Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Екзистенціалізм у літературі 20 ст.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки. Умовною датою його народження вважають (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа Гайдеггера «Буття і час».

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу.

Виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну. У літературі екзистенціалізм формується у 1930-1940-і роки, а найбільшого розвитку досягає в 1950—60-ті рр..

Перехід екзистенціалізму від філософії до літератури інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр і Альбер Камю. У їхніх творах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами (Антуан Рокантен з «Нудоти» Сартра переказує у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам Сартр розвиватиме у філософському трактаті «Буття і ніщо»; абсурдний світ філософського твору Камю «Міф про Сізіфа» є атмосферою, в якій існують персонажі його ж п'єси «Калігула» та повісті «Сторонній»).

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Андре Мальро, Жан Ануй, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

Творчість А. Камю.

Альбер Камю 1913-1960 Письменник-філософ, драматург, суспільний діяч, Лауреат Нобелівської премії (1957).

Невелика за обсягом творча спадщина була створена в основному, під час другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на її теми, що їх порушив письменник. А. Камю був одночасно письменником і філософом. Розмежувати ці два поняття, як дві сторони його таланту, просто неможливо. В обох своїх виявах він справив великий вплив на розвиток європейської та світової культури.

Французький письменник Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в місті Мондові (департаменті Алжиру, який був на той час французькою колонією). "Найбільшою моєю удачею був той факт, що я народився в Алжирі, - згадував незадовго до своєї смерті письменник. - Я не писав нічого, що так чи інакше не було б пов'язане з цією землею". Дружина народилася у небагатій родині сільськогосподарського французького робітника Люсьєна Камю та іспанки Катрін Сантес. Батько загинув у Марні під час І Світової війни, коли Альберу не було ще й року. Мати, малограмотна жінка, разом зі своїми синами (у Камю був старший брат Люсьєн) переїхала до міста Алжир, де влаштувалася прибиральницею у сім'ях багатіїв. Дуже скоро жінка захворіла, стався крововилив у мозок, у результаті чого що вона стала напівнімою. В Алжирі родина жила у будинку бабусі, де мешкав дядько-інвалід. Хлопець зростав страшенних злиднях, проте це факт не сприяв усамітненню письменника. Маленький Альбер захопив красою північно-африканського узбережжя, що було повною протилежністю його злободенному життю. Дитячі роки залишили глибокий слід у його душі: "Я перебував напівдороги між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, ніби все гаразд в історії і під сонцем. Сонце навчало мене, що історія - це ще не все. Змінити життя - так, але тільки не світ, бо я його обожнював".

З 1918 по 1923 роки Альбер навчався у початковій школі у передмісті Алжиру, яку закінчив з відзнакою. Значний вплив на хлопця справив його шкільний учитель Луї Жермен, який, побачивши здібності дитини, як міг, допоміг йому. За підтримки Жермена Камю вдалося у 1923 році вступити до Алжирського ліцею Бюжо, до того ж вчитель добився, щоб хлопець отримував стипендію. Інтерес до навчання у майбутнього письменника поєднувався із пристрасними заняттями спортом. Проте у 17 років хлопець захворів на туберкульоз і тому довелося на рік залишити навчання для тривалого лікування. Ця хвороба вилучила Камю із кола однолітків і, незважаючи на лікування, переслідувала усе життя, додаючи до фізичних ще й душевні страждання.

Восени 1931 року, повернувшись до ліцею, хлопець зблизився з учителем філософії і літератури Жаном Греньє, який справив великий вплив на розвиток світогляду майбутнього письменника. Серйозно захопившись філософією, він вперше спробував себе і в літературі. Перші статті і есе були опубліковані в ліцейному журналі і торкалися проблем моралі та релігії, аналізу творів філософів Ніцше та Бергсона.

З 1932 року Камю навчався в Алжирському університеті, де протягом 5 років займався переважно вивченням філософії. Працюючи з різноманітною науковою літературою, він поступово увійшов у коло екзистенціалістських та релігійно-філософських ідей, у світ образів Ф. Достоєвського. Вражений романами російського письменника, філософ зауважив у своєму щоденнику: "Я зустрівся з творами Достоєвського, коли мені було двадцять років, і враження, які я пережив під час зустрічі, живуть і сьогодні, через двадцять років. я полюбив у Достоєвському того, хто зрозумів і найбільш глибоко відобразив нашу історичну долю". Альбер отримав диплом магістра філософії, мав можливість залишитися в аспірантурі, проте цьому завадив туберкульоз.

Молодий філософ виявляв і неабияку громадську активність. З приходом Гітле-ра до влади він розпочав активну боротьбу проти фашизму. Його зацікавили питання комунізму, виникло бажання вступити до комуністичної партії. Восени 1934 року Камю став членом алжирської секції компартії Франції, де залишався протягом трьох років.

Одночасно з початком суспільної діяльності письменник поглибив свої знання у галузі філософії екзистенціалізму. Створив свій театр, де виконував роль і драматурга, і режисера, і актора.

1934 року в житті Камю сталася ще одна щаслива подія - одруження з Сімо-ною Ійє. Цей шлюб не можна було назвати цілком щасливим, оскільки вже через два роки подружжя розлучилося. Сталося це у 1936 року, під час подорожі подружжя Центральною Європою. У той час і сімейні негаразди. Камю посварився з дружиною, оскільки дізнався про її зраду (випадково перехопив листа, адресованого дружині). Одразу після повернення подружжя розлучилося. До сімейних проблем додалися ще й інші. Через рік Альбера було звільнено із алжирської компартії, через його антифашистську пропагандистську роботу.

Однак ці невдачі не вплинули на розвиток творчості Камю. У другій половині 30-х років письменник розпочав роботу над філософсько-моральним есе "Міф про Сізіфа", романом "Щаслива смерть" (твір був надрукований у 1971 році), п'єсою "Калігула".

У 1940 році, не знайшовши роботи в Алжирі, він поїхав до Орана вчителювати. У грудні 1941 року одружився на Франсині Фор, з якою разом давав приватні уроки дітям оранців. Враження від цього міста лягли в основу роману "Чума" (1947).

У період фашистської окупації філософ брав активну участь у русі Опору, співпрацював з підпільною газетою "Бій", став учасником організації "Боротьба". Разом з тим працював над закінченням повісті "Сторонній", яка була опублікована водночас з "Міфом про Сізіфа" у 1942 році у видавництві "Галлімар". У "Міфі про Сізіфа" автор вдало поєднав і порівняв абсурдність людського буття з працею міфічного Сізіфа. Герой міфа Сізіф приречений вести постійну боротьбу проти сил, з котрими не спроможний впоратися парадоксальним чином. Камю як філософ знайшов сенс у самій боротьбі. Спасіння, на його думку, полягало у щоденній роботі, а сенс життя - у діяльності.

Як драматург Камю допоміг у постановці драми "Калігула" і активно зайнявся журналістською діяльністю. Проте, незважаючи на постійну зайнятість, численні зустрічі і спілкування з багатьма людьми, Камю завжди надавав перевагу самотності. Причиною тому була тяжкий недуг. Періодично хвороба загострювалася і нагадувала Камю про плинність життя і неминучість смерті. А все це забирало фізичні сили письменника. Ізольованість від світу, самотність притаманна і героєві повісті "Сторонній" - службовцеві Мерсо, образ якого автор змалював із себе. Усі свої переживання, почуття і думки Камю викладав на папері, будь-яким способом прагнучи приховати від оточуючих внутрішній стан.

У 1947 році вийшов у світ роман "Чума", роботу над яким письменник розпочав ще у 1941 році, коли вчителював в Орані. Перший варіант твору вийшов 1943 року, але автора не задовольнив. Автор ще доопрацював твір і видав остаточний його варіант. Роман "Чума" став своєрідним продовженням і розвитком ідей та роздумів письменника, що охопили його від початку творчості. Автор торкнувся проблеми вибору людини і розвінчив тему боротьби людства проти зла, невіддільного від буття. Назва твору символічна, оскільки чума - це абсурд, який осмислювався як форма існування зла, це трагічна людська доля, бо зло побороти і викоріняти неможливо.

У своїх ранніх працях письменник зображав абсурд не лише як характеристику людського буття, а й ту рису, яку неможливо перемогти. Тому у творах звучали дві найголовніші теми: абсурду, пов'язаного з негативними засадами ("Сторонній"), та бунту, пов'язаного з позитивними засадами ("Чума"). Пізніше, у 40-50 рр., Камю відмовився від абсурдного світосприйняття. Отож, прозаїк у зрілі роки -бунтівник, а наприкінці життя - людина, яка зізналася: "У глибині мого бунту дрімала покірливість". Творчість письменника, таким чином, являла собою своєрідну спіраль, а саме:

I - ПРОЛОГ - філософська концепція ("Виворіт і лице" (1937));

II - АБСУРД - показ і ствердження абсурдності життя ("Калігула", "Сторонній" (1942), "Міф про Сізіфа" (1942));

III - БУНТ - пошук сенсу життя навколо абсурдного світу ("Чума" (1947), "Бунтівна людина" (1951));

IV - ВИГНАННЯ - розгубленість перед підступністю світу, глибокий скепсис ("Падіння" (1956)).

V 1957 році французькому письменникові було присуджено Нобелівську премію "за великий вклад в літературу, за висвітлення значення людської совісті". Під час вручення премії представник Шведської академії Андрес Естерлінг відзначив, що "філософські погляди Камю народилися у гострому протиріччі між прийняттям земного існування та усвідомленням реальності смерті". У своїй промові письменник наголосив, що його творчість базувалася на бажанні "уникнути відвертої брехні та протистояти гнобленню. Я переконаний, що мистецтво - не забава на самоті, а засіб схвилювати якнайбільшу кількість людей, розгортаючи перед ними виняткові образи світових страждань та радощів...". Альбер Каммю мавграндіозні творчі плани (про це свідчили записи в щоденнику і спогади друзів), адже йому виповнилося на той час лише 44 роки. Проте їм не судилося здійснитися. 4 грудня 1960 року Камю повертався із Прованса в Париж разом з видавцем Галлімаром та його родиною. Спочатку філософ хотів їхати потягом, але Галлімар переконав їхати з ним автомобілем. За 24 кілометри від міста Санса сталася аварія, в результаті якої відомий письменник помер на місці. Галлімар помер через кілька днів у лікарні, а його дружина і донька залишилися живими.

Через десять днів після загибелі про нього було опубліковано есе під назвою "Розум і ешафот", у якому письменника оголосили "класиком, одним із найбільших моралістів". Відгукнувся на трагічну загибель і Жан Поль Сартр, який зауважив, що про творчість являла собою самобутню лінію у французькій літературі.

Альбер Камю прожив усього 46 років. Про нього ще за життя вийшло чотири книги, але то були критичні нариси. Після смерті письменника з'явилися біографічні розвідки. Англійска журналістка і історик Герберт Р. Лоттман у 1978 видала біографію, а через два десятиріччя журналіст і письменник Олів'є Тодде написав нову біографію на 800 сторінках.

Ім'я лауреата Нобелівської премії Альбера Камю залишилося як в історії літератури, так і в історії філософії. Адже всі твори письменника були є філософськими за змістом, та високохудожніми за формою.

Найяскравіше погляди автора виявилися у повісті "Сторонній". Звичайно його визначають роман як, проте сам Камю шукав для своїх творів інші жанрові визначення - "міф", "хроніка". Ж. П. Сартр у 1943 році у своєму аналізі "Стороннього" наголосив, що книга написана в традиціях вольтерівських філософських повістей алегоричного змісту.

У центрі твору - образ дрібного службовця Мерсо, "вільного" від моральних норм і засудженого за вбивство.

Назва "сторонній" вживалася лише один раз - у заголовку, але це свідчило про її зв'язок з авторською ідеєю. Сторонній - байдужий до суспільних цінностей. Йому "чужі найелементарніші людські почуття". Сторонній - дивний, не такий, як усі; чужий, самотній, відчужений, тобто Людина абсурду.

Сюжет розбито на дві частини, тісно пов'язані між собою. У першій подано опис кількох останніх тижнів життя Мерсо до скоєння ним злочину. Сюжет другої складало слідство та суд, але під час них знову з'явилися ті ж події із життя героя протягом останніх тижнів. Друга частина віддзеркалювала першу.

Розповідь йшла від першої особи - головного героя Мерсо. Це дрібний службовець, "вільний" від моральних норм, засуджений за вбивство.

Мерсо зовні такий, як і всі, - звичайна людина. Однак поведінка дещо дивна: його здається, мало зворушила смерть матері. Він відмовив від запропонованої престижної роботи в Парижі, здав байдужим до шлюбу, відмовив підіграти адвокатові, щоб врятувати собі життя.

Герой не розділяв правил людського співжиття. Моральна свідомість відтіснена потягом до приємного (сон, їжа, близькість з жінками, відпочинок). Захоплювався природою, а тому став відкритим до неї але, закритим до суспільства.

Зіткнення Мерсов з судовою машиною перетворює його життя на життя злочинця. Він був не здатний аналізувати свої вчинки, бо жив інстинктами, а не розумом, висловлював лише жаль і не визнавав своєї провини. Поведінка Мерсо була абсурдною, такою, як і поведінка суддів. Для суддів жити - значить ламати корисливу соціальну комедію. Вони шукали докази запеклої злочинності в біографії підсудного. На суді ставкою було життя підсудного, а це означало, що у суті справи судді так і не розібралися.

Незважаючи на відстороненість від суспільства, герой став частиною його, істотою соціальною. І після остаточного усвідомлення своєї приреченості Мерсо сказав: "Для поєного завершення моєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким самотнім, мені залишається побажати одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів - /' хай вони зустрінуть мене криками ненависті". Хай це буде ненависть, але це вже буде не самотність".

Проблема злочину та покарання, була розглянута автором нетрадиційно. Випадковий злочин він використовує як екстремальні умови для "стороннього", в яких герой має зробити вибір: або зі страху бути покараним - прийняти умови адвоката - брехати, зрадити самому собі або загинути, залишаючись вірним собі. Автор виступив на захист особистості, та її права бути самою собою.

Пропонуючи ключ до розв'язання назви твору, А. Камю пояснив, що його "підзахисний" засуджений тому, що не прийняв гри тих, хто його оточував. Саме тому

Мерсо чужий суспільству, у якому він живе, одним словом, - сторонній: "Якщо Всесвіт раптово позбавляється як ілюзій, так і пізнання, людина стає в ньому сторонньою", - стверджував письменник. У той же час, пошук сенсу життя героя вкрай сумнівний хоча б з тієї причини, що здійснював за чийсь рахунок. Художні особливості творчості А. Камю:

- твори позбавлені конкретних ознак часу, а часто й місця дії;

- середовище не відігравав особливої ролі, все залежало від того, який вибір зробила людина;

- самотні герої діяли в атмосфері штучної духовної ізоляції;

- творчість пронизана песимізмом і відчаєм: "Без відчаю в житті немає любові до життя".

У центрі уваги французького письменника завжди була людина. Російський літературознавець В. Лакшин сказав так: "Його мучила і палила тривога за людей, подив їхньою безпечністю в головному, занепокоєння сенсом життя, що втрачається. І це при тому, що він не був аскетом. Навпаки, йому дано було гостре відчуття, подесятерене сухотами. Чи не тому, що він так жадібно любив гарячу плоть життя, він так рано навчився роздумувати про смерть".

⇐ Предыдущая 28 29 30 31 323334 35 36 37 Следующая ⇒