Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Етапи еволюції світового ринку та міжнародної економіки

Тема 17. Еволюція світового господарства

Сутність та етапи формування світового господарства
Міжнародний поділ праці, його принципи та форми
Інтернаціоналізація економіки та її напрямки
Інтеграційні процеси в світовому господарстві
Основні інтеграційні угрупування (самостійно)

Сутність та етапи формування світового господарства

Сучасне світове господарство (ССГ) як особлива органічна цілісна система почало складатись на базі світового ринку з кінця XIX - початку XX ст. Нині можна говорити про світове господарство як глобальну господарську систему, що ґрунтується на міжнародному і наднаціональному світогосподарському поділі праці, інтернаціоналізації та інтеграції виробництва і обігу, яка функціонує на принципах ринкової економіки.

Сучасне світове господарство є цілісною системою, але ця цілісність складалась поступово. Вона формувалася у міру еволюції міжнародного поділу праці, процесу інтернаціоналізації господарського життя країн світового співтовариства, інтеграції груп країн у регіональні господарські комплекси (союзи) з міждержавним регулюванням соціально-економічних процесів, транснаціоналізації виробництва.

Світовий ринок пройшов у своєму становленні довгий шлях: його зародки існували ще в давнину. Економічні основи розвитку світового ринку, які закладаються у сфері обігу, починають виявлятися вже на етапі створення внутрішнього ринку. Хоча капітал і зародився у сфері обігу, проте шлях до перемоги над традиційною земельною і дрібнотоварною власністю він почав прокладати з промисловості. Формування світового ринку пов’язане зі стадіями промислового розвитку розвинутих країн: 1) підприємницька проста кооперація (від зародження підприємництва в промисловості й приблизно до середини ХVI ст.); 2) мануфактурне виробництво (XVI—XVIII ст.); 3) велике машинне виробництво (XVIII— XX ст.). У період промислового перевороту в економічно більш розвинутих країнах (починаючи від середини XVIII ст.) і розгортання електротехнічної революції (остання третина XIX — початок XX ст.) в основному завершується формування світового ринку.

Якщо перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого визначається удосконаленням засобів праці, прогресом у використанні результатів науки і техніки, запровадженні нових технологій, то умовою становлення світового ринку є також історична еволюція інститутів сім’ї, держави й власності, зцементованих розвитком товарно-грошових відносин, переходом їх функціонування зі сфери обігу у сферу виробництва. Основні етапи розвитку світового ринку та міжнародної економіки наведено в табл. 1.1.

Етапи еволюції світового ринку та міжнародної економіки

Хронологічний період	Сутність суспільного розвитку	Зміст етапів еволюції
Стародавній світ та середньовіччя	Домінування натурального господарства та традиційного суспільства.	Відбувається формування внутрішнього ринку як форми господарського спілкування, за якою виробник самостійно продає товари усередині країни.
Новий час. XVI—XVIII ст.	Мануфактурне виробництво. Епоха первісного накопичення капіталу.	Формування національного та міжнародного ринків, які є відповідно внутрішнім ринком, частина якого орієнтується на іноземних покупців, та частиною національних ринків, що безпосередньо пов’язана із закордонними ринками.
XIX — початок XX ст.	Промисловий переворот. Розвивається крупне машинне виробництво. Утвердження капіталістичного способу виробництва та індустріального суспільства.	Завершення формування світового ринку як сфери стійких товарно-грошових відносин між країнами, заснованих на міжнародному поділі факторів виробництва. Початок формування світової економіки (світове господарство) як сукупності національних економік (господарств) і зв’язків між ними.
Новітній час. Початок XX ст. — рубіж 80- 90-років XX ст.	Співіснування, взаємодія та змагання двох типів світового господарства: капіталістичного і соціалістичного.	Завершення формування світової економіки та поділ суб’єктів світової економіки на розвинені країни, країни, що розвиваються, та соціалістичні країни. .
Друга половина XX ст.— початок ХХІ ст..	Науково-технічна революція (НТР), розвиток процесу глобалізації, розпад системи соціалізму. Початок постіндустріальної епохи.	Остаточне формування міжнародної економіки як складної системи взаємопов’язаних національних економік, між - та наднаціональних економічних процесів та інститутів, що їх обслуговують.

Структуризація міжнародної економіки можлива за багатьма критеріями. Головні з них — рівень розвитку національної економіки; форми міжнародних економічних відносин і їх регулювання; регіональні інтеграційні угруповання.

1. Рівень розвитку національної економіки, визначається:

1) обсягом ВВП на душу населення;

2) ефективністю факторів виробництва;

3) станом наукових досліджень і наукових досягнень;

4) демографічною ситуацією, наявністю кваліфікованих кадрів;

5) рівнем доходів і рівнем споживання населення;

6) часткою та характером взаємодії економічних укладів, механізмів ринкового саморегулювання, державного й громадянського регулювання економіки;

7) станом інтегрованості національних економік у міжнародну економіку.

За рівнем розвитку національної економіки універсальним є поділ країн на розвинуті країни або промислово розвинуті країни, країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються.

Промислово розвинені країни — 24 високорозвинені країни. Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни так званої “Великої сімки”. Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.

Країни з розвинутою економікою, або промислово розвинуті країни, закріпили своє панівне становище в міжнародній економіці. До цієї групи належить більшість держав — членів Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Їх вирізняють високий рівень розвитку продуктивних сил, інформаційних технологій, інтенсивний тип відтворення економіки, зрілі відносини підприємництва і конкуренції, високі стандарти життя й добробуту.

Промислово розвинуті країни мають багато спільного в генетичному й функціональному аспектах.

По-перше, в соціально-економічному плані розвиток господарств цих країн базується на капіталістичному способі виробництва, і, незважаючи на еволюцію форм власності, її приватна форма була й залишається провідною.

По-друге, розвинуті країни характеризуються високим рівнем економічного розвитку. Реалізація визначальної мети виробництва в умовах конкуренції — отримання прибутку — спонукає до впровадження нової техніки та підвищення продуктивності праці, що у свою чергу веде до здешевлення продукції, розширення ринків збуту, стимулює зростання виробництва та економіки в цілому. Порівняння продуктивності праці у промислово розвинутих країнах та в країнах з перехідною економікою і в країнах, що розвиваються, вказує на величезне відставання двох останніх груп країн.

По-третє, соціально-економічну зрілість промислово розвинутих країн відображають кардинальні зміни соціальної структури суспільства порівняно з іншими групами країн, а саме: зростання чисельності та ролі середнього класу, підвищення якості людського капіталу, а також частки зайнятих інтелектуальною працею тощо.

Для розвинутих країн є характерними: розвинуте ринкове господарство; домінуюче становище в міжнародній економіці, яке дає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси; зміщення центру ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки; найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку; поступовий перехід до постринкової неоекономіки.

Економічна політика розвинутих країн справляє визначальний вплив на основні напрями науково-технічного розвитку і структурної перебудови, стан та динаміку міжнародної економіки.

Країни, що розвиваються — більше 150 країн Азії, Африки, Латинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географічного положення.

Більшість країн, що розвиваються, утворилися завдяки національному визвольному руху і розпаду колоніальної системи в середині ХХ ст. За роки незалежності вони здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від розвинутих країн.

Спільні риси країн, що розвиваються:

1) багатоукладність економіки: економічні системи цих країн представлені строкатим набором форм виробництва: від патріархально-общин-ної і дрібнотоварної до монополістичної й кооперативної. Багатоукладність економіки передбачає різний соціально-економічний зміст відносин у межах окремих секторів, що існують як відносно автономні структури зі складним механізмом їх внутрішніх і зовнішніх зв’язків;

2) слаборозвиненість, яка виражається в якісній неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства, що складаєтьсяз різних економічних та неекономічних інститутів традиційного і сучасного типів, а також проміжних, перехідних структур;

3) економіка цих країн характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил і ринкових відносин;

4) залежність країн, що розвиваються, від країн-лідерів, що проявляється у відносинах домінування й підкорення, які в останні десятиріччя реалізуються економічними методами. Залежність впливає на політику, ідеологію, культуру цих країн;

5) соціальні організми цих країн включають у себе різні утворення: класові, етнічні, релігійні, кастові та інші, зв’язки між якими є неоптимізованими та негармонізованими. Не подолано общинний тип соціальності, який бере початок від родового укладу і визначається зв’язками, заснованими на родинних відносинах і сусідстві.

6) в цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене й стійке громадянське суспільство як соціально організована структура.

У багатьох дискусіях про причини повільного економічного зростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць висувається фактор ментальності, спосіб економічного мислення, які охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу. Стратегія економічного зростання країн, що розвиваються, базується на таких основних принципах:

- всебічна трансформація економіки і всього суспільства;

- ринкова стратегія як основа економічних перетворень;

- експортна орієнтація національної економіки;

- імпорт капіталу й технології з розвинутих країн;

- поліпшення умов для міжнародної торгівлі, доступу на світові фінансові ринки;

- регулювання демографічних процесів.

Підкреслимо, що вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у країнах, що розвиваються, належить людському капіталу, його бажанню, вмінню та здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.

Країни з перехідною економікою — 28 країн Центральної та Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан, Україна та інші. У цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств. До цієї підгрупи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.

2. Наступний критерій структуризації міжнародної економіки — форми міжнародних економічних відносин і їх регулювання.

Ускладнення міжнародного економічного життя закономірно зумовлює об’єктивну необхідність регулювання міжнародних економічних відносин. Головним суб’єктом такого регулювання є держава (табл. 1.2.). Пов’язані з цим проблеми та шляхи їх вирішення більш докладно розглядатимуться в наступних темах.

3. Певнаструктуризація міжнародної економіки можлива за критерієм належності країн до регіональних інтеграційних угруповань.

Інтеграційні процеси в сучасній міжнародній економіці можна поділити на три головних потоки, які охоплюють відповідно три групи країн: з розвинутою ринковою економікою, з перехідною економікою і країни, що розвиваються. Важливими передумовами всебічного зближення, інтеграції країн є спільність економічних інтересів, єдність національних господарчих механізмів, рівень і характер соціально-економічного та індустріального розвитку, а також територіально-географічна спільність. З огляду на зазначене найбільш сталими та впливовими є наступні регіональні інтеграційні угруповання: а) європейські — ЄС, ЕАВТ, Бенілюкс; б) євразійське — СНД; в) північно-американське — НАФТА; г) південно-східно-азіатські — АСЕАН, АТЕС/

2. Міжнародний поділ праці та його форми

Історія формування світового господарства розпочинається з міжнародного поділу праці (МПП), пов'язаного з обміном діяльності та її продуктами між національними державами.

МПП, або поділ праці між країнами, є ступенем суспільного територіального поділу праці. Він спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн і виявляється у взаємному обміні результатами спеціалізованого виробництва в певних пропорціях.

Міжнародний поділ праці існує у двох основних формах: міжнародній спеціалізації та міжнародному виробничому кооперуванні.

Міжнародна спеціалізація - це форма поділу праці між країнами, в якій зростання концентрації однорідного виробництва відбувається на основі прогресуючої диференціації національних виробництв. Спеціалізація в рамках міжнародного поділу праці в кінцевому підсумку передбачає спеціалізацію країн і регіонів на виробництві окремих продуктів та їхніх частин для світового ринку.

Міжнародне виробниче кооперування є наслідком спеціалізації національних виробництв, що взаємодіють у системі міжнародного поділу праці.

Міжнародне виробниче кооперування базується на предметній спеціалізації і виступає як форма часткового та загального поділу праці у світовому господарстві. Міжнародне виробниче кооперування означає включення країни в міжнародний поділ праці в рамках так званої вертикальної моделі міжнародного поділу праці, тобто за умови збереження автономності виробничого процесу в національних кордонах.

Теорія міжнародного поділу праці набула свого обґрунтування і розвитку в класичній школі економіки, насамперед, у працях ЇЇ засновників - А.Сміта та Д.Рікардо. Головним досягненням класиків вважається теорія порівняльних витрат виробництва. В основі цієї теорії лежить ідея про існування відмінностей між країнами у витратах, пов'язаних з виробництвом тих чи інших товарів. Таке становище приводить до висновку, що замість випуску всіх товарів, на які виникає попит, вигідніше зосередитись на виробництві товару, що потребує найменших витрат. Спеціалізація на виробництві цього товару дасть змогу через обмін придбати на зовнішньому ринку товари, витрати на виробництво яких всередині країни вищі, ніж в інших країнах. Найбільший економічний ефект даватиме спеціалізація на виробництві того товару, перевага по якому максимальна. Якщо країна не може виробити жодного товару з витратами, нижчими від міжнародного рівня, то для неї відносно ефективніше буде спеціалізуватись на виробництві того товару, по якому перевищення міжнародного рівня витрат буде найменшим.

Міжнародний поділ праці був тим об'єднуючим елементом, який створив систему світового господарства як сукупність взаємопов'язаних міжнародним обміномнаціональних господарств, що виступають його підсистемами.

Вихід торговельних зв'язків за межі національних кордонів, тобто інтернаціоналізація сфери обігу (товарної стадії руху капіталу), і нині залишається загальною активною тенденцією для всіх країн світу, які прагнуть отримати економічну вигоду від міжнародного поділу праці і міжнародної торгівлі. Але сьогодні торговельні зв'язки і обслуговуючі їх валютно-кредитні відносини між країнами утворюють лише первинний рівень цілісності міжнародних відносин, оскільки до середини XX ст. оформився наднаціональний рівень світового господарства.

12 3 4 Следующая ⇒