 |
Література до розділу 14. Том 2, розділ 15. Український рух 70-х років. Указ 18 травня 1876 року. 80-ті роки, радикалізація українського руху. Революція 1905-6 років і українство. Успіхи українського національного руху в Австро-Угорщині. Українство на пор
|
|
|
|
Література до розділу 14
Ів. Стешенко, Українські шестидесятники, «Записки Українського Наукового Т-ва у Київі», т. III, Київ 1908.
С. Єфремов, Перед судом власної совісти. Громадська й політична робота В. Антоновича, «Записки Іст. -Філол. відділу Укр. Акад. Наук», т. V, Київ 1924.
М. Драгоманов, Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії, Женева 1877, також «Громада», т. 2, Женева 1878; його ж: Историческая Польша и великорусская демократія, Женева 1881. І. Житецький, Київська Громада за 60-х років, «Україна», 1927, І
М. Гніп, Політичний рух на Україні в 1860-х роках, І. Полтавська Громада, Харків 1930.
Ф. Савченко, Заборона українства 1876 року (розділ III, 1, 2), Київ 1930.
И. Одинець (П. Єфименко), Къ вопросу объ украинскомъ народничест†«Кіевск. Стар. », 1906, VII, VIII.
Л. Струнина, Первыя воскресныя школы въ КіевЂ, там же, 1898, VI.
А. Миловидов, Недільні школи на Чернигівщині 1860 р., збірник «Чернигів і північне лівобережжя», Київ 1928.
В. Граховецький, Перші недільні школи на Полтавщині, «Україна», 1928, IV.
W. Lіріń skі, Szlachta na Ukrainie, I. Udział jej TV ż yciu narodu ukraiń skiego, Krakó w, 1909.
M. Костомаров, Науково-публіцистичні й полемічні писання, Київ 1928.
В. Антонович, Твори, т. І, Київ 1932. Збірка «Велика реформа», вид. І. Ситіна, тт. V-VI, Москва 1911.
Г. Джаншієвъ, Изъ епохи великихъ реформъ, Петербургъ 1898.
Н. Семеновъ, Освобожденіе крестьянъ въ царствованіе Александра II, Петербургъ 1889-92.
П. Милюковъ, Крестьяне въ Россіи, Энциклопед. словарь Брокгауза и Ефрона, т. XVI, Петербургъ 1895.
Н. Василенко, Первые шаги по введенію положеній 19 февраля 1861 г. въ Черниговской ґуберніи, «Кіевская Старина», 1901, кн. 3, 4 і 11.
О. Воропановъ, Крестьянская реформа въ Юго-Западномъ краЂ, «ВЂстникъ Европы», 1900, кн. VIII.
|
|
|
Ів. Левицький, Погляд на розвиток низшого і висшого шкільництва в Галичині в рр. 1772-1800 і розвій руського народнього шкільництва в рр. 1801-1825, «Збірн. Істор. Фільоз. секції Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. V, Львів 1902.
A. Андрохович, Львівське „Studium Ruthenum", «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», тт. 132, 146 і 150, Львів 1922-1929; його ж: Ів. Лаврівський, один із піонерів українського відродження в Галичині, там же, т. 128, Львів 1919. І
О. Желехівський. Іоанъ СнЂгурскій, его жизнь и деятельность, Львів 1894.
Ом. Огоновський, Исторія літературы руской, т. II, ч. 1, Львів 1889.
М. Тершаковець, Галицько-руське літературне відродження, Львів 1908.
М. Возняк, Епізоди культурних зносин галицької й російської України в 1-ій половині XIX в., «Записки Укр. Наук. Тов. в Київі», т. XIII, Київ 1914.
Е. Тишинська, Поґодін і Зубрицький, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 110, Львів 1913.
К. Студинський, Вступні розвідки до публікацій: 1) Кореспонденція Я. Головацького, «Збірник Філ. Секції Наук. Тов. ім. Шевченка», т. VIII-IX. Львів 1905; 2) Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в рр. 1831-1845, «Записки Наук. Т-ва ім. Ш.. », тт. 80 і 82, Львів 1907-1908; 3) Львівська духов. семінарія в часах М. Шашкевича, «Збірн. Фільол. Секції Н. Т. ім Ш. », тт. XVII-XVIII, Львів 1916; 4) Матеріяли до історії культурного життя в Галичині в 1797-1857 рр., «Укр-руськ. Архів», т. XIII-XIV, Львів 1920.
Ів. Франко, Панщина та її скасування р. 1848 в Галичині, Львів 1913.
B. Щурат, На досвітку нової доби, Львів 1919.
Ю. Левицький, 1і 2 падолиста 1848 року у Львові, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 25, Львів 1898.
Ів. Франко, Причинки до історії 1848 р., там же т, 88, Львів 1909.
М. Возняк, До історії української наукової й просвітної орґанізації в Галичині 1848 р., там же, т. 110, Львів 1912.
Ів. Брик, Славянський з'їзд у Празі 1848 р. і українська справа, там же, т. 129.
Ів. Кревецький, Спроби орґанізовання руських національних гвардій у Галичині 1848-49, там же, т. 113, Львів 1913; його ж: Оборонна орґанізація руських селян на галицько-угорськім пограниччі 1848-49 р., там же, т. 53, Львів 1904; його ж: Руська самооборона на галицько-угорськім пограниччі 1848-49 р., там же, т. 107, Львів 1912; його ж: Справа поділу Галичини в рр. 1846-50, там же, тт. 93, 94, 95, 97, Львів 1910.
|
|
|
Ів. Франко, Азбучна війна в Галичині 1859 р., «Укр. -руськ. Архів. », т. VIII, Львів 1912. Ост. Терлецький, Галицько-руське письменство 1848-65 рр. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицькоруської інтелігенції, Львів 1903; його ж: Москвофіли й народовці в 70-х роках, Львів 1902.
М. Драгоманов, Літературно-суспільні партії в Галичині (до р. 1880), Львів 1904.
ЗМІСТ
Том 2, розділ 15
Український рух 70-х років. Указ 18 травня 1876 року. 80-ті роки, радикалізація українського руху. Революція 1905-6 років і українство. Успіхи українського національного руху в Австро-Угорщині. Українство на порозі світових подій
Український національний рух у Росії, що здавався таким сильним і многонадійним на початку 60-х років XIX ст., не пустив одначе глибшого коріння серед українського громадянства, а тим більше серед народніх мас. Українське панство, яке ще в 20-30-х роках у значній мірі зберігало національно-історичні традиції й будувало на них свої претензії до упривілейованого й провідного значіння в краю — під впливом із одного боку задоволення своїх станових домагань (після закону 1835 року), а з другого під впливом загальної політичної реакції в Росії, позбулося потроху свого українофільства й тільки окремі одиниці зпоміж українських панів піддержували національний рух 60-70-х років (Гр. Галаган, Б. Тарновський, Є. Милорадовичка). Радикально-народницькі гасла, під якими розвивався український рух із кінця 50-х років, залякували й відштовхували від нього українське дворянство. Правда, й далі зпосеред української дворянсько-поміщицької верстви виходили гарячі прихильники національного руху, які грали в ньому провідну ролю, але вони майже всі поривали з своєю верствою, стаючи в ряди деклясованої інтелігенції; дворянство ж, яко кляса, не тільки ставало осторонь від українства, але дедалі, щораз більше займало до нього неприхильне становище. Українське православне духовенство, зберігаючи більше звязку з народом особливо на Правобережжі, й даючи зпоміж себе значні кадри української свідомої національної інтелігенції, було занадто звязане повною залежністю від свого духовного начальства й матеріяльною незабезпеченістю, щоб грати якусь самостійну ролю в громадському житті. Позбавлене, за малими виїмками, піддержки з боку найвпливовішої й заможньої поміщицької верстви, українство мусіло триматися далі зусиллями самої деклясованої інтелігенції, яка виходила зпоміж збіднілого дворянства, духовенства, навіть селянства й міщанства й яка через відсутність у Росії політичної свободи й вільного громадського життя не могла мати великого впливу й значіння. Ця інтелігенція складалася з учителів, урядовців, представників вільних професій, і людей хоч трохи незалежних службово або матеріяльно серед неї було дуже мало. Цим пояснюється певна слаба відпорність українського руху супроти урядових утисків і репресій, які стали падати на нього вже з 1862 року.
|
|
|
Коли на лівобережній і степовій Україні (Полтавщині, Чернігівщині, Харьківщині, Катеринославщині й Херсонщині) заведено після 1864 року земське самоврядування, то завдяки цензовій системі виборів до земських орґанів перейшли представники дворянства, що вже прохололо, як ми бачили, до українства, й темного, несвідомого селянства. А до муніципій, після заведення в 1870 році міського самоврядування, перейшли представники зросійщеної міської буржуазії й несвідомого дрібного міщанства. Заступатися за українські національні інтереси не було властиво кому, а тимчасом і земства, й міські управи дістали великий вплив на таку важну галузь культурного життя, як шкільництво й бібліотечна справа. Тільки трохи згодом і то з великими зусиллями почала пробиватись українська течія в земствах та муніципіях.
З поширенням у цілій Росії в 60-х роках космополітичних і соціял-революційних ідей українська молодь також попадала під їх вплив і відривалася від свого ґрунту. Тимчасом як ці ідеї в більш-менш прихованій (з огляду на цензуру) формі устами талановитих і впливових письменників проповідувалися з сторінок численних російських журналів, українці не мали орґанів друку, які б обороняли українські позиції й пропаґували українську національну ідею. Коли повстали в Росії нелєґальні революційні партії («Земля і Воля», «Народня Воля», та інші), то багато активних і ідейних українців, особливо зпосеред молоді, ставали в ряди цих партій і гинули в боротьбі з російським урядом, вірячи, що загальна політична свобода в Росії, сама собою принесе визволення й для українського народу (Д. Лизогуб, Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Осинський, Желябов та інші). В порівнанні з широкими політичними й соціальними гаслами, які розгортали російські революціонери, українські культурно-просвітні постуляти здавалися занадто скромними й вузькими й не могли імпонувати молоді: вона дедалі, все більше захоплювалася космополітичними, але по суті лише всеросійськими, а не вселюдськими змаганнями, і в її очах українська мова та література ставали не більше, як засобом для легшої пропаґанди революційних та соціялістичних ідей (у чисто великоруському трактованні) серед українського народу.
|
|
|
Знов же таки й поширення освіти, яка хоч і ставала зчасом щораз приступнішою, але мала чисто російський характер; далі — загальна військова служба (заведена в 1874 р. ), яка всю мужеську молодь послідовно рік за роком переводила через московську казарму (до того ж рекрутів-українців висилали відбувати службу поза межами України, а стаціоновані на Україні війська комплєтувалися виключно з москалів); поширення російської преси й літератури, при повній відсутності, через заборону, друкованого слова українського, — все це допомагало обрусінню. Російська школа, абсолютно чужа не тільки мовою, але й духом для української дитини; офіціяльна церква, зроблена знаряддям русифікації; касарня, фабрика, залізниці, всі ці установи, які тісно спліталися з народнім життям і впливали на нього, були могутніми засобами масової русифікації, супроти якої зусилля української інтелігенції, позбавленої такої могутньої зброї, як друковане слово, й на кожному кроці пильно стереженої поліцією, були занадто слабкі. Український рух не міг угнатися за життям, з його широкими інтересами й потребами, й тратив із ним звязок. Українство вже в половині 60-х років обернулося в літературно-інтеліґентську течію, позбавлену впливів у земстві, в міському самоврядуванні, в пресі — одиноких чинниках, де в умовах російської дійсності виявлялося лєґально громадське життя. Аполітичність і культурництво, якими свідомо обмежували себе українські діячі часів «Основи» (Костомарів, Куліш, Антонович, Житецький), тепер мстилися на українському руху, відтягаючи від нього активніші елементи й ставлячи його поза реальними громадським та політичним життям.
|
|
|
Одначе й зведений до характеру літературної, культурницької течії, український рух таїв у собі величезну потенціяльну силу, про що свідчив той успіх, який мало українське слово, українська книжка, як тільки вони досягли української маси, й те вражіння, яке робила українська пропаганда, навіть коли вона служила зовсім іншим цілям (наприклад відома Чигиринська справа, де революціонер Я. Стефанович підбурив цілі села, користуючися українським словом і споминами про козацькі часи). «Кобзар» Шевченка, поскільки він доходив до читачів із народу, робив величезне вражіння і в багатьох розбуджував національну свідомість та навертав на шлях активної діяльности в українському дусі. Трохи згодом таке саме вражіння справляв український театр. Не менше вражіння справляло вільне українське слово закордонних видань, поскільки воно долітало на Україну. Навіть у найтяжчі роки реакції, коли замовкали майже всі прояви українського життя, й воно ледве жевріло під гнітом утисків і заборон, не припинявся постійний приплив свіжих сил у ряди борців за національне визволення, й кадри цих борців постачали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників. І що було особливо знаменним — ці останні чим далі, то все більше давали відданих борців за українську справу. Як тільки хоч трохи слабнули зовнішні утиски, український рух прокидався з новою силою: на дні душі українського народу дрімали якісь укриті сили, приспані віковим лихоліттям, і досить було першої можливости, щоб вони прокинулись. Костомаров мав рацію, коли писав до московського славянофіла Аксакова, автора гарної на свій час розвідки про українські ярмарки, що «росіяни помиляються, коли думають, що знають український народ: вони не підозрівають, що на дні душі кожного думаючого й недурного українця спить Виговський, Дорошенко й Мазепа — й прокинеться, коли настане слушний час». Що це було дійсно так, показує нам історія українського руху, котрий після кожного вимушеного «антракту» оживав з новою й усе більшою силою, аж поки не спалахнув широким полумям загального національного відродження в 1917 році.
На початку 70-х років зосередилися й зміцніли в Київі значні українські інтелектуальні сили, й він зробився з цього часу головним осередком українського руху. Київська Громада обєднала в собі ряд блискучих талантів на всіх полях культурного й громадського життя, які зуміли не тільки в широких розмірах орґанізувати працю з обсягу науки, письменства й мистецтва, але й вкласти новий зміст у цю працю, сформулувати наново українську національну проґраму, нарівні з вимогами свого часу. Доволі назвати імена Антоновича, Драгоманова, Житецького, Чубинського, Михальчука, Лисенка, Вовка, Русова, Старицького, Нечуя-Левицького, щоб побачити, що це було виїмково щасливе сполучення видатних культурних і громадських діячів, біля яких стояв цілий ряд молодших талановитих сил. З кругів Громади вийшла ініціятива до створення українського наукового товариства під офіціяльною фірмою «Піденно-Західньої Філії Російського Ґеоґрафічного Товариства» (засноване в 1873 р. ). Товариство зорґанізувало наукові сили з усіх частин української землі й повело енерґійну роботу наукового дослідження української етноґрафії, словесности, історії, мови й економічного життя. З кругів цього товариства вийшли такі епохальні видання, як збірка історичних пісень українського народу Антоновича й Драгоманова (1874-75), збірки казок Драгоманова, чумацьких пісень Рудченка, монументальна праця Чубинського з етноґрафії Правобережжя і ціла низка інших. Коли результати української наукової праці були задемонстровані на археольоґічному конґресі в Київі 1874 року, вони здивували ввесь учений европейський світ і заімпонували йому своєю солідністю й своїм розмахом. У Київі за короткий час, завдяки деякому послабленню цензури, розвинулося видання українських книжок; поруч наукових праць, белетристики, поезій виходили цілі серії прекрасних популярних брошур для народу. Талановитий композитор М. Лисенко почав розробляти українську музику й створив українську національну оперу. Громада придбала собі газету «Кіевскій Телеграфъ», яка зробилася орґаном української думки. Були навязані живі зносини з іншими громадами, із яких найактивнішою була Одеська, з Галичиною та Буковиною. Політична думка київської Громади йшла по лінії федеративного устрою Росії з широкою автономією для України, навязуючи таким способом до традиції Кирило-Методіївського братства. В своїх суспільних поглядах Громада стояла на досить радикальному становищі, а деякі її члени схилялися до соціялізму. Ще радикальнішою з цього погляду була громада в Одесі. Як київські, так і одеські громадяни мали зносини з російськими революційними партіями.
Розвиток українського руху стривожив уряд, котрий добачав у ньому новий прояв політичного сепаратизму України, й місцеві реакційні круги, котрі боялися соціяльно-революційної пропаганди, в якій вони підозрівали українських діячів. Уже в кінці 1874 року до уряду було надіслано з Київа цілий меморандум, де українців обвинувачувано в тому, що вони хочуть «вільної України в формі республіки з гетьманом на чолі». Помішник куратора київської шкільної округи Михайло Юзефович, полтавський поміщик, імовірний автор цього меморандуму, почав домагатися закриття київської філії «Ґеоґрафічного Товариства» й засипав петербурзький уряд новими доносами на український рух. Нарешті цар Олександер II наказав у серпні 1875 року створити спеціяльну комісію з міністрів внутрішніх справ і народньої освіти, обер-прокурора Синоду, начальника жандармерії й Юзефовича «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія прийшла до висновку, що «допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будучині, України від Росії». Через те комісія вирішила закрити «Південно-західній відділ Ґеоґрафічного Товариства» в Київі, припинити видання «Кіевскаго Телеграфа» і вжити персональних репресій проти окремих українських діячів. Увінчував ці заходи таємний наказ, підписаний Олександром II за кордоном, у Емсі, 18 травня 1876 року про абсолютну заборону українського письменства. Заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до нот, виставляти українські театральні пєси й виконувати прилюдно українські пісні. Рівночасно комісія вирішила піддержувати матеріяльно москвофільський рух у Галичині, видаючи таємні субсидії москвофільським виданням, які особливо завзято боролися з українським рухом.
М. Драгоманову, якого зараз же звільнено з київського університету, й кільком іншим українським діячам (Вовкові, Зіберові, Подолинському) довелося еміґрувати за кордон. Київська Громада дала Драгоманову доручення заснувати за кордоном журнал, який би служив вільною українською трибуною й відстоював інтереси українського народу перед міжнароднім форумом. Заразом значна частина українських письменників перенесла друк своїх творів до Галичини. Наказ 1876 року не вбив ані української національної думки, ані української літератури, але він, у звязку з загальною реакцією, якою уряд відповідав на терористичну діяльність російських революціонерів, своє діло зробив. Політична активність українських громад дуже впала. В той час, як Драгоманів розвинув у Женеві дуже енерґійну діяльність, випускаючи журнал «Громада» й низку українських книг та брошур в соціялістичному й революційному дусі, українці в Росії, зневірившися в успіху політичної боротьби, почали знову схилятися до аполітизму й до чисто культурної роботи в національному дусі. Драгоманів залишився на якийсь час відірваний від українського життя в Росії й звернув головну увагу на українську справу в Галичині, завязуючи звязки з тамошньою молоддю. Патріярх українського руху Костомарів виступив із низкою статтей у російських журналах із думкою «примирити з українством уряд», доводячи йому нешкідливість українського руху, який, мовляв, має виключно народо-просвітні цілі а самих українців переконуючи в тому, що вони повинні обмежитися «літературою для хатнього вжитку» та, замісць писати повісті й драми з життя інтеліґенції, або перекладати клясиків на українську мову, складати лише підручники та популярні книжки для народу. Певна річ, що Костомарів не переконав ані уряд, який по старому дивився в корінь справи й не вірив, що українці не сепаратисти, ані українського громадянства, яке, використовуючи тимчасове полегшення цензури з 1880 року, знову розвинуло було літературно-видавничий рух. Одначе глуха реакція, що почалася після вбивства Олександра II, привела до запанування думки про потребу покищо звернути всі сили на культурну працю, на створення наукових підстав українознавства в обсягу історії, археольоґії, етноґрафії, мови, історії письменства й мистецтва; осередком цієї наукової праці став місячник «Кіевская Старина», заснований у 1882 році. Крім того наукова праця, звичайно російською мовою, велася в низці офіційних наукових товариств у Київі, Харькові й Одесі, що були в українських руках і свою діяльність присвятили головно українознавству.
Доба 80-х років і першої половини 90-х була мабуть найглухішою в історії українського руху в другій половині XIX віку. Але й вона не була безплідною: за цей час виконано велику наукову працю, що стала підставою для пізнішого розвитку української науки вже в національній формі. Саме в цей час виступає на літературну арену ряд молодих сил, яким незабаром судилося стати окрасою українського письменства: Б. Грінченко, В. Самійленко, В. Леонтович, М. Коцюбинський, Леся Українка, А. Кримський та інші. В найбільш, здавалось, безпросвітні часи яскравим світлом блищить енерґійна діяльність на громадському й літературному полі Ол. Кониського, Т. Зіньківського й Б. Грінченка. В умовах строгої конспірації, непомітно для чужого ока, кермує українським рухом досвідчена рука В. Антоновича. Відновляються звязки з Драгомановим, і його різка критика аполітичности російських українців та їх ухилів у бік формального націоналізму вносить корисний фермент у розвиток української політичної думки, будить її, не дає застоюватись. В особі власника цукроварень Василя Симиренка, сина селянина з Київщини, українська культурна праця знайшла собі щедрого мецената. Таким же меценатом явився трохи пізніше поміщик із Херсонщини Євген Чикаленко. Обидва вони піддержували щедрою допомогою українські видання й товариства як у Росії, так і в Галичині. Найзнаменнішим, може, явищем українського життя 80-х років був несподівано блискучий розвиток українського театру, створеного на початку 80-х років М. Кропивницьким. Маючи в собі першорядні артистичні сили, такі, як сам Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, Оп. Саксаганський, Ів. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич-Карпинська та інші, трупа Кропивницького здобула українському театрові всеросійську славу, а, розпавшися опісля на десятки труп, стала важним чинником для пробудження національного почуття в широких кругах громадянства. Обмежувана й переслідувана в Росії, українська політична думка розвивається в Галичині, де її орґанами являються видавані коштом українців із Росії та при їх найближчій участі журнали «Зоря», «Правда», «Життя і Слово», «Народ», та інші. Тут обмірковується важніші питання українського життя й викристалізовується національна ідеольоґія. Українці російські беруть участь у галицькому житті і впливають на його розвиток: із одного боку В. Антонович і Ол. Кониський, з другого М. Драгоманів кермують цілими течіями духового й політичного життя галицьких українців. Від 1894 року новозасновану катедру української історії у Львові займає молодий київський учений М. Грушевський, і його приїзд до Галичини становить еру в її культурно-національному житті. Завязуються взагалі ближчі й частіші зносини між Україною й Галичиною й це має свій вплив на розвиток національного життя серед українців російських.
Наприкінці XIX століття виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісового українського націоналізму на широкій европейській основі, людей, що вже не задовольнялись самою-но культурницькою діяльністю, а хотіли добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рямах власних орґанізацій. У 1897 р. відбувається в Київі всеукраїнський зїзд представників Громад і засновується «Загальна українська безпартійна демократична орґанізація», яка вибрала свій виконуючий центральний орґан, установила регулярні зносини між громадами й періодичні загальні з'їзди. Протягом короткого часу по всіх важніших містах України, не тільки ґуберніяльних, але й деяких повітових повстають свої громади, так само і в Петербурзі, звідки заводяться зносини з російськими політичними орґанізаціями. В 1899 році у Харькові гурток українських студентів під проводом Д. Антоновича засновує «Революційну Українську Партію», яка зразу виставляє гасло самостійної України. Ця партія обєднує в своїх рядах найактивніші елементи зпосеред українського студентства і взагалі молодшої інтелігенції, засновує дуже жваве видавництво революційної літератури в Чернівцях і у Львові й, перевозячи цю літературу нелєґально до Росії, масово ширить її по селах. Революційна Укр. Партія дуже скоро перетворюється в партію соціял-демократичну; вона звертає всю увагу на ширення суспільно-революційних ідей і обмежується в своїй програмі домаганням для України лиш автономії. Прапор самостійної України переймає друга течія, що виділилася з Рев. Укр. Партії, т. зв. Народня Українська Партія, й гасло української державної самостійности вже не сходить із політичного овиду. Оперте одначе не стільки на національно-історичній традиції, скільки на теоретичних міркуваннях соціялістичної доктрини, воно ще мало приваблює до себе уваги, видаючися багатьом лише далеким ідеалом, майже нереальним та утопійним.
Початок XX століття в діях Росії позначився дуже скорим зростом політичного визвольного руху. Російський абсолютизм під натиском громадської думки й під впливом свого внутрішнього розкладу здавав помалу свої позиції, і навіть українство, яке завжди в очах російського уряду було предметом особливо пильного догляду, фактично діставало деякі полегші. Росте число українських видань, особливо популярних, починають виходити підручники для початкового навчання, засновуються українські товариства (правда, лише в Петербурзі й під офіційною російською назвою), відбуваються прилюдні українські культурні маніфестації, як наприклад, свято відкриття памятника Котляревському в Полтаві 30 серпня 1903 року, коли до Полтави зїхалися тисячі представників української інтелігенції, в тому й делеґати з Галичини та Буковини, і у відповідь на заборону читати українські привіти улаштували дуже імпозантну культурну демонстрацію. Такими ж загально-національними святами всеукраїнського характеру були й ювілеї Івана Нечуя-Левицького та М. Лисенка в Київі. Українське слово починає прилюдно лунати на громадських зборах. Цілий ряд земств і міських дум виносить постанови про потребу завести в школах навчання українською мовою. Анальоґічні постанови виносять ріжні зїзди — агрономічні, технічні та інші. Театральні зїзди ухвалюють резолюції про скасування обмежень для українського театру. Складаються петиції, вкриті тисячами підписів, про потребу скасування спеціяльних утисків над українським словом.
Російський уряд починає помічати, що українство перестало вже бути вузькою літературною або політичною течією й виходить уже на ширшу арену громадського життя. Перший вилім робиться в справі допущення українського перекладу св. Письма: Синод, який пів-століття не дозволяв українського слова в церковнім ужитку, тепер дає благословення українському перекладові Євангелія і видає його своїм коштом. У кінці 1904 року рада міністрів обмірковує спеціяльно справу скасування цензурних заборон над українським словом і констатує «низький культурний рівень українських ґуберній» через відсутність доступної для них мовою літератури. Рада запитує думки про цю справу в Академії Наук, київського й харківського університетів і в київського ґенерал-ґубернатора. Всі висловилися рішуче за скасуванням обмежень над українським словом. Академія Наук відповіла цілою, ґрунтовно умотивованою доповіддю, складеною найбільшими знавцями справи, а відповідь київського університету склав сам В. Антонович. Та доки уряд думав і міркував, вибухла восени 1905 року революція й українське слово здобуло собі свободу фактично, на основі маніфесту 17 жовтня 1905 р. про конституцію. Першою ластівкою був часопис «Хлібороб», видаваний братами Шеметами в Лубнях на Полтавщині. Потому пішли інші українські часописи в Київі, Полтаві, Харькові, Одесі, Катеринославі, Петербурзі, Москві та по інших містах. Українські партії: Радикально-Демократична, Селянська Спілка, Соціял-Демократична, Народня виступили тепер отверто. Почали засновуватись українські клюби, товариства «Просвіта», розвинулося видання українських книжок, особливо підручників і популярних творів для народу. Трохи згодом — в 1907 році видано в Петербурзі під редакцією Василя Доманицького перше повне видання «Кобзаря» Шевченка, й широке громадянство вперше дістало змогу познайомитися з усіма творами свого великого національного поета.
Українські партії повели енерґійну аґітацію за автономію України. Всі вони прийняли в свої проґрами соціялістичні гасла. Взагалі, визволившися з ярма заборон та утисків завдяки революції, українське громадянство було настроєне дуже радикально, й тон усіх його виступів так само, як і тон української преси, був дуже гострий. Нечисленні консервативні елементи серед українського громадянства не виявили жадних спроб якоїсь орґанізації, й їх голосу не було чути. Взагалі українське панство, до якого ці елементи здебільшого належали, не винесло собі ніякої науки з грізних подій, які наростали перед його очима й глибоко захитували його політичне й економічне становище. Замісць прилучитися до українського національно-автономічного руху, й занявши в ньому певне місце, зрівноважувати крайні соціяльні змагання лівіших елементів, українське панство остаточно звязало свою долю з всеросійською реакцією та централізмом і тим підкопувало свою власну будучність як суспільної верстви. Російський уряд, хоча був примушений піти на уступки загальному визвольному рухові, не припиняв із ним як найгострішої боротьби й мобілізував усі реакційні та консервативні сили в державі для цієї боротьби. В його очах увесь український рух був частиною, і то одною з найнебезпечніших, загального революційного руху, й тому він невпинно боровся з ним, закриваючи українські видання, забороняючи українські товариства й арештовуючи українських діячів. Український рух, захоплюючи все ширші круги громадянства і вже знаходячи активний відгук серед селян і робітників, мусів розвиватися в атмосфері непримиренної боротьби з урядом і все гостріших проявів соціяльної революції, до якої змагали революційно-соціялістичні партії.
Весною 1906 року зійшовся в Петербурзі перший російський парлямент, так звана Державна Дума. Вибори до неї відбувалися серед розпучливої боротьби опозиційних і революційних партій із урядом, серед безупинних арештів та заборон. Революційні українські партії, як і російські, бойкотували ці вибори, одна тільки Радикально-Демократична Українська Партія виставила подекуди своїх кандидатів, самостійно або бльокуючися з партіями загально-російськими. Але, коли Дума зійшлася й гурток свідомих українських діячів, які були вибрані послами, — Ілля Шраг, Володимир Шемет, Павло Чижевський, заснував Українську Парляментську Громаду, то до неї зараз же вписалося понад 40 послів, вибраних на Україні. Серед них були видатні громадські діячі, такі, як барон Ф. Штейнгель, Микола Біляшевський, Ол. Свєчин, Максим Ковалевський, Андрій Вязлов та інші. Що було особливо важливе, так це те, що до Укр. Парл. Громади вписалися майже всі посли-селяни, серед яких виявилися такі свідомі й віддані українській справі діячі, як Гаврило Зубченко, Євген Онацький, Іван Тарасенко та Аркадій Грабовецький. Це був справжній тріюмф української ідеї. Він підняв дух українського громадянства, натхнув його новою вірою в своє діло. В Петербурзі негайно утворився український центр при участі місцевої громади, на чолі якої стояли видатні українські діячі й патріоти Ол. Лотоцький і П. Стебницький, до Петербургу прибув зі Львова М. Грушевський, і при його участі засновано спеціяльний орґан «Украинскій ВЂстникъ», виготовлено деклярацію про автономію України, яку малося урочисто проголосити в Думі. Але саме напередодні цього наміреного виступу Дума була розпущена, проіснувавши всього 72 дні. Після розпуску Думи більшість її членів узяла участь у відомій політичній маніфестації, виїхавши до Виборгу у Фінляндії й підписавши там відозву проти уряду. Всі українські посли підписали цю відозву, разом із іншими були присуджені до тюрми й стратили право участи у виборах до 2-ої Думи. Це було дуже некорисно для української справи, бо хоч і в 2-ій Думі негайно ж склалася нова Українська Громада з 47 членів, але серед них вже не було старих досвідчених політиків, хоч були свідомі національно діячі, як ось священик А. Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Українська Парл. Громада заснувала свій орґан «Рідна Справа», ведений популярно, щоб бути доступним для широких мас. Громада внесла до поданого міністерством законопроекту свої поправки, домагаючися заведення навчання українською мовою в школах і заснування катедр українознавства по університетах. Були виготовані законопроекти про автономію України, про місцеву самоуправу, про українську мову в суді, школі, церкві й т. д. Але й 2-га Дума була скоро розпущена (вона працювала всього 103 дні) і в Росії знову запанувала реакція. Виборний закон було замінено, і в дальших 3-ій та 4-ій Думах, хоча й були окремі посли-українці, але громад уже не закладалося й українських загальних інтересів заступати вже не було кому.
Уряд почав помалу ліквідувати здобутки революційних років. Багато українських періодичних видань було припинено, українські товариства були позакривані, а які й залишилися, то діяльність їх обмежувалася на кожному кроці, чимало українців було заслано на північ і до Сибіру, дехто еміґрував за кордон. Виклади українською мовою по університетах, які розпочали було в 1906-7 рр. деякі професори (М. Сумцов у Харькові, Ол. Грушевський у Одесі) були припинені, й уряд із новою енерґією заходився «очищати» школу від українських впливів. Та всетаки певні здобутки революції залишились. Залишилися деякі «Просвіти», українські клюби, «Українське Наукове Товариство» в Київі, коло двох десятків українських часописів, а головне — збільшився континґент свідомої української інтелігенції, до якої пристало чимало видатних громадських діячів, до того часу байдужих до української справи; ще важніше було те, що українська національна ідея почала пускати глибше коріння в народі, особливо на Катеринославщині й Полтавщині. З українством почали рахуватися російські політичні партії, як з поважною громадською силою. Засноване в 1908 року всеукраїнське політичне обєднання, т. зв. «Товариство Українських Поступовців», яке стояло на загальній плятформі конституційного парляментаризму й автономії України, входило в порозуміння з партією конституційних демократів («Кадетами») й трудовою, що виступали через своїх представників у Думах із критикою російської політики на Україні та взагалі піддержували українські домагання і в Думі і в своїй пресі. Російський уряд по старому дивився на український культурно-національний рух, як на переходовий ступінь до державного сепаратизму України. В цьому були переконані всі представники влади, починаючи від премієр-міністра Столипіна, котрий заявив про це отверто, мотивуючи цим заборону української мови для публичного вжитку, й кінчаючи звичайними жандармськими офіцерами, які, як згадує О. Русов у своїх споминах, були переконані, що українці «хочуть відділення України від російської держави в окрему самостійну державу з своїм гетьманом, своїми послами й консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою й своїм власним військом». І хоч офіційно представники зорґанізованого українства відхрещувалися від таких аспірацій, заявляючи, що українці не домагаються більшого, як автономія, але сама думка про самостійність України, висловлена отверто на переломі XIX і XX століть, не завмирала з того часу, знаходила собі адептів, особливо серед молоді й раз-у-раз підносилась отверто на терені Австро-Угорщини. Вона знаходила собі опертя в дуже успішному розвитку українського життя в Галичині та Буковині.
*
Народовецький напрям у Галичині, хоча й міцнів безупинно протягом 70-х років, але, спираючися головно на духовенство і дрібну буржуазію, настроєних консервативно й строго льояльно до австрійського уряду, помалу втрачував свій колишній народолюбний характер і зводився до формального націоналізму, незвязаного з реальними потребами українського народу в Галичині. Самі суперечки народовців із москвофіла
|
|
|
