Історичні аспекти соціалізації, соціалізація молоді її двохсторонній характер.

Проблеми соціалізації молоді

ПЛАН

1. Історичні аспекти соціалізації. Соціалізація молоді та її двохсторонній характер.

2. Моделі соціалізації особистості та фактори соціалізації.

3. Етапи соціалізації.

4. Види соціалізації молоді.

Історичні аспекти соціалізації, соціалізація молоді її двохсторонній характер.

Соціалізація – це процес повної інтеграції особистості в соціальну систему, в ході якої відбувається її пристосування. На думку М.Ф. Головатого соціалізація – процес входження індивіда в соціум, при якому змінюється структура особистості та структура суспільства. Теорія соціалізації бере початок із робіт французького соціолога та соціального психолога Г. Тарда (1843-1904). На думку цього дослідника, основне значення має копіювання, або наслідування, яке існує у формі звичаїв, традицій, моди, в результаті якого, виникають суспільні цінності та норми, а індивіди, засвоюючи їх – соціалізуються. Іншими словами, пристосовуються до умов суспільного життя. Наприклад, Г.Тард писав: „суспільство – це наслідування, а наслідування – свого роду гіпнотизм”.

Саме поняття „соціалізація” почало активно вживатися починаючи із 40-х років в роботах американських дослідників А. Госліна, І. Толмена, Є. Маккобі. З кінця 60-х проблема соціалізації знову стає в центрі уваги. Зокрема, представники біхевіоризма розглядали соціалізацію, як процес соціального навчання, представники гуманістичної психології розглядали соціальне становлення і розвиток як само актуалізацію Я-концепції. У структурно-функціональному напрямку американської соціології процес соціалізації розкривався через процес „адаптації”. Великий вклад в розробку концепції соціалізації вніс відомий американський соціолог Р. Мертон. Він запропонував типологію соціальної адаптації особистості до існуючих в суспільстві культурних цінностей і норм. В основі його типології – співвідношення визнання людиною цінностей і норм їх досягнення.

Таким чином, соціалізація в американській соціології розглядалася через поняття адаптації, як процес пристосування до культурних, психологічним і соціальним факторам навколишнього середовища. Проте, соціалізацію не варто трактувати лише як односторонній процес впливу соціального середовища на особистість. Історичний розвиток характеризується тенденцією до автономізації особистості. Цей процес пов’язаний не тільки із пристосуванням до середовища, але й з саморозвитком і самореалізацією особистості.

Особливий інтерес викликає робота Т. Ційє „Пубертат і нарцисизм” (1975 р.). автор доводить, що в умовах товарного виробництва сучасна сім’я втратила свою соціалізуючи роль. Діти та молодь перетворилися на споживачів. Ційє прийшов до висновку, що про виникнення нового типу соціалізації молоді, формування нових субкультур них груп зі своїми нормами, в тому числі в сексуальній сфері, нових форм комунікації, інформації. Автор зробив наступний висновок: сучасна молода людина постійно розривається між апатією та ейфорією, між почуттям пустоти і океанічними почуттями.

У подальшому розвитку теорії соціалізації на Заході певний вклад внесла робота Х. Стубенрауха „Апологія незвичайного навчання”. В ній автор запропонував таке нове поняття, як „культурне звільнення”. Він показав, що в умовах сучасного капіталізму відбувається певне звільнення людей від певних традицій суспільства, яке виражається в падінні трудової моралі, більш вільним поглядам на шлюб, сексуальність.

У 60-ті роки в книжці московська дослідниця І. Кон в книзі „Соціологія особистості” писала: „процес соціалізації, тобто засвоєння індивідом соціального досвіду, вході якого створюється конкретна особистість, не можна зводити до безпосередньої взаємодії індивідів”. Дещо пізніше він доповнив „соціалізація – процес засвоєння людиною певної системи знань, норм, цінностей, які дозволяють йому функціонувати в якості повноправного члена суспільства”. При цьому вона зазначає, що різноманітні аспекти соціалізації вивчаються психологією, соціологією, історією, етнографією, педагогікою, філософією.

Т.Парсонс визначає соціалізацію як „сукупність процесів, за допомогою яких люди стають членами системи соціальної спільноти і встановлюють певний соціальний статус”.

Прослідкувавши історичні віхи дослідження поняття „соціалізація особистості”, було встановлено, що існувало дуже багато підходів до його трактування. Слід відмітити, що в літературі в основному розглядається соціалізація особистості, а не молоді, ця обставина спонукала Валерія Володимировича Павловського дослідити власне сам термін „соціалізація молоді”. Отже, „соціалізація молоді – це процес становлення і розвитку всієї даної групи аж до переходу її у групу зрілих, дорослих, це поетапне включення молоді в соціум, яке здійснюється на основі діяльності і самодіяльності, реалізації віковозорієнтованих програм, в процесі суб’єкт-суб’єктної взаємодії з іншими віковими групами.”

Для об’єктивності слід зазначити, що у цьому визначенні присутнє трактування соціалізації як подвійного процесу, який включає соціалізацію та індивідуалізацію. Досить новими в області проблеми соціалізації є погляди В. Лісовського. Він запропонував концепцію соціалізації–ювентилізації. Тобто, роль молодого покоління не лише у тому, що воно засвоює соціальні установки та відповідні ролі у суспільстві, повторюючи в кожному новому поколінні одні і ті ж властивості. Такий підхід зовсім би виключав прогрес, рух вперед. Тому варто розвивати у молоді почуття нового, ініціативу, творчість. Це є своєрідний процес омолодження, протистояння інерції та застою, іншими словами це „ювентизація”. Під цим терміном розуміється, що молодь вносить у суспільство значні зміни (впливає на нього).

Таким чином, процес ювентизації – це вплив молоді на суспільство. По своєму змісті ювентизація є специфічним видом творчості. Отже, по теорії В. Лисовського, включення молоді у суспільне життя носить двохсторонній характер: соціалізація, як форма прийняття суспільних відносин і ювентизація як форма обновлення суспільства, що пов’язана із включенням молоді в життя суспільства. Зазначимо, що ювентизація може набувати крайні форми, коли молодь відкидає досвід попередніх поколінь, або псевдоноваторство, альтернативні рухи.

Оптимальним способом співвідношення соціалізації і ювентизації може бути процес, коли молодь не просто пристосовується до суспільства, а стає суб’єктом соціальної діяльності. такий підхід дає можливість молоді стати і глядачем і одночасно ініціативним автором історичних подій. Голова якість соціалізації – ювентизації – це соціальна активність, тобто вироблення відповідних соціальних позицій особистості.