Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Позитивізм та неопозитивізм.

Позитивізм (франц. умовний, позитивний, побудований на думці) - філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Позитивізм протиставляє таке позитивне знання ме-

тафізичному, або спекулятивному, яке виходить за межі

фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову про-

блематику, а намагається і розбудувати філософію на основі

критеріїв науковості, характерних для природознавства

(конкретних або точних наук).

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво

з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний

прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести

до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за

межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловими-

ми першоосновами і першопричинами. Звідси бере поча-

ток заперечення метафізика, яка не дотримується цієї

вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує

меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також піддається науковому пізнанню.

Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запо-

рукою суспільного прогресу.

Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на

зразок природознавства. Вироблені природознавством кри-

терії науковості та методи пізнання він розглядає як іде-

ал науки.

Світогляд, який намагається вирішити основні про-

блеми З що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне

тощо, виходячи з наукового знання, називають сцієнтиз-

мом (лат. всіепііа З наука). Позитивізм є типовим сцієн-

тичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що намагаєть-

ся звести існування людини до буття речі серед інших

речей, не бачить специфіки людського існування (екзис-

тенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання при-

роди. В цьому сенсі сцієнтизм (і позитивізм як його різно-

вид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) сві-

тогляду, який за вихідне обирає специфіку людського

буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у

філософії наприкінці XIX З XX ст. є філософія життя,

феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика. Напри-

кінці XIX З протягом XX ст. опозиція сцієнтизму й ан-

тропологізму є однією з найважливіших у світовій філо-

софії, культурі загалом.

Засновником позитивізму є французький мислитель

Огюст Конт. Йому належить 6-томний ЫКурс позитивної

філософіїы, надрукований у 1830З1842 рр. Виступивши

ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а

й зробив її своєрідною релігією.

ПідЄрунтям концепції Конта є закон трьох стадій. На

його думку, кожне з понять, і відповідно знання загалом,

неминуче долає три такі стадії:

1) теологічну, або фіктивну, коли за явищами шука-

ють надприродні сили З божества тощо;

2) метафізичну, або абстрактну, коли за явищами

вбачають абстрактні сутності й сили З субстанції, флогі-

стони тощо;

3) наукову, або позитивну, коли між явищами від-

криваються незмінні закони.

Принципова відмінність позитивної стадії від попере-

дніх полягає в тому, що явища не пояснюються через щось

інше, потойбічне їм, а описуються через зв'язок з іншими

явищами. В законі трьох стадій Конт правильно розпі-

знав тенденцію зростання ролі наукового знання в істори-

чному розвитку суспільства. Однак він неправомірно на-

дав цим змінам стадійності. Насправді знання фактів (за

Контом, позитивне знання) завжди було притаманне лю-

дині, без нього неможлива практична діяльність. Поши-

рення наукового знання в Новий час не привело до запе-

речення релігії та філософії. Конт не вбачав своєрідності

рілігії, метафізики і науки, відмінності їх функцій у сус-

пільстві. Загалом закон трьох стадій хибує на Ыметафізи-

чністьы (на неправомірне, невідповідне фактам узагаль-

нення), проти якої сам Конт так пристрасно боровся.

З двох типів наукових теорій З описових, які встано-

влюють закономірні зв'язки між явищами (фіксація за-

лежності розширення металічного стержня від темпера-

тури), і пояснювальних, які намагаються проникнути в

сутність явищ (пояснення розширення стержня'через атом-

ну структуру речовини), Конт віддав перевагу описовому.

Наука, на його думку, повинна відповідати на запитання

Ыяк?ы, а не Ычому?ы. Цей вузький емпіризм є характер-

ною рисою позитивізму на всіх етапах його розвитку. В

ньому коріниться як сила (застереження проти викорис-

тання в поясненні надуманих сутностей), так і слабкість

(скептицизм, недовір'я до розуму, що сковує політ науко-

вої думки).

Безсумнівною заслугою Конта є заснування соціології

як окремої конкретної науки про суспільство. На його

думку, знання про суспільство найпізніше долає метафі-

зичну стадію, але час конкретної науки про суспільство

вже настав. Основні розділи цієї дисциліни З соціальна

статика, що вивчає суспільні інституції, і соціальна дина-

міка, що досліджує закони розвитку суспільства. Соціо-

логія, за його словами, є запорукою раціональної політи-

ки. Незважаючи на те, що соціологія Конта містить бага-

то надуманого, здогад про необхідність конкретного

вивчення соціальних явищ і врахування набутого знання

при управлінні суспільством був геніальним прозрінням

мислителя.

Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук,

яку він здійснив за принципом сходження від'простого до

складного (пізніше без посилання на автора вона була ви-

користана Ф. Енгельсом). Вона передбачає таку послідов-

ність: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, со-

ціологія, мораль. Це свідчить про те, що гуманітарним

наукам (історії, юриспруденції, філології тощо) Конт не

надавав особливого значення. Під наукою він розумів пе-

редусім природознавство.

Філософії в системі Конта відводиться роль науки про

науки, енциклопедичної суми наук, вірніше З роль Ыслу-

жанки наукиы. Вона зорієнтована тільки на наукову про-

блематику (класифікація наук, упорядкування наукового

знання в цілісну систему, дослідження методів наукового

пізнання). Філософія не здобуває свій матеріал самостійно,

а отримує його через конкретні науки. Позитивізм спричи-

нив нігілістичне ставлення до філософії, бо звужена до ро-

лі Ыслужанки наукиы, філософія приречена на втрату вла-

сного вагомого слова й у сфері наукового знання.

Конт фактично зігнорував світоглядну функцію філо-

софії. Проблеми місця людини в світі, сенсу людського

життя та ін., які виводять філософію за вузькі межі нау-

кової проблематики, є духовно чужими позитивізму. Об'-

єктивно філософія Конта сприяла виокремленню філосо-

фії науки в окрему галузь філософського знання. В цьому

безсумнівна його заслуга. Справедливо його вважають і

засновником соціології як конкретної науки.

Ідеї Конта були підхоплені англійським філософом

Джоном Стюартом Міллем (1806З1873), який став відо-

мим завдяки праці ЫСистема логікиы. Мілль З принци-

повий емпірик, він навіть математичні й логічні принци-

пи вважав індуктивними узагальненнями, які мають тіль-

ки вірогідний характер. Він проголошував ідею свободи

особи, стверджував, що свободі кожного поставлено межу

тільки в свободі іншої особи. Відмінність людей, різнома-

нітність характерів З благо для суспільства. Мілль од-

ним з перших теоретично обЄрунтував необхідність захи-

сту права меншості в парламенті. Демократія, щоб не пе-

ретворитись на тиранію, повинна брати до уваги інтереси

не тільки більшості, а й меншості.

В етиці Мілль був послідовником англійського філосо-

фа-утилітариста Єремії Бентама (1748З1832). Засадою ути-

літаризму є прагнення до максимально можливого щастя

для якомога більшої кількості осіб за мінімуму страждан-

ня. Погляди Мілля вплинули на американського філосо-

фа, засновника прагматизму Чарльза Пірса (1839З1914)

і на Г. Спенсера.

Одним з найвідомішнх позитивістів Ыпершої хвиліы є

англійський мислитель Герберт Спенсер (1820З1903), ба-

гатотомна ЫСинтетична філософіяы якого користувалася

великою популярністю в середовищі науково-технічної ін-

телігенції другої половини XIX З початку XX ст.

Проблема співвідношення науки і релігії є актуальною

для кожної з історичних епох і кожна з них вирішує її по-

своєму. В другій половині XIX ст. під впливом наукових

відкриттів, особливо дарвінізму, зокрема вчення про похо-

дження людини, які брали під сумнів традиційні релігійні

уявлення, особливої гостроти набула проблема співвідно-

шення науки і релігії. Позитивізм, що виступав як філосо-

фія науки, змушений був дати відповідь на це питання.

Конт заперечував традиційну релігію, намагався на її

місці утвердити щось на зразок Ыпозитивної релігіїы з куль-

том Людства. Це відповідало ранньому позитивізму. Сер-

йозне теоретичне обЄрунтування співвідношення науки і

релігії з позиції позитивізму дав Спенсер, стверджуючи,

що існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питан-

ня про першооснову всього сущого. Розумом не можна зба-

гнути створення світу з нічого. Всі релігії, зрештою, визна-

ють, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо

осягнути. Але в такому ж відношенні до першооснови, на

його думку, перебуває і наука. Поняття матерії, простору,

часу (зокрема їх подільність до безкінечності) так само ма-

ло збагненні, як і релігійний Абсолют. Це визнання незба-

гненності, непізнаваності Абсолюту (першооснови) і спорі-

днює, на думку Спенсера, релігію та науку. Релігія не по-

винна тільки претендувати на позитивне знання про

Абсолют (тобто бути наукою про Бога), а наука не повинна

виходити за межі позитивного знання. Реальність, яка при-

хована за явищами, людині не відома і завжди буде такою.

Тому, на його думку, суперечка науки і релігії, а також

матеріалістів і спіритуалістів (так за англійською традиці-

єю називають ідеалістів) є безплідною. В розумінні філосо-

фії Спенсер іде за Контом, замикаючи її в межах наукової

проблематики. Філософія мислиться більш узагальненим

знанням порівняно зі знанням конкретних наук. Така фі-

лософія, хоча й не Ы сумою конкретних наукових знань, а

їх узагальненням, принципово не відрізняється від науки.

Спенсер увійшов в історію філософії як творець конце-

пції еволюції. Почав розробляти її за кілька років до опу-

блікування в 1859 р. ЫПоходження видівы Дарвіна, який,

безперечно, вплинув на його погляди. На думку Спенсе-

ра, еволюція е універсальним явищем. Всесвіт, біологіч-

ний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціаль-

ні явища підлягають певним еволюційним змінам. Він на-

голошував на трьох важливих моментах еволюції:

1. Перехід від відокремленого ставу елементів до зв'я-

заного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвива-

тись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану

до різнорідного. Йдеться, зокрема^ про спеціалізацію ор-

ганів, поділ праці в суспільстві тощо.

3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до

визначеності.

Загалом еволюцію він розумів як перехід від відособ-

леної однорідності (гомогенності) до зв'язаної різнорідно-

сті (гетерогенності). Порушені Спенсером проблеми (упо-

рядкування хаосу) є предметом вивчення нової науки си

нергетики, а його можна вважати одним із її попередників.

Концепція еволюції Спенсера виникла на основі біології.

Звідси походить біологізм його поглядів на суспільство.

Моральні норми, наприклад, він розглядав як інструмен-

ти пристосування людини до середовища.

Філософські побудови Конта і Спенсера, які Єрунтува-

лися на узагальненні сучасного їм наукового знання, ви-

явилися вразливими: радикальна зміна наукових теорій

протягом кількох десятиліть зумовила руйнування філо-

софських узагальнень, які підносились над ними. Тому

позитивізм Ыпершої хвиліы змушений був поступитись мі-

сцем позитивізму Ыдругої хвиліы, який висунув на перед-

ній план теорію наукового пізнання.

Махізм і емпіріокритицизм (Ыдруга хвиляы позитивізму)

Позитивізм у розумінні відношення філософії та на-

уки в стислій формі повторив розвиток їх взаємозв'яз-

ків протягом тисячолітньої історії. Історично на перпіо-

му етапі філософія мислилась як наука наук, як перша

наука. Починаючи з Нового часу, у зв'язку зі станов-

ленням окремих наук, роль філософії у ставленні до на-

уки все більше зводилася до методології наукового пі-

знання. Така трансформація співвідношення філософії

та науки відбулась і в позитивізмі. Якщо Конт і Спен-

сер мислили філософію як своєрідну інтегральну Ысин-

тетичнуы науку, то їх спадкоємці З представники Ыдру-

гої хвиліы позитивізму, усвідомивши марність подібних

прагнень, звели філософію до методології наукового пі-

знання.

До Ыдругогоы позитивізму прийнято відносити близь-

кі за змістом філософські погляди відомого австрійського

фізика Ернста Маха (1838З1916) і швейцарського філосо-

фа творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843З

1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов пози-

тивізму: філософію замикали на наукове знання (емпі-

ричне й описове), на неї поширювали критерії науковості,

вироблені для точної емпіричної науки.

Виникнення Ыдругогоы позитивізму спричинив крах

ідеї Ысинтетичноїы філософії КонтаЗСпенсера, криза ме-

ханіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу),

яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних

явищ у фізиці, поява теорій-конструктів, які не вклада-

лись у межі традиційної гносеології, що розглядала пі-

знання як Ыкопіюванняы дійсності.

Філософію Мах зводив фактично до методології нау-

кового пізнання. Саме пізнання він (як і Авенаріус) роз-

глядав як процес прогресивної адаптації людини до се-

редовища (інтерпретує його як біологічно доцільне яви-

ще). Вважав, що основою наукового знання є не факти, а

відчуття. Прагнучи радикалізувати емпіризм позитивіс-

тів, Мах і Авенаріус Ырозкладалиы факти на складові еле-

менти-відчуття, які проголошували вихідними Ынейтра-

льнимиы елементами досвіду. На основі цих елементів

Ыконституюєтьсяы світ; вони ж і є основою наукового

пізнання. Мах стверджував, що поняття фізики, якими

б абстрактними вони не були, Ызавжди можна простежи-

ти до чуттєвих елементів, з яких вони побудованіы. Все

інше в науці, що не зводиться до подібних елементів до-

свіду, є Ыметафізичним мотлохомы. Таким Ымотлохомы

він вважав поняття Ысутністьы, Ысубстанціяы, Ыабсолюты,

Ыпричинаы. З цих засад проростало його негативне став-

лення до Ыметафізичноїы опозиції ЫматеріалізмЗ

ідеалізмы, яка, на думку Маха, позбавлена сенсу.

Сильні аспекти радикального емпіризму Маха виявили-

ся в його критиці класичної механіки Ньютона. Він запере-

чував існування абсолютного часу і простору класичної ме-

ханіки на тій підставі, що вони не представлені в досвіді.

Подібні поняття Мах називав Ыконцептуальними чудовись-

камиы. Його критика засадничих понять механіки Ньютона

відчутно вплинула на формування теорії відносності.

Однак радикальний емпіризм має і слабкі сторони.

Адже жорстко прив'язана до відчуттів думка не здатна до

польоту, до вільного конструювання нових концепцій. Оче-

видно, тому Мах не прийняв теорії відносності та ідеї ато-

мізму, які на той час не Ыприв'язувалисьы до відчуттів.

Альберт Ейнштейн, який перебував під впливом поглядів

Маха під час створення ним теорії відносності, змушений

був пізніше визнати, що Мах Ынедооцінив конструктив-

ний і спекулятивний характер наукового мисленняы.

Пізніші дослідження в галузі психології переконливо

засвідчили, що ніяких Ынейтральнихы елементів досвіду,

вільних від ззовні внесених смислів чи інтерпретації, не-

має і бути не може. Будь-яке відчуття існує як складова

певного цілого З певних пізнавальних образів, обставин

(експерименту, спостереження), співвідноситься з певним

теоретичним контекстом. А це означає, що його смислове

навантаження задається цим цілим. Прагнення знайти

Ынейтральніы, Ычистіы відчуття, факти, позбавлені смис-

лового навантаження, є гносеологічною утопією.

Маха й Авенаріуса часто критикують за суб'єктивний

ідеалізм, за наслідування Берклі та Юма. Справді, Авена-

ріус висунув концепцію Ыпринципової координаціїы, згід-

но з якою об'єкт не існує без суб'єкта, а Мах проголосив

відчуття елементами світу. Завдяки цьому вони, на пер-

ший погляд, відтворюють позицію англійських емпіри-

ків, суб'єктивних ідеалістів. Насправді Берклі та Юм Ыко-

нструювалиы світ буденної свідомості, проголошували наш

світ комплексом відчуттів. У Маха йшлося про науку та її

світ. Наприкінці XIX З на початку XX ст. стає очевид-

ним, що реальність, яку пізнає наука, є штучною матема-

тизованою реальністю, що існує тільки в уяві її творців.

Без суб'єкта, вченого такої реальності (об'єкта) не існує.

Була підтверджена думка Канта, згідно з якою розсудок

пізнає дійсність, яку він сам уконституював. Світ, який

Мах конституює з елементів-відчуттів, З це науковий світ,

штучна реальність, яка не існує об'єктивно, сама по собі.

Звідси й висновок, що наукові конструкції не є Ыкопія-

миы світу, в якому живе людина (Ысвіту речей у собіы, за

Кантом), що їх ставлення до цього реального світу опосе-

редковане уявними реальностями (об'єктами), які не іс-

нують без суб'єкта. Отже, суб'єктивний ідеалізм Маха й

Авенаріуса не цілком зводиться до позиції Берклі.

Підхід Маха до пізнання як до біологічно доцільного

явища виявився в тому, що наукове пізнання він розгля-

дав під кутом зору Ыекономії мисленняы. Ця точка зору

не позбавлена певного раціонального змісту, оскільки нау-

ка систематизує, схематизує, типізує (спрощує) дійсність,

тобто є ефективним засобом її пояснення і перетворен-

ня. Однак термін Ыекономія мисленняы є не цілком ви-

значеним. У сучасній науці використовується близький

за змістом, але чіткіший за формою принцип простоти.

Так, до гіпотези висувається вимога бути логічно якомо-

га простішою.

Концепція Маха й Авенаріуса стала головним предме-

том аналізу праці В. Леніна (1870З1924) ЫМатеріалізм і

емпіріокритицизмы, яка справила фатальний вплив на роз-

виток як філософії, так почасти і науки в колишньому

СРСР. Жорстка прив'язка філософії до політичної ідеоло-

гії призвела до того, що аналіз Ытонких філософських ма-

терійы з позиції Ыздорового глуздуы і Ыпролетарського чут-

тяы часто супроводжувався лайкою і навішуванням ідео-

логічних ярликів на зразок Ыреакціонеры, Ымракобісы тощо.

Властивий пій пращ дух нетерпимості перевершив за зна-

ченням деякі наявні в ній раціональні елементи.

Історія дала повчальний урок любителям жорстко і

спрощено пов'язувати науку та філософію, філософію й

ідеологію. ЫРеакційнаы суб'єктивно-ідеалістична концеп-

ція Маха вплинула (а такі факти не часті в історії науки)

на радикальне переосмислення фізичної теорії. А Ынауко-

вийы, Ыпрогресивнийы, Ыматеріалістичнийы твірЛеншаледь

не став перепоною для теорії відносності, спричинив го-

ніння на генетиків та кібернетиків в СРСР. Це урок для

Ыносіїв абсолютної істиниы у філософії, які в боротьбі зі

своїми опонентами вдаються до ідеологічних ярликів.

Конвенціоналізм А. Пуанкаре

Дещо відмінною від позитивістської концепції, хоч пе-

вною мірою і близькою до неї, є філософія науки францу-

зького математика Анрі Пуанкаре (1854З1912). Як філо-

соф науки, він став відомим завдяки створеній ним кон-

цепції конвенціоналізму.

Конвенціоналізм З філософський напрям, згідно з яким наукові

теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між учени-

ми, укладеної за принципом Ызручностіы, Ыекономы мисленняы.

Суть цієї концепції полягає в тому, що принципи на-

укової теорії проголошуються довільними конструкціями,

які умовно приймаються за істини. Іншими словами, на

думку конвенціоналістів, вчені погоджуються вважати пе-

вні наукові твердження істинами, укладають конвенцію

щодо їх істинності.

До такої концепції Пуанкаре прийшов, аналізуючи стан

справ у математиці. У зв'язку зі створенням неевклідо-

вих геометрій постали питання, на чому Єрунтуються їх

вихідні принципи (і отже, яку з них слід вважати істин-

ною). Пуанкаре заявив, що Ыці принципи суть не що ін-

ше, як конвенціїы, тобто довільно можна прийняти за іс-

тину будь-яку з геометрій.

Конвенціоналізм виник і тому, що нові наукові тео-

рії (насамперед, теорії некласичної фізики) перестали

бути Ыкопіямиы реальності й перетворились на теорії,

що конструюють штучні реальності (теорії-конструкти).

У цих теоріях зросла роль неемпіричних критеріїв істи-

ни і фактора довільного вибору вченого. Так, за наявно-

сті двох чи більше теоретичних конструкцій, які одна-

ково узгоджуються з фактами (явище, що не вкладаєть-

ся в межі наївної концепції Ыкопіюванняы реальності),

вибір на користь однієї з них робиться на основі таких

допоміжних критеріїв, як логічна простота, інтуїція вче-

ного та ін.

Отже, конвенціоналізм виявив відносну самостійність

і самодостатність наукової теорії, її (в певних межах)

незалежність від емпіричних фактів. Однак така пози-

ція таїла в собі загрозу заперечення об'єктивності нау-

кового знання. Подібних поглядів дотримувався край-

ній конвендіоналіст француз Едуард Леруа (1870З1954).

У дискусії з ний Пуанкаре змушений був визнати, що

відбір наукових концепцій відбувається, врешті-решт,

на основі їх ефективності або емпіричного контролю.

Отже, факти були визнані як остаточні критерії відбору

(істинності) теорій.

Заслуга конвенціоналізму в тому, що він звільнив на-

укові концепції від жорсткої залежності від сфери фак-

тів, як того вимагали позитивістські традиції. Можна по-

годитись з оцінкою, яку дали поглядам Пуанкаре Д. Реа-

ле і Д. Антісері: ЫКонвенціоналізм З глибока і змістовна

філософія науки. Розправившись із фетишистським мі-

фом про Ыфакты та іншими презумпціями позитивістсько-

го напряму, він реабілітував роль уяви в науці, показав

динамізм наукового знанняы1.

Неопозитивізм і аналітична філософія

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'яза-

ний з такими течіями, як аналітична філософія і неопози-

тивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх

дослідження стає мова З наукова і побутова.

Обидві течії тісно взаємопов'язані, їх споріднює пред-

мет дослідження З мова і прагнення вилучити метафі-

зику з наукового знання. У процесі розвитку вони впли-

вали одна на одну. В радянській філософській літературі

обох відносили до неопозитивізму. Однак мають рацію

дослідники, які розмежовують і дещо по-іншому спів-

відносять їх. Аналітична філософія досліджує побутову

мову, визнає осмисленість філософських тверджень. Ви-

ходячи з цього, аналітики розглядають усю філософську

проблематику З гносеологічну, аксіологічну, праксеоло-

гічну. Неопозитивісти досліджують лише мову науки. Во-

ни за традицією зводять філософію до методології нау-

ки. За проблематикою неопозитивізм вужчий від аналі-

тичної філософії.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять

представників Віденського гуртка австрійського філософа

Мориця Шліка (1882З1936), німецько-американського фі-

лософа Рудольфа Карнапа (1891З1970), австро-американсь-

кого філософа Філіпа Франка (1884З1966) та інших, які

поєднували аналіз мови науки з основними настановами

позитивізму. До нього відносять також раннього Вітген-

штейна (періоду ЫЛогіко-філософського трактатуы).

Неопозитивізм З один із основних напрямів філософіїXX ст., який

зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з

науки поняття (Ыметафізичні залишкиы), які, на його думку, не грун-

туються на фактах.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний

позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей

математиків і логіків Готлоба Фреге (1848З1925) і Б. Рас-

села. На відміну від махізму, що розглядав наукове мис-

лення як біологічний і психологічний процес, неопози-

тивісти підходять до наукової теорії як до логічної та

мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвен-

ціоналізму.

Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є

порушення проблеми чіткості й недвозначності мови нау-

ки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходя-

чи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зра-

зок мови математики), вони намагались максимально фо-

рмалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову

науки математичну логіку, яку активно розвивали у сво-

їх працях.

Центральною для неопозитивізму є проблема значен-

ня наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що пред-

метом філософії є не пошук істини, а Ыдослідження зна-

ченьы. Значення висловам задається, на його думку, спо-

собом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована

знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несу-

перечлива) набуває певного значення, тобто про щось го-

ворить лише через зведення її до тверджень, що фіксу-

ють безпосередній досвід (Ыпротокольні твердженняы). Ця,

досить не проста процедура зіставлення, оскільки поня-

тійне твердження потрібно перекласти на мову фактів,

називається верифікацією. На думку неопозитивістів, на-

укові твердження є осмисленими (мають значення) лише

тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висло-

вів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпо-

середньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх дум-

ку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали

як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї

будови науки. Твердження, які принципово не зводять-

ся до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифі-

кації), проголошуються пустими, тобто позбавленими зна-

чення.

Верифікація розглядається ними як демаркаційна лі-

нія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого

(релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос

неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знан-

ня від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку,

не верифікуються. Судження Ыдуша безсмертнаы, ЫБог іс-

нуєы, Ыматерія є першоосновою сущогоы не можна звести

до Ыпротокольних твердженьы, що фіксують чуттєві дані.

Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не іс-

тинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сен-

су). ЫБільшість тверджень і питань, що трактуються як

філософські, не хибні, а позбавлені смислуы, З стверджу-

вав Вітгенштейн.

Принцип верифікації різко розмежовує наукове і фі-

лософське знання. Як свідчать пізніші дослідження, ме-

жа між ними не така чітка, як вважали прихильники

неопозитивізму. Слабкість їх позиції полягає в тому, що

вони звели значення твердження до процедури його ве-

рифікації. Насправді виявилось, що неверифіковані твер-

дження (а такими е більшість філософських тверджень)

не можна однозначно вважати позбавленими значення,

безсмисленими. Більше того, виявилось, що жорсткій ви-

мозі верифікації не відповідають не тільки філософські,

а й загальнонаукові твердження, зокрема вирази, що фік-

сують закони науки, адже одиничний факт підтверджен-

ня істинності закону при верифікації не в змозі надати

йому значення всезагальності. Ця та інші обставини зму-

сили неопозитивістів послабити вимоги верифікації та

відповідно пригасити протистояння між філософським і

науковим знанням.

Метою філософії неопозитивісти вважали Ылогічне про-

яснення думокы, для чого застосовували процедури ото-

тожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались

побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового

знання. Однак, як з'ясувалось пізніше, концепція Ызна-

ченняы, що Єрунтувалася на верифікації, не витримала

логічної критики. Така доля спіткала і редукцію (зведен-

ня) всякого знання до наукового. Стало очевидним, що не

існує єдиної універсальної моделі знання.

Аналітична філософія. Криза настанов логічного по-

зитивізму дала поштовх для пошуку розв'язання цих же

проблем аналітичною філософією (назва походить від ме-

тоду, яким користувалися його представники З аналізу

мови), яка почала бурхливо, розвиватись із 40 років в Анг-

лії, а пізніше в СІЛА. Передумови її були закладеш Берт-

раном Расселом (1872З1970) і Джорджем Муром (1873З

1958), а наймогутніший поштовх був наданий працями Лю-

двіга Вітгенштейна (1889З1951) періоду 40З50 років. До

цієї течії також належать їх послідовники Гілберт Райл

(1907З1976), Джон Остін (1911З1960) З представники

так званої кембриджсько-оксфордської школи.

Взагалі аналіз мови як засобу, за допомогою якого ви-

ражається і набувається філософське знання, є одним з

традиційних філософських методів поряд з діалектикою,

феноменологією, трансцендентальним методом та ін. До

цього методу вдавались ще номіналісти (Оккам), Гоббс

та ін. У XX ст. аналітична філософія (лінгвістичний ана-

ліз), набувши особливого поширення в англомовних кра-

їнах, стає однією з найвпливовіпгах течій.

Аналітична філософія (філософія лінгвістичного ана-

лізу) багато в чому продовжує традицію логічного позити-

візму (неопозитивізму). Це стосується, зокрема, досліджу-

ваної проблематики і розуміння функції філософії. Од-

нак між ними існує і принципова відмінність. З цього

приводу російський філософ В. Лекторський зазначав:

ЫЛінгвістичний аналіз свідомо протиставляє себе логічно-

му позитивізму. Це виразилось у принциповій відмові лі-

нгвістичних аналітиків від верифікаційної теорії значен-

ня..., в неприйнятті тези про те, що наукові міркування є

ідеальною моделлю всякого осмисленного міркування...ы1

Звідси випливали далекосяжні висновки, зокрема і такі,

що філософські, релігійні, політичні та інші мовні вислови

є також осмисленими.

Найсуттєвіша відмінність аналітичної філософії від

неопозитивізму полягає в переосмисленні природи мови

і, відповідно, природи значення. Мова розуміється ними

не як штучна знакова система (на зразок наукової мови),

значення виразів якої набувається через верифікацію, а

як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як

складова в різних життєвих ситуаціях. Цю мову, що є

складником певної ситуації, Вітгенштейн називає Ымо-

вою-гроюы.

Буденна мова, на його думку, є множинністю таких си-

туативних контекстів (ігор). Слова чи вислови не мають

раз і назавжди заданого значення. Значення слова З це

той чи інший спосіб вживання його в певному життєвому

контексті (грі). Метафізичні проблеми, на думку предста-

вників аналітичної філософії, виникають тоді, коли зна-

чення слів, вироблені в одному контексті, переносяться на

ці ж слова, але вживані в іншому контексті (іншій грі).

Це, зокрема, стосується вживання філософських слів у на-

уковому значенні. Намагання метафізики за взірцем нау-

ки схопити сутність речей за допомогою таких слів, як

Ызнанняы, Ыбуттяы, Ыоб'єкты, Ыяы таін., призводить до плу-

танини, псевдопроблем, які знімаються методом лінгвіс-

тичного аналізу. На думку Вітгенштейна, не існує єдиного

значення цих слів, і для уникнення Ыметафізичноїы плу-

танини необхідно зводити їх до буденної мови для з'ясу-

вання множинності їх значень. Тому метафізика не може

бути наукою про Ызнанняы, Ыбуттяы, Ыяы та ін. Метафізич-

не знання має право на існування, але не в науковому ста-

тусі (без претензії на науковість).

Науковою філософією може бути тільки лінгвістичний

аналіз, що стає своєрідною лінгвістичною терапією, засо-

бом розв'язування вузлів, що виникли внаслідок нестро-

гого вживання слів. Функція такої філософії полягає в

мовному аналізі Ыгріхівы попередніх філософів.

Аналітики не заперечують права на існування тради-

ційної філософії (метафізики). Але ця метафізика не по-

винна претендувати на статус науки. Вона, на їх думку, є

особливим способом бачення світу, до якого не завжди

можна підходити з позиції Ыістинаы З Ыхибністьы. Така

метафізика навіть може давати імпульси розвитку нау-

ки, але сама не повинна прагнути бути наукою чи підмі-

няти її.

Отже, представники аналітичної філософії, як і неопо-

зитивісти, також різко розмежували філософію і науку,

але, на відміну від неопозитивістів, вони не заперечували

традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери

знання. Аналітична філософія і неопозитивізм продовжили

лінію емпіриків та позитивістів у XX ст.

ЫКритичний раціоналізмы

В дискусії з Віденським гуртком сформувалась і філо-

софія відомого в XX ст. мислителя Карла Поппера (1902З

1994). Він, як і представники аналітичної філософії, від-

штовхувався в своєму розвитку від логічного позитивізму

віденців. Але його концепція принципово відрізняється як

від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії.

Вихідною її позицією є не емпіризм, а раціоналізм, тобто

визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень З

ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних.

К. Поппер піддав критиці позитивістську концепцію

фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на

його думку, е не особистий досвід окремого вченого (в цьо-

му випадку існує можливість прийняти суб'єктивну види-

мість за факт), а те, що визнане за факт науковим співто-

вариством. Факт конституюється не в психологічній, а в

соціальній сфері. Тому недостатньо, щоб хтось із вчених

зафіксував певне явище, фактом воно стає лише за умови

його визнання науковою спільнотою. Наголошування

К. Поппером на конструктивній ролі наукової спільноти

саме як спільноти в науковому пізнанні мало значний

вплив на формування історичної школи філософії науки

(Кун, Фейєрабенд та ін.).

Принципово відмінним від позитивістського емпіриз-

му є і його розуміння співвідношення фактів і теорій. Про-

довжуючи раціоналістичну традицію, К. Поппер підкрес-

лює недосконалість індукції, її нездатність гарантувати

істинність всезагальних наукових суджень. На його дум-

ку, розум людини не є Ычистою дошкоюы. На будь-якому

етапі наукового пізнання у вченого наявні певні гіпотези,

упередження, ідеї. І він не може очистити розум від них,

бо інакше неможливим стає сам процес пізнання. Навко-

лишній світ безкінечно різноманітний, і те, що людина

звертає увагу на одне, а не на інше (на їстивність плодів

дерева, а не на колір, розмір листя), визначається певни-

ми упередженостями, попередніми знаннями. Людина зав-

жди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це сто-

сується як буденного досвіду, так і наукового пізнання.

Ці упередження визначають особливості спостереження.

Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці

ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і

т. ін.), на думку Поппера, не існує. ЫВсі спостереження,

особливо експериментальні, виконані в світлі тієї чи ін-

шої теоріїы, З стверджував він.

Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не конститу-

ює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Лю-

дина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпоте-

зи, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або

вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають

статусу абсолютних істин, а залишаються гіпотезами, які

завжди зберігають вірогідність заперечення. На думку По-

ппера, скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за

наступного контролю вона може виявитись хибною. Тео-

рія містить необмежену кількість висновків, а контролю-

вати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість

заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю

наукового знання від не наукового. На його думку, вери-

фікацію можна здійснити за будь-якої теорії, зокрема фі-

лософської (можна підібрати факти, які свідчитимуть на

її користь). Відмінність наукової теорії від інших типів

знання полягає в тому, що вона формулюється так, що збе-

рігається принципова можливість її фальсифікації. Отже,

можливість заперечення (доповнедня, заміни) З фальси-

фікації З є принциповою ознакою наукового знання.

Він виступав за заміну кумулятивної моделі розвитку

науки, яка Єрунтується на накопиченні істинного знання,

на еволюційну, за якої гіпотези-істини, подібно до біоло-

гічних.видів в еволюційному розвитку, народжуються,

вдосконалюються, відмирають через заміну досконаліши-

ми. В цьому К. Поппер приєднується до так званої еволю-

ційної епістемології (Ж. Шаже, Д. Кембелл, К. Лоренс

таін.) З сучасної течії в західній філософії, яка розгля-

дає пізнання компонентом еволюції людини як виду, склад-

ником культурно-історичної еволюції людства.

Крім досліджень у галузі методології науки, Попперу

належать такі відомі праці, як ЫВідкрите суспільство і

його ворогиы (1945) та ЫЗлиденність історизмуы (1945), в

яких він піддав гострій критиці тоталітаризм (фашистсь-

кий і більшовицький), а також концепцію Ыісторичної не-

обхідностіы, на якій Єрунтувались ці доктрини. Свою

критику він вибудовував на аналізі того, що методологія,

на якій засновані ці доктрини, не відповідає вимогам на-

уки. І тому вони можуть претендувати лише на статус

ідеологій, недемократичних за своєю суттю.

Історична школа філософії науки

У 60-ті роки XX ст. у США на Єрунті традиційної по-

зитивістської проблематики З методології науки З сфо-

рмувалась так звана історична школа філософії науки,

представники якої З Томас Кун (нар. 1922), Імре Лака-

тос (1922З1974), Пауль Фейєрабенд (нар. 1924), С. Тул-

мін З досліджували історію науки.

На відміну від традиційного позитивізму, який зосе-

реджувався на гносеологічній проблемі співвідношення фа-

ктів і теорії, вони звернули увагу на дослідження ролі

соціальних факторів у розвитку науки. Йдеться, зокрема,

про вплив соціальних відносин (демократії та тоталітари-

зму), наукової спільноти, прийнятих вченими критеріїв і

оцінок науковості на розвиток наукового знання.

Ці дослідження започаткувала праця Т. Куна ЫСтрук-

тура наукових революційы (1963), в якій він заперечує

кумулятивну модель, що розглядала історичний розвиток

науки як процес кількісного накопичення безумовних іс-

тин. Ця модель, на його думку, не враховує особливостей

знання (його якісної відмінності) в конкретну епоху, ігно-

рує залежність наукового знання від наукової спільноти

(вчених, організованих в академії, наукові школи та ін.).

Для характеристики історичного розвитку науки він

запроваджує поняття Ынормальна наукаы, Ыпарадигмаы,

Ынаукова революціяы, Ынаукова спільнотаы та ін. Норма-

льна наука З це окреме або декілька теоретичних до-

сягнень, які протягом певного часу визнаються певною

науковою спільнотою як основа для подальших науко-

вих досліджень, задають методи і проблеми цих до-

сліджень. Вона опирається, за Куном, на певну парадиг-

му (модель, зразок) науковості З правила і стандарти

наукової практики, прийняті певною науковою спільно-

тою. Завдяки цьому поняття Ынормальна наукаы і близь-

ке йому за змістом З Ыпарадигмаы перебувають в коре-

ляційному відношенні з науковою спільнотою, яка фор-

мується навколо певного типу наукової теорії та певного

розуміння стандартів науковості.

Т. Кун запровадив елементи конвенціоналізму і вуль-

гарного соціологізму в трактування відношення наукової

спільноти і парадигми. ЫПри виборі парадигми немає ін-

станції вищої, ніж згода відповідної спільнотиы, З ствер-

джує він. Це чимось нагадує марксистське тлумачення

класу і його ідеології З інтерес класу задає ідеологію.

Своєрідно тлумачить він й історичний розвиток нау-

кового знання: Ынормальна наукаы розвивається кумуля-

тивне, кількісно накопичуючи знання. Так триває доти,

доки парадигма забезпечує розв'язання проблем, що поста-

ють у дослідженні. Коли можливості парадигми вичерпу-

ються, настає наукова революція, в процесі якої відбува-

ється заміна парадигми. При цьому Кун заперечує будь-

який логічний зв'язок між попередньою і наступною

парадигмою (наприклад, між механікою Ньютона і меха-

нікою Ейнштейна). Історичний розвиток науки, на його

думку, позбавлений будь-якого вектора й цілі.

К. Поппер, до епістемології якого тяжіли постпозити-

вісти, піддав критиці концепцію Ынормальної наукиы Т. Ку-

на. На його думку, спокійний бездискусійний розвиток

науки є проявом некритичного догматизму. Це швидше

ненормальне явище, оскільки в самій суті науки закладе-

ні трансформації та революційні зміни.

Інший представник історичної школи І. Лакатос за-

пропонував модель розвитку науки, яка Єрунтується на

змаганні Ыдослідницьких програмы. Це поняття близьке

до поняття Ыпарадигмаы Куна, оскільки позначає не окре-

му теорію чи їх сукупність. Дослідницька програма, за

Лакатосом, включає конвенціонально (за згодою вчених)

прийняте за істину Ыжорстке ядроы (органічне утворення

з певних непорушних принципів) і Ыпозитивну евристи-

куы (виведені з ядра твердження), на основі яких форму-

ються проблеми та гіпотези. Вони утворюють своєрідний

захисний пояс між ядром і фактами. Отже, дослідницька

програма сконструйована так, щоб нові факти не вплива-

ли безпосередньо на ядро.

Виходячи з такої моделі, Лакатос критикує фальсифі-

каціонізм Поппера. ЫЗа достатньої винахідливості... мо-

жна протягом тривалого часу захищати будь-яку теорію,

навіть якщо ця теорія хибнаы. Отже, слід відмовитись від

попперівської моделі Ыпропозицій і спростуваньы, тобто

моделі, в якій вслід за висуненням пробної гіпотези на-

ступає експеримент, що засвідчує її помилковість.

На зміну одній теорії, на думку Лакатоса, приходить

інша не тоді, коли відкриваються факти, що суперечать

даній теорії, а тоді, коли конкуруюча теорія краще перед-

бачає нові факти. ЫДослідницька програма вважається про-

гресуючою, коли вона з деяким успіхом може передбача-

ти нові факти, і програма регресує, коли її теоретичний

ріст відстає від її емпіричного ростуы.

Лакатос дещо ослабив залежність теорії від фактів (у

цьому відчутний вплив конвенціоналізму), на передній

план висунув змагання теоретичних утворень, за якого

факти є лише опосередкованим суддею.

Йому можна дорікнути щодо чіткості вихідних по-

нять концепції З Ыдослідницькоїпрограмиы, Ыядраы, Ыпо-

зитивної евристикиы. У зв'язку з цим простежується та-

кий парадокс: чіткі логічні схеми неопозитивістів і

К. Поппера, по суті, непридатні для відтворення багато-

го і різноманітного процесу розвитку науки. Концепції

Куна і Лакатоса кожна на свій лад відтворюють цей про-

цес адекватніше, але вихідні поняття їх грішать тією

Ыметафізичністюы, проти якої протягом півтора століття

так пристрасно боровся позитивізм.

Серед інших концепцій (інтелектуальних схем) осмис-

лення історичного розвитку науки, певний інтерес стано-

вить так звана Ыанархічна епістемологіяы, творець якої

П. Фейєрабенд виступав проти універсальних методологі-

чних принципів, норм. Будь-який із них, на думку Фейє-

рабенда, може бути відхилений і замінений іншим. У цій

заміні відсутня доцільність, тобто при цьому не йдеться

про рух у напрямі довершеності, істини. Фейєрабенд стве-

рджував, що між магією давніх людей і сучасною наукою

немає принципової відмінності і обидві вони дають задові-

льне пояснення світу для свого часу.

Заслуговує на увагу в цій концепції заперечення спро-

щеної методології (віри в те, що природа керується прости-

ми універсальними законами). Але водночас вона грішить

релятивізмом. Для П. Фейєрабенда релятивізм, заперечен-

ня усталених принципів, норм, істин (звідси анархізм) є

символом інтелектуальної, навіть соціальної свободи.

Л. Лаудан зосереджується на ролі традицій в розвит-

ку наукового знання. Традиція, на його думку, охоплює

кілька теорій, певне метафізичне підЄрунття і має відпо-

відну історію. На цій основі вона визначає методологію

дослідження. Лаудан намагався задати певний вектор (на-

прям, ціль) розвитку науки. Перейнявши попперівську

критику кумулятивної моделі, він шукає критерій пере-

ваги однієї теорії над іншою не в сфері логіки, а в сфері

прагматики. На його думку, при виборі теорій перевагу

слід віддавати тій, яка на конкретний момент вирішує

найбільшу кількість найважливіших проблем.

Історичний розвиток позитивістської традиції (філо-

софії науки) яскраво засвідчив такі істини:

З прагнення Ызвільнитиы науку від Ыметафізикиы є

утопією; неможливо провести чіткої межі між філософсь-

ким і науковим знанням;

З не виправдались сподівання розбудувати Ынауковуы

філософію, тобто філософію, яка б відповідала позитиві-

стським критеріям науковості;

З виявилась хибною модель науки як суто логічного

конструкта, який розвивається шляхом вдосконалення (ку-

мулятивна модель). Принципи, критерії науковості ви-

явились залежними і від соціальних факторів, і від прак-

тичної доцільності.

Історичною заслугою позитивізму є вимога чіткості сло-

ва і значення у філософській мові.

3. Феноменологія Е. Гуссерля.

Феноменологія (грец. ріїаіпотепоп З- той, що з'явився) З вчен-

ня про феномен, даний людині в досвіді чуттєвого пізнання.

Розвиваючи суб'єктивістські традиції в нових істори-

чних умовах, феноменологія заявила про себе однією з

найунікальніших течій у філософії XX ст., яка на основі

виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості

намагалась розв'язати основні філософські проблеми бут-

тя і пізнання. Раніше пояснити світ за допомогою аналізу

структур свідомості намагались Декарт, Юм, Кант.

Творцем і відомим представником феноменології був

німецький мислитель Едмун Гуссерль (1859З1938).

У побутовій мові слово Ыфеномены вживається в зна-

ченні неповторного, незвичного явища, досягнення люди-

ни. У філософії феномен має дещо інше значення, яке

можна з'ясувати лише через співвідношення феномена з

явищем. Явище є виявом чогось, що відмінне від нього.

Так, за грою кольорів при заході сонця фізик бачить пев-

не заломлення променів в атмосфері. Він за явищем (грою

кольорів) шукає сутність (закони заломлення світла). На

відміну від фізика, художник та пересічна людина сприй-

мають цю гру кольорів як самоданність, вони не роздвою-

ють його на явище і сутність. Ця гра кольорів і є для них

феноменом. Феномен З те, що дано в сприйманні і не

більше. Для Гуссерля феномен З безпосередня даність,

те, що дано з очевидністю. Якщо людині, наприклад, хтось

розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є

не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що

дано з очевидністю.

Гуссерль висунув ідею розбудови філософії як строгої

науки. На його думку, вимозі строгої науки не відповідає

ні натуралізм (так він називає позитивістський напрям),

ні історизм (філософія життя). Перший виходить з наїв-

ної віри в існування світу, а це, на його думку, некритич-

на позиція: строга філософія нічого не бере на віру, вона

якраз і повинна обЄрунтувати існування світу. Історизм

же зводить філософію до історичних форм, яких набувала

філософія певної епохи. Якщо кожна епоха має свою фі-

лософію, то цим також підривається ідея філософії як стро-

гої науки.

Якщо філософія прагне бути строгою наукою, то вона

повинна виходити з аналізу феноменів, з того, що дано з

первинною очевидністю. А ними, на думку Гуссерля, є ак-

ти свідомості. Традиція вважати очевидним саме акти сві-

домості започаткована Декартом, який вважав, що в істин-

ності предмета свідомості можна сумніватись (переконан-

ня людини, що вона сприймає дерево, може бути хибним),

але акт свідомості (саме сприймання) дається їй з очевид-

ністю, він не підлягає сумніву.

У буденному житті і науковому пізнанні людина при-

ймає існування світу як щось дане поза її свідомістю.

Таке прийняття світу Гуссерль називає природною наста-

новою. Однак така настанова є, на його думку, наївною,

некритичною, оскільки вона Не піддана сумніву і не з'я-

совано її походження. Ця настанова на світ приховує від

людини акти її свідомості, яка постійно функціонує в

контакті зі світом.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості,

Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвав-

ши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції по-

лягає в тому, що людина Ыбере в дужкиы віру в існування

світу, припиняє дію тези про існування світу. Це не озна-

чає, що вона заперечує існування світу чи сумнівається в

ньому. Просто вона не бере до уваги це питання; повертає

погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається.

Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність

свідомості, яка анонімно супроводжує життя людини в сві-

ті. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, напри-

клад, від дерева, яке людина сприймає, до самого акту

сприймання. Але якщо Ыбереться в дужкиы існування сві-

ту, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика,

хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною,

тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді за-

лишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури

відкривається сфера трансцендентальної свідомості.

Як і в філософії Канта, у феноменології поняття транс-

цендентальний означає Ыне емпіричнийы, не індивідуаль-

но-психологічний. Трансцендентальна свідомість З не фа-

ктична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають в

психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність

певних правил функціонування, притаманних будь-якій

конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної сві-

домості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.

Методом вивчення свідомості є інтуїція. В сприйман-

ні даються факти, в інтуїції З сутності (ейдоси), тобто не

одиничне, а загальне. Сам процес інтуїції Гуссерль так

описує: якщо людині, наприклад, потрібно отримати ейдос

сприймання (тобто, осягнути сутність сприймання, визна-

чити його суттєві риси), то слід відштовхуватись від фак-

тичного акту сприймання (скажімо, сприймання дерева) і

далі в фантазії довільно варіювати його (уявляти сприй-

мання різних предметів з різних позицій), стежачи за тим,

що є незмінним у всіх цих варіаціях. Як би довільно не

змінювати сприймання, йому завжди притаманна трива-

лість (часовість) і спрямованість на просторовий предмет;

не можливо сприйняти непросторовий предмет. Оці особ-

ливості З тривалість процесу сприймання та просторо-

вість його об'єкта З і є ейдосом сприймання.

Ейдоси (сутності) у Гуссерля первинні стосовно фак-

тів, вони апріорні, незалежні від фактів. У цьому феноме-

нологія близька до платонізму, у якому також ідеї, сут-

ності передують реальним речам і роблять самі речі мож-

ливими. Подібно до цього, у Гуссерля відкриті в інтуїції

ейдетичні (загальні) структури свідомості є передумовою

функціонування реальної свідомості. Ейдос сприймання

е, наприклад, передумовою фактичних актів сприйман-

ня. Отже, Гуссерль приєднується до раціоналістичної тра-

диції, згідно з якою закономірності процесу пізнання слід

шукати в структурах свідомості (розумі), а не у сфері фа-

ктів. За допомогою феноменологічної редукції та інтуїції

він прагне розкрити апріорні структури свідомості, тобто

структури, які завжди притаманні свідомості й завдяки

яким вона реально функціонує.

Аналіз актів свідомості свідчить, що їм, на думку Гус-

серля, властива інтенціональність З націленість, спря-

мованість на предмет. Так, сприймання завжди є сприй-

манням якогось предмета (дерева, будинку, людини). Уяв-

лення, бажання, ненависть, оцінювання тощо мають свої

предмети. Іншими словами, структура акту свідомості пе-

редбачає предмет, причому цей предмет не входить в акт

свідомості як його частина. Дерево, яке людина сприй-

має, не є частиною акту її сприймання, так само як і чи-

сло, яке вона мислить, не е частиною акту мислення. Ін-

тенціональність означає націленість, спрямованість сві-

домості на предмет, Ывиходженняы свідомості до предмета.

Ідея інтенціональності свідомості була впроваджена у

філософію вчителем Гуссерля, німецьким філософом Фра-

нцом Брентано (1838З1917), який, однак, обмежився тра-

ктуванням інтенціональності як націленості свідомості на

предмет. Гуссерль же значно розширив це поняття, надав

йому значення Ыконституювання предмета (сущого)ы. На

його думку, певні типи актів свідомості (сприймання, уяв-

лення, оцінювання та ін.) спрямовані на певний вид пред-

метів. У сприйманні даються просторові речі, у мислен-

ні З ідеальні предмети, у вірі З цінності, у фантазії З

казкові витвори тощо. Кожному типові актів свідомості

притаманні свої Ыправилаы (апріорні схеми), за якими да-

ються (тобто конституюються) саме їх предмети. Аналіз

відношення відповідності (кореляції) певних актів свідо-

мості і типів сущого, яке в них дається, Гуссерль назвав

інтенціональним аналізом.

Особливе місце у феноменології посідає інтенціона-

льний аналіз сприймання, оскільки з нього виходять всі

інші акти свідомості. Сприймання відбувається за внут-

рішньо притаманними йому правилами (апріорними схе-

мами), які можна виявити тільки при аналізі фактично-

го сприймання. Будь-яке сприймання передбачає прос-

торовий предмет, який можна визначити як субстрат і

якості, тобто як сукупність (єдність) якостей. Отже,

сприйманню людиною предмета задана схема Ысубстрат і

якостіы, вона апріорі визначає предмет сприймання як

єдність якостей. Далі предмет дається у відношенні до

інших предметів, тобто задається схема Ысубстрат і від-

ношенняы. Першу Ысхемуы Гуссерль називає внутрішнім,

другу З зовнішнім горизонтом сприймання. Скажімо, де-

рево як суще дано в горизонталі інших сущих (дерев,

будинків та ін.). Загальний зовнішній горизонт, в якому

дане суше З це світ.

Світ є передумовою, загальною Ысхемоюы сприймання

будь-якого предмета (сущого). Суще сприймається тільки

в світі. Причому світ у Гуссерля З не сукупність сущого,

не щось об'єктивне, а просторовий горизонт сприймання

всього сущого зумовлений місцем свідомості, перспективою,

в якій даються предмети.

Крім просторового, Гуссерль вводить часовий горизонт.

Будь-який акт свідомості Єрунтується на попередніх ак-

тах, визначається ними, тобто перебуває у Ыживомуы зв'яз-

ку з попереднім досвідом і передбачає (визначає) наступ-

ні акти свідомості. Іншими словами, свідомість будується

на основі живого зв'язку минулого, сучасного і майбут-

нього. І кожне сприймання відбувається в часовому гори-

зонті. Тому будь-яке суще дане, з одного боку, в Ыпросто-

ровомуы світі (зумовлено позицією свідомості в бутті), з

іншого З в часовому горизонті (в горизонті внутрішньо-

го досвіду свідомості).

Свідомість у феноменології не є чимось сущим (не має

характеристик предметного утворення), вона не є субстан-

цією, як вважали Декарт і Гегель. Вона завжди спрямова-

на на світ, існує в світі, в конкретній ситуації, обмежена

своїм місцем у світі і своїм часовим досвідом. Свідомість

має певні онтологічні параметри, її можна визначити як

певний вид буття, що характеризується місцем (центром, з

якого твориться світ) і часом.

Таке розуміння суб'єкта (свідомості) Гуссерлем доко-

рінно відрізняється від концепції попередньої класичної

філософії, в якій трансцендентальний суб'єкт вважався

абсолютним, тобто не мав онтологічних параметрів, при-

четності до буття, був позбавлений конкретних буттєвих

вимірів. ЫКласична філософія виходить з необхідності по-

яснення світу з позиції певного Ыабсолютногоы спостері-

гача, що перебуває поза світом. Цей гносеологічний су-

б'єкт класичної філософії (і науки) не залежить ні від яких

часових і просторових змін... Для Гуссерля мислення зав-

жди відбувається в певному місці і на основі попередньо-

го досвіду свідомостіы1. Отже, свідомість у Гуссерля зав-

жди спрямована на предмети (інтенціональна).

Зміни у філософському розумінні відношення людини

і світу, зафіксовані феноменологією, є паралельними змі-

нам позицій суб'єкта в мистецтві, навіть в науці, які від-

булись наприкінці XIX З на початку XX ст. Художник,

письменник класичного періоду, зображуючи світ, праг-

нули до об'єктивності, намагалися винести суб'єкта-творця

за межі твору. Так, в класичному романі можна прочита-

ти щось на зразок: ЫБула весна, цвіли квіти, співали пта-

хи, але герой цього не помічавы. То хто ж це бачив: Бог,

автор чи хтось анонімний, хто передав свої враження?

Передбачалось, що такий стан речей існував незалежно

від того, сприймав його хто чи ні. Сучасний роман визнає

тільки Ыживе свідченняы (хтось, хто пережив, ділиться

своїми враженнями), а не Ыоб'єктивніы запахи і кольори.

Теорія відносності засвідчила, що окремі її положен-

ня мають сенс також тільки в перспективі домислення

суб'єкта до реальності. Так, одночасність подій (напри-

клад, вибух зірок у Космосі) має сенс тільки з огляду на

спостерігача (визначається місцем його перебування). Без

цього вона позбавлена сенсу, тобто не має об'єктивного

значення.

Усе це дає підстави для тверджень, що в культурі (фі-

лософії, мистецтві, науці) відбулось певне зміщення у ро-

зумінні відношення людини і світу. На зміну суб'єктно-

об'єктного протистояння приходить буттєва позиція лю-

дини в світі, яка стала домінуючою в екзистенціоналізмі.

Концепція Ытрансцендентальної свідомостіы Канта є су-

б'єктивною, але вона не замикається на окремому суб'єкті

(не є соліпсизмом). Згідно з Кантом, кожна свідомість тво-

рить світ за однаковими правилами і світ усім даний одна-

ково.У Гуссерля ситуація принципово відмінна. Свідомість

у нього хоча є трансцендентальною (тобто передбачає всеза-

гальні правила творення), але вона вписана в конкретне

буття (в просторовий і часовий горизонт). І тому створений

нею світ є її суб'єктивним світом і не більше. Отже, свідо-

мість виявилась замкненою в нею створенім світі. Кожна

свідомість має свій світ. Це позиція соліпсизму. Гуссерль,

вслід'за Лейбніцом, називає таку свідомість монадою. Але

соліпсизм не влаштовував філософа, оскільки феноменоло-

гія претендувала на істину для всіх.

Для подолання соліпсизму, який виявився в

12 Следующая ⇒