Дипломатичного представництва

Правовий статус глави дипломатичного представниц­тва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичного представництва є єдиною офі­ційною особою держави, що акредитує, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою держави, що акре­дитує, стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифіка­ції не існувало, що нерідко призводило з приводу стар­шинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Ві­денським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів:

/ клас — посол і папський легат або нунцій;

II клас — посланник, міністр та інший уповноваже­ний при главі держави;

/77 клас — повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю кла­сифікацію класом міністра-резидента, що зайняв пози­цію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилась і Віденська конвенція про дип­ломатичні зносини 1961 року сприйняла трьохланкову

класифікацію. У відповідності зі статтею 14 цієї Кон­венції глави представництв розділяються на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються при
главах держав, та інших главах представництв екві­
валентного рангу;

б) клас посланників та інтернунціїв, які акреди­
туються при міністрах закордонних справ;

в) клас повірених у справах, які акредитуються
при міністрах закордонних справ.

Слід зазначити, що клас повіреного в справах не мож­на плутати з посадою тимчасового повіреного в спра­вах, який виконує обов'язки глави дипломатичного пред­ставництва на період його відсутності (хвороба, відряд­ження, відпустка).

Віденська конвенція закріплює, що не повинно про­водитися ніякого розрізнення між главами представ­ництв унаслідок їхньої приналежності до того або ін­шого класу, за винятком питань старшинства й етике­ту. Клас, до якого повинні належати глава представ­ництв, визначається угодами між державами.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмін­ність полягає в тому, що класи дипломатичних представ­ників знаходяться в сфері регулювання нормами між­народного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акредитує. При цьому кожна держава має свою систе­му дипломатичних рангів. Як правило, клас диплома­тичного представника збігається з його рангом.

В Україні відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги України» від 31 січня 1992 року встановлені такі ранги:

— надзвичайний і повноважний посол;

— надзвичайний і повноважний посланник І і II
класів;

— радник І і II класів;

— перший секретар І і II класів;

— другий секретар І і II класів;

— третій секретар;

— аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) при­своюються звичайно главою держави, інші — мініст­ром закордонних справ. Ранг аташе, що є первинним (самим молодшим) дипломатичним рангом, присвою­ється, як правило, випускникам інститутів і факульте­тів міжнародних відносин при надходженні на службу у відомство зовнішніх зносин (міністерство закордон­них справ). Цей ранг не слід плутати з посадою війсь­кового, морського і повітряного аташе, що не є диплома­тичною посадою, тому що її займають співробітники військового відомства держави, що акредитує, які про­ходять військову службу на посадах офіцерського скла­ду (звичайно старші офіцери і генерали різноманітних родів військ). Ці особи при одержанні призначення на посаду і прибутті до місця проходження служби спеці­ально акредитуються при військовому відомстві краї­ни перебування. Одночасно ці співробітники викону­ють функції військових радників глави дипломатично­го представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного пред­ставництва регламентується як нормами міжнарод­ного, так і нормами національного (внутрішньодержав­ного) права.

Як уже відзначалося, дипломатичні відносини вста­новлюються між державами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво заснову­ється в результаті взаємної згоди держав на базі вста­новлення дипломатичних відносин. Відповідно до стат­ті 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року для того, щоб конкретна особа була призна­чена главою дипломатичного представництва, держава, що акредитує, повинна направити державі, що приймає, запит про її згоду на призначення даної особи на цю посаду. У запиті викладаються біографічні дані цієї особи, відомості про її кар'єру і посаду, яку обіймає, родиний стан, причому ця інформація повинна бути викладена дуже лаконічно і бути абсолютно точною.

Позитивна відповідь держави, що приймає, на запит означає надання агремана (від француз, agrement — згода) на прийняття зазначеної в запиті особи в якості глави дипломатичного представництва. З цього момен­ту кандидат вважається persona grata — бажаною осо­бою в державі, що приймає. Негативна відповідь на за­пит означає відмову в агремані, а кандидат признається persona non grata — небажаною особою. При цьому дер­жава, що приймає, не зобов'язана повідомляти державі, що акредитує, мотиви відмови в агремані. Таким чи­ном, відмова в наданні агремана не потребує додаткових роз'яснень. Процедура одержання агремана носить кон­фіденційний характер.

Після одержання агремана починається здійснення певних процедурних форм, які протікають у державі, що акредитує. По-перше, кандидат одержує аудієнцію в глави держави. Потім виходить правозастосовчий акт про призначення його в якості дипломатичного пред­ставника. Цей акт публікується не тільки в засобах масової інформації держави, що акредитує, але й у ЗМІ держави перебування. В Україні такі призначення здій­снює Президент. Указ Президента України про призна­чення відповідної особи Надзвичайним і Повноважним Послом України у певній державі публікується в газе­тах «Урядовий кур'єр» і «Голос України».

Перед виїздом до нового місця служби глава дипло­матичного представництва одержує вірчу грамоту, що є юридичною підставою для початку місії дипломатич­ного представника в державі, що приймає. Вірча грамо­та підписується главою держави, що акредитує (у де­яких державах, наприклад у Російській Федерації, вір­чі грамоти підписує міністр закордонних справ), і адре­сується главі держави, що приймає. У документі міс­титься прохання «вірити» її володарю як офіційній особі, що представляє свою державу у всіх зносинах із державою перебування. Таким чином, глава держави, що акредитує, легітимує перед своїм візаві (главою ін­шої держави) особу, котрій дійсно доручено представ­ляти акредитуючу державу в повному обсязі. Глава

дипломатичного представництва отримує разом із вір­чою грамотою і її копію. Після цього дипломатичний представник може прямувати до місця початку місії.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року встановлює ординарний режим призначення ди­пломатичних представників із числа громадян держави, що акредитує (ч. 1 статті 8). Водночас нею передбача­ється екстраординарний порядок призначення таких представників — із числа громадян держави перебу­вання. Але це може бути зроблено не інакше як за згодою цієї держави, причому таку згоду може бути в будь-який час анульовано. Крім того, держава пере­бування може обмовити за собою таке ж право у відношенні громадян третьої держави, що не є одно­часно громадянами держави, що акредитує (частини 2, З статті 8).

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року зв'язує момент початку дипломатичної місії в державі перебування, тобто початок виконання главою дипломатичного представництва своїх функцій із прак­тикою, що існує в конкретній державі, котра повинна застосовуватися одноголосно, або:

а) із моменту вручення своїх вірчих грамот;
або

б) із моменту повідомлення про своє прибуття й
представлення засвідчених копій вірчих грамот мі­
ністерству закордонних справ держави перебування
або іншого міністерства, у відношенні якого є домов­
леність (стаття 13).

Більшість держав, включаючи Україну, дотримують­ся практики, що глава дипломатичного представництва приступає до виконання своїх функцій із моменту вру­чення своїх вірчих грамот главі держави, що приймає, або особі, яка його заміняє.

Ряд держав із метою економії коштів використову­ють практику кумуляції (суміщення) дипломатичного представництва, тобто акредитування тієї самої особи в якості глави представництва в іншій або декількох дер­жавах одночасно при відсутності заперечень проти цьо­го влади держави перебування. Крім того, одна і таж

особа може представляти дві і більше держави в одній державі при дотриманні зазначеної вище умови. Така можливість передбачена статтею 6 Віденської конвенції 1961 року. Україна вже має в цьому питанні певні прак­тичні наробітки. Так, наприклад, Надзвичайний і Повно­важний Посол України у Фінляндії за кумуляцією ви­конує функції глави дипломатичного представництва України у Швеції, Норвегії, Данії та Ісландії; Надзви­чайний і Повноважний Посол України в Бельгії за ку­муляцією виконує ці ж обов'язки в інших державах Бе­нілюксу — Нідерландах і Люксембурзі. Дуже часто прак­тику кумуляції держави використовують і у відношен­ні міжнародних організацій. Наприклад, глава диплома­тичного представництва якоїсь держави у Франції од­ночасно призначається офіційним представником цієї держави при ЮНЕСКО, тому що місцеперебування цієї організації — Париж; якщо дипломатичний представ­ник виконує свою місію в Бельгії або в державах Бени­люксу — то при НАТО (штаб-квартира Альянсу розта­шована в Брюсселі /Бельгія/), як це має місце в Україні. Глава дипломатичного представництва виконує по­кладені на нього міжнародним і внутрішньодержав­ним правом обов'язки до припинення своїх офіційних функцій. У міжнародній практиці і міжнародному праві (стаття 43 Віденської конвенції про дипломатичні зно­сини 1961 року) склалися такі підстави припинення місії дипломатичного представника:

а) відкликання його державою, що акредитує (на­
приклад, із метою ротації);

б) оголошення його persona non grata за діяль­
ність, несумісну зі статусом дипломата;

в) розірвання дипломатичних відносин між дер­
жавами;

г) війна між державою, що акредитує, і приймаю­
чою державою;

д) припинення існування держави, що акредитує,
і приймаючої держави (або однієї з них) як суб'єк­
тів міжнародного права (наприклад, як це мало міс­
це в 1991 році з Союзом РСР і НДР).

В ординарних умовах до таких підстав можуть бути також віднесені виконання дипломатичним представ­ником дорученої місії (наприклад, підписання мирно­го договору або значної політичної угоди), смерть дип­ломатичного представника і інсурекція — відмова дип­ломата виконувати свої функції.

Причинами оголошення дипломатичного представ­ника persona non grata можуть бути різноманітні дії, так чи інакше пов'язані з поведінкою самого диплома­тичного агента — це: а) неповага до законів і правил, що існують у державі перебування; б) втручання в її внутрішні справи; в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами; г) заяви, розцінювані як політично безтактні й образливі для держави перебу­вання; нарешті, д) учинення діяння, передбаченого кар­ним законом приймаючої держави, і т.п. Наслідком такої поведінки є вимога держави перебування, котра висувається до держави, що акредитує, про відкликан­ня даного дипломата або припинення його функції в представництві. У силу статті 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року держава перебу­вання не зобов'язана викладати мотиви, за яких вона прийняла рішення оголосити того або іншого диплома­тичного агента persona non grata, тобто небажаною осо­бою (якщо мова йде про співробітника недипломатич­ного персоналу, то застосовується вираз «неприйнятна особа»).

Якщо особа, яка оголошена persona non grata, не по­кидає державу перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл — оголошення ди­пломата приватною особою. Юридичним наслідком ди-смисла є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що і на звичай­них іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Частіше усього вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.

В ординарних умовах припинення дипломатичної мі­сії наступає в такий спосіб: уряд держави, що акреди­тує, посилає дипломатичними каналами відзивні грамо-

ти, або ці грамоти привозить знову призначений дип­ломатичний представник. Відзивні грамоти вручають­ся главі держави перебування або самим відкликаним дипломатичним представником, або його спадкоємцем при врученні своїх вірчих грамот.

Для виконання своїх складних і відповідальних фун­кцій дипломатичне представництво має у своєму розпо­рядженні необхідний персонал. У відповідності зі стат­тею 11 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року при відсутності конкретної угоди про чисель­ність персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку чисельність пред­ставництва, яку вона вважає розумним і нормальним, з огляду на обставини й умови, що існують у державі пе­ребування, і потреби даного представництва. Таким чи­ном, оптимальним варіантом вирішення питання чисель­ності дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Вихо­дячи з дипломатичної практики, звичайно чисельність персоналу залежить від рівня й інтенсивності відносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Персонал дипломатичного представництва підрозді­ляється на три групи:

1. Дипломатичний персонал — це особи, що ма­
ють дипломатичні ранги (як правило, вони є грома­
дянами держави, що акредитує, але в деяких випад­
ках на дипломатичну посаду можуть бути призначе­
ні громадяни держави перебування або третьої дер­
жави, але тільки за згодою влади приймаючої дер­
жави).

2. Адміністративно-технічний персонал — до
нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі,
шифрувальники, канцелярські працівники, предста­
вники внутрішньої охорони безпеки посольства й
інші співробітники, що виконують адміністративну
або технічну роботу (здебільшого це громадяни дер­
жави, що акредитує, але можуть прийматися на пев­
ні посади і громадяни держави перебування).

 

3. Допоміжний персонал включає шоферів, садівни­ків, прибиральників, ліфтерів, покоївок, кур'єрів та ін­ших осіб, що виконують обов'язк з обслуговування дипло­матичного представництва (він комплектується з гро­мадян держави, що акредитує, і держави, що приймає).

Відомство іноземних справ держави, що приймає, по­винно своєчасно одержувати інформацію про всі при­значення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

У будь-якій державі перебування знаходяться дип­ломатичні представництва різних іноземних держав. За­звичай вони мають своє місце розташування в столиці держави. Тут глави дипломатичних представництв, чле­ни дипломатичного персоналу і члени їхніх родин бе­руть участь у різноманітного роду офіційних заходах і церемоніях, проведених владою держави перебування. З цих позицій на основі міжнародного порядку в дип­ломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття «дипломатичний корпус» у між­народному праві використовується як у вузькому, так і в широкому значенні.

У вузькому значенні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представ­ництв, акредитованих у державі перебування. Сукуп­ність всіх осіб, котрі мають дипломатичні ранги, які знаходяться в складі дипломатичних представництв іноземних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатичний корпус у широкому значенні.

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не при­знається в якості самостійної юридичної особи на те­риторії країни перебування, він не має будь-яких полі­тичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздоров­леннях із нагоди національного свята держави перебу­вання; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що приймає; участь у цере­моніях жалобного характеру і т.п.

З огляду на наявність у дипломатичного корпусу ко­лективних інтересів протокольного характеру, із числа глав дипломатичних представництв виділяється дуайен (в англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом) дипломатичного корпусу. Зазвичай ним стає старший за класом і за часом акредитації в державі перебування дипломат. У деяких католицьких держа­вах, відповідно до сформованої традиції, дуайєном є пап­ський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатично­го корпусу на різного роду протокольних заходах і є своє­рідним посередником між владою держави перебуван­ня і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв у відношенні тра­дицій, протоколу й особливостей взаємовідносин із вла­дою держави перебування. Функції дуайєна мають чис­то представницький характер, тому, виступаючи в цій якості, він не повинен робити політичних заяв.

Відомство іноземних справ приймаючої держави ре­гулярно публікує список дипломатичного корпусу, ак­редитованого в даній країні. У державі перебування іно­земним дипломатам видаються дипломатичні картки, що підтверджують їх правовий статус, а також спеціаль­ні номерні знаки на автотранспортні засоби.

⇐ Предыдущая55565758596061626364Следующая ⇒

Поделиться:

Читайте также:

Імунітети та привілеї дипломатичного представництва та його персоналу
Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.
Поняття дипломатичного і консульського права та їхні джерела
Поняття та джерела дипломатичного права
Постійні представництва держав при міжнародних організаціях
Торгові представництва
Функції дипломатичного представництва

Воспользуйтесь поиском по сайту: