Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Ресурси суб’єктів інвестиційної діяльності

Інвестори	Ресурси
Власні (внутрішні)	Залучені та запозичені
Фізичні особи	Збереження та заощадження, неспожита частина індивідуальних доходів	—
Корпорації	Запаси кампанії, нерозподілений прибуток, амортизаційні та інші фонди, інші власні засоби (ноу-хау, позареалізаційні прибутки тощо)	Кошти, залучені за рахунок продажу акцій, облігацій, інших цінних паперів, довгострокові кредити та позики
Держава (уряд)	Прибутки державних підприємств, податкові надходження, відрахування у державні фонди соціального страхування, державні резерви, кредитно-грошові емісії, кошти від приватизації	Внутрішні і зовнішні позики (державні облігації, казначейські зобов’язання тощо)

Зазначимо, що залучені та позичені кошти — це перерозподілені кошти власних (внутрішніх, первинних) джерел інвестиційних ресурсів. Перерозподіл здійснюється згідно з певними методами фінансування інвестицій або, іншими словами, способів формування джерел інвестиційних ресурсів для окремих проектів або програм. Застосування тих чи інших методів фінансування інвестицій визначає і приводить до певної структури інвестиційних ресурсів — пропорції формування джерел фінансування інвестиційного проекту або портфеля в розрізі власних, залучених та позичених коштів. Структура інвестиційних ресурсів, з одного боку, суттєво впливає на доходність, ризик та ефективність інвестиційної діяльності, а з іншого — визначає коло та специфіку обліково-аналітичних завдань і процедур.

Головними національними джерелами інвестиційних ресурсів є заощаджені кошти фізичних осіб, прибуток і амортизаційні відрахування корпорацій та державні ресурси. Створення ресурсів відбувається у процесі створення національного продукту.

Тотожність обсягів інвестиційних ресурсів та обсягів заощаджень дозволяє визначити, скільки фінансових ресурсів можуть запропонувати фізичні особи країни ринку фінансових капіталів всередині і за межами країн. Заощадження фізичних осіб є різницею між обсягом особистого доходу фізичних осіб (який враховує заробітку плату, доходи за депозитними вкладами, доходи у вигляді дивідендів і трансфертні платежі) та за видатками на особисте споживання. Функція заощадження показує відношення між величиною заощаджень та використовуваним доходом. Національна функція заощадження фізичними особами є зростаючою функцією, де аргументом є валовий національний продукт. Графік цієї функції наведено на рис. 2.3.

Треба зауважити, що рівність заощаджень та інвестицій виконується для економіки в цілому, але не обов’язково для фізичних осіб, корпоративного чи державного сектору окремо.

Рис.2-3 Національна функція заощадження фізичними особами
в залежності від ВНП

Власні інвестиційні ресурси пересічної корпорації дорівнюють сумі нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань, що є чистим грошовим потоком у поточному році. Нерозподілений прибуток корпорації є різницею між доходом, витратами на виробництво та дивідендними виплатами.

Крім власних ресурсів корпорація для інвестування може використовувати також ресурси, придбані на ринку капіталів. У цьому випадку обсяг інвестицій корпорації за рахунок придбаних ресурсів буде визначатись на підставі кривої граничної ефективності інвестицій, а, точніше, обсяг інвестицій буде визначатись точкою перетину горизонтальної лінії, що відповідає ринковій вартості позикового капіталу, та кривої граничної ефективності інвестицій, що є залежністю прибутковості інвестицій від їхнього обсягу (див. рис. 2.4).

Рис. 2-4. Інвестиційна діяльність корпорації
за теорією граничної ефективності

Для того, щоб визначити, скільки всього фінансових ресурсів корпорація може використати на інвестування, треба знайти суму корпоративних власних і позичених ресурсів. Додавши власні та позичені ресурси всіх корпорацій певної країни, одержимо рівняння залежності національних корпоративних інвестицій від доходу, витрат на виробництво, дивідендних виплат, амортизаційних відрахувань та від обсягу позичених коштів.

Обсяг власних інвестиційних ресурсів, що знаходяться у розпорядженні уряду пересічної країни, дорівнює обсягу державних заощаджень, які є різницею між обсягом державного доходу та загальними державними видатками. Державний доход визначається сумою податкових та інших надходжень та доходів держави від діяльності державних підприємств і організацій. Загальні державні видатки визначаються сумою трансфертів, відсотків за державним боргом та державних видатків (на соціальне забезпечення, включаючи освіту та медицину, оборону, субсидії, видатки державних підприємств і організацій тощо).

Крім власних коштів, уряд для інвестування всередині чи за межами країни може використовувати також ресурси, придбані на ринку капіталів. У цьому видатку обсяг капіталовкладень держави за рахунок придбаних ресурсів буде визначатись на підставі порівняння соціально-економічної ефективності капіталовкладень на великих часових інтервалах та ринкової вартості позичкового капіталу.

Щоб визначити, скільки всього фінансових ресурсів уряд держави може використати на інвестування, треба знайти суму державних та позичених державою ресурсів.

Для визначення обсягів ресурсів, що можуть бути надані міжнародними фінансовими інституціями, використовують підхід, що полягає в оцінці їхніх статутних капіталів та принципів формування цих капіталів.

За рахунок власних ресурсів міжнародна фінансова інституція може надати стільки фінансового капіталу, скільки вона має у своєму розпорядженні у вигляді внесеного статутного капіталу — за винятком тієї частини власних коштів, яка вже використана на кредитування в попередні періоди часу.

Статутний капітал міжнародної фінансової інституції складається з внесків країн-членів. З іншого боку, внесок кожної країни до статутного капіталу міжнародної фінансової інституції є частиною ВНП цієї країни в тому році, коли статутний фонд заповнювався, тобто обсяг статутного капіталу міжнародної фінансової інституції є функцією від квоти та ВНП країн-членів.

Обсяг кредитів за рахунок придбаних ресурсів буде визначатись на підставі кривої граничної ефективності ресурсів, тобто ринкова вартість ресурсів, придбаних на ринку капіталу, повинна бути меншою за вартість наданих міжнародною фінансовою інституцією кредитів.

Щоб визначити, скільки всього ресурсів пересічна інституція може використати для фінансування, треба знайти суму власних і позичених ресурсів за винятком тієї частини власних коштів, яка вже використана на позики в попередні періоди часу.

У сучасних умовах інвестор має доступ як до національних, так і до міжнародних інвестиційних ресурсів, які акумулюються і перерозподіляються переважно через міжнародні (світові) фінансові ринки.

Національні і міжнародні інвестиційні ресурси у сукупності називають світовим інвестиційним багатством, яке має фінансову (57,7%) і матеріальну (42,3%) складові. Фінансове багатство накопичується у вигляді цінних паперів (49,6%) і готівки (8,7%), а матеріальне — у нерухомості (35,6%) і цінних металах (6,7%) — див. рис. 2-5.

Рис. 2-5 Світове інвестиційне багатство і його структура

Абсолютні обсяг міжнародних інвестиційних ресурсів і світового багатства оцінити дуже важко, а то й неможливо: капіталізація цінних паперів — величина змінна і залежить від кон’юнктури на світових фінансових ринках; курси валют знаходяться у постійному русі і не завжди регулюються ринковими методами; вартість нерухомості залежить від безлічі регіональних факторів, які важко врахувати; коливання вартості цінних металів відбуваються за малими, середніми та довгими циклами. Що стосується методик оцінки кожної складової світового інвестиційного багатства, то вони є різними для країн з різним рівнем економічного розвитку. Однак відомо, що загальний портфель фінансового ринку, наприклад, складав у 1990-і роки більше 30 трлн. дол. США.

Мотивацію використання інвестиційних ресурсів доцільно розглянути з позицій кількох груп суб’єктів інвестиційного процесу: фізичних осіб, корпорацій та урядів. Такий підхід дозволяє окремо розглянути поведінку кожної групи, яка відрізняється мотиваціями, обсягами та напрямками інвестування, що обумовлено різними механізмами створення та індивідуальними цілями використання належних ресурсів.

За незначним винятком, заощаджені фінансові ресурси фізичної особи можуть бути інвестовані за рубіж кількома основними шляхами: після вкладення коштів на депозит в один із закордонних банків, купівлі цінних паперів одного із закордонних інвестиційних фондів чи купівлі закордонних корпоративних цінних паперів тощо.

Модель пропозиції заощаджених ресурсів домашніми господарствами (фізичними особами) І. Фішера відображає сутність теорії міжчасового вибору. Модель побудована на припущенні, що принцип вибору для раціональної людини буде полягати в тому, що вона прийме таке рішення відносно належних їй ресурсів, яке забезпечить найбільший рівень добробуту із можливих. Поєднання обсягів поточного та майбутнього споживання, яким в однаковій мірі фізична особа віддає перевагу, на графіку залежності майбутнього споживання від поточного зображені спадними кривими лініями (так званими кривими байдужості). Ресурсні можливості фізичної особи зображаються спадною лінією — залежністю майбутнього споживання від поточного, яка називається лінією міжчасового бюджетного обмеження. Чи буде вибраним більшим добробут поточний чи більшим майбутній — залежить від того, в якій точці дотикаються крива байдужості та лінія міжчасового бюджетного обмеження. Важливим питанням теорії міжчасового вибору є реакція фізичної особи на зміну ринкової відсоткової ставки. При збільшенні ринкової відсоткової ставки фізична особа на одиницю сьогоднішніх заощаджень може одержати в майбутньому більше, — і це стимулює фізичну особу заощаджувати більше (діє так званий ефект заміни). Однак збільшення ринкової відсоткової ставки збільшує обсяг майбутнього споживання, що знижує його відносну цінність для фізичної особи і стимулює її знижувати обсяг заощаджень (діє так званий ефект доходу). Це означає, що фізична особа приймає рішення відносно обсягів споживання та заощаджень під впливом спрямованих у протилежних напрямках дій ефектів заміни та доходу. Залежність між відсотковою ставкою і обсягом заощаджень відображає індивідуальну пропозицію заощаджень. Графічним зображенням такої залежності є крива індивідуальної пропозиції заощаджень. При відносно невисоких значеннях ринкової відсоткової ставки зростання прибутковості заощаджень приводить до збільшення їхнього обсягу, а коли ринкова відсоткова ставка перевищує деякий рівень, то обсяг заощаджень починає знижуватись. Зазвичай значення відсоткових ставок відповідає зростаючій частині кривої індивідуальної пропозиції заощаджень (зростання ринкової відсоткової ставки приводить до зростання пропозиції заощаджень, хоч і з невисокою еластичністю).

Рис. 2-6 Крива індивідуальної пропозиції заощаджень

Дія ефектів заміни та доходу має в своїй основі процес оцінки фізичною особою власного чистого теперішнього доходу у випадку необхідності прийняття рішення інвестувати чи не інвестувати, для розрахунку якого свідомо чи підсвідомо використовуються певні значення ринкової відсоткової ставки (що характеризує величину майбутнього прибутку) та дисконтного показника для розрахунку чистого теперішнього доходу (що характеризує величину ризику). Результуюче значення чистого теперішнього доходу в залежності від впливу ринкової відсоткової ставки та дисконтного показника може бути додатнім, що означає більший вплив ефекту заміни або від’ємним, що означає більший вплив ефекту доходу. Треба зазначити, що для теперішнього періоду та недалекого майбутнього часу величина показника незначно впливає на величину чистого теперішнього доходу, а для віддалених майбутніх подій — суттєво. Одночасно теперішній ризик оцінюється з високою надійністю і як незначний, а віддалений майбутній ризик — з невисокою надійністю і до того ж як високий. Ці разом враховані обставини можуть призвести до прийняття рішення відносно ресурсів аж до їх споживання при відсутності прибуткової альтернативи.

Заощаджені фінансові ресурси фізичної особи можуть бути вивезені за межі країни після вкладення коштів на депозит в один з місцевих банків, і купівлі цінних паперів одного із місцевих інвестиційних фондів або купівлі корпоративних цінних паперів та тіньовим шляхом. Після того, як фізична особа надасть власні заощаджені ресурси в обмін на цінний папір, рішення відносно обсягів та напрямків вивозу ресурсів приймається фінансовими інституціями чи корпораціями на підставі власних мотивацій, в залежності від чинників, що діють на місцевих і міжнародних ринках капіталів.

Інвестування капіталу корпораціями полягає у його вкладенні у підприємства за рубежем шляхом нового будівництва або купівлі підприємств, купівлі акцій закордонного підприємства.

Модель формування портфеля Г. Марковіца дозволяє знайти оптимальне рішення щодо інвестицій корпорацій на підставі оцінки співвідношення очікуваної прибутковості та стандартного відхилення можливих інвестиційних проектів у інвестиційному портфелі. Модель оптимального портфеля була створена для використання її в операціях з фінансовими інструментами, однак можливо поширити використання моделі для аналізу процесів матеріального інвестування. Таке бачення дозволить використати в якості оцінки очікуваної прибутковості внутрішню норму прибутковості конкретних інвестиційних проектів, для оцінки міри ризику замість використати дисконтну ставку для розрахунку чистого теперішнього доходу, яка містить параметр, що зростає при збільшенні ризику, а що стосується коефіцієнтів коваріації, то для явищ матеріального інвестування при відсутності взаємозалежності між інвестиційними проектами корпорації вони можуть бути прийнятими рівними нулю. Найбільш складна проблема при практичному використанні моделі — підготовка даних про очікувану прибутковість та дисконтні ставки. Очікувана прибутковість портфеля буде дорівнювати середньозваженій прибутковості кожної інвестиції, до є у портфелі. Стандартне відхилення портфеля залежить від стандартних відхилень кожної інвестиції, що є у портфелі, і від пропорційного складу інвестицій, що складають портфель.

За моделлю Манделла—Флемінга рахунок руху капіталу за межі країн позитивно залежить від різниці значень прибутковості інвестиційних проектів, тобто чим менша прибутковість інвестиційних проектів у країні базування в порівнянні з прибутковістю закордонних інвестиційних проектів, тим більшим буде вивіз капіталу і тим меншим буде ввіз, і навпаки. Як і у випадку з інвестування фінансовими інституціями, важливу роль при корпоративному інвестуванні відіграє рівень чутливості закордонних інвестицій до прибутковості інвестицій.

Можливо виділити чотири основних можливих варіантів мобільності корпоративного капіталу: варіант відсутності мобільності капіталу, що припускає такий великий вплив законодавчих та інших бар’єрів, що міжнародні потоки корпоративного капіталу не реагують на коливання внутрішньої прибутковості інвестиційних проектів; варіант низької мобільності капіталу, який припускає досить великий вплив законодавчих та інших бар’єрів, що призводить до слабкої залежності обсягів ввозу капіталу від зміни прибутковості капіталовкладень; варіант високої мобільності капіталу, за якої міжнародні потоки чутливі до навіть невеликих коливань прибутковості інвестиційних проектів всередині країни, однак існує різниця між прибутковості інвестиційних проектів всередині країни і за кордоном; варіант абсолютної мобільності капіталу, за якої міжнародні потоки можуть вільно переміщатись в країну і з країни, реагуючи навіть на найменші коливання прибутковості інвестиційних проектів.

Треба зазначити, що при зарубіжному інвестуванні корпорація використовує певні моделі взаємозв’язку між валютними курсами, відсотковими ставками і темпами інфляції. За теорією єдиної ціни купівельна спроможність долара однакова у будь-якій країні, однак насправді відмінності у темпах інфляції у різних країнах не завжди пов’язані зі змінами валютних курсів: це призводить до появи власне валютних ризиків. Додатково корпорація враховує, що хоч теоретично можливі відсоткові ставки на інтегрованому світовому ринку капіталів є однаковими, однак реальне державне регулювання та податки призводять до появи різниці у реальних відсоткових ставках.

Ефективність діяльності корпорації, включаючи інвестиційну, менеджерами корпорації оцінюється комплексно, і для цього вони використовують цілу низку показників. Для оцінки поточної діяльності використовуються показники використання активів, фінансової стійкості, ліквідності активів та прибутковості. Однак треба додати, що ці показники відносяться до числа показників миттєвого статичного ряду і не враховують динамічних процесів у їхньому взаємозв’язку.

Для спеціальної оцінки ефективності інвестиційної діяльності доцільно використовувати показники, які дають змогу розраховувати значення критеріїв ефективності інвестиційних проектів, беручи до уваги комплексну оцінку вигод і витрат, зміну вартості грошей в часі ті ніші чинники. Аналіз показників ефективності проекту здійснюють за допомогою показників чистої теперішньої вартості, внутрішньої норми рентабельності, коефіцієнта вигод/витрат, терміну окупності і індексу прибутковості.

Загалом, за підходом Д. Кейнса, мета діяльності корпорації буде полягати в тому, що вона намагатиметься максимізувати ринкову вартість власного капіталу, тобто буде намагатись досягти найвищої капіталізації своїх цінних паперів. З іншого боку — за підходом Д. Тобіна, корпорація буде намагатись одержати найбільший можливий прибуток в поточному році, інвестуючи позиковий фінансовий капітал до тієї межі, поки прибуток від кожної нової інвестиції буде більшим, ніж вартість позичених для інвестування коштів. Якщо метою діяльності корпорації вважати максималізацію консолідованої (з різних інвестиційних проектів) чистої теперішньої вартості грошових потоків, то такий кут зору виключить суперечність між підходом Д. Кейнса і підходом Д. Тобіна: узагальнюючою підставою здійснення корпорацією інвестицій, в тому числі за межами країни базування, є намагання корпорації одержати найбільші можливі значення чистої теперішньої вартості потоку платежів від здійснюваних компанією інвестиційних проектів, що забезпечить одержання найбільшого можливого прибутку в поточному та наступних роках, і що, в свою чергу, приведе до зростання вартості власного капіталу та курсового зростання вартості цінних паперів корпорації.

Теорія руху капіталу, яка була створена для пояснення прямих зарубіжних інвестицій з точки зору диференціації прибутку або відсоткових ставок в різних країнах (корпорації переходить національні кордони, маючи на меті одержанні більшого прибутку за кордоном в порівнянні з очікуваним прибутком на внутрішньому ринку), достатньо добре пояснює мотивацію діяльності малих та середніх корпорацій, які і насправді мають на меті найшвидше одержання більшого прибутку за кордоном в порівнянні з очікуваним прибутком на внутрішньому ринку, намагаючись забезпечити максималізацію консолідованої чистої теперішньої вартості потоку платежів в поточний та найближчі роки.

Інвестиційна мотивація транснаціональних корпорацій лежить в природній основі їх сутності, а тому потребує окремого розгляду.

Уряди приймають рішення відносно надання належних державі ресурсів, в основному, у вигляді міждержавних кредитів, урядових позик та технічної допомоги (грантів, субсидій, безоплатних консультацій, розробки програм різного призначення, стажування і навчання за кордоном).

Світова спільнота оголошує своїми пріоритетами розвиток співробітництва і стабілізації світового господарства на спільних засадах, об’єднання зусиль для стабілізації міжнародних фінансів та світової тощо, однак країни з розвиненою економікою продемонстрували світу економічних прагматизм тощо захисту власних інтересів, надаючи кредити, позики, технічну допомогу в тих випадках, коли це вигідно з точки зору національних економічних стратегій.

Хоч, за М. Портером, на міжнародному ринку конкурують корпорації, а не країни, однак корпорації ефективно реалізують свої конкурентні переваги в тих країнах, де їхні дії підтримані власними урядами. Одночасно з глобально-політичними міркуваннями відносно підстав надання фінансових ресурсів певними країнами, уряди країн, що надають ресурси, намагаються створити таке економічне середовище в країнах надходження цих ресурсів, яке дозволить власним національним корпораціям мати сприятливі ринкові умови на цих територіях.

Як було зазначено вище, діяльність корпорацій за межами країни базування — це спроба створити своєрідні корпоративні об’єднання, які будуть конкурентоспроможні на глобальних і зарубіжних ринках. Діяльність уряду буде полягати в тому, щоб зменшити значення детермінантів конкурентної переваги тієї країни, де починають діяти національні корпорації, тобто забезпечити умови для ділової активності власним корпоративним об’єднанням. Для зменшення значення детермінантів конкурентної переваги тієї країни, де починають діяти національні корпорації, умовою надання фінансових ресурсів на міжурядовому рівні є їхнє використання за межами тих елементів національного «ромба», які мають визначальне значення для конкурентоспроможності. В першу чергу це стосується зв’язаних і підтримуючих галузей. Треба зазначити, що це не стосується деяких параметрів факторів (ще одного елементу ромба), а саме інфраструктури (транспортної системи, системи телекомунікацій, поштових послуг, банківської системи, готельного фонду), однак ці фактори визначають рівень життя в країні та привабливість країни як місця життя та роботи, тобто створюють умови для ефективного іноземного бізнесу.

Незалежно від декларованих урядами цілей при наданні фінансової та технічної допомоги, фактором, який визначає напрямки руху фінансового капіталу, є довготермінові власні економічні цілі урядів тих країн, які мають конкретні економічні підстави приймати рішення відносно обсягів та напрямків надання фінансових ресурсів в межах власних довгострокових та поточних цілей грошово-кредитної політики.

Треба зазначити, що існує суттєва різниця в вартості кредитних ресурсів, наданих у вигляді комерційних кредитів (вартість комерційних ресурсів значно вища) та кредитів і позик, що надаються урядами країн. Національна вигода в таких випадках одержується не за рахунок існування відсоткової позикової ставки, яка значно нижча за ринкову і часто може лише покривати доларовий інфляційний показник, а завдяки іншим механізмам, які вводяться в дію у країні-реципієнті як умова надання позики. Метою міжнародної технічної допомоги теж є не пряме одержання доходів, а опосередковане: в основному, вона спрямовується на розвиток умов для експорту капіталу через розвиток ринкових відносин, створення інвестиційного клімату, підготовку людей та організацій, яких доброзичливо будуть відноситись до діяльності іноземних компаній у їхній країні.

Фінансові інституції діють на підставі портфельного підходу. Цей підхід припускає те, що кожний суб’єкт намагається досягти найбільшого добробуту, розміщуючи свій набуток у вигляді портфеля активів, керуючись при цьому власними критеріями надання переваги.

Процес прийняття рішення фінансовою інституцією відносно того, як одержати найбільший доход, оперуючи з цінними паперами, та зменшити невизначеність відносно одержання цього доходу, описаний теорією формування портфеля Г. Марковіца. Теорія дозволяє знайти оптимальне рішення щодо інвестицій на підставі оцінки співвідношення очікуваної доходності та стандартного відхилення можливих портфелів, кожний з яких є набором індивідуальних інвестиційних проектів. Модель дозволяє знайти такі пропорції розподілу коштів між інвестиціями х ₁, х ₂,…, х_n (де х_і — частка ресурсів для і-ї інвестиції), щоб ризик портфеля s_р при заданій прибутковості m_р був мінімальним.

У загальному випадку модель являє собою завдання квадратичного програмування і може бути розв’язана стандартними методами. Для прийняття рішення необхідно оцінити очікувані доходності і дисперсії всіх цінних паперів, оцінити коваріації цих паперів і визначити безризикову відсоткову ставку.

Для прийняття рішення відносно інвестування також можливо використати модель оцінки фінансових активів (САРМ), яка теж слугує теоретичною базою низки різноманітних методів, які використовуються в інвестиційній діяльності. Найбільш важливою рисою моделі є те, що очікувана доходність пов’язується з мірою ризику, який вимірюється спеціальним коефіцієнтом b. Модель САРМ має ту властивість, що для інвестора комбінація ризикових активів не залежить від віддання ним переваги відносно певних ризику та доходу. Модель дозволяє сформувати ринковий портфель, що складається з цінних паперів, де частка кожного з цих цінних паперів відповідає відносній ринковій вартості (відносна ринкова вартість — це ринкова вартість цінного папера, поділена на суму ринкових вартостей всіх цінних паперів портфеля). Модель має певні передумови, які полягають в тому, що період інвестування для всіх інвесторів однаковий, безризикова відсоткова ставка однакова для всіх, інформація однаково доступна для всіх інвесторів, інвестори мають однакові оцінку доходності, середньоквадратичного відхилення і коваріації цінного папера. Треба зазначити, що техніка розрахунку оптимального портфеля використовується, в основному при оптимізації портфелів, які складаються з цінних паперів з високими очікуваними доходностями, малими стандартними відхиленнями і малою коваріацією з іншими цінними паперами. До можливих методів треба додати традиційні інтуїтивні суб’єктивні методи, які продовжують широко використовуватись менеджерами за причинами складності одержання ретельно перевірених даних відносно стандартних відхилень чи очікуваної доходності.

Фінансові ресурси, що нагромаджені фінансовими інституціями, можуть бути ними інвестовані всередині країни, а також вивезені за межі країни в процесі позикових операцій, купівлі цінних паперів закордонних інвестиційних фондів чи купівлі закордонних корпоративних цінних паперів на фінансових ринках, що являють собою систему ринкових відносин, яка забезпечує накопичення і перерозподіл фінансових потоків з метою безперервності і рентабельності відтворення.

При розгляді операцій фінансових інституцій з ресурсами за межами країни з врахуванням взаємозв’язку відкритої економіки використовується модель Манделла—Флемінга. В моделі розглядається ринок товарів і послуг та фінансовий ринок за умови рівноваги. За цією моделлю рахунок руху капіталу позитивно залежить від різниці ринкових відсоткових ставок у різних країнах, тобто чим менша прибутковість вітчизняних активів в порівнянні з закордонними, або чим вигідніші інвестиції за межами країни в порівнянні з інвестиціями всередині країни, тим більшим буде вивіз капіталу і тим меншим буде ввіз. Поведінка фінансової інституції на фінансовому ринку в значній мірі підпадає під вплив певних макроекономічних факторів та економічної політики уряду, адже ця поведінка залежить від стану національної економіки — сукупних попиту та пропозиції товарів і послуг, рівняння інфляції, пропозиції та попиту на гроші. Важливим фактором є те, чи плаваючий, чи фіксований курс відносно основних світових валют прийнято в країні, куди спрямовані інвестиції.

Мотивації операцій з ресурсами міжнародних фінансових інституцій, що надають кредити та позики на комерційній основі, достатньо близькі до мотивацій діяльності національних фінансових інституцій. Суттєвою різницею є обсяги фінансового капіталу та наявність значного впливу макроекономічних показників країн-реципієнтів. Процес прийняття рішення міжнародною фінансовою інституцією відносно того, як одержати найбільший доход, оперуючи з цінними паперами та зменшити невизначеність відносно одержання цього доходу, також описаний портфельною теорією. Інвестор (який у цьому випадку є міжнародною фінансовою інституцією) мотивує своє рішення виключно на підставі оцінки співвідношення очікуваної доходності та стандартного відхилення кожного із можливих наборів інвестиційних портфелів. При наявності нескінченої множини портфелів, на підставі теореми про ефективну множину для оцінки відбивається підмножина портфелів, кожний з яких забезпечує найбільшу очікувану доходність для певного ризику та забезпечує найменший ризик для певного значення очікуваної доходності. Для прийняття рішення оцінюються очікувані доходності і дисперсії всіх цінних паперів, оцінюються коваріації цих паперів і визначається безризикова відсоткова ставка.

Що стосується міжнародних фінансових інституцій, що надають кредити та позики на некомерційній основі, то фактором (крім глобальних політичних цілей), який впливає на вибір міжнародними фінансовими інституціями тих чи інших країн у якості країн-реципієнтів, є довготермінові глобальні економічні цілі урядів тих країн, які заснували ці міжнародні організації. За цих обставин визначальну роль відіграє міра впливу держав-засновників на керуючі органи міжнародних фінансових інституцій: міра участі і впливу певних країн-засновників в міжнародних фінансових інституціях визначається величиною їхньої частки в статутному капіталі відповідної інституції. Треба зазначити, що поведінка міжнародної фінансової інституції залежить і від стану країни-реципієнта: враховується рівень теперішньої та майбутньої політичної стабільності, сукупних попиту та пропозиції товарів і послуг, рівень інфляції, пропозиції та попиту на гроші. Велике значення має вплив законодавчих бар’єрів, рівнів розвитку фінансових ринків, рівнів економічної стабільності. За цих обставин значно зростає роль суб’єктивних методів при прийнятті рішень відносно надання позик, особливо коли йдеться про країни з нестабільними економічними системами.

Таким чином, міжнародні інвестиційні процеси мають складну мотиваційно-функціональну і географічну структури. Відповідно складною є і сфера міжнародного перерозподілу інвестиційних ресурсів, в якій взаємодіють між собою внутрішні і міжнародні інвестиційні джерела. Інвестиційні ресурси, якими володіє країна, знаходяться у постійному кругообігу, який відбувається у різних масштабах у всіх країнах світу. Потоки національних ресурсів об’єднуються у глобальний світовий потік і поєднують національну та інтернаціональну виробничо-інвестиційну діяльність з діяльністю у світовій валютно-фінансовій сфері.

Так, наприклад, заощадження фізичної особи, яка живе у Великобританії, після вкладення їх на депозитний рахунок в один з місцевих банків, купівлі цінних паперів одного із місцевих інвестиційних фондів чи купівлі цінних паперів одного із місцевих інвестиційних фондів чи купівлі корпоративних цінних паперів можуть бути інвестовані ними у Великобританії, а також вивезені за межі країни в процесі фінансових операцій з закордонними банками, купівлі цінних паперів закордонних інвестиційних фондів або купівлі закордонних корпоративних цінних паперів на фінансових ринках. Інвестиційні ресурси, які нагромаджені в результаті промислової діяльності корпорації у Німеччині, можуть бути інвестовані корпоративними менеджерами в Німеччині, а також вивезені за межі країни в процесі прямого інвестування. Транснаціональна корпорація зі штаб-квартирою в Сеулі розраховує розподіл прибутків в межах власного корпоративного технологічного ланцюга таким чином, що її менеджери знаходять підстави прийняти рішення відносно інвестування за межами Південної Кореї. Уряди США, Японії, Франції тощо, маючи в своєму розпорядженні фінансові ресурси у вигляді частини ВНП, можуть прийняти рішення використати частину ресурсів за межами своєї країни у вигляді міждержавного кредити, позики чи технічної допомоги.

Чи потраплять інвестиційні ресурси за межі власної країни та в яких обсягах, — залежить від вигоди або благ, які розраховують одержати власники ресурсів при інвестуванні за рубіж.

Важливе значення при цьому мають політико-економічні фактори (політична стабільність та міра втручання уряду у економічні процеси в країні, наявність та дотримання дво- і багатосторонніх міжнародних угод), ресурсно-економічні фактори (наявність чи відсутність природних ресурсів, демографічна ситуація, географічне положення) та загальноекономічні фактори (рівень та динаміка макроекономічних показників).

У більш широкому контексті на міжнародні інвестиційні процеси впливають стан розвитку світової економіки, стан міжнародних факторних та інвестиційних ринків, стабільність світової валютної системи, розвиток міжнародної інвестиційної структури (рис. 2.7). В умовах глобалізації міжнародні інвестиції знаходяться під впливом взаємодіючих процесів транснаціоналізації та регіональної економічної інтеграції. Дія глобальних економічних факторів, з одного боку, нівелює окремі відмінності між країнами, а з іншого — формує макросередовище для масштабної діяльності власне міжнародних суб’єктів та інвестиційних інституцій.

Рис. 2-7. Фактори міжнародного інвестування

Сучасна міжнародна інвестиційна діяльність має розвинуте інфраструктурне забезпечення. У широкому розумінні — це інформаційні і транспортні мережі, валютні та фінансові ринки і ринки золота та інших цінних металів, національні, регіональні та міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації тощо. У вузькому розумінні — це сукупність інвестиційних інституцій та мереж (рис. 2-8).

Рис. 2-8. Інфраструктура міжнародного інвестування

До національних інституцій відносяться інвестиційні фонди та компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди та банки. Одночасно з національними інвестиційними інститутами в міжнародній інвестиційній діяльності активну участь беруть міжнародні інвестиційні інститути (міжнародні інвестиційні фонди, компанії, промислові і фінансові ТНК, міжнародні фінансові організації). Сукупність тих і тих інститутів можна трактувати як міжнародну інвестиційну інфраструктуру. Інфраструктура міжнародного інвестування не тільки забезпечує обслуговування руху коштів від інвестора до реципієнта, але й задає можливі схеми такого руху.

Інвестиційна діяльність, спрямована на здійснення прямих інвестицій за рубіж чи іноземних, може розглядатися як міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність. Основу міжнародного портфельного інвестування складають операції з цінними паперами (рис. 2-9).

Рис. 2-9. Специфіка типів міжнародної інвестиційної діяльності

⇐ Предыдущая 1 23