Главная | Обратная связь
МегаЛекции

Особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно.




1. Залишення заяви без розгляду – це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення, у зв‘язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому.

Заява залишається без розгляду за наявності точно встановлених в законі обставин, які свідчать про недодержання умов реалізації права на звернення до суду за захистом і можливість застосування яких не втрачена, та при повторній неявці сторін.

2. Підстави залишення заяви без розгляду можна розділити на дві групи: перша група підстав свідчить про те, що процес виник неправомірно, і тому заява підлягає залишенню без розгляду (п. 1, 2); друга група підстав свідчить про неможливість подальшого її розгляду (п. 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9). Дані підстави мають допроцесуальний характер, оскільки суддя, виявивши їх вчасно, повинен був повернути позовну заяву (ст.121 ЦПК) і роз’яснити заінтересованій особі порядок усунення перешкод для можливого розгляду справи в суді.

3. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності.

При встановленні цієї обставини на стадії відкриття провадження у справі суддя зобов'язаний повернути заяву (п. 2 ч. 3 ст. 121 ЦПК), а помилково прийнята заява підлягає залишенню без розгляду.

Заява залишається без розгляду, якщо вона подана недієздатною особою. За загальним правилом цивільного судочинства до суду за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу можуть звертатися тільки особи, які наділені цивільною процесуальною дієздатністю, тобто спроможні особисто здійснювати свої процесуальні права і виконувати обов’язки.

Особисте звернення до суду процесуально недієздатної особи є недійсним з юридичної точки зору і не породжує для такої особи ніяких процесуальних наслідків. Однак необхідно підкреслити, що таке звернення стосується самого права на пред’явлення позову, яке зберігається за позивачем і може бути реалізоване його законним представником.[97]

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч.1 ст.40 ЦК). На його виконання орган опіки і піклування призначає недієздатному опікуна, який може порушити цивільну справу в суді на захист прав недієздатної особи. Правило п. 1 ст. 207 ЦПК поширюється на осіб, обмежених в дієздатності, які мали такий статус під час порушення справи в суді, але воно не застосовується до тих обмежено дієздатних осіб, які можуть виступати в суді у справах як сторона без участі піклувальника.[98] Так, відповідно до ст.29 ЦПК особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

Інші процесуально-правові наслідки настають при визнанні особи обмежено дієздатною чи недієздатною (втрати дієздатності) під час провадження у справі. Підтвердження рішенням суду, що набрало законної сили, такої зміни правового статусу громадянина - сторони у справі - є підставою для зупинення провадження в ній (п. 5 ч.1 ст. 201 ЦПК). Тому залишення заяви без розгляду внаслідок того, що позивач є недієздатною особою необхідно відрізняти від обов’язкового зупинення провадження у справі. Залишення заяви без розгляду на цій підставі може мати місце лише в тих випадках, якщо дієздатність позивача втрачена ще до порушення процесу і справа порушена в суді помилково, оскільки суддя в такому випадку повинен був повернути позовну заяву. У тих випадках коли сторона визнана недієздатною уже під час розгляду справи, а провадження у справі було відкрито правомірно, суд зобов’язаний зупинити провадження у справі до вступу в справу законного представника недієздатної особи (ст.43 ЦПК).

4. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

За правилом п.7 ч.2 ст.119 ЦПК до позовної заяви, яка подається представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що стверджує його повноваження (факт батьківства, усиновлення, опіки, піклування). Подача позовної заяви до суду без наявності належних повноважень підставою для повернення позовної заяви(п. 3 ч.3 ст. 121 ЦПК), а прийнятої заяви - для залишення її судом без розгляду.[99]

Аналогічні наслідки настають і тоді, коли позовна заява підписана не позивачем, а невстановленою особою або особою, яка не була на це уповноважена.

Прокурор представляє інтереси громадян у суді шляхом звернення з відповідною заявою у випадках, коли вони за станом здоров'я або з інших поважних причин не можуть захистити свої прав. Тому в разі звернення прокурора із заявою в інтересах громадянина (громадян), який не позбавлений такої можливості (незалежно від того, чи погоджується останній із заявленими вимогами), суд залишає цю заяву без розгляду на підставі п. 2 ст. 207 ЦПК.[100]

5. Суд зобов’язаний залишити заяву без розгляду у випадку, коли належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Зазначені наслідки настають незалежно від причин неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяу без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стримулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгля справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

У разі ж неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи (ст. 224 ЦПК).

6. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді.

З метою надання більших можливостей доступу до судового захисту ЦПК встановлені альтернативні правила підсудності справ за вибором позивача, наприклад позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача (ч.1 ст.110 ЦПК). Реалізація права вибору підсудності має разовий характер - погашає можливість повторної реалізації цього права у даній справі, тому суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п.3 ч.2 ст.122 ЦПК). Прийняття до провадження тотожної справи з порушенням цієї норми процесуального права є підставою для залишення заяви без розгляду.[101]

Практично може виникнути ситуація, коли обидва суди, довідавшись про інші тотожну справу, залишають заяви без розгляду. В такому випадку одна з ухвал суду, та, яка постановлена пізніше, підлягає скасуванню, оскільки на момент її постановлення, підстави для залишення заяви без розгляду вже відпали.

Залишити позовну заяву без розгляду з цієї підстави суд може лише у разі підтвердження факту розгляду тотожної справи іншим судом допустимими доказами. Такими можуть бути позовні заяви з відміткою про реєстрацію або доказами відправки на адресу суду та ухвали суду про відкриття провадження у справі.

7. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо позивач подав заяву про залишення позову без розгляду.

Відповідно до ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (принцип диспозитивності цивільного судочинства). Тому суд зобов’язаний залишити заяву без розгляду, якщо позивач звернувся з таким клопотанням. Зазначену заяву можна подати лише до судових дебатів (ст. 193 ЦПК).

Від залишення заяви без розгляду слід відрізняти відмову від позову як підставу для закриття провадження у справі. Відмова від позову – це одностороннє волевиявлення позивача в суді спрямоване на відмову від судового захисту своєї матеріально-правової вимоги. Подання заяви про залишення заяви без розгляду навпаки являє собою відмову від судового процесу. При відмові від позову, якщо вона прийнята судом, суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, а отже ці два інститути відрізняються за своїми процесуальними наслідками. В першому випадку після ухвали про закриття провадження у справі позивач не вправі повторно звернутися до суду з тотожним позовом, в разі ж ухвали про залишення заяви без розгляду в зв’язку з подачею позивачем про це заяви, він повторно може звернутися в суд з тотожним позовом.

Звернення із заявою про залишення заяви без розгляду робить неможливим вирішення спору, навіть якщо на цьому наполягає відповідач. Окрім того, позивач зберігає можливість звернутися з тотожним позовом в майбутньому. Подання заяви про залишення позову без розгляду є розумною альтернативою програшу справи.

Зазначена норма широко використовується для затягування розгляду справи. Захищаючись проти позову, відповідач ініціює розгляд “своєї” пов‘язаної справи в іншому суді, для того, що б зупинити провадження у справі. Коли провадження буде зупинене, розгляд “своєї” справи, якщо її неможливо виграти, буде всіляко гальмуватися та затягуватися, а коли тягнути вже не буде як, позивач подасть заяву про залишення позову без розгляду. По спливу строку оскарження ухвали суду про залишення заяви без розгляду, позивач подасть тотожний позов вдруге. І знову затягування.

8. Відповідно до ст. 5 Закону “Про третейські суди” юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав. Тому у разі коли між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді суд зобов'язаний залишити заяву без розгляду.

9. Суд залишає заяву без розгляду, якщо особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява.

Відповідно до п.3 ст.46 ЦПК якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду.

Відповідно до ст. ч. 2 ст.46 ЦПК відмова прокурора та інших осіб визначених ст.45 ЦПК від поданої ними заяви не позбавляє особу, на захист прав та законних інтересів якої було подано цю заяву, права вимагати від суду розгляду справи по суті. У цих випадках не закривається провадження у справі, а постановляється ухвала про вибуття їх з числа осіб, які беруть у ній участь. Якщо зазначена особа таких вимог не заявляє, суд залишає заяву без розгляду відповідно до п. 7 ст. 207 ЦПК.

Оскільки, виходячи зі ст. 46 ЦПК прокурор у таких справах фактично користується правами й несе обов'язки сторони, при повторній неявці його за викликом суду в судове засідання за умов, передбачених ЦПК для позивачів, - суд у разі неможливості розглянути справу під час відсутності прокурора може залишити заяву без розгляду на підставі п. 3 ст. 207 ЦПК.[102]

10. Заява залишається без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

Фактично, йдеться про процесуальне порушення з боку судді, який відкрив провадження за позовною заявою, яка не відповідала вимогам закону і це призвело до певних витрат (фінансових, витрат часу, тощо), так як залучені учасники процесу вчиняли певні дії. У даному випадку може йтися і про порушення справедливого судового розгляду передбаченого ст.6 Європейської Конвенції.[103]

11. Суд залишає заяву без розгляду, якщо позивач до закінчення розгляду справи покинув судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності. Це правило встановлене з метою недопущення зловживання позивачем своїми процесуальними правами.

Для застосування цієї норми необхідні такі умови:

- позивач був присутній в судовому засіданні, зокрема його особу було встановлено в підготовчій частині судового засідання;

- він залишив залу з власної ініціативи, не бажаючи брати участі в судовому засіданні;

- розгляд справи не було закінчено;

- судове засідання тривало. Залишенням судового засідання слід вважати також відсутність позивача після короткочасної перерви в засіданні;

- суд не надавав позивачеві дозволу залишити зали засідання та відсутні інші законні підстави для залишення засідання;

- позивач не подав заяви (усної чи письмової) про розгляд справи за його відсутністю.

Зазначена норма має каральний характер, оскільки фактично є відмовою у розгляді справи за протиправну поведінку позивача. Тому її можна застосовувати лише у випадках, коли зал залишає позивач особисто. Якщо ж такі дії вчиняє представник, підстави для залишення заяви без розгляду відсутні. Водночас, зазначена норма застосовується до позивачів – юридичних осіб, оскільки вони ведуть справи лише через представників.

12. Особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно.

Залишення заяви без розгляду здійснюється мотивованою ухвалою судді або суду, на яку може бути подана апеляційна скарга, оскільки вона перешкоджає подальшому руху.

На відміну від закриття провадження в справі, у разі залишеннязаяви без розгляду ця стаття передбачає інші процесуальні наслідки. Після усунення обставин, що були підставами залишення заяви без розгляду, заінтересована особа вправі знову звернутися до суду з заявою в загальному порядку. Не є перешкодою для прийняття заяви й ознака тотожності позовів, оскільки справа була закінчена в такий спосіб не внаслідок відсутності права на пред'явлення позову, а в основному через недодержання порядку його реалізації.

13. За правилом ст. 72 ЦПК право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або судом процесуального строку. Скарги і документи подані після закінчення процесуальних строків залишаються без розгляду якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення строку. Аналогічно внаслідок пропуску строку залишаються без розгляду подані зауваження щодо запису в журналі судового засідання (ч. 3 ст. 199 ЦПК).[104]

14. Залишення заяви без розгляду не позбавляє заінтересовану особу права після усунення умов, що були підставою прийняття цього рішення, знову звернутися до суду із заявою в загальному порядку. Тому суд не повинен залишати без розгляду якийсь із об'єднаних в одному провадженні позовів (первісний або зустрічний), якщо це зробить неможливим вирішення залишеної без розгляду заяви у наступному (наприклад, залишати без розгляду заяву про оспорення батьківства і задовольняти вимоги про стягнення аліментів на дитину, щодо якої воно оспорювалося).[105]

15. ЦПК надає суду право залишати заяви без розгляду (відмовляти у їх прийнятті) в справах окремого провадження у разі встановлення наявності спору про право, який розглядається в порядку позовного провадження (ч.6 ст.235 ЦПК) і не передбачає такої можливості, якщо для розгляду в позовному провадженні подано заяву, що підлягає розгляду в порядку окремого провадження. В останньому випадку суд не відмовляє у прийнятті заяви і не залишає її без розгляду, а застосовує при прийнятті заяви правила ст. 119 ЦПК щодо відповідного її оформлення і розглядає справу у відповідному провадженні.[106]

 

 

Глава 7

СУДОВІ РІШЕННЯ

 

Стаття 208. Види судових рішень

 

1. Судові рішення викладаються у двох формах:

1) ухвали;

2) рішення.

2. Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

3. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

 

1. Судові рішення – це акти суду, пов’язані із розглядом конкретної цивільної справи. Коментована стаття передбачає дві форми (у назві – види) судових рішень: ухвали і рішення.

Судовий наказ і заочне рішення є різновидами судового рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числі при відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 01.12.1994 р. “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”, в якому вирішуються питання, що складають його зміст (статті 214–218 ЦПК). Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали.

Ухвала суду – це акт суду, який вирішуються питання, пов’язані із рухом справи та інші питання, що виникають під час розгляду справи. Ухвала суду постановляється з кожного такого питання.

В свою чергу, ухвали суду поділяються на два види:

1) ухвали, які оформляються окремим документом;

2) протокольні ухвали, зміст яких фіксується в протоколі судового засідання.

Різновидом ухвал суду є окремі ухвали, але вони не вирішують питань, пов’язаних із розглядом справи і мають спеціальну профілактично-виховну мету. Докладніше про це див. коментар до ст. 211 ЦПК.

Рішення суду – це акт суду, яким вирішується спір по суті. У кожній справі суд кожної інстанції може постановити лише одне рішення. Лише одне рішення може набрати законної сили.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв’язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК).

2. В коментованій нормі поняття “судове рішення” вживається як загальне стосовно ухвали та рішення суду. Таким чином, поняття “судове рішення” та “рішення суду” не є тотожними, як можна було б припустити, оскільки ухвала теж є судовим рішенням.

3. Окремі питання вирішуються розпорядженнями головуючого, без постановлення ухвал. Наприклад, зупинення промовця в судових дебатах, якщо він повторюється; запрошення свідка до залу засідання; видалення свідка; надання копії технічного запису судового процесу; надання справи для ознайомлення; надання дозволу на виготовлення копії документів, що є в матеріалах справи тощо.

4. Всі питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, установлених цим Кодексом, суд має вирішувати шляхом постановлення ухвал, які залежно від характеру і складності питання, що ними вирішуються, оформляються або окремим процесуальним документом, постановленим у нарадчій кімнаті, або проголошуються усно в судовому засіданні із занесенням до журналу судового засідання і мають відповідати за змістом статті 210 ЦПК та окремим вимогам з цього приводу, що містяться в інших нормах ЦПК.

 

 

Стаття 209. Порядок ухвалення рішень та постановлення ухвал, їх форма

 

1. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

2. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду – суддями, які розглядали справу.

3. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п’ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Рішення суду, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім складом суду і приєднане до справи.

(Частина третя статті 209 у редакції Закону N 2453-VI від 07.07.2010)

4. Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.

5. Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання.

6. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення.

7. Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені перед підписом судді.

 

1. Коментована стаття регулює форму та порядок ухвалення рішень та постановлення ухвал. Звертаємо увагу, що рішення суду ухвалюються, а ухвали – постановляються.

Рішення суду ухвалюються іменем України. Це положення передбачене у ст. 124 Конституції України. Його дія поширюється на рішення суду першої інстанції, ухвали і рішення судів апеляційної та касаційної інстанції. Тобто всі судові рішення, винесенням яких здійснюється правосуддя та вирішуються заявлені позовні вимоги по суті. В цьому проявляється публічний характер рішення, як владного акту. Вирішуючи спір, суд діє від імені держави Україна.

Рішення ухвалюється негайно після закінчення судового розгляду. Після закінчення судових дебатів суд видаляється до нарадчої кімнати, складає текст рішення і проголошує його публічно. Тому слово “негайно” не обмежує суд часом, протягом якого він повинен ухвалити рішення. Вказівка на негайність ухвалення рішення означає, що суд не повинен вчиняти інших дій та не може розпочинати інших справ до ухвалення рішення. Виняток з цього правила передбачений у ч. 3 коментованої статті.

2. Складення повного тексту рішення, тобто рішення, яке містить усі відомості, передбачені ст. 215 ЦПК, може бути відкладено на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи у виняткових випадках залежно від складності справи. Винятковість випадків та складність справи – це поняття оціночні. Фактично суд може відкласти складення повного тексту у будь-якій справі. Згоди сторін на проголошення лише резолютивної частини рішення не потрібно.

На практиці судді часто користуються ч. 3 коментованої статті, не бажають витрачати час на складення повного (мотивованого) рішення.

У будь-якому випадку, вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи. Таке рішення, яке містить лише вступну і резолютивну частину, на практиці називають коротким.

3. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується виключно в нарадчій кімнаті. В п. 16 Постанови Пленуму ВС України № 14 від 18.12.2009 р. “Про судове рішення в цивільній справі” наголошено, що суди повинні суворо дотримуватись таємниці нарадчої кімнати. Під час ухвалення рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Вихід судді з нарадчої кімнати до проголошення судового рішення можливий лише під час перерви для відпочинку (протягом робочого часу та після його закінчення). Тому, наприклад, вихід до нарадчої кімнати у п’ятницю та проголошення рішення в понеділок є порушенням її таємниці. Причому обмін суддею думками з ким-небудь із приводу судового рішення, що ухвалюється, не допускається. Порушення правил про таємницю нарадчої кімнати є порушенням норм процесуального права і може бути підставою для скасування рішення суду, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, зокрема в разі доведення факту спілкування судді поза межами нарадчої кімнати з учасником процесу чи іншими особами з приводу справи, що розглядається.

Рішення суду оформлюється суддею, а у разі колегіального розгляду – одним із суддів. Текст рішення виготовляється в одному примірнику і підписується усіма суддями, які розглядали справу.

При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Суддя, не згодний із рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення. Окрема думка судді виноситься в суді першої інстанції при колегіальному розгляді деяких категорій справ окремого провадження. Як випливає зі змісту ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі або не брали, але суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають можливість знайомитись з окремою думкою судді та знімати копії зазначеного документа. Наявність окремої думки судді у справі не є підставою для апеляційного чи касаційного перегляду судового рішення, якщо відповідної апеляційної чи касаційної скарги не подано. У разі їх подання зміст зазначеної окремої думки судді може враховуватись при перегляді судового рішення, проте лише в межах доводів апеляційної чи касаційної скарги.[107]

4.Порядок постановлення ухвал залежить від того, до якого виду вони належать. Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються виключно в нарадчій кімнаті за правилами, передбаченими ч. 2 коментованої статті. Інші ухвали (протокольні) суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.

5. Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвала складається повністю і не може бути короткою (як рішення). Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання.

6. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення. Оголошення ухвали відбувається шляхом зачитування її повного тексту учасникам процесу, присутнім в засіданні, одразу після виходу суду з нарадчої кімнати.

7. Під час оформлення судового рішення можуть бути допущені граматичні помилки, описки та неточності. Відповідно до загальних правил діловодства, виправлення помилок відбувається шляхом закреслення помилкового елементу (літери, слова, цифри) і написання правильного, якщо він потрібний. Закреслений текст повинен читатися. Усі виправлення повинні бути застережені перед підписом судді. Для цього на тексті судового рішення робиться запис, наприклад, такого змісту: “Закреслене “Львов” не читати. Виправленому на “Львів” вірити”. Цей напис засвідчується підписом судді (суддів).

8. Пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, пояснення експерта, спеціаліста приводяться в рішенні від імені третьої особи. У тексті рішення не допускається використання не прийнятих скорочень і слів, що не застосовуються в офіційних документах, внесення виправлень, не застережених перед підписом судді. Судове рішення оформляється в нарадчій кімнаті і може бути написано від руки, виконано машинописним чи комп’ютерним способом в одному екземплярі. Роз’яснюючи зміст судового рішення головуючий не вправі оголошувати усні висновки, що не зазначені в рішенні і не підписані судом. Якщо ж вони оголошені, то судовим рішення не вважається. Проте в журналі судового засідання повинно бути зафіксовано, що така процесуальна дія виконана.[108]

Стаття 210. Зміст ухвали суду

 

1. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з:

1) вступної частини із зазначенням:

часу і місця її постановлення;

прізвища та ініціалів судді (суддів – при колегіальному розгляді);

прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;

імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою;

3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;

4) резолютивної частини із зазначенням:

висновку суду;

строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

2. Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити відомості, визначені пунктами 3, 4 частини першої цієї статті.

3. Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України “Про виконавче провадження”.

 

1. Зміст ухвали суду залежить від виду ухвали. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з 4 частин: вступної, описової, мотивувальної і резолютивної

У вступній частині ухвали зазначається: час і місце її постановлення; прізвище та ініціали судді (суддів – при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; прізвища та ініціали (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

В описовій частині зазначається суть питання, що вирішується ухвалою, тобто короткий зміст клопотання, яке вирішується та підстави його заявлення.

В мотивувальній частині зазначаються мотиви, з яких суд дійшов висновків (тобто висновок суду про обґрунтованість чи необґрунтованість заявленого клопотання), і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу (тобто посилання на конкретну правову норму).

В резолютивній частині зазначається висновок суду (що саме ухвалив суд), строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

2. Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати (протокольна ухвала), повинна містити лише мотивувальну та резолютивну частину. Це пов’язано із процесуальною економією, адже учасникам процесу зрозуміло яке питання вирішується судом.

3. Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених ст. 19 Закону “Про виконавче провадження”. Відповідно до цієї статті у виконавчому документі повинні бути зазначені:

1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;

3) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб – платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання чинності рішенням;

6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.

 

Стаття 211. Окремі ухвали суду

 

1. Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.

2. Окрему ухвалу може бути оскаржено особами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

 

1. Окрема ухвала суду – це ухвала, якою суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону і причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушення.

2. Підставою для окремої ухвали є виявлення порушення закону і встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню порушення. Відтак, окрема ухвала може бути постановлена лише у разі, якщо під час судового розгляду встановлено склад правопорушення. Юридична кваліфікація правопорушення судом не здійснюється. Водночас, суд може в окремій ухвалі зазначити, елементи якого складу правопорушення слід перевірити. Якщо суд не встановив такого порушення, підстав для окремої ухвали немає.

Причини та умови, що сприяли вчиненню порушення можуть полягати у неналежному виконанні посадовими особами обов‘язків, перевищенні влади чи зловживанні нею, порушенні строків розгляду звернень, невжитті заходів реагування на заяви громадян тощо.

Суд має право, але не зобов’язаний постановляти окрему ухвалу. Проте, на нашу думку, виходячи з особливого статусу суду в системі органів, що забезпечують правовий порядок, суд зобов‘язаний реагувати на випадки очевидних, умисних або системних порушень закону.

Під час розгляду однієї справи суд може винести кілька окремих ухвал, якщо вони стосуються різних питань.

3. Окремі ухвали можуть бути постановлені і при закінченні розгляду справи без ухвалення рішення (закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду), а також за наявності певних умов й до закінчення її розгляду. ЦПК не зобов’язує суд проголошувати окрему ухвалу, проте суд повинен повідомити осіб, які беруть участь у справі, про її постановлення.

Така ухвала постановляється як за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, так і з ініціативи суду. Окрема ухвала постановляється судом в нарадчій кімнаті і оформляється окремим документом. Про постановлення окремої ухвали учасникам процесу має бути повідомлено після роз’яснення суті ухваленого судового рішення.

4. Окрема ухвала має складатися зі вступної, мотивувальної та резолютивної частин. У вступній частині зазначаються назва суду, місце і час постановлення окремої ухвали, склад суду, секретар, особи, які брали участь у справі, короткий зміст судового рішення. У мотивувальній частині вказуються підстави для винесення окремої ухвали, встановлені судом обставини, якими вони підтверджуються. У резолютивній частині суд дає можливі рекомендації щодо усунення таких підстав і зазначає, кому адресовано окрему ухвалу для виконання, строки для вжиття відповідних заходів і повідомлення про них суду, а також строк і порядок оскарження окремої ухвали.

Окрема ухвала (постанова) має бути обґрунтованою і вмотивованою. Вона може бути винесена тільки на підставі матеріалів, досліджених у суді, та має містити вказівку на дійсні причини й умови, які сприяли вчиненню злочину або іншого правопорушення. Обставини, які належать до причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення, підлягають всебічному, повному та об’єктивному дослідженню в судовому засіданні. За необхідності слід заслухати показання осіб, дії або бездіяльність яких сприяли вчиненню злочину, витребувати додаткові матеріали, призначити експертизу або здійснити інші процесуальні дії.

В окремій ухвалі (постанові) суд повинен указати, в чому конкретно полягають встановлені порушення закону, які саме права громадян порушено, або зазначити причини й умови, що сприяли вчиненню порушення.

Суд не може винести окрему ухвалу, яка за своїм змістом ставить під сумнів законність та обґрунтованість прийнятого у цій справі рішення.

5. Окрема ухвала направляється відповідним особам чи органам, які можуть усунути причини та умови. Це можуть бути вищестоящі органи, керівники осіб, які допустили порушення закону, органи прокуратури, міліції. Ці органи повинні мати повноваження, необхідні для вжиття відповідних заходів реагування. Суд не має права в окремій ухвалі визначати конкретні заходи, які слід вжити для усунення причин та умов, що сприяли правопорушенню, оскільки це виходить за межі його компетенції.

Особи, яким адресовано окрему ухвалу, письмово повідомляють суд про вжиті заходи протягом одного місяця з дня одержання ухвали.

6. Коментована норма встановлює особливий порядок оскарження окремої ухвали. Вона може бути оскаржена особами, інтересів яких вона стосується, незалежно від того, чи беруть вони участь у справі, у загальному порядку. Особи, які беруть участь у справі, мають право оскаржити окрему ухвалу, лише у тому випадку, коли вона порушує їх права та інтереси.

 

Стаття 212. Оцінка доказів

 

1. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

2. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

4. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

 

1. Коментована стаття регламентує оцінку доказів. Загальні положення про докази і доказування розташовані у главі 5 розділу 1 ЦПК, тому коментована стаття здається дещо відірваною від свого інституту.

Розміщуючи норму про оцінку доказів в главі, яка регулює порядок постановлення та зміст судових рішень, законодавець виходив з того, що оцінка доказів остаточно відбувається в нарадчій кімнаті під час постановлення рішення.

Загальне правило оцінки доказів сформульоване у ч. 1 коментованої статті. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Внутрішнє переконання – це сформоване під час розгляду справи уявлення судді про те, як слід вирішити спір. На нашу думку, внутрішнє переконання формується на психологічному рівні, коли суддя надає перевагу одній чи іншій стороні виходячи з фабули (обставин) справи та правових позицій сторін.

На внутрішнє переконання судді впливають життєвий досвід, громадська думка, не процесуальний вплив, особисте ставлення до сторін. Тому внутрішнє переконання – це категорія не правова.

Інші фактори, які зазначені у коментованій нормі (всебічне, повне, об’єктивне та безпосереднє дослідження наявних у справі доказів) є базою для формування внутрішнього переконання і об’єктивним критерієм для його перевірки.

2. Усі докази є рівні між собою. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Однак це не означає, що усі докази мають однакове значення. Оцінка доказів як раз і полягає в тому, що б визначитися, яким з них надати перевагу.

3. Оцінюючи докази, сул зв’язаний також і формальними правилами, які закріплені у ч. 3 коментованої статті. Суд зобов’язаний оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Про належність доказів докладніше див. коментар до ст. 58 ЦПК.

Про допустимість доказів докладніше див. коментар до ст. 59 ЦПК.

Достовірність доказу – це рівень його правдивості, тобто рівень довіри до нього зі сторони суду.

Усі докази разом оцінюються ще з позиції їх достатності та взаємозв’язку. Достатність доказів полягає у тому, що у справі доведені усі обставини, які входять до предмету доказування. Взаємозв’язок доказів полягає в тому, всі вони узгоджуються між собою і в сукупності дають суду можливість встановити дійсні відносини сторін і правильно вирішити спір.

4. Результати оцінки доказів, тобто мотиви прийняття одних доказів і відхилення інших, суд відображає в рішенні. В ухвалі суду результати оцінки доказів не зазначаються.

 

 

Стаття 213. Законність і обґрунтованість рішення суду

 

1. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

2. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

 

1. Законність рішення суду полягає у необхідності виконання двох вимог: 1) дотримання норм процесуального права під час розгляду справи (виконання всіх вимог цивільного судочинства); 2) правильне вирішення спору, тобто вірне застосування матеріального закону.

Законність рішення залежить від безумовної, строгої відповідності його законам та іншим нормативно-правовим актам, що визначається перш за все правильною юридичною кваліфікацією взаємовідносини сторін та інших учасників справи.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 р. “Про судове рішення в цивільній справі” рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. При відсутності таких норм рекомендується застосовувати норми закону, що регулює подібні відносини (аналогія закону), або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, то рішення є законним, якщо судом застосовано норми, що мають вищу юридичну силу. У разі суперечності між нормами, що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає та з них, яку прийнято пізніше. У разі встановлення суперечностей при розгляді і вирішенні справи, суд повинен враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, які містить Постанова від 01.11.1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”.

Рішення слід вважати законним, якщо воно винесене у строгій відповідності з нормами матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню, при точному і правильному дотриманні, виконанні та використанні процесуальних норм. В п. 4 ст. 309 ЦПК говориться як про порушення, так і про неправильне застосування норм матеріального права. Однак протиставлення цих понять є необґрунтованим, оскільки порушення судом матеріально-правових норм як разі і проявляється в їх неправильному застосуванні.

2. Обґрунтованим визнається рішення, яке ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставин, які мають значення для вирішення справи (п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 “Про судове рішення в цивільній справі”).

Обґрунтованість рішення полягає у правильності встановлення фактичних обставин справи та правильній оцінці доказів. Від цього залежить правильність правової кваліфікації спору.

Унаслідок дії принципу безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і досліджені у тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення (п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 “Про судове рішення у цивільній справі”).

Обґрунтованим рішення слід вважати тоді, коли: 1) суд повністю вияснив обставини, що мають значення для справи; 2) коли ці обставини доказані; 3) коли висновок суду відповідає викладеним у рішенні обставинам справи.

Обґрунтованість судового рішення – це його внутрішня якість. Обґрунтованим є таке рішення, в якому відбите повне, всебічне і об’єктивне з’ясування дійсних обставин справи, їх доведеність та досягнення істинності висновків суду – відповідність їх фактичній стороні справи і вимогам закону.

Виходячи з цього, в поняття обґрунтованості зазвичай включають два моменти: достовірність висновків суду про обставини, що покладені в основу рішення, і повноту дослідження судом всіх матеріалів справи.

3. Окрім законності та обґрунтованості, рішення повинно відповідати й іншим вимогам, до яких належать вичерпність (повнота), визначеність, точність, зрозумілість. На відміну від законності та обґрунтованості, порушення цих вимог може виправити сам суд, який постановив рішення.

4. Вичерпність (повнота) – така властивість судового рішення, яка характеризує повноту відповіді суду на всі правові питання, що були поставлені перед ним на вирішення. Тому в теорії процесу цю вимогу називають ще повнотою. Вичерпним судове рішення вважатиметься тоді, коли ним буде вирішено повністю спір між сторонами і дано відповідь на всі вимоги позивача та заперечення відповідача. Поза судовим рішенням, постановленим у конкретній справі, не повинно залишатися невирішених питань, які ставилися на його розгляд.

Як акт правосуддя, рішення мусить чітко підтвердити існування і суть спірних правовідносин, які права визнаються за особою, що пред’явила до суду вимогу, а яка ні; які обов’язки належить виконати відповідачу, чи є підстави для встановлення юридичних фактів і яких саме у справах окремого провадження.

Неповнота рішення усувається шляхом постановлення додаткового рішення. Докладніше про це див. коментар до ст. 220 ЦПК.

5. Без визначеності судового рішення не може бути судового захисту. Визначеністю характеризуються всі частини судового рішення. Особливо необхідна вона для резолютивної частини, оскільки саме ця частина судового рішення дає відповідь на вимоги сторін.

Визначеність резолютивної частини судового рішення проявляється передусім у тому, що суд точно зазначає, що і на користь кого присуджено. При частковому задоволенні вимог суд точно зазначає, чиї вимоги задоволені, в якому розмірі що присуджується. При повній відмові в задоволенні вимог резолютивна частина точно визначає, кому і в чому відмовлено.

Невизначеність судового рішення приводить до його скасування.

Винятком з вимоги визначеності судового рішення, на думку деяких авторів, є можливість ухвалення факультативних рішень. Факультативним називається рішення, за яким відповідач присуджується до здійснення певних дій на користь позивача і яким в разі неможливості його виконання суд визначає інший спосіб виконання.

6. Точність рішення – це правильне відображення у тексті рішення усіх обставин, що мають значення для сприйняття його змісту. На точність рішення не впливають неістотні помилки (наприклад, граматичні), які не впливають на його виконання.

Способом усунення неточності рішення є виправлення описок та явних арифметичних помилок. Докладніше про це див. коментар до ст. 219 ЦПК.

7. Рішення повинно бути зрозумілим не лише для суду, який його ухвалив, а й для усіх інших осіб. Зрозумілість рішення досягається правильним, простим та грамотним викладом його тексту, застосуванням зрозумілих зворотів та термінології.

Способом усунення незрозумілості рішення суду є його роз’яснення. Докладніше про це див. коментар до ст. 221 ЦПК.

8. Виходячи з того, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості, суддя при здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в судовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб. (п. 2 Постанови Пленуму ВС України від 13.06.2007 р. № 8 «Про незалежність судової влади»)

 

 

Стаття 214. Питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення

 

1. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

 

1. Коментована стаття регулює порядок постановлення рішення суду, а саме встановлює коло питань, які суд повинен вирішити під час ухвалення рішення у будь-якій цивільній справі. Якщо котрісь із цих питань судом не вирішені, це вплине на законність і обґрунтованість рішення.

До питань, які вирішує суд під час ухвалення рішення, належать наступні:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. Вирішення цього питання відбувається внаслідок перевірки тих обставин, на які покликався позивач у своїй позовній заяві, доказами, які досліджувалися в судовому засіданні. Суд повинен перевірити кожну обставину, що входить до підстав позову або підстав заперечення, і з’ясувати, якими саме доказами кожна з них підтверджується або спростовується;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Закон надає правового значення обставинам, які безпосередньо не стосуються спірних правовідносин, але які впливають на вирішення спору. Такими можуть бути пропущення строку позовної давності, матеріальне становище сторін, стан здоров’я, вік особи, кількість утриманців, місце роботи, фактичне місце перебування. Закон дає лише приблизний, не вичерпний перелік цих обставин, оскільки обставини, які мають значення для справи, визначаються судом у кожній окремій справі;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. На підставі обставин, встановлених судом при вирішенні попередніх питань, суд переходить до правової кваліфікації спору, тобто визначає правову природу цих відносин та правову суть спору;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Після оцінки фактичних обставин справи та визначення їх правового характеру, суд визначається щодо того, яку саме правову норму слід застосувати, а також зміст цієї норми. При цьому суд вирішує також в якій редакції ця норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. Відповідь на це питання залежить від встановлених судом обставин та правової норми, що застосовується. Якщо суд правильно встановив обставини і дав їм правильну правову кваліфікацію, рішення суду буде законним і обґрунтованим;

6) як розподілити між сторонами судові витрати. Вирішуючи це питання, суд застосовує ст. 88 ЦПК, вирішує склад та розмір судових витрат по справі, проводить відповідні обчислення;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення. При вирішенні цього питання, суд керується ст. 367 ЦПК. Суд допускає негайне виконання рішень у справах про 1) стягнення аліментів – у межах суми платежу за один місяць; 2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; 3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, – у межах суми стягнення за один місяць; 4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника; 5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала; 6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Це питання вирішується судом у тих випадках, коли судом вживалися заходи забезпечення позову, з урахуванням змісту постановленого рішення (задоволено позов чи ні), встановлених судом обставин.

2. Усі питання повинні вирішуватися у тій послідовності, в якій вони передбачені у коментованій статті. Додержання саме такого порядку забезпечує законність та обґрунтованість рішення. Разом з тим, коментована норма адресована виключно судді і її дотримання судом не може бути перевірено жодним способом.

 

Стаття 215. Зміст рішення суду

 

1. Рішення суду складається з:

1) вступної частини із зазначенням:

часу та місця його ухвалення;

найменування суду, що ухвалив рішення;

прізвищ та ініціалів судді (суддів – при колегіальному розгляді);

прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;

імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням:

узагальненого викладу позиції відповідача;

пояснень осіб, які беруть участь у справі;

інших доказів, досліджених судом;

3) мотивувальної частини із зазначенням:

встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин;

мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти;

чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;

назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

4) резолютивної частини із зазначенням:

висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

висновку суду по суті позовних вимог;

розподілу судових витрат;

строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

 

1. Коментована стаття передбачає вимоги до змісту рішення суду. Зміст рішення відображається у тексті рішення. Текст рішення складається особисто суддею (під час колегіального розгляду – одним із суддів) у послідовності, яка визначена коментованою статтею.

Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, обов’язково мати вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини і викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК (п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 р. “Про судове рішення у цивільній справі”).

Разом з тим рішення не повинне мати зайвої деталізації, яка не має правового значення в цій справі, а також незрозумілих словосполучень та занадто довгих речень, унаслідок чого виклад фактичних обставин справи важко сприймається.

2. Вимоги до змісту рішення можна поділити на логічні, правові, філологічні, стилістичні.

Логічні вимоги полягають у дотримання логічних правил при викладі рішення, узгодженні їх окремих частин, аргументованості, обґрунтованості висновків.

Філологічні вимоги стосуються відповідності тексту постанови українському правопису. Найбільш поширеними є помилки у відмінках прізвищ та чисел, пунктуації, написанні прийменників.

Рішення суду має бути гранично повним, зрозумілим, чітким, викладеним у послідовності, встановленій законом. Разом з тим рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.

Стилістичні вимоги забезпечують відповідність рішення суду юридичній стилістиці, як одному із видів офіційно-ділового стилю. Основними принципами стилю і мови ділових паперів є уніфікація ділової мови, дотримання норм літературної мови, уникнення багатозначних слів, обмежене використання іншомовних та емоційно-забарвлених слів, образних висловів, логічна послідовність викладу матеріалу, стислість текстів через використання простих речень.[109]

Юридичному стилю притаманно вживання спеціальної юридичної термінології та правових понять. Водночас рішення повинне бути зрозумілим особам, які не мають спеціальної юридичної підготовки.

Текст рішення поділяється на абзаци. Кожен абзац розпочинає нову думку чи тему. Абзаци не повинні бути великими: 3-5 речень. Поділ документа на абзаци допомагає осмислити прочитане і підготуватися до сприйняття іншої підтеми.

Процесуальні документи (рішення, ухвали) виготовляються на білому папері формату А4 (без бланка), з такими берегами: лівий - 30 мм, правий - 10 мм, верхній та нижній - по 20 мм.

Текст документа друкується за допомогою комп'ютерної техніки (персонального комп'ютера - ПК), для чого використовується 12 (дванадцятий) шрифт (Times New Roman), міжрядковий інтервал - 1,0.

Усі судові рішення підписуються відповідним складом суду. Підпис складається з назви посади особи, особистого підпису, ініціалів і прізвища. Підпис розміщують під текстом з лівого боку. Якщо рішення підписує колегія суддів, то їхні підписи розташовують один під одним.

На оригіналі судового рішення, що підшивається до справи, печатка суду не ставиться.

3.У вступній частині рішення наводяться відомості, що індивідуалізують його як акт судової влади.

Посередині верхньої частини першого аркуша рішення розташовується державний герб України. Зображення Державного Герба України розміщується у центрі верхнього берега документа. Розмір зображення: висота - 17 мм, ширина - 12 мм.

Далі, через два інтервали, посередині напівжирним шрифтом друкується назва документа великими літерами «РІШЕННЯ». Міжрядковий інтервал між назвою і текстом документа, текстом і підписом - 2,0. Крапку після слова «РІШЕННЯ» не ставлять.

Деколи після державного герба пишуть назву суду, імітуючи бланк суду. На мою думку, цей реквізит є зайвим, оскільки рішення не друкується на бланку. Під словом «РІШЕННЯ» розташовується реквізит «іменем України».

Нижче назви процесуального документа в правому верхньому куті напроти дати ставиться номер справи. Слово «справа» не пишеться. Номер справи присвоюється працівником апарату суду під час реєстрації вхідної кореспонденції. Цей реквізит не передбачений ЦПК, але його необхідність у рішення визначена Інструкцією з діловодства.

У вступній частині рішення зазначається:

час ухвалення рішення. Дату ухвалення рішення ставлять у першому рядку тексту ліворуч після назви судового рішення. В одному рядку із номером справи. Для зазначення дати у вступній частині обов'язково застосовується словесно-цифровий спосіб оформлення. Наприклад: 4 вересня 2010 року.

Датою прийняття рішення є дата його проголошення. Зазвичай, дата прийняття рішення та дата виходу суду до нарадчої кімнати повинні збігатися. Проте якщо суд вийшов до нарадчої кімнати до півночі, а повернувся після, то ці дати не збігатимуться. Дата ухвалення рішення не змінюється і в тому випадку, коли суд відклав складення рішення у повному обсязі, проголосивши лише його вступну та резолютивну частини.

- місце ухвалення рішення. Це населений пункт, в якому знаходиться суд, котрий ухвалив рішення. Наприклад, місто Львів. Місце ухвалення рішення визначається місцем проведення судового засідання. Судові засідання проводяться в залі судових засідань, що знаходиться в приміщенні суду. Тому місцем ухвалення рішення слід вважати назву населеного пункту, в якому знаходиться адміністративний суд. Проте на практиці зустрічаються й випадки коли зазначають повну адресу суду та місцезнаходження зали судового засідання. Наприклад: м. Львів, вул. Чоловського, 2, зал судових засідань № 5. Таке формулювання не суперечить вимогам процесуального законодавства.

Місце ухвалення рішення традиційно зазначається у правій частині рішення, в одному рядку з реквізитом «номер справи», «дата» та «час».

– найменування суду, що ухвалив рішення. Зазначається повне найменування відповідного суду. Наприклад, місцевий суд Шевченківського районну міста Львова.

– прізвищ та ініціали судді (суддів – при колегіальному розгляді). Зазначається лише останній склад суду (той який прийняв постанову). Відзначається, хто з суддів є головуючим;

– прізвища та ініціали секретаря судового засідання. Зазначається секретар, який був присутній в останньому судовому засіданні. Поширеною є лінгвістична конструкція: «Суд - у складі суддів - при секретарі». Нам вона видається дещо невірною, адже виходить, що справу вирішує «суд при секретарі». Тому краще використовувати зворот «суд за участю секретаря».

- імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі. У вступній частині рішення зазначають окремо найменування та процесуальний статус представників, які брали участь у справі (зокрема і тих, які не були присутніми в судовому засіданні – вони теж є такими, що брали участь у справі), а також найменування сторін, третіх осіб із вказівкою на предмет позову. В цій частині рішення потрібно вказувати прізвище, ініціали (повні найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі та їх процесуальний статус. Якщо у справі було замінено сторону на належну або залучено відповідача, у постанові зазначається їх найменування.

– предмет позовних вимог. Предметом позовних вимог є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої він просить постановити рішення. У вступній частині рішення предмет позову формулюється стисло. В обсязі, достатньому для того, що б зрозуміти характеру спору. Формула викладу така: «Хто, до кого, про що». Традиційно вступна частина завершується словами “Встановив”.

4. Описова частина спрямовується на конкретизацію предмету процесу та предмету спору. Призначення цієї частини – найбільш повно і точно відобразити спір, як він розуміється самими особами, які беруть участь у справі.

Пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, пояснення експерта, спеціаліста наводяться в рішенні суду від третьої особи. У тексті рішення не допускається використання скорочень і слів, які не прийнято застосовувати в офіційних документах, а також внесення виправлень, не застережених перед підписом судді.

Традиційно описова частина рішення починається словом “ВСТА





Читайте также:





©2015- 2017 megalektsii.ru Права всех материалов защищены законодательством РФ.