Загальна характеристика психології у ХVІІІ столітті

Розвиток психології у ХVІІІ столітті, на відміну від попереднього століття, пов‘язаний більшою мірою не з раціоналізмом, а з сенсуалізмом, який, починаючи з концепцій Д.Донка, набув великого значення не тільки для пояснення процесів пізнання, але і для загальної характеристики поведінки, здібностей і особистісних якостей людини.

Завдяки працям Ф.Бекона й інших вчених до ХVІІІ століття була доведена необхідність побудови об‘єктивної науки, незалежно від віри, побудованої на розумі. В той час швидкий розвиток промисловості, зміни, в тому числі і революційні – в Англії, Нідерландах, соціальні зміни, структура суспільства вимагали вивчення психологічних механізмів перебудови психіки, аналізу способів впливу на свідомість і самосвідомість людини і її можливостей пристосування до нових умов життя. Вивчення цих питань і призвело до ідеї про прижиттєвий характер змісту свідомості, його зв‘язку із зовнішньою ситуацією, а не із внутрішнім світом, який також як і вроджені ідеї, достатньо стабільні.

Важливе місце займали також дослідження способів і меж впливу на зміст свідомості й поведінки людини, в тому числі за допомогою навчання та просвіти.

З особливою гостротою ці питання поставили перед французькою наукою, в яких соціальні проблеми, пов‘язані із взаємодією старих і виникаючих груп (аристократії, селян, буржуазії, ремісників), поставили наукові питання – про роль різних чинників (біологічного і соціального) у розвитку психіки, про здібності, про вплив освіти на свідомість людини.

Інтенсивний розвиток науки в цей період призвів до виникнення у суспільній свідомості ідеї прогресу, думки про те, що все у світі розвивається від простого до складного, від менш розвинутого і досконалого до більш розвинутого і досконалого. При цьому навіть схожі процеси не тотожні один одному, але повторюються кожний раз на більш високому рівні, так як розвиток йде по спіралі. Це також переконало психологів у прижиттєвому характері знань, який забезпечує індивідуальний і соціальний прогрес.

Особливо значним для психології була поява у середині ХVІІІ століття першої саме психологічної школи – асоціанізму, що сприяло виділенню психології у самостійну, а потім у експериментальну науку. В цей час широкого розповсюдження отримав і сам термін «психологія», запропонований ще у 1590 році німецьким вченим Н.Гоклініусом, але який став у Європі загальновідомим після виходу книг німецького психолога Х.Вольфа «Емпірична психологія» (1732) та «Раціональна психологія» (1734).

Хоча домінуючою тенденцією у психології цього періоду був механізм, тобто намагання пояснити психічне життя виходячи із законів механіки, важливим моментом у розвитку психології ХVІІІ століття була поява перших концепцій, що пов‘язували психіку з культурним або географічним середовищем.

Італійський вчений Д.Віко у своїй праці «Підстави нової науки про загальну природу речей» (1725) писав про те, що кожне суспільство проходить відповідно через три епохи – богів, героїв і людей. Відповідно змінюються психологічні риси людей, зокрема виникає логічне мислення, яке він пов‘язував з розвитком торгівлі. Віко також вперше висловив ідею про існування надіндивідуальної психічної структури – народного духу, який і обумовлює психологічні особливості конкретної нації.

Відомий французький просвітитель Ш.Монтеск‘є у книзі «Про дух законів» (1748) також писав про те, що існує «загальний дух народу», який залежить від багатьох факторів, насамперед від географічних умов.

Німецький вчений І.Гердер у працях «Ідеї філософії в історії людства» (1788-1791) та «Про походження мови» (1770) відстоював в якості найважливішого чинника впливу на психіку не клімат, а мову, кажучи про те, що етнічна своєрідність проявляється у народній поезії.

Кант у своїх лекціях з фізичної географії й антропології, повертаючись до ідеї Монтеск‘є, говорив про те, що схильності людей обумовлені кліматом, в якому вони живуть, та їх забобонами, розуміючи під ними і особливості мислення.

Описані теорії вперше виводили закони психіки із зовнішньої, соціальної або природної ситуації розвитку людини, пов‘язуючи зміст свідомості з новими чинниками. Це дозволило вивчати свідомість, спираючись не тільки на інтроспекцію, а в подальшому розробляти нові методи об‘єктивного дослідження та нові напрямки психології – етнопсихологію, соціальну і диференціальну психології.