Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Державна мова – мова професійного спілкування

Лекція 1

1. Предмет і завдання курсу.

2. Національна та літературна мова. Ознаки літературної мови.

3. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

5. Словники у професійному спілкуванні. Типи словників.

Література:

1. Гриценко Т. Б. Українська мова та культура мовлення: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 536 с.

2. Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К.: ВЦ „Академія”, 2007. – 360 с.

3. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч. посіб. – К.: Каравела, 2006. – 352 с.

4. Сучасна українська мова: Підручник/ О. Д. Пономарів, В. В. Різун та ін./ За ред. О. Д. Пономарева. – 2-ге вид., перероб. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.

5. Шевчук С. В., Клименко І. В. Українська мова за професійним спрямуванням: Підручник. – К.: Алерта, 2010. – 696 с.

6. Ющук І. П. Українська мова. – К.: Либідь, 2004. – 604 с.

1. Предмет і завдання курсу.

В умовах розбудови України, утвердження її на міжнародній арені, закріплення української мови як державної, розширення процесів демократизації нашого суспільства постала настійна проблема впровадження української мови у всі сфери життєдіяльності держави, забезпечення використання її у професійній діяльності кожного.

Завдання вищої школи – готувати фахівців нової генерації: кваліфікованих, грамотних, мовно компетентних, які б досконало, грунтовно володіли українською літературною мовою у повсякденно-професійній, офіційно-документальній сфері. Майбутнім фахівцям мова потрібна як система світобачення, засіб культурного співжиття в суспільстві, самоформування і самовираження особистості. Реалізація цього завдання у вищих навчальних закладах України здійснюється шляхом вивчення курсу „Українська мова за професійним спрямуванням”.

Предмет дисципліни „Українська мова за професійним спрямуванням” – це сучасна українська мови професійної сфери, зокрема система знань зі стилістики, лексики та граматики української мови, форм і жанрів усного ділового спілкування, культури усного і писемного мовлення, порядку укладання документів у професійній діяльності.

Завдання дисципліни – сформувати:

– чітке і правильне розуміння ролі державної мови у професійній сфері;

– досконале володіння нормами сучасної української літературної мови;

– дотримання вимог культури усного і писемного мовлення;

– практичне розуміння основ офіційно-ділового, наукового, розмовного стилів української мови, що забезпечить професійне спілкування на належному мовному рівні;

– знання про види словників української мови, термінологічні фахові словники;

– знання про основні документи професійної діяльності, вимоги до їх оформлення та розташування реквізитів;

– навички самоконтролю та дотримання мовних норм у спілкуванні;

– навички оперування фаховою термінологією, редагування та перекладу наукових текстів;

– повагу до української літературної мови, до мовних традицій.

2. Національна та літературна мова. Ознаки літературної мови.

Національна мова – це мова корінного населення країни, що є засобом усного і писемного спілкування нації. В Україні, а також для українців, що проживають за її межами (у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та ін. країнах) національною мовою є українська мова. Вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 млн. людей. Десятьма найпоширенішими в світі мовами в даний час є наступні:

- англійська (бл. 1000 млн. чол., 16% всього народонаселення Землі);

- китайська (бл. 1000 млн. чол., 16%);

- хінді (бл. 900 млн. чол., 15%);

- іспанська (бл. 450 млн. чол., 7%);

- російська (бл. 320 млн. чол., 5%);

- арабська (бл. 250 млн. чол., 4%);

- бенгальська (бл. 250 млн. чол., 4%);

- індонезійська (бл. 200 млн. чол., 3%);

- португальська (бл. 200 млн. чол., 3%);

- японська (бл. 130 млн. чол., 2%).

Українська мова належить до групи східнослов’янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім’ї. Найближчі їй – білоруська і російська мови.

Національна українська мова є сукупністю усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови всіх людей, які говорять українською мовою. Українська мова в її сучасному стані містить літературну мову, територіальні діалекти, просторіччя, професійні діалекти і соціальні жаргони. Літературна мова є вищою (зразковою), наддіалектною формою існування національної мови. М. Горький писав: „Поділ мови на літературну і народну означає лише те, що ми маємо, так би мовити, ”сиру” мову і оброблену майстрами...” Літературною мовою створюються художні твори і наукові праці, це мова театру, школи, газет і журналів, радіо і телебачення, інакше кажучи, це мова загальнонародної культури і мова спілкування культурних людей. У той самий час нею розмовляють у родині, на роботі, у колі друзів, у громадських місцях. Літературна мова об’єднує представників нації незалежно від місця їх проживання чи соціального стану. До найважливіших ознак літературної мови належать:1) унормованість (літературна мова має систему вироблених та закріплених норм використання мови, зокрема, правил вимови, правопису, словозміни, будови речень тощо);2) уніфікованість, або стандартність (полягає в упорядкуванні усіх її структурних елементів, здійсненому внаслідок відбору із загальнонародної мови найпоширеніших, найтиповіших лексичних, фонетичних, граматичних і словотвірних засобів);3) наддіалектність (полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України);4) поліфункціональність (виявляється в здатності виконувати різні функції, використовуватись у всіх сферах суспільної комунікації);5) стилістична диференціація (виявляється в існуванні специфічних засобів, закріплених за конкретною стилістичною ситуацією та за формою мови, усною чи писемною);6) наявність усної і писемної форм. Основною ознакою літературної мови є наявність норм, тобто історично усталених і соціально закріплених правил, обов’язкових для всіх носіїв мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності. Усе, що не відповідає нормі, належить до ненормативної мови. Саме унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної мови (діалектам, жаргонам, просторіччю), які становлять усну невпорядковану сферу загальнонаціональної комунікації – народнорозмовну мову. Норми є необхідною умовою існування літературної мови, її повноцінного функціонування в суспільстві. Вони забезпечують стабільність, уніфікованість, наступність у розвитку мови та її зрозумілість для різних поколінь українців. Без обов’язковості норм неможливе здійснення ефективної комунікації.

Отже, літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному й усному різновидах обслуговує всі сфери суспільної діяльності народу: політику, економіку, освіту, науку, діловодство, виробництво, культуру, засоби масової інформації, побут. Літературна мова усвідомлюється носіми національної мови як її зразкова форма.

Сучасна українська літературна мова почала формуватися в ХІХ столітті. Її започаткував І. Котляревський творами „Енеїда”, „Наталка Полтавка” та „Москаль-чарівник”. В основу літературної мови лягли полтавсько-київські говори. Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Він поєднав народно-розмовну мову із засобами українського фольклору і старослов’янськими елементами, пов’язаними з біблійною тематикою, розширив виражальні можливості української мови, зокрема віднайшов мовні ресурси для створення високого поетичного стилю.

3. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

Професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних вмінь. Це і вміння оформлюти ділову документацію, виступати перед аудиторією, укладати угоди, обговорювати службові питання, надавати й отримувати інформацію тощо. Мовнокомунікативні вміння поділяють на загальні і вузькоспеціальні. До загальних належать, наприклад, вміння налагоджувати контакти (представлятися, спілкуватися по телефону, писати листи), брати участь у засіданнях, ділових зустрічах, переговорах (тобто вести діалог, виступати з доповіддю, дискутувати тощо). Вузькоспеціальні вміння необхідні у специфічній ситуації, наприклад, на судовому засіданні (це вміння брати участь у судових дебатах), при ділових контактах з іноземними партнерами (це знання мови, специфіки культури країни).

Професійна компетенція має дві складові: мовну та комунікативну.

Комунікативна компетенція (лат. competens – належний, відповідний) – сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними співрозмовниками, а також ефективне застосування цих знань у конкретному акті спілкування. Комунікативна складова є найголовнішим компонентом особистості, адже комунікація становить 80% усього існування людини (аудіювання – 45%, говоріння – 30%, читання – 16%, письмо – 9%). Комунікація важлива у будь-якій сфері суспільного життя людини, і, звичайно ж, у професійній діяльності.

Комунікативна компетенція визначається такими чинниками:

– з’ясування необхідного результату від спілкування;

– уміння брати ефективну участь у спілкуванні, обирати правильну стратегію і тактику спілкування;

– знання особистості співбесідника, його психологічних особливостей, вміння відчувати настрій та характер співбесідника;

– врахування соціальних ролей у спілкуванні;

– контроль власної мовленнєвої поведінки, емоцій, тобто адекватна поведінка у типових професійних ситуаціях, адекватне реагування на позицію співрозмовника, пристосування до змін, які виникають під час бесіди, перемовин;

– мовленнєві вміння, тобто вміння говорити та слухати; вміння говорити передбачає чітко аргументувати свої думки, виділяти найважливішу інформацію, логічно й послідовно будувати висловлювання; вміння слухати полягає у розпізнаванні необхідної інформації у процесі спілкування, визначенні позиції та наміру мовця;

– знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватися;

– вміння швидко оцінювати комунікативну ситуацію і приймати рішення та планувати комунікативні дії;

– здатність розуміти й використовувати різні складові національної культури (звичаї, норми, ритуали, соціальні стереотипи) в конкретних ситуаціях у міжкультурному спілкуванні.

Мовна компетенція – знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань. Мовна компетенція складається з таких компетенцій:

· лексичної, яка передбачає знання лексичних засобів сучасної української літературної мови і вміння користувати ними, тобто залежить від багатства словникового запасу та володіння термінологією; вибір лексичних елементів залежить від сфери і ситуації спілкування;

· граматичної, що включає знання та вміння користуватися граматичними ресурсами української мови (способами словотворення, особливостями відмінювання слів, будови словосполучень та речень);

· семантичної, яка передбачає здатність мовця усвідомлювати й контролювати зміст висловлювання;

· орфоепічної, яка пов’язана зі знанням особливостей вимови в українській мові і правильним звуковим оформленням мовлення;

· орфографічної, яка полягає у знанні правил написання слів згідно з усталеними нормами та вмінні їх застосовувати; є необхідною умовою грамотного письма;

· пунктуаційної, яка передбачає логічне інтонаційне членування мовного потоку, що забезпечує легше сприймання і розуміння тексту.

Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція є показником глибоких професійних знань, умінь і навичок спілкування, загальної та мовної культури особистості.

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, від культурних традицій народу.

Мовна політика – це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин, зміну чи збереження мовної ситуації в державі. Мовна політика є частиною національної політики, складником певного політичного курсу держави, вона віддзеркалює його принципи, відповідає панівній ідеології.

Мовна ситуація – притаманний суспільству спосіб задоволення комунікативних потреб за допомогою однієї або кількох мов. Для сучасної мовної ситуації в Україні властиві процеси протиборства старих стереотипів і нових тенденцій мовного панування. Найпомітніші новації спостерігаються у сфері оцінних ознак мов. Українська мова серед україномовного і неукраїномовного населення країни з часом стає престижнішою, у суспільній свідомості поступово підвищується показник її комунікативних якостей і естетичні цінності, посилюється мовно-національна свідомість українців. Та попри це на сході і півдні України, а також серед окремих депутатів інспірується рух щодо надання статусу офіційної і російській мові. Статистичні факти й оцінки чинної в Україні мовної ситуації такі:

– за результатами Всеукраїнського перепису 2002 р., українців – 37,5 млн. або майже 78 % від кількості всього населення; 67,5 % українських громадян назвали українську мову своєю рідною;

– за результатами Всеукраїнського опитування, проведеного 2004 року, 56 % респондентів розмовляють удома переважно українською.

Отже, за будь-яких обставин 2/3 громадян України ставлять українську мову у коло своїх чільних життєвих цінностей.

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України та ряд законів. Так, 28 жовтня 1989 року був прийнятий Закон України „Про мови в Українській РСР”, за яким українська мова вперше отримала статус державної. Відповідно до Закону, українська мова є, наприклад, мовою діловодства (ст. 11), навчання і виховання (ст. 27, 28), засобів масової інформації (ст. 33) тощо.

Та незважаючи на це процес мовного відродження розпочався тільки із здобуттям Україною незалажності 24 серпня 1991 року. Цьому сприяло конституційне закріплення державності української мови.

Стаття 10 Конституції України засвідчує:

”Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

Ряд статей Конституції містять вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України (ст. 103), професійними суддями (ст. 148).

14 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення ст. 10 Конституції України. У рішенні зазначено: „українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом”. Обгрунтовано також підстави для надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: „Конституцією України статус державної надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації... яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі”. Це рішення „є обов’язковим до виконання на всій території України, остоточним і не може бути оскарженим”.

Мовне законодавство також складають Закони “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про видавничу справу” тощо.

Усі ці законодавчі акти започаткували зміни мовної ситуації та підвищення ролі української мови як державної. За роки незалежності України найпомітніші зміни функціонування української мови відбулися в мережах дошкільного виховання (кількість дітей, що виховувалися українською мовою, зросла з 50,8 % у 1991 до 69 % у 1996), шкільної освіти (за цей же період – з 47,9 % до 60 %), у мові публічних заходів державного керівництва, діловодства, реклами та деяких ін.

Проте незважаючи на все це відбувається процес звуження застосування української мови, що спричиняє соціальну напругу в суспільстві, породжує сепаратистські настрої. Українська мова як державна не посіла належного місця у сферах культури, освіти й науки. Активізувалися й ті, хто давно ратує за двомовність.

Державна мовна політика на сьогодні має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:

1) внесення на розгляд ВР проекту закону про розвиток і застосування мов;

2) вироблення дієвих засобів захисту від актів мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;

3) запобігання дискредитації за мовною ознакою;

4) сприяння підвищенню загальної культури громадян України;

5) поліпшення якості україномовних ЗМІ;

6) створення системи контролю за дотриманням мовного законодавства;

7) вдосконалення юридичної відповідальності за порушення використання державної мови.

5. Словники у професійному спілкуванні. Типи словників.

Словники – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Словники є одним із засобів нагромадження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Словники виконують інформативну (як універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи іншого явища) та нормативну функції (як найпевніша консультація щодо мовних норм).

Словники сприяють нормалізації культури мови. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема з’ясування значень слів, правил написання, вимови, зміни слова тощо.

Залежно від змісту матеріалу, способу його опрацювання й призначення розрізняють два типи словників: енциклопедичні і лінгвістичні (філологічні).

Енциклопедичні словники містять інформацію з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва, тобто подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, населених пунктів, країн тощо.

Енциклопедичні словники бувають загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, та спеціальні (галузеві). Прикладом загальної енциклопедії є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр., та Український Радянський Енциклопедичний Словник у трьох томах 1966-1968 та 1985-1987 рр. Спеціальні енциклопедичні словники систематизують знання певної галузі науки, техніки. Прикладом може бути „Українська мова: Енциклопедія” (2000, 2004 рр.). Це перше видання, у якому систематизовано відомості про українську мову та досягнення сучасного мовознавства.

Лінгвістичні словники по-різному описують слова: за значенням, походженням, правописом, вимовою, наголошуванням тощо. Вони можуть бути одномовними, дво- та багатомовними (перекладними).

Основним типом лінгвістичних словників є одномовні. Вони поділяються на такі підгрупи:

· тлумачні, які пояснюють, розкривають значення слова та його відтінки, подають типові словосполучення з цим словом. Є вершиною словникарства. Першим і найповнішим тлумачним словником української мови є 11-томний „Словник української мови” 1970-1980 рр., що містить понад 135 тис. слів. Словник подає загальновживану лексику і фразеологію, а також діалектизми, архаїзми, розмовну лексику. Уживання слів проілюстровано цитатами з творів художньої літератури, преси, наукових видань. Цей словник, безперечно, є досягненням лексикографії радянського періоду, проте сьогодні не цілком відповідає потребам часу. У 2001 р. вийшов „Великий тлумачний словник сучасної української мови” (уклад. і гол. редактор В. Т. Бусел), що містить близько 170 000 слів, зокрема таких, які ввійшли в українську мову протягом останнього десятиліття;

· словники іншомовних слів є різновидом тлумачних, вони з’ясовують походження й значення окремих запозичених слів: „Словник іншомовних слів” за ред. Л. Пустовіт (2000, 23 000 слів); „Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. Правопис. Грамматика” О. Сліпушко (2000);

· термінологічні словники містять тлумачення термінів певної галузі науки, техніки, мистецтва: „Словник термінів ринкової економіки” за ред. В. Науменка (1996); „Словник наукової і технічної мови (термінологія процесових понять)” (О. Войналович, В. Моргунюк, 1997);

· орфографічні словники подають нормативне написання слів, зміни в їх будові. На основі 4-го видання українського правопису створено „Орфографічний словник української мови” С. Головащука, М. Пещак та ін. (1999, близько 125 000 слів). У 2003 р. вийшов „Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики” (укл. і гол. ред. В. Бусел), що містить понад 253 000 слів;

· орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови: „Орфоепічний словник” М. Погрібного (1984), „Орфоепічний словник української мови” в 2-х томах (укл. М. М. Пещак та ін., т. 1 – 2001);

· словники наголосів, у яких подано нормативне наголошування слів: „Складні випадки наголошення: Словник-довідник” С. Головащука (1995); „Словник наголосів української мови” С. Головащука (2003);

· етимологічні словники, які з’ясовують походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові та значенні: „Етимологічний словник української мови” у 7 томах (на сьогодні вийшло 5 томів, т. 1 – 1983 р., т. 5 – 2006 р.);

· фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів, пояснюють їхнє значення, походження, можливі варіанти: „Фразеологічний словник української мови” у 2 книгах (1993, близько 10 000 фразеологізмів); „Прислів’я та приказки” у 3-х томах (М. М. Пазяк, 1989-1991);

· ономастичні словники є джерелом інформації про власні імена і прізвища, назви населених пунктів, гір, річок, озер тощо: „Словник географічних назв України (топоніми та відтопонімні прикметники)” В. О. Горпинича (2001); „Знайомі незнайомці. Походження назв поселень Україїни” А. П. Коваль (2001);

· словники синонімів: „Словник синонімів української мови” у 2 томах (1999-2000, близько 9 200 рядів); „Словник фразеологічних синонімів” М. Коломійця і Є. Регушевського (1988, понад 300 рядів);

· словники омонімів: „Словник омонімів української мови” (укл. Демська О. М., Кульчицький І. М., 1996);

· словники антонімів: „Словник антонімів” Л. Полюги (1987 та 1999);

· словники паронімів: „Словник паронімів української мови” Д. Гринчишина і О. Сербенської (1986);

· морфемні та словотвірні словники; морфемні подають структуру слова, словотвірні – словотвірні гнізда та ряди: „Морфемний аналіз. Словник-довідник” у 2 томах І. Яценка (1980-1981); „Морфемний словник української мови” Полюги Л. М. (1983);

· словники-довідники з культури мови подають проблемні випадки слововживання. Наприклад: Антоненко-Давидович Б. „Як ми говоримо” (1991); „Культура української мови: Довідник”/За ред. В. М. Русанівського (1990); „Словник-довідник з українського літературного слововживання” С. Головащука (2000); „Культура слова. Мовностилістичні поради” О. Пономаріва (1999, 2-е вид. – 2001);

· словники скорочень: „Словник скорочень в українській мові” Н. Гули, В. Жайворонка та ін. (1988, понад 21 000 скорочень); „Короткий практичний словник абревіатур та скорочень української мови” (Краків, 1997);

Крім перелічених, є й інші типи словників, наприклад, історичні словники, які подають лексику певної історичної епохи, діалектні словники, що фіксують лексику якоїсь місцевості, території, словники жаргонної лексики, мови письменників, інверсійні (у яких слова розташовані за алфавітом кінця слова) тощо.

Дво- і багатомовні (перекладні) словники можуть бути загальними (загальномовними) та спеціальними. Загальномовні охоплюють загальновживану лексику, а спеціальні – лексику окремої категорії, найчастіше терміни. Приклади загальномовних словників: „Українсько-російський словник” у 6 томах за ред. І. Кириченка (1953-1963, близько 122 000 слів); „Новий російсько-український словник-довідник” (1999, близько 100 000 слів); „Російсько-український словник сталих виразів” І. Виргана і М. Пилинської (2002); „Російсько-український словник складної лексики” С. Караванського (1998). До спеціальних належить, наприклад, „Російсько-український словник залізничних термінів” (Ватуля Л. П., Фоменко В. С.; за ред. Ю. В. Соболева, 2000).