Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Російська релігійна філософія та філософський містицизм

Загальна характеристика. До провідних філософів цього напряму належать: М. Федоров, Л. Толстой, М. Достоєвський, В. Соловйов, В. Розанов, М. Бердяєв, В. Зеньковський, П. Флоренський, І. Ільїн та ін.

Однією із характерних рис російської філософії є те, що вона досліджувала практично всі галузі філософської думки.

Онтологічна проблематика базується на головній ідеї про те, що конкретне буття становить основу дійсності, що світ є органічно цілісним. Теорія цілісності світу спирається на багатоманітність досвіду. Релігійний досвід дає найбільш важливі дані для розв’язання цього завдання. Лише завдяки йому ми можемо надати нашому світоспогляданню повну завершеність і розкрити утаємничений сенс вселенського існування. Філософія, що бере до уваги цей досвід, неодмінно стає релігійною.

Теорія пізнання. У російській філософії поширеним є погляд про пізнання зовнішнього світу. Цей погляд мав вияв у своїй крайній формі, а саме в формі вчення про інтуїтивне безпосереднє сприйняття об’єктів як таких в собі. Тому російській філософії притаманне гостре почуття реальності. З іншого боку, вона заперечує намагання розглядати зміст зовнішніх перцепцій як щось психічне чи суб’єктивне.

Ідеал цілісного пізнання, тобто пізнання як органічної всеохоплюючої може бути досягнутим у тому випадку, коли почуттєве, раціональне і зверх раціональне синтезовані. Це уможливлює досягнення істини, яку визначає Бог.

Людина – творіння Бога. Завдяки цьому її сутність становить цілісність, духовність, моральність. Людина передусім має любити Бога, а також усіх людей. Завдяки любові вона стає вільною, соборною.

Суспільство має прагнути до досконалості. Проте абсолютної досконалості суспільства не може бути за умов земного існування. Будь-який суспільний лад здійснює лише часткові позитивні зміни і водночас містить нові недоліки й можливості для зловживань. Гіркий досвід історії свідчить, що весь історичний процес зводиться лише до підготовки людства до переходу від історії до метаісторії, тобто “майбутнього життя” у царстві божому. Однією із головних умов досконалості у тому царстві є преображення душі і тіла або обожнення милістю Бога.

Філософські погляди Л. Толстого (1828-1910) викладені у творах “Дослідження догматичного богослов’я”, “Сповідь”, “В чому моя віра”, “Царство боже – усередині нас”, “Шлях життя”, а також у таких художніх шедеврах, як “Війна і мир”, “Анна Кареніна” тощо.

Сучасник післяреформеного, надзвичайно суперечливого розвитку Росії (1861-1905), письменник і філософ піддав нищівній критиці з одного боку–капіталістичні відносини, роль офіційної церкви, антинародну сутність держави, а з іншого – був проповідником покірливості, непротивлення злу насильством, закликав до смиренності, послуху. Цей послух, смиренність носять у мислителя містичний, ірраціональний характер.

Головним у вченні Л. Толстого є етична проблематика. Він практично створив систему “панморалізму”. Згідно з цією системою, етика вже не лише не розчиняється у вченні про буття, але, навпаки, прагне перетворити науку в філософію, підпорядковуючи її етиці. “Панморалізм” вимагає справжнього, безумовного, абсолютного добра. Добро може бути абсолютним, або воно не є добром взагалі. Проте висловлюючи думку, згідно з якою, не слід чинити спротив злу насильством, заперечував зло як протидуховну ворожнечу, як сліпу силу ненависті й розбрату. Насправді подолання зла вимагає усунення не стільки його зовнішніх виявів, скільки побороти внутрішні егоїстичні потяги. Це шлях до самовдосконалення, самозречення.

Антропологізм. Л. Толстой заперечує особистість. Його імперсоналізм є притаманним не лише індивідові, але й усій культурі та історії. Людина розглядається не як складова цілого, а лише як тимчасове і простірне вивчення чогось позачасового й позапросторового. В ній мислитель розмежовує індивідуальність на рівні “тваринної особистості” позбавленої свідомості й тієї, яка живе “розумною свідомістю”. У кожній людині розкривається особливе, притаманне лише їй властиве “ставлення” до світу. Це і становить справжнє джерело індивідуальної неповторності. Людина має бути вільною в особисто-духовній сфері, в служінні Богові (абсолютному добру). Звідси, сенс життя людини – це подолання відчуження, вільне об’єднання людей на основі любові, у злитті їх з Богом. Людина стає людиною тоді, коли пізнає в собі свою божу сутність. Тому, на думку Л. Толстого, не може бути індивідуального спасіння й воскресіння. Безсмертя можливе як загальнолюдське.

Держава, згідно з поглядами мислителя, є засобом насилля над людьми. Вона має бути зруйнованою. Проте усунення держави (анархізм) повинно відбуватися не шляхом насильницької руйнації, а шляхом мирного і пасивного стримування й ухилення, відмови кожного члена суспільства від усіх державних обов’язків і посад, будь-якої участі в політичній діяльності.

Поняття віри у Л. Толстого є провідним. Віру він розуміє з етико-раціоналістичних позицій. Віра є знання того, що таке людина і в чому полягає сенс її життя. Л. Толстой увійшов у світ віри, хоча й протиставив свої філософсько-релігійні погляди офіційній церкві, догматичному богослов’ю.

Культура й мистецтво. Л. Толстой заперечував систему секулярної культури. Він доводив, що добро не має нічого спільного із прекрасним. Демонічна сила мистецтва відриває людину від добра. Мистецтво – це просто “забава”. Мислитель поділяв мистецтво на загальнодоступне (істинне) й складне (несправжнє). Основною бідою сучасності, всієї культури є розклад її на низку незалежних одна від одної сфер. Л. Толстой шукав релігійної побудови культури, але сама його релігійна позиція, хоча й базується на ідеї “розумної свідомості”, однобічно тлумачиться виключно в етичних поняттях.

Отже, філософські пошуки Л. Толстого були підпорядковані своїй особливій діалектиці, висхідним пунктом якої був інтуїтивізм (в думці) сприйняття неподільності, невід’ємності тимчасового і вічного, відносного й абсолютного.

Філософія творчості Ф. Достоєвського зосереджена навколо питань філософії духа. У цьому сенсі його вчення можна назвати “християнським натуралізмом”, яке визнає досконалість людської душі. Ця ідея ґрунтовно викладена Ф. Достоєвським у творах: “Злочин і покарання”, “Ідіот”, “Біси”, “Браття Карамазови” та ін. Мислитель глибинно розкриває релігійну проблематику в темах антропології, етики, естетики, історіософії. Головною темою для нього є діалектика взаємин і зв’язку Бога з людиною, світом. Бого-людина та людино-Бог – це два шляхи від Бога до людини та від людини до Бога.

У Ф. Достоєвського ніколи не було сумнівів щодо буття Бога, але перед ним завжди поставало (і в різні періоди по-різному розв’язувалося) питання про те, що випливає із буття Бога для світу, для людини. Він наголошував: оскільки образ Божий знаходиться всередині людини, то їй не “все дозволено”. Не дозволено людині бути негідною, ницою; не дозволено зневажати людську особистість, користуватися нею як засобом для своїх егоїстичних цілей тощо. Ф. Достоєвський глибоко вірив у добро яке закладено в людині від природи. Зло твориться тому, що людині часто-густо не вистачає духовних сил, щоб управляти собою, своїми вчинками. З іншого боку, мислитель розвивав думку про внутрішню роздвоєність людини. Людина зіткана із суперечностей: вона – символ краси, вона і символ диявольства. Поза тим, особистість є абсолютною цінністю. Персоналізм Ф. Достоєвського відноситься як до онтології, так і психології людини, до її сутності, а не до емпіричної реальності. Усе сприйняття людини у нього внутрішньо пронизано етичними категоріями. Він не лише описував боротьбу добра і зла в людині, але й шукав її в ній. Водночас, філософ висловлював думку про незалежність людського духа від природи. Сутність людини виявляється в свободі, і лише в ній. Людина є вищим, найдорогоціннішим буттям природи, вона прагне бути “самою собою”. Самою собою людина стає завдяки любові до Бога, до інших людей.

Ф. Достоєвський надавав великого значення не лише етичним, але й естетичним категоріям. Його формула: “Краса врятує світ” – підкреслює визначальну роль естетичного в життєдіяльності людини. Чим міцніше в народі зберігається ідеал краси, тим більшою є потреба духовного здоров’я, норми, отже, тим самим гарантовано і вищий розвиток цього народу. Вся таємниця життя людини полягає в тому, що вона не може жити без краси. Ф. Достоєвський у багатьох своїх художніх творах висвітлив релігійний сенс культури. Ключ до відродження й перетворення культури знаходиться в ній самій. В культурі є найочевиднішою боротьба диявола з Богом, а полем битви – є серце людини.

У Ф. Достоєвського історіософська думка ґрунтується на релігійному розумінні історії і саме так, що свобода людини визначається божим задумом, божою волею. Внесення людського смислу в історію представлено у грандіозному задумі Великого Інквізитора. Тут мислитель особливо гостро підкреслює те, що гармонізація історичного процесу безумовно включає в себе пригнічення людської свободи.

Особливе місце в розвитку християнської філософії посідає М. Федоров (1828-1903).

Онтологічною основою вчення філософа є розуміння світу як органічного цілого. Реальне й ідеальне буття він об’єднує в одне ціле, діалектично взаємопов’язане і взаємодоповнювальне. Буття людини має сенс тоді, коли воно є діяльним, активним.

Гносеологічна позиція мислителя сформульована таким чином: ідея не суб’єктивна, але й не об’єктивна – вона проективна. Проект – це актуалізоване належне, готове стати реальністю, міст до дії. Досягти належного, проективного стану світу можна лише тоді, коли предметом дослідження і дії, об’єктом стане все, а суб’єктом будуть всі. М. Федоров вважав: якщо Богом нам дана можливість пізнавати всесвіт, то це означає й можливість володіння нею.

Антропоцентризм філософії М. Федорова простежується у багатьох аспектах. Зокрема, він вважав, що людська недосконалість, егоїзм, породжують розбрат, відчуженість, призводить до відсутності братських відносин. Головною причинною ворожого ставлення людей і народів один до одного, на його думку, є те, що кожна людина під тиском смертних сил природи прагне до самозбереження. Внаслідок цієї зарозумілості людські сили роз’єднанні і тому позбавлені самодостатності для розв’язання великої проблеми панування над природою. Важливим аспектом антропологізму М. Федорова є той, що люди не можуть забувати про всіх тих, хто вже пішов із життя. Як неможливо не думати про те, що стосовно живих людей зазвичай панує холодна відчуженість, так не можна не думати і про те, що стосовно покійників панує у світі та ж віддаленість від них. Джерелом такого становища є зосередженість всіх на самих собі. Ситуація може бути докорінно зміненою, якщо людина буде жити не для себе (егоїзм) і не для інших (альтруїзм), а зі всіма і для всіх. За таких умов і стане можливим Царство Боже на землі.

Супраморалізм. Обов’язок людини, на думку М. Федорова, – досягнення абсолютної моральності, здійснення синтезу теоретичного й практичного розуму і становлення розумом загального. З допомогою внесення в природу волі й розуму, а також діяльності людина повинна перетворити усі сліпі і часто ворожі йому сили природи в знаряддя й органи людства. Пануванням над природою людство подолає смерть. Більше того, людство зможе і повинно поставити перед собою завдання воскресіння всіх своїх прародичів. Будучи множинністю у єдності, подібно триєдності бога Отця, сина і святого Духа, людство досягне такої “неподільності”, яка унеможливить будь-яку руйнацію, будь-яку ізоляцію, тобто смерть.

Суспільство. Суспільний устрій, що виникає на базі егоїзму, автор “Філософії загальної справи” визначає як зооморфічний. Цей устрій будується на відокремленні свідомих і спрямовувальних органів від виконавчих. Звідси випливають відмінності між класом і соціальним станом. На думку М. Федорова, ідеальний соціальний устрій повинен будуватися на єдності усвідомлення і дії. Цей устрій має подолати класові відмінності, усунути військове або поліцейське гноблення. Такий режим філософ називав “психократією”, де кожен буде покликаним свідомо виконувати свій обов’язок.

В. Соловйов (1853-1900) здійснив синтетичний задум єдності релігії, філософії і науки. У філософію він вніс християнські ідеї і ними збагатив філософську думку тією мірою, що російська філософія вийшла на загальнолюдський, всесвітній простір.

Онтологія В. Соловйова обертається навколо традиційних понять філософії: “буття”, “сутнє”, “сутність”, “існування”, “абсолют”, “дух” і т. ін. Нове, що вноситься у розуміння змісту і співвідношення цих понять, полягає передусім у перевершенні субординації між буттям і сутнім. Справжнім предметом філософії, вважав В. Соловйов, є не буття, а сутнє (Абсолют, Бог), якому належить буття. Категорія буття, згідно його міркувань, має два різні смисли.

Перше: буття є відносним, сутнє – абсолютним, воно вище будь-яких ознак і визначень. Це – позитивне ніщо, позитивна можливість, сила й могутність буття. Друге: буття стосовно абсолютного є інше, тобто сутнє – це єдність себе і свого заперечення або любов, як самозаперечення істоти й утвердження нею іншого, але цим самозапереченням здійснюється вище самоствердження. Іншими словами, В. Соловйов обґрунтовує думку про те, що будь-яке судження є лише логічною копією відношення сутнього, що володіє буттям, до буття як предикату, або вияву сутнього. Будь-яке буття може бути остільки, оскільки є володар або носій буття. В іншому випадку це абстракція, яка нічого не виражає. Фундаментальним і первинним є сутнє, воно виступає в якості суб’єкта будь-якого реального судження, тоді як буття є завжди предикат. У цьому контексті В. Соловйов розробляє принцип позитивної всеєдності, вчення, що виступило провідною лінією російського філософствування. Всеєдність – це такий стан, в якому єдине існує не завдяки всім або на шкоду їм, а на користь всіх, це якась гармонійна єдність множин, ідеальний лад буття, що визначає напрям його еволюції.

Аналіз буття і сутнього як основних категорій онтології призводить до нової схеми діалектично взаємопов’язаних категорій. Сутнє як таке (Бог) породжує тріаду: дух – розум – душа; сутність (зміст або ідея) постає як благо, істина й краса, а буття розкривається як воля, уявлення й почуття. Філософія сутнього В. Соловйова об’єднує ідею особи Бога, Боголюдського і людини як істоти, яка об’єднує “небо і землю”.

Своєрідне тлумачення в рамках філософії всеєдності отримує поняття першоматерії – Софії. Софія не лише субстанція Бога, вона є істинною причинною творення і його метою, вона є принципом (началом), в якому Бог створив небо і землю. Тому в Софії ідеально міститься об’єднувальна сила роз’єднаного світового буття, і в кінці світового процесу вона розкриється, як Царство Боже. Тому-то вона і не є душею світу, але ангелом-охоронцем світу. Вона вже стає субстанцією Святого Духа, небесною істотою.

Гносеологія. Пізнання В. Соловйов вважав одним із видів духовної діяльності індивіда. Мета пізнання – внутрішня єдність людини з істинно сутнім. Це органічно включає у пізнавальний процес моральний елемент. Істина онтологічна, вона одвічно існує до будь-якого суб’єкта, є сутнім (безумовна дійсність) все єдине (смисл всього, що існує). Пізнати істину – це означає вступти в сферу Абсолюта і тоді істина, що оволодіває внутрішнім єством людини, набуває вияву любови.

В. Соловйов виокремлює три джерела пізнання: досвід, розум і містику. Емпіричне й раціональне пізнання дають нам свідчення лише про зовнішні ознаки предмета. Сутність же досягається з допомогою третього роду пізнання, що ґрунтується на вірі. Це відбувається через безпосереднє сприйняття (Інтуїцію) абсолютної дійсності, яке внутрішньо з’єднує нас із предметом пізнання. Це і є містика як цілісне знання. У філософії В. Соловйова воно викладено в чіткій системі логічних категорій й віддзеркалює почуття зв’язку всього з усім причому містичне знання, що становить ”основу істинної філософії“, повинно братися у нерозривному зв’язку із феноменологічним знанням (науковим).

Вчення про людину. В. Соловйову в основному притаманне релігійне розуміння людини. Проте він постійно підкреслював ідею свободи особистості, дещо перебільшував її можливості. Із гносеологічного погляду людина визначається через якість і характер єдності своїх пізнавальних можливостей.

З погляду етичного – людина розглядається як істота, що покликана збирати, примножувати, творити добро. Філософсько-історичне визначення особистості тлумачиться як процес всеєдності між Богом в межах історичної долі людей як соціального організму. У світлі світового розвитку людина є з’єднувальним ланцюгом Божого з матеріальною природою. Це передбачає в людині три складові елементи: божий, матеріальний і той, що зв’язує ці два – власне людський.

Культурологічне ставлення до людини пов’язано із намаганням пізнати сутність і конкретний стан світової цивілізації на рубежі ХІХ – ХХ ст. ст. Філософ вважав, що джерелом кризи є невідповідність між духом і плоттю людини. У цій суперечності зло і страждання, в цьому – неволя, внутрішнє рабство людини. Звільнення від цього рабства може бути досягнутим лише на засадах справжньої духовності, культури особистості і суспільства.

Етика всеєдності викладена В. Соловйовим у головному творі ”Виправдання добра“. Стверджуючи незалежність моральної сфери від релігії і метафізики, мислитель намагається побудувати раціоналістичну етику як розвинуту одвічно притаманну їй ідею добра. Утворюючи повноту буття, добро нічим не зумовлене, навпаки, все собою зумовлює і через все здійснюється.

Зло об’єктивно не існує, воно є роз-падом, дез-організацією буття, результатом свободи, егоїзму. Добро через культуру покликане організувати буття на шляху до всеєдності. Способом усунення егоїзму є любов як спасіння індивідуальності через внутрішнє визначення істини іншого, його безумовності. На думку В. Соловйова солідарність – це загальний факт світового розвитку людства. Проте вона є надзвичайно недосконалою, оскільки не запліднена високими духовно-моральними нормами. Моральна людина творить добро незалежно від обставин. Почуття совісті, сорому виводить людину із тваринного стану. Людина за будь-яких умов має чинити гідно й відповідально.

Естетичні погляди. Головним в питаннях естетики є теургічний підхід. В. Соловйов пов’язує художню творчість з містикою, оскільки спілкування з вищим світом потребує напруженої внутрішньої діяльності. Мистецтво, на його думку, має бути реальною силою, яка здатна одухотворити, переродити весь людський1 світ. Краса ним розуміється як реальність, а не як ”видимість“. Митець, зображає красу, повинен продовжити те, що започатковано Богом і природою.

Суспільство. Для суспільно-історичних поглядів В. Соловйова характерним є соціальний критицизм. Подібно Л.М. Толстому, філософ був гострим критиком “казенного вихваляння”, ”цезаропапізму“ і капіталізму. Він вважав, що сучасний стан розвитку суспільства є ненормальним, пригнічує фізичні й духовні сили особистості. Виною цьому є соціальні установи, уряд, бюрократія, які байдужі до долі пересічних людей. Держава все більше перетворюється в плутократію, отже, в таку державу, де першорядне значення належить не духовному, а речовому, матеріальному багатству. Аморальне є не приватна власність сама по собі, не розподіл праці і капіталу, а саме плутократія. Вона спотворює суспільні відносини, суспільний порядок у всіх галузях діяльності людини. Намагаючись знайти засоби удосконалення суспільства В. Соловйов розробляє теократичну утопію. Він був переконаний, що єдність людства буде забезпечена всесвітньою теократією (воз’єднанням церков). За цих умов моральна влада належала б церкві, а політична – царю. Пошук ініціюючого суб’єкта цього процесу приводить філософа до концепції “російської ідеї”. Розвитком людства, на думку В. Соловйова, керують три головні сили. Перша – доцентрована, яка прагне усунути будь-яку багатоманітність й підпорядкувати все одному верховному началу, пригнічує свободу особистого життя (Схід). Друга – відцентрована: дає волю всім приватним формам життя і призводить до загального егоїзму й анархії (Захід). Необхідна третя, інтеграційна сила, яка б дала позитивний зміст двом першим і тим самим безумовний зміст і сенс людського розвитку. Ця сила повинна стати справжнім одкровенням вищого божественного світу. Народ, як носій цієї сили, повинен бути вільним від будь-якої однобічності, від будь-якої окремої задачі, він покликаний вкласти живу душу, дати життя й цілісність роз’єднаному людству. Таким народом, на думку В. Соловйова, може бути лише слов’янство.

В. Розанов (1856-1919). Філософські погляди виклав у таких працях: “Про розуміння. Досвід дослідження природи, меж і внутрішньої будови науки як цілісного знання”, “Легенда про Великого Інквізитора Ф. М. Достоєвського, з додатком двох етюдів про Гоголя”, “Релігія і культура”, “Темний лик: Метафізика християнства”, “Усамітнюване” та ін.

На особливу увагу у творчості В. Розанова заслуговує концепція розуміння, яка подолала б антагонізм між наукою і філософією. Розум, вважав філософ, містить сім умоглядних схем: ідея існування, ідея сутності, власності, причини (або походження), насліду (або мети), подібності або відмінності та ідея числа. Шляхом поєднання умоглядності й досвіду ми приходимо до “розуміння” як “інтегрального пізнання”. Людський дух є незалежною, нематеріальною сутністю, яка здатна творити різноманітні форми, тобто ідеї, нашаровуючи їх на матеріальну субстанцію; такими формами є, наприклад, скульптура, музика, держава тощо. Дух – форма форм. Після розкладу тіла дух перебуває як форма чистого існування, не локалізована жодними межами.

Визначаючи Бога і божественність світу, землі, В. Розанов не ототожнює Бога з природою, а вбачає єдність Бога і світу через стать, через акти народження і “поєднання”.

Народження, за В. Розановим, – це таємничий і незбагненний акт, що надходить від Бога, він є релігійно освіченим.

Головною стихією життя він вважав стать, розглядаючи сім’ю, кохання, дітонародження як джерело енергії особи, її безсмертя і духовного здоров’я нації.

В. Розанов вибудував вчення про “світ із свічкою”. Філософ стверджував, що Бог – це добре, але він десь, а свічка близько. Треба лише підійти до неї і запалити, свічка одразу оживе. “Світ зі свічкою” – це надія на духовне само- відродження, утвердження добра, надії, любові. Мислитель вважав, що прогрес є доцільним, як на рівні особистості, так і суспільства. Вищою доцільністю є краса, вона зростає у напрямі загального центру – розуму. Критично ставлячись до християнства В. Розанов доводив, що у людині живе дух поклоніння. Тому релігія – вічна функція свідомості: будь-яке ставлення до світу має бути релігійним.

Засади релігійної філософії в Росії обґрунтовувала велика плеяда мислителів ХІХ–ХХ ст. ст. До найбільш відомих із них належать: Д. Мережковський, Л. Шестов, В. Іванов, С. Булгаков, К. Леонтьєв, С. Трубецькой, Є. Трубецькой, П. Флоренський, М. Лосський, І. Ільїн, В. Зеньковський та ін. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. в культурному житті характеризується появою й розвитком філософського містицизму, який обґрунтовував духовно-містичний варіант порятунку людства: рух людини до Бога. Містика – це позанаукова духовна практика, що свідомо знімає протилежність суб’єкта і об’єкта пізнання та діяльності. Вона створює своєрідну духовну реальність, що існує поряд з природною реальністю та реальністю культурного світу. Містик очищує свідомість від об’єктивно-наукових та інших культурних передумов мислення, відшукуючи “по той бік душі” омріяну надемпіричну реальність. У філософсько-містичне коло вписуються: теософія О. Блаватської, вчення “Живої етики” Реріхів, “четвертий шлях” Г. Гурджієва, антропософія Р. Штайнера, східні школи містики тощо.

Із соціального погляду, містика – це спосіб розв’язання життєвих проблем, в тому числі набуття морального сенсу життя, проблем психологічної адаптації та збереження людиною себе, як єдиної особистісної цілісності, проблем, що пов’язані з психічними травмами та страхами, коли відсутні загальноприйняті засоби їх розв’язання. Проте в цілому ж будь-якого роду містичні прояви характерні для періодів соціальних негараздів, неблагополуччя, культурних зламів, що супроводжуються апокаліпсичними, упадницькими настроями.

[1] Багнюк А. Філософія: Навчальний посібник. – Рівне, 1997. – Ч. 1. – С. 185.

[2] Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм // Полное собрание сочинений: В 55 т. – Т. 18. – М.: Изд. политической литературы. – 1968. – 524 с.