійської цивілізації"". В. А. Красільщиков у книзі "Навздогін за минулим віком. Розвиток Росії в XX ст. з погляду світових модер­нізацій" (1998) ствердив, що російська модернізація є "складним процесом пристосування Росії до логіки історичної еволюції Заходу", ініційованим її елітою і спрямованим на збереження вій­ськово-політичного статусу імперії; такий процес не заторкнув гли­бинних пластів культури і повсякденного -життя більшої частини населення. У результаті цього Росія перестала бути традиційним суспільством, але не стала сучасним. На початку XX ст. самодер­жавна модернізація прирекла суспільство на глибоку внутрішню кризу, що спричинила її крах.

Інший, більш оптимістичний взірець російської модернізації представив санкт-петербурзький історик Б. М. Миронов у фундамен­тальній двотомній праці "Соціальна історія Росії (XVIII - початок XX ст.). Генезис особистості, демократичної сім'ї, громадянського суспільства і правової держави" (2000). Зважаючи на методологічні засади "нової соціальної історії"", він розглянув зміни всіх основних структур російського суспільства за два століття, враховуючи географічні, територіальні, етноконфесійні чинники. Оперуючи ве­личезним фактичним матеріалом і застосовуючи методи інших наук, вчений простежив за еволюцією головних соціальних груп та їхніх взаємин, родини і сім'ї, правових і державних інститутів, суспільної свідомості. Він зробив висновок, що російська модер­нізація була цілком "нормальною" і у всіх відношеннях проходила тим самим шляхом, що й інші європейські країни, хоча й не одночасно з ними. Розглядаючи історію Росії як єдине соціальне Ціле в перспективі "часу довгої тривалості", Б. М. Миронов мимо-


Сучасна світова історіографія


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...


 


вільно потрапив під вплив великих структур, серед яких головною була держава. Стверджуючи "нормальність" історичного розвитку імперії, він так чи інакше творить апологетичну версію "великої російської державності", де всі інші виміри залишаються в тіні.

Б. М. Миронов про підсумки соціального розвитку Росії в ■
і період Імперії (уривок з IX розділу "Підсумки соціального розвитку і
І Росії в період імперії і радянська модернізація "): і

і "Аналіз соціального життя Росії періоду імперії дає змогу зро- і

І бити висновок, що російське суспільство у XVIII — початку XX ст. швид- і
і ко і прогресивно змінювалося (тут і далі виділення автора. -77. 3.). Соці-
! альна структура населення піддавалася глибокій трансформації (...)
і Головні соціальні організації населення - сільська і міська общини, ку-
! пецькі, міщанські, ремісничі і дворянські корпорації - з погляду струк-
і тури, функцій, управління, міжособових відносин, норм життя з бігом і
і часу ставали все більш раціональними, формалізованими, спиралися у і
і своїй діяльності на тверді юридичні принципи (...)
і Кріпосництво, що просякало на початку XVIII ст. все суспільство,

| поступалося місцем відносинам, заснованим на особистій свободі, угоді і
і визнаних законом станових правах. Першим 1762 р. було звільнене дво-
| рянство, потім до кінця XVIII ст. — духовенство і міський стан, останнім -
і селянство в три підходи: 1861 р. - від приватновласницького, 1861-
| 1905 pp. - від державного, 1906 р. - від корпоративного кріпацтва (...)
і Серйозної еволюції впродовж періоду імперії зазнали місто й се-

! ло. До середини XVII ст. між ними не було чіткої правової, культурної,
і соціальної, адміністративної межі. У 1775—1785 рр. відбулося остаточне і
! розмежування міста і села в адміністративному, а міського і сільського!
і населення - в соціальному стосунку. Ще півстоліття було потрібно для
і того, щоб місто чітко відокремилося від села й економічно (...)
І Значного прогресу досягла російська державність - з абсолют-

і ної монархії початку XVIII ст. вона перетворилася юридично спочатку) на правомірну монархію у другій чверті XIX ст., потім на конститу-; ційну монархію в 1906-лютому 1917 рр., і, нарешті, на демократичну \ республіку в березні-жовтні 1917 р. При цьому не можна забувати про і те, що, по-перше, кожна стадія в розвитку російської державності була ] необхідна і доцільна для суспільства у свій час і відповідала політич-і ним уявленням своєї епохи і, по-друге, після того, як принцип законно-| сті і правомірності управління проголошено офіційно, його проведен-j ня в життя розтягається на довгі роки (...)

! До XVIII ст. суспільство і держава були єдині. Однак в цьому

і симбіозі громадськість відігравала підпорядковану, а не панівну роль,! як у громадянському суспільстві. Верховна влада для людей була дан-


ністю; вони її визнавали, їй підкорялись і з нею себе ідентифікували, і Народ бунтував, але не проти верховної влади, а проти її агентів, котрі, на його думку, дурно виконували свої обов'язки. Упродовж XVIII - по­чатку XX ст. російське суспільство зі слуги держави і об'єкта управління де-юре і де-факто перетворювалося на суб'єкта державного управління, завдяки чому були закладені підстави громадянського суспільства (...)

Індивідуалістична особистість зародилася в середовищі дворян­ства в XVII ст. і набувала сили дуже повільно, оскільки ні держава, ні суспільство не заохочували розвитку індивідуалізму. Російська класична література негативно оцінювала індивідуалізм і позитивно - будь-які форми колективізму і соборності, внаслідок чого головною дійовою осо­бою у російських письменників частіше всього виступала маленька людина, а не геній і герой. Але зупинити розвиток індивідуалістичної особистості було неможливо (...)

Одним словом, сутність соціальної модернізації в імператор­ській Росії, як і повсюди, полягала в генезисі особистості, малої демо­кратичної родини, громадянського суспільства і правової держави (...)

Зміни заторкували всі групи населення, але в різному ступені, відставання в розвитку однієї структури гальмувало зміни в інших і навпаки. Асинхронність в розвитку різних структур провадила до аси­метрії, яка створювала соціальні напруження в суспільстві (...) Відзна­чимо, наприклад, що повільне витіснення общинності чинило вплив на всі структури, зокрема на трансформацію політичного ладу. Переважан­ня общини як головної соціальної організації селянства аж до 1917 р. мало серйозні політичні наслідки - партикуляризм, тому що кожна община прагнула до якнайбільшої незалежності від зовнішнього світу, до недоторканості місцевих звичаїв і традицій. Звідси значною мірою випливав примусовий централізм, бюрократичне втручання зі столиці, опіка. Слабкість економічних, культурних, політичних зв'язків між сіль­ськими і міськими общинами, які тривалий час були самодостатніми, повинна була за необхідністю компенсуватися бюрократичними зв'язка­ми, а нестача економічної і культурної єдності - примусово нав'язаним державним підпорядкуванням, інакше ламкий державний організм міг розвалитися, місцеві інтереси - взяти гору над загальнодержавними. Тільки сильна держава могла подолати партикуляризм, місництво і сепаратизм (...)

Соціальна і культурна асиметрія створили величезне напружен­ня в суспільстві і сприяли визріванню передумов для трьох революцій 1905 і 1917 pp. Остання революція не обмежилася руйнуванням залиш­ків старого режиму, як це було під час революцій в Європі в 1848— 1849 pp., вона зруйнувала також і будівлю нового модерністського сус­пільства. Три чинники сприяли тому, що Жовтнева революція в деяких


Сучасна світова історіографія

І відношеннях стала антимодерністською: світова війна; збереження в
і середовищі більшої частини російського селянства і робітників соці-
і альних інститутів, права, менталітету традиційного типу; багатонаціо-
і нальність Російської імперії. Невдала для Росії війна розхитала владу,
і дисципліну і суспільний порядок, зродила матеріальні труднощі, доз-
і волила вийти назовні соціальним суперечностям.., а також дала змогу
і соціалістичним партіям спекулювати на труднощах війни й агітувати
і на користь революції. Жовтнева революція здійснилася під чотирма
і гаслами: земля - селянам, фабрики — робітникам, мир народам, влада —
і трудящим. Найважливішим серед них був заклик до загальної експро-
і пріації власності і перерозподіл її між працівниками міста і села, об'єд-
; наними в общини, артілі та інші подібні асоціації (...) Більшість народу
і брала участь в революції в ім'я відновлення усунутих прискореною
і модернізацією традиційних підстав народного життя (...)
і Багатонаціональність імперії також промовила своє вагоме сло-

: во на користь революції. Централізація, уніфікація управління, судів-
! ництва і законів, а також економічна інтеграція в Росії, як і повсюди,
і приходили до зіткнення з ростом націоналізму. Модернізація імперії на-
і штовхнулась на націоналізм і сама по собі сприяла його зростанню (...)
! У Росії, де темпи переходу до модернізму випереджали можли-

і вості й готовність широких народних мас до перемін, болючість пере-\ ходу збільшувалася. Формування соціальних змін призвело у підсумку і до соціальної напруженості такого ступеня, що суспільний порядок, не І витримавши її, впав і під його руїнами були поховані на певний час і багато досягнень модернізації" (Б. Миронов. Социальная история І России периода империи (XVIII - начало XX в.). Генезис личности, і демократической семьи, гражданского общества и правового госу-'. дарства. Санкт-Петербург, 2000. Т. 2. С. 284-299).

Ще один погляд на модернізацію Росії запропонував А. Г. Виш-невський в праці "Серп і рубль. Консервативна модернізація в СРСР" (2001). Його міркування, засновані на міждисциплінарних студіях, спроваджено до висновку, що в радянський період було здійснено "великий стрибок" у всіх напрямах модернізації економі­ки, політики і культури, але всі перетворення виявилися незаверше­ними, тому що реформатори, по-перше, спиралися на застарілі механізми традиційного суспільства, по-друге, блокували розвиток сучасних інститутів ринкової економіки й ліберальної демократії, по-третє, прагнули вдосконалити тільки матеріально-технічну базу суспільства, а не змінювати особистість. Успіхи радянської модер­нізації продовжувалися до тих пір, поки її інструментальні цілі не 214


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній... f]

увійшли в гостру суперечність з консервативними засобами. Це спричинило кризу системи і необхідність її нового реформування.

Таким чином, у російській історіографії кінця XX і початку XXI ст. сформувалися дві провідні концепції цивілізаційного розвит­ку і модернізації: одна з них - "європейська", що вбачала утверджен­ня в Росії європейських цінностей та інститутів, друга - "дуа­лістична", згідно з якою європейський досвід механічно переносився в Росію і переплітався тут з особливими традиціями устрою і культури, визначаючи у підсумку "особливий шлях" розвитку. Більшого поширення набула друга концепція, про що свідчать ко­лективні праці 2004-2005 pp. - "Простір влади від Володимира Святого до Володимира Путіна" та "Простір пам'яті: Велика пере­мога і влада". В обох роботах зазначено особливість феномену вла­ди і традиції в Росії, які визначали її історичну еволюцію: російська історія характеризувалася "мобілізаційною" моделлю розвитку, за якої системні кризи розв'язували за допомогою крайньої концент­рації національно-державних ресурсів без участі громадянського суспільства, що призводило до незавершеності перетворень, в той час як на Заході реалізувалася "модернізаційна" модель еволюції, за якої подолання криз передбачало співучасть громадянського суспільства в управлінні.

Ці нові риси тлумачення російської історії, що проявилися на початку XXI ст., зокрема, після кількох зустрічей керівників Росії з істориками у 2001 - 2002 pp. (зустрічі з прем'єром М. М. Касьяно-вим і президентом В. В. Путіним), засвідчили прагнення росій­ського керівництва повернутися до "керованої історії", покликаної обслуговувати біжучі та далекосяжні політичні інтереси російських еліт. Вказані тенденції відображено у колективній роботі 25-ти най-відоміших російських учених соціально-гуманітарного профілю під загальною редакцією академіка М. П. Шмельова - "Росія між Захо­дом і Сходом: мости в майбутнє" (2003). її автори висловили стур­бованість тим, що подальша демократизація Росії призведе до занепаду традиційних цінностей "російської цивілізації"", розпаду великої держави та її перетворення на сировинний придаток Захо­ду. Автори праць одностайно відзначили "виключність" російської історії, як поєднання цінностей Заходу і Сходу, яке дозволяє у май­бутньому створити особливу "євразійську" цивілізацію, що поєднає кращі риси обох культур - європейської та азійської. Але умовою такого розвитку ситуації може бути лише включення до "євразій-


= Сучасна світова історіографія

ського простору" багатьох сусідніх народів, що дасть змогу Росії перетворитися на нову "супердержаву".

Переосмислення більшості підходів та оцінок минулого Росії відбувається переважно у поєднанні з прагненням зберегти єдність і континуїтет історичного процесу - від Київської Русі до сучас­ності. Давній період східнослов'янських народів однозначно вклю­чається до історії Росії без врахування географічних та етнічних особливостей розвитку різних регіонів Київської Русі. Російські історики більше схильні розглядати альтернативні варіанти в роз­витку об'єднавчих процесів XIII-XV ст., де з'являлися реальні можливості об'єднання навколо Південно-Західної Русі, Великого Князівства Литовського, Твері або Новгорода. Нові погляди на розвиток кріпосного права пов'язують процес закріпачення не стільки з соціально-економічними, скільки з внутрішньо- і зовніш­ньополітичними чинниками, котрі змушували правлячі кола Моск­ви шукати способів поєднання робітника із засобами виробництва з метою мобілізації ресурсів на відсіч зовнішнім ворогам. Селянсько-козацькі повстання XVI—XVIII ст. розглядаються з погляду їх одно­значно негативного впливу на долю російської державності.

Апологетична спрямованість сучасної російської історіогра­фії найбільш явно проступає у висвітленні експансії Москви на сусідні території і народи й зовнішньої політики Російської імперії, які однозначно трактуються як захист її геополітичних інтересів. Історію України та українців у цих підходах продовжують тлума­чити як "відхилення" від єдиної російської схеми внаслідок тиску західних сусідів Росії, а події XVII ст. - як закономірне "возз'єд­нання братніх народів". В історії XIX ст. більшу увагу істориків привертають ліберально-демократичні та консервативні течії сус­пільно-політичної думки, державні інституції, релігійно-церковні справи, культурні явища.

Значні розбіжності в оцінках викликають події XX ст., зокре­ма революція 1917 р. і період СРСР: тут побутують як вкрай негативні, так і апологетичні погляди й підходи. Тому важливе зна­чення мають численні нові документальні публікації, що з'явилися друком після певної лібералізації доступу до архівних матеріалів. Серед них виокремлюється проект "Влада і суспільство в Росії"", в рамках якого розпочалося видання 10-томної серії документів під спільною назвою "Цілком таємно". Лубянка - Сталіну про станови­ще в країні (1922-1934)", здійснюване зусиллями Інституту росій-216


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

ської історії РАН і Федеральної служби безпеки Росії. Перші п'ять томів вийшли у 2000-2003 pp. Проте російські історики у співпраці з дослідниками інших країн опублікували також значну кількість до­кументів 20-30-х років XX ст., в яких розкривається становище різ­них верств населення СРСР, передусім селянства, народів національ­них окраїн, діяльність каральних органів тощо ("Голос народу. Листи і відгуки рядових радянських громадян про події 1918-1932 pp.", 1998; "Суспільство і влада", 1999; "Радянське село очима ВНК-ОГПУ 1918-1939. Документи і матеріали", 2 томи, 1998-2000 тощо).

Історіографію Другої світової війни стимулювали науково-публіцистичні праці колишнього радянського розвідника і воєн­ного історика Віктора Суворова (Б. Різуна), видані за кордоном і перекладені багатьма мовами, в яких були наведені серйозні аргу­менти щодо відповідальності тогочасного радянського керівництва, передусім Й. Сталіна, за розв'язання війни ("Криголам", "День М" та інші). Дискусії навколо його книг, що отримали міжнародний резонанс, виявили насущну потребу переосмислення подій війни на новому джерельному матеріалі, котрий, однак, з великими трудно­щами поступово вводиться до наукового обігу.

Назагал радянський період викликав масову появу наукових і напівнаукових, розрахованих на комерційний успіх видань про приховані сторони життя і діяльності радянської політичної еліти, їх жінок і дітей, оточення. Тому важливе значення мають докумен­тальні публікації "Міжнародного фонду "Демократія" під загальною редакцією А. М. Яковлева, присвячені різним політичним подіям іс­торії СРСР та правлячої комуністичної партії (понад 20 томів). Серед цих видань є такі як "Катань. Полонені неоголошеної війни. Докумен­ти і матеріали" (1999), "Лаврентій Берія. 1953. Стенограма липневого пленуму ЦК КПРС та інші документи" (1999), "Лубянка. Сталін і Головне управління держбезпеки НКВС. Армія Сталіна. Документи вищих органів партійної та державної влади" (2004) тощо.

Специфічну роль в сучасній російській історіографії відігра­ють численні історичні праці відомого математика А. Т. Фоменка, засновника т. зв. "нової хронології"". Ще у 70-х роках XX ст. цей вчений виступив з концепцією "помилковості" всієї хронології сві­тової історії, згідно з якою всі історичні джерела у XVI-XVII ст. були "переписані" з метою їх фальсифікації на догоду тим чи ін­шим правлячим колам, в результаті чого вся сучасна історія, засно­вана на таких джерелах, є фальсифікатом. А. Т. Фоменко та його


Сучасна світова історіографія

нечисленні послідовники у багатьох, добре виданих і оформлених книжках намагаються похитувати авторитет фахової історіографії, спираючись на математичні розрахунки встановлення дат певних астрономічних явищ і заперечуючи весь попередній розвиток нау­ки. Критика поглядів А. Т. Фоменка зумовила велику кількість різ­номанітних публікацій (наприклад, "Історія та антиісторія. Критика "нової хронології"" академіка А. Т. Фоменка", 2000), появу спеці­альної інтернетівської сторінки "антифоменкізму". Проте прихиль­ники цього вченого створили свої електронні сторінки в Інтернеті, де намагаються пропагувати свої ненаукові погляди, розраховуючи насамперед на комерційний успіх, породжений сенсаційністю теми. Найбільш цікаві фахові дослідження в російській історіогра­фії пов'язані з новими напрямами історичних досліджень. Вони виникають на ґрунті усвідомлення все більшою частиною істори­ків, передусім молодого покоління, необхідності оновлення мето­дологічних підстав історіописання. На початку XXI ст. у Росії сформувалися і зміцнилися позиції інноваційних центрів в галузі історії, до яких належать Московський державний університет ім. М. В. Ломоносова, Російський державний гуманітарний універ­ситет у Москві, Інститут всесвітньої історії РАН, санкт-петербур-зький Європейський університет, Томський, Казанський, Ставро­польський, Новосибірський університети та інші науково-освітні осередки, в яких успішно розвиваються нові міждисциплінарні напрями історичних досліджень.

Одним з найпотужніших нових напрямів історичної науки Росії стала історична антропологія. За взірцем Школи "Анналів" частина російських істориків трактує історико-антропологічний підхід як загальну концепцію історії, яка об'єднує вивчення мента­літету, матеріального і духовного життя, повсякденності, мікроіс-торії з особливою увагою до мови і понять досліджуваної епохи, її символів та ритуалів. Ці поняття та уявлення людей минулого міс­тяться в термінах "ментальність", "культура", "свідомість". Традиції структурних і культурно-антропологічних досліджень в російській історіографії сягають 60-х років XX ст., коли низка дослідників -М. А. Барг, А. Я. Гуревич, М. Я. Гефтер та інші - на тлі методологіч­них дискусій запропонували оновлення теоретичних засад радян­ської історичної науки. Тоді їхні реформаторські пропозиції були засуджені владними органами, а самі вчені піддані гострій критиці.


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

Тим не менше, долаючи значні перешкоди, окремі історики продовжували плідно працювати в річищі нових віянь. Зокрема, найбільш послідовним прихильником історичної антропології був Арон Якович Гуревич (1924-2006), монографії якого ("Категорії се­редньовічної культури", 1972; "Проблеми середньовічної народної культури", 1981; "Середньовічний світ: культура мовчазної більшо­сті", 1990) стали викликом для офіційної радянської історіографії. А. Я. Гуревичу у 1987 р. вдалося створити в Інституті всесвітньої історії семінар з історичної психології, згодом переіменований на семінар історичної антропології (1995). З 1989 р. там же почав виходити альманах "Одиссей. Человек в истории", який став міст­ком, що відкрив російським (ширше - радянським) історикам дос­туп до світової історичної думки.

Уривок з "Вступу" монографії А. Я. Гуревича "Середньовіч­ний світ: культура мовчазної більшості":

"...Яким би не був предмет пошуків (изысканий) историка -економіка, політичний лад, соціальні стосунки, духовне життя, — шлях до їхнього пізнання пролягає через аналіз пам'яток, текстів, створених людьми. Перше, на що історик натрапляє у своїх джерелах, - це відображена в них людська свідомість. Тому історик неминуче пови­нен бути істориком культури, людської ментальності, знати розумові установки людей тієї епохи, їх понятійний "інструментарій", їх спосо­би світосприйняття. Не беручи до уваги духовної структури людей, що залишили пам'ятки, він не може правильно зрозуміти зміст останніх й адекватно їх розтлумачити.

На історикові лежить колосальна відповідальність: він береться "відродити" ментальний універсум тих, хто давно і безповоротно ві­дійшов у минуле, і його обов'язок, науковий і моральний, полягає в тому, щоб відновити цей універсум в його істинності, за можливістю не приписуючи невластивих йому ознак. Відповідальність історика подвійна: перед людьми минулого і перед своїми сучасниками. Історик виступає в ролі посередника між тими та іншими; від імені своєї культу­ри він намагається зав'язати діалог з культурою іншого часу. Питання, які він задає людям минулого, продиктовані сучасністю, її інтересами й проблемами, бо те, про що історик запитує й тільки здатен запитувати людей минулого, диктується його культурою й баченням світу. Вся проблема полягає в тому, щоб розчути відповіді людей минулого, а не спішити з нав'язуванням їм своїх власних відповідей. Розчути відпо­віді людей іншої культури на свої запитання - і значить зав'язати з ними діалог. Бо пам'ятки, залишені цими людьми, містять в собі від­повіді, їх треба лише правильно запитувати, і тоді ці пам'ятки, тексти


Сучасна світова історіографія

І (в найширшому сенсі) виявляться невичерпними джерелами пізнання;

1 духовного світу людей іншої епохи (...) і

Але кого розуміти? Чи тільки великих поетів, мислителів, мит- І ців минулого, чиї творіння ми збираємо, бережемо і вивчаємо? Але ж ці творці жили в певному соціумі, були дітьми власного часу. А яким був той час, можна зрозуміти, тільки якщо ми будемо знати їхнє ото­чення, те ментальне середовище, що їх зродило й дало їм матеріал для: творчості. Чи не пора перестати задовольнятися вивченням одних ли- і ше вищих досягнень середньовічної культури і усвідомити, що ці ше-! деври створені тією ж мовою (в семіотичному розумінні мови - як системи знакових засобів, за допомогою яких виражала себе культура), що була приналежністю всіх членів цього суспільства (...)

Історик, що звернувся до вивчення "низових" форм середньо­
вічної культури і ментальності, переконується в тому, що властиві
цьому рівню життя установки й способи поведінки відрізняються
незвичайною стабільністю, цупкістю, опором щодо змін. При подіб­
ному підході Середньовіччя не завершується у якийсь визначений
хронологічний період. Ренесанс, бароко, Реформація і навіть раннє
Просвітництво ще не були такими радикальними зрушеннями, щоб і
покінчити з ментальністю, властивою середньовічній людині - селяни-)
ну, бюргеру" (А. Гуревич. Средневековый мир: культура безмолству- і
, ющего большинства. Москва: "Искусство", 1990. С. 9-11). ■

У 90-ті роки в Росії відбулося декілька наукових форумів, на яких обговорювали питання, пов'язані з історичною антропологією. Вони виявили відмінні позиції істориків, поділивши їх на прихиль­ників нових підходів і прибічників традиційної (позитивістської) методології. Тим не менше сформувалися авторитетні осередки антропологічної історії в Російському державному гуманітарному університеті, Інституті всесвітньої історії РАН та деяких інших закладах. Найбільш повно історична антропологія представлена в Інституті всесвітньої історії РАН, де створені і діють десятки центрів цього спрямування: Центр культурної та історичної антропології (керівник А. Я. Гуревич, до смерті у 2006 p.), Центр історії приват­ного життя і повсякденності (І. М. Данилевський), Центр інтелекту­альної історії (Л. П. Рєпіна) тощо. Водночас, уже на ранніх етапах поширення історико-антропологічних впливів в російській історіо­графії відбулася диференціація їх прихильників на більш вузькі напрями, пов'язані спільною методологічною позицією.

Найбільше дискусій викликає історія ментальностей, де постало питання про конкретних носіїв певного типу менталітету


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

на прикладі російського минулого. Перші студії російських дослід­ників показали, що нерідко вони розуміють менталітет як феномен суспільної свідомості або психології, в той час як між ними є суттєві відмінності. Так, єкатеринбурзький історик О. С. Поршнева дала приклад дослідження соціальних настроїв різних верств на­селення Росії під час Першої світової війни ("Менталітет і соціаль­на поведінка робітників, селян і солдатів Росії в період Першої світової війни", 2000). Вона добре показала, що мінливість суспіль­ної свідомості мас під впливом війни й антивоєнної агітації взаємо­діяла з ментальними структурами, даючи у підсумку оригінальне поєднання традиційних уявлень і нових орієнтирів. її праця дала зрозуміти, що історія ментальностей не вичерпує історичної антро­пології, а є лише одним з напрямів і способів вивчення суспільної свідомості, передусім її стійких структур.

Тому в конкретно-історичних дослідженнях російських істо­риків утвердився підхід вивчення різних форм суспільної свідо­мості в їх культурно-антропологічному розумінні. Петербурзький історик Б. І. Колонітський у монографії "Символи влади і боротьба за владу: До вивчення політичної культури Російської революції 1917 р." (2001) подав оригінальний образ революційних подій 1917 p., де змальовано не боротьбу ідей, партій, інститутів, а конфлікт між "старими" і "новими" символами та атрибутами влади. Подібний підхід властивий для книги П. В. Лукіна, в якій він переконливо показав, що особа царя займала центральне місце в політичній сві­домості росіян XVII ст., незалежно від його індивідуальності ("На­родні уявлення про державну владу в Росії XVII ст.", 2000). Такого плану дослідження, зосереджені на вивченні суспільної свідомості різ­них епох, були підготовлені С. В. Яровим, Є. І. Зубковою та іншими.

Історична антропологія спричинила бурхливий розвиток мі-куоісторичних студій. Ініціатором цього напряму став Ю. Л. Без­смертний, який і 994 р. заснував в Інституті всесвітньої історії РАН семінар з історії приватного життя, а 1997 р. почав видавати альма­нах "Казус: Індивідуальне та унікальне в історії". Під його керів­ництвом були підготовлені й опубліковані фундаментальні колек­тивні праці "Людина в колі сім'ї. Нариси з історії приватного життя в Європі і деяких країнах Азії до початку нового часу" (2000) тощо.

У 1999 р. вийшла монографія Є. Є. Ляміної і Н. В. Самовєр "Бідний Жозеф": Життя і смерть Иосифа Вієльгорського. Досвід


Сучасна світова історіографія

біографії людини 1830-х років", яка стала класичним зразком мік-роісторії в російській історіографії. Героєм книги став граф Й. Вієльгорський, який за своє нетривале 23-річне життя не здійс­нив нічого значущого, але провадив докладний і відвертий щоден­ник, що зберігся. Дослідники підняли також весь комплекс інших документів про його особу, що дозволило їм з рідкісною докладні­стю реконструювати внутрішній світ героя, його заняття і звички -увесь особистий універсум, а також "зовнішній світ", в якому пере­бувала ця молода людина. У книзі через портрет молодого дворяни­на представлено ціле покоління його соціального кола, стиль і спосіб життя та мислення дворянського середовища, відносини у ньому.

Іншим прикладом мікроісторичного дослідження послугувала робота С. В. Журавльової "Маленькі люди" і "Велика історія": іно­земці московського Електрозаводу в радянському суспільстві 1920-1930-х років" (2000). Авторка розглянула життя і побут маленької колонії іноземних спеціалістів, які працювали на Електрозаводі в пе­ріод "будівництва соціалізму". Через їх повсякденні проблеми про­глядається тодішня радянська дійсність, далека від пропагандистських кліше, низький рівень життя різних категорій "радянських людей".

Історія повсякденного життя переживає в Росії справжній бум: друкується багато перекладних зарубіжних видань, виходять праці російських авторів. Такий спалах пояснюється громадським інтересом суспільства, яке тривалий час було відсторонене від де-ідеологізованого інтелектуального продукту, а також порівняно не­складною методикою збору й описування історичної інформації. Публікована література здебільшого не вирізняється вибагливістю: від "Повсякденного життя російського гусара під час царювання Александра І" (А. І. Бєгунов, 2000) до "Повсякденного життя росій­ського середньовічного монастиря" (О. В. Романенко, 2002). Вона приносить цікаву і корисну інформацію, користується незмінним попитом читачів.

Проте є спроби й більш глибокого аналізу буденного життя минулих часів, зосередженого на окремих явищах, соціальних групах. Петербурзька дослідниця Н. Б. Лєбіна серйозно займається вивченням повсякденного життя городян Петербурга у радянський час ("Повсякденне життя радянського міста: Норми і аномалії 1920-1930 роки", 1999), присвятила цікаву монографію впливу ре­форм на життя городян у СРСР ("Обиватель і реформи. Картини повсякденного життя городян в роки непу і хрущовського десяти-222


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...

річчя", у співавторстві з О.М. Чистіковим, 2003). Радянське буден­не життя, його темні і світлі сторони докладно висвітлили моногра­фії А. Ю. Давидова, І. В. Утєхіної, О. С. Сенявського тощо. Цей напрям має значні перспективи для свого розвитку.

Ґендерна історія зросла на ґрунті зацікавлень історією жінок. Однією з провідних дослідниць, що вплинула на становлення цього міждисциплінарного напряму, є московський історик і етнолог Н. Л. Пушкарьова. У 1996 р. вийшла друком її монографія "Жінки Росії і Європи на порозі Нового часу", 1997 - монографія "Приват­не життя російської жінки: наречена, дружина, коханка (X - поча­ток XX ст.)". У центрі уваги дослідниці опинилися різні, переважно статеві аспекти життя жінок у Росії - шлюбні і сімейні стосунки, повсякденне життя, виховання дітей тощо. Авторка реконструюва­ла елементи "жіночого життя", особливості поведінки й менталі­тету жінок у Росії в різні історичні епохи.

"Жіноча історія" поступово переходить в Росії у вивчення тендерної проблематики, яка досліджує соціалізацію людини в сус­пільстві відповідно до її статевої приналежності. У російській істо­ріографії цей поворот знаменувала публікація у 1999 р. колективної роботи за редакцією Н. Л. Пушкарьової "А се гріхи злі, смертні" (Любов, еротика і сексуальна етика в доіндустріальній Росії X -перша половина XIX ст.)". Ґендерна тематика розвивається в Інсти­туті всесвітньої історії РАН, де під керівництвом Л. П. Рєпіної опубліковано хрестоматію текстів "Жінки і чоловіки в історії. Нова картина європейського минулого" (2002) і видається альманах "Адам і Єва". У 2002 р. почав діяти Рязанський Тендерний центр при Рязанському державному педагогічному університеті ім. С. Єсє-ніна. Проте тендерна тематика ще залишається новою в російській історіографії, серед її прихильників виступають Л. П. Рєпіна, Т. Л. Ла-бутіна, 1.1. Юкіна та інші.

Одним з нових динамічних напрямів російської історичної науки є інтелектуальна історія. Головним її осередком є Центр ін­телектуальної історії в Інституті всесвітньої історії РАН, створений 1998 р. і очолюваний Л. П. Рєпіною. Центр 1999 р. почав видавати альманах "Диалог со временем. Альманах интеллектуальной исто­рии", який пропагує широкий підхід до вивчення минулого, трак­туючи його як постійний процес культурної ідентифікації людей певної історичної епохи. Під керівництвом Л. П. Рєпіної російські до-


Сучасна світова історіографія


Нові тенденції розвитку історичної науки в Центральній...


 


слідники почали вивчати процеси формування і трансформації істо­ричної пам'яті як важливого елементу суспільної свідомості і само-ідентифікації людей в Європі в період Середньовіччя і ранній Новий час. Результати досліджень представлені в праці "Образи минулого і колективна ідентичність в Європі до початку Нового часу" (2003).

Культурно-антропологічні впливи відбилися також у дослі­дженнях з локальної історій яка повинна замінити старе краєзнав­ство. Вони проявилися у створенні 2002 р. на базі Ставрополь­ського державного університету за участі вчених Російського державного гуманітарного університету і Російського державного аграрного університету ім. К. А. Тімірязева Науково-освітнього центру "нова локальна історія", який очолив Є. І. Маловічко. Істо­рики, що об'єдналися навколо Центру, трактують локальну історію як історію регіону, "місця", але насамперед як "мікросуспільство", що здійснює певну історичну діяльність. У вивчення локальних спільнот вони залучають також здобутки і методи інтелектуальної історії, соціальної історії, історії повсякденності, усної історії тощо. Свою увагу вони зосереджують на дослідженні особливостей ми­нулого Північного Кавказу, де стикалися і взаємодіяли дуже різно­манітні культурні потоки.

Центр організував і провів декілька наукових конференцій і семінарів, присвячених переважно методологічним засадам міждис­циплінарного дослідження минулого регіонів. Розпочалася реалізація наукового проекту "Північнокавказьке місто в епоху модернізації", з'явилися чергові випуски наукового збірника "Нова локальна істо­рія", альманаху "Захід - Росія - Кавказ". Учасники Центру (Т. О. Бу-лигіна, Т. Є. Покотилова, М. Ф. Румянцева, А. Б. Каменський та інші) спрямовують зусилля на пропаганду й поширення новітніх зарубіж­них методик історичного дослідження у вивченні минулого багато-культурних регіонів у середовищі істориків російської провінції. Се­ред важливих складників регіоналістики виокремлюють порівняльне джерелознавство, інтелектуальну історію, історію повсякденності, міську й сільську історії, нову біографістику тощо. Нові підходи, на думку учасників, повинні забезпечити новий погляд на минуле конк­ретного регіону й надати поштовх його культурному збагаченню.

Своєрідну інтелектуальну нішу в гуманітарному просторі Ро­сії зайняв незалежний інтернаціональний альманах "Ab Imperio. Дослідження з нової імперської історії та націоналізму в постра­дянському просторі", заснований 2000 р. провідними світовими фа-224


хівцями з вивчення історії Росії-СРСР у Казані. Його видання здійснюють одночасно п'ять незалежних редакторів з різних країн, а до складу редакційної ради увійшли знані

Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...