Сучасна світова філософія 1. Особливості філософської думки кінця хіх-хх ст.

Наша епоха — це час глибоких соціальних зрушень, пошуку шляхів подолання відчуження людини, звільнення її від усіх видів поневолення, реалізації свободи, справедливості, утвердження непорушних правових і моральних норм співжиття. З одного боку, зроблена спроба побудови соціалізму на основі марксистсько-ленінського вчення, а з другого — йде еволюція капіталізму, в якій разом з тим проявляється і тенденція використання здобутків соціалізму. Все це відбувається не в гармонійних, а в дуже суперечливих і навіть конфліктних формах. Сучасний світ - украй складний і динамічний, у ньому борються, стикаються різні сили й тенденції.

Друга ознака часу — науково-технічна й інформаційна революція, які розпочалися ''новітньою революцією в природознавстві'' на зламі XIX і XX століть. Відкрилася ''неминучість дивного світу'' (назва відомої книги Д.Граніна), необхідність корінної зміни фізичних понять. Виявилися величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і грізні небезпеки - екологічні катастрофи і, навіть, (у гіршому варіанті) самознищення людства.

Філософія постала перед необхідністю — по-новому осмислити свою одвічну проблему ''людина і світ'' і при цьому визначити своє відношення до ''класичної'' філософії XVII—XIX століть, тобто періоду висхідного розвитку капіталізму, індустріально-ринкової економіки. Цій філософії були властиві віра в розум - не тільки як у людську здатність раціонального пізнання, але і як у принцип світобудови, влаштування природи і суспільства; віра в прогрес, тобто в поступальний процес реалізації того ж таки розуму в історії людства, в можливість і необхідність здійснення розумної суспільної організації; пізнавальний та історичний оптимізм.

Новітня наукова революція порушила ''класичну'' галілеїв-сько-ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища в суспільстві, особливо ж катастрофічні події XX ст. (дві страшні світові війни, експерименти з встановленням тоталітарних, репресивних режимів, невдача ''розвинутого соціалізму'' і розвал Радянського Союзу) підірвали ''благодушну'' віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на нереалістичний аспект (чи навіть сутність) дійсності. Вже А.Шопенгауер (1788—1860), ''предтеча'' цього зрушення, сутність світу вбачав не в розумному началі, а у ''світовій волі'', первинній по відношенню до уявлення й розуму; він же був проповідником песимізму і включив у коло європейських філософських ідей буддійське вчення про страждання як сутність людського буття.

Ф.Ніцше (1844—1900), продовжуючи цю лінію, втлумачив ''світову волю'' як ''волю до влади'' і став співцем ''надлюдини'', що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває ''по той бік добра і зла''. Ці ідеї у вульгаризованому вигляді були підхоплені німецькими нацистами.

Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви ''філософії життя'' і різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, Л.Клагес, О.Шпенглер, А.Бергсон та інші. В ньому реальність визначається як ''життя'', яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість (''потік''). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через ''відчуття''.

Якщо ''класична'' філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в ''кінці віку'' (відомий французький вираз ''fin de siecle'') і в XX ст. зростає інтерес до несвідомої сторони людської психіки. Австрійський психіатр і мислитель 3.Фрейд (1856-1939) розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється її засновником та його послідовниками в цілу психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію.

Відштовхуючись від ідей В.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е.Гартман (1842—1906) створює свою ''філософію несвідомого''. Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання — відчуття, сприйняття, інтуїція. Проявляється тенденція до ірраціоналізму — приниження чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму — у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей: ''ignoramus et ignorabimus'' (''не знаємо і не пізнаємо'').

При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, наслідків науково-технічного прогресу виникло протистояння сцієнтизму (лат. scientia — знання, наука) — впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і антисцієнтизму, який виражає не тільки сумніви в таких можливостях, але й страх перед сучасною наукою і технікою як ''демонічними силами'', шо загрожують благополуччю людини й самому її життю. В руслі соціальної думки це, відповідно, — протистояння технологічного оптимізму, технократизму і технологічного песимізму, антитехнократиз-му, який знайшов вираз у так званих ''антиутопіях'' (Е.Зам'-ятін, О.Хакслі, Дж. Оруелл).

Завершуючи цей огляд, можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії: витлумачення, осмислення нової, некласичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв'яз ку з цим — теретико-пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання і мови; людське буття в оточуючому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів.

У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в ''чистому'' (початковому) вигляді (дослідник при цьому повністю абстрагується від будь-яких натуралістичних і психологічних аспектів проблеми), що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи їх.

Відмова від класичних зразків філософського мислення не має бездумного й однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії — неотомізмом та неоавгустинізмом.

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської). їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обгрунтування закономірностей соціального прогресу. З іншого боку - вона виходить за межі класичної традиції, що виражається в послідовному, неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою властиву сутність. Явно виражена активність, революційність є характерною рисою марксистської філософії.