 |
Пан Повондра знову читає газети
|
|
|
|
Ні на чому плин часу не позначається так помітно, як на дітях. Де малий Франтік, що його ми покинули (як недавно це було!) над лівими притоками Дунаю?
- Де це знову Франтік заподівся? - бурчить пан Повондра, розгортаючи вечірню газету.
- Там, де й щодня, - відказує пані Повондрова, схилена над шиттям.
- До дівчини побіг, - докірливо мовить пан Повондра. - Бісів хлопець! Ледве-ледве тридцять років, а хоч би вечір дома посидів!
- Самих шкарпеток стільки зношує, - зітхає пані Повондрова, натягуючи ще одну пропащу шкарпетку на дерев’яний грибок. - Ну, що мені з оцим робити, - замислюється вона над великою діркою на п’яті, обрисами схожою на острів Цейлон. - Хоч викинь, - каже критично, та все ж після довгих стратегічних роздумів рішуче стромляє голку в південне узбережжя Цейлону.
Настала статечна домашня тиша, така мила Повондрі-батькові; тільки шелестить газета, а їй відповідає швидко протягувана нитка.
- Ну, зловили вже його? - питає пані Повондрова.
- Кого?
- А того вбивцю, що жінку зарізав.
- Мені там цікавий твій убивця, - з нехіттю буркає пан Повондра. - Я ось саме читаю, що між Японією й Китаєм знов напружені взаємини. Це серйозне діло. Там завжди буває щось серйозне.
- А я гадаю, що його так і не спіймають, - провадить пані Повондрова.
- Кого?
- Та вбивцю ж. Як хтось заріже жінку, то рідко бува, щоб його спіймали.
- Японцям; бач, не до вподоби, що Китай зарегульо-вує Жовту ріку. Бач, яка в них політика! Поки та Жовта ріка не приборкана, в Китаї раз у раз то повінь, то голод, і це китайців ослаблює, розумієш? Дай-но мені ножиці, матінко, я це виріжу.
- Нащо?
- А тут же написано, що в тій Жовтій ріці працює два мільйони саламандр.
- Чималенько, правда?
|
|
|
- Ще б пак! Гроші, звісно, дає Америка. Отож мікадо хоче туди своїх саламандр послати... О, ти ба!
- Що таке?
- Та ось “Пті парізьєн” пише, що Франція цього не стерпить. Воно й правда. І я б не стерпів.
- Чого б ти не стерпів?
- Щоб Італія розширювала острів Лампедузу, Адже це страшенно важливий стратегічний пункт, розумієш? Бо італійці можуть із тієї Лампедузи загрожувати Тунісу. Ось “Пті парізьєн” і пише, що Італія нібито хоче на тій Лампедузі збудувати першорядну морську фортецю. Буцімто в них там шістдесят тисяч озброєних саламандр... Це тобі не жарти. Шістдесят тисяч - це три дивізії, матінко. Я тобі кажу, що там, на Середземному морі, ще завариться колись каша. Дай-но виріжу й це.
Тим часом Цейлон зникав під невтомною рукою пані Повондрової і вже зменшився десь так до розмірів острова Родосу.
- Та й в Англії клопоту буде, - міркував пан Повондра. - В палаті громад говорили, що Великобританія відстає від інших держав у підводному будівництві. Що інші колоніальні держави, мовляв, наввипередки споруджують нові береги та суходоли, а британський уряд зі своєю консервативною недовірою до саламандр... Це таки правда, матінко. Англійці страшенно консервативні. Я знав одного лакея з британського посольства, то він нізащо в світі не хотів узяти в рот чеського сальтисону. Каже - у них такого не їдять, то й він не їстиме. Чого ж тут дивуватися, що інші держави їх випереджають, - пан Повондра поважно закивав головою. - А Франція розширює своє узбережжя біля Кале. Отож у Англії газети ґвалт підняли, що Франція на них стрілятиме через Ла-Манш, коли він повужчає. Ось і мають. Хіба вони не могли самі розширити свої береги коло Дувра та й обстрілювати Францію?
- А навіщо? - спитала пані Повондрова.
- Ти цього не тямиш. З військових міркувань. Я б не здивувався, якби там щось колись заварилося. Чи там, чи деінде. Адже ж ясна річ, що тепер через тих саламандр міжнародне становище зовсім інакше, матінко. Зовсім інакше.
|
|
|
- То ти гадаєш, що може бути війна? - стурбувалася пані Повондрова. - Невже й нашого Франтіка заберуть?
- Війна? - перепитав Повондра-батько. - Авжеж, неодмінно буде світова війна, щоб держави могли поділити море. Але ми залишимось нейтральними. Хтось же мусить зостатись нейтральним, щоб продавати зброю та все таке тим іншим. Ось воно як, - закінчив пан Повондра. - Але де вам, жінкам, це втямити.
Пані Повондрова стиснула губи й швидкими стібками докінчила усунення острова Цейлону зі шкарпетки молодого пана Франтіка.
- І подумати лишень, - заговорив пан Повондра, насилу приховуючи гордість, - що якби не я, то йе було б оцієї загрозливої ситуації! Якби я тоді не завів того капітана до пана Бонді, то вся історія склалась би інакше. Інший швейцар його б і на поріг не пустив, а я сказав собі: візьму це діло на себе, А тепер - бач який клопіт мають отакі держави - Англія чи там Франція! Та ще й хто зна, що з цього колись може вийти... - пан Повондра схвильовано запахкав люлькою. - Ось воно як, дорогесенька моя. Всі газети повні цих саламандр. Осьде знову... - Повондра-батько поклав люльку. - Осьде пишуть, що біля міста Канкесантурай на Цейлоні саламандри напали на якесь село, бо тубільці нібито вбили там кількох саламандр. Зикликано поліцію й загін солдатів-тубільців, - уголос прочитав пан Повондра, - і почалася справжня перестрілка між саламандрами й людьми. Кількох солдатів поранено... - Повондра-батько поклав газету. - Це вже мені не подобається, матінко.
- Чому? - здивувалась пані Повондрова, що старанна й задоволено приплескувала кільцями ножиць місце, де раніш був острів Цейлон. - Що ж тут такого?
- Не знаю, - промовив Повондра-батько й почав схвильовано ходити по кімнаті. - Але це мені чогось не подобається. Ні, ні, це мені не до смаку. Перестрілка між людьми й саламандрами - це нікуди не годиться.
- А може, ті саламандри тільки оборонялися, - заспокійливо сказала пані Повондрова й відклала шкарпетки.
- Отож-бо, - занепокоєно буркнув пан Повондра. - Коли вже ті потвори почнуть оборонятися, біда буде! Це вони вперше таке зробили... Сто чортів, це мені не до вподоби! - Пан Повондра нерішуче зупинився. - Хтозна... але, може, й не слід мені було тоді пускати того капітана до пана Бонді!
Книга третя
|
|
|
