Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!
МегаЛекции

Імперативне тлумачення природного права у Давній Японії




НУ «Львівська політехніка»

Інститут права та психології

Кафедра теорії та філософії права

 

ЛЕКЦІЯ

Тема:

Теологічний зміст природного права у Давній Японії, християнстві, ісламі

 

Час: 2 години

Лектор: доцент кафедри ТФП,

к.ю.н., доц., Романова А.С.

 

 

Львів – 2013

Тема: Теологічний зміст природного права у Давній Японії, християнстві, ісламі

План

1. Імперативне тлумачення природного права у Давній Японії

2. Природне право і філософема права у християнстві: старий та Новий Завіт

3. Деонтологія природного права в ісламі

 

Імперативне тлумачення природного права у Давній Японії

Філософія Давньої Японії не має яскраво вираженого самостійного вчення. Невелика кількість наукової літератури, достовірних історико-правових джерел, як і аналіз суспільно-політичної ситуації в країні дають підстави стверджувати про значний вплив на японців філософських шкіл Китаю, Індії та деяких інших держав.

Разом із тим, Японія ніколи не втрачала свого ментального обличчя. Мала працездатність у поєднанні із загостреним почуттям честі та глибокої, до смерті, відданості патрону (імператору, сюзерену, вчителю главі процвітаючої фірми). Незвичайне, навіть для вишуканого Сходу, почуття прекрасного у особистому житті, в побуті, уміння відійти від суєти повсякденності і знайти душевний спокій у спогляданні спокійної та величної природи, дивовижна здатність запозичати і засвоювати, переймати і розвивати досягнення інших народів і культур, зберігаючи при цьому своє, національне, своєрідне, японське характеризує філософсько-правові погляди давньої (та й сучасної) японської цивілізації [30, с.354].

Важливу роль у суспільному житті давніх японців відіграли релігійні уявлення та ритуали, про які ще мало відомо. Впевнено можна стверджувати лише про вшанування сонця та сакралізацію правителя як глави солярного культу. Періодично для зміцнення духовної єдності проводилися спільні колективні моління, якими керував вождь. Не цуралися давні японці і ворожби та шаманських камлань. Неодмінним атрибутом шаманських культів було вшанування духів предків, природних стихій та деяких предметів [70, с.564-565]. І весь специфічний філософський спосіб мислення перейшов із Китаю через Корею у Японію, яка сприйняла китайську культуру і філософію подібно до того, як Рим сприйняв грецьку [116, с.557].

У Давній Японії правова думка фактично не відділялася від традиційних релігійних світоглядів. У той час на Японських островах діяло дописемне право, яке склалося віками, внаслідок чого право і правова думка стали відчувати сильний вплив буддизму та китайської культури. У подальшому своєму розвитку правова думка японців опинилася під значним впливом юридичних концепцій тодішнього Китаю і сприяла формуванню та зміцненню китаїзованої правової системи ріцу ре, зберігаючи чималу самобутність і однорідність. Розвиток правової думки Японії детермінувався трьома основними чинниками: загальносвітовими закономірностями еволюції правової культури, умовами і потребами самого японського суспільства, деяким "хвилями" рецепцій зарубіжних правових інститутів, поглядів і вчень, які підлягали переосмисленню у світлі японських традицій. Однак у цілому правова думка тільки формувалась. Не випадково правові ідеї часто викладались в міфологічній формі, а покарання мало своєю метою не тільки притягнення до відповідальності злочинців, але й очищення від гріхів. Релігійно-містичний підхід простежується і в процесуальних нормах, використанні доказів, що мали сакральний сенс [6, с.543-545].

Можна стверджувати, що давні японці вірили та інтуїтивно відчували природне право, але не заглиблювалися в його аналіз. Іншим "завданням" японського розуміння природного права було навчитися схилятися перед законами Всесвіту (особливо законом Сонця), відшукувати вигідні для себе природно-правові системи інших держав, безперечно сповідувати культ предків і схилятися перед імператором, який одухотворював, "оприроднював", свій народ. Переконання у діях природного права керівної особи було водночас переконанням у цьому її підданих.

Найбільше про природне право у Давній Японії можна довідатися зі змісту існуючих в країні релігій. Ідеться про національну релігію синтоїзм та запозичені релігії: буддизм, конфуціанство, даосизм.

Локально обмежена релігія Японії синтоїзм за своїм походженням досить сильно відрізняється від даосизму та конфуціанства. Синтоїзм виник не в результаті трансформації філософської системи, а в процесі розвитку первісних родоплемінних вірувань. Синтоїзм як такий – нерозвинена релігія, що полягає в поклонінні природним стихіям і обожнюванні людей (Камі). Камі – це все, що існує, і все, що існує є Камі. Це деякий божественний розум, що пронизує Всесвіт, це життєва сила світу. Значну роль у синтоїзмі відігравав культ мертвих пращурів – духів на чолі з клановим першопращуром удзі-гамі, який символізував єдність членів роду. Об’єктами вшанування були божества землі і ланів, дощу і вітру, лісів і гір [94, с.54].

Таким чином, природне право у синтоїстів мало містичний характер і ґрунтувалося на тотемізмі, анімізмі та інших первісних формах релігій. Вважалося, що душа померлого може перетворитися на Камі, завдяки якщо настануть відповідні умови. Всі ритуали характеризувалися природними законами Камі, яким і здійснювалося поклоніння.

Синтоїзм мав яскраво виражений національний характер, це основа національного права Японії, де відображена її ментальність. Міфи синтоїзму мають примітивний, схематичний характер.

Центральним у синтоїзмі є протиставлення чистого і нечистого. Ритуал очищення і уява про татарирізні, як правило, руйнівні дії божества вимагає від людини деякої реакції (умилостивлення, вгамовування Камі). При цьому етичною і одночасно космологічною категорією виступає макото-но-кокоро ("справжня серцевина"), що співвідноситься з Камі всередині окремої людини, звіра, предмета та ін. Природа людини визначається наявністю невидимої на відміну від тіла душі – тама, аналога чи зачатка Камі в людині. Тама, душа, є не тільки у людини: її вмістилищем (місцем невидимого перебування божества) може стати і священний предмет, і камінь, дерево, острів, ділянка узбережжя.

Особливе коло вірувань пов’язане з "душею слова" (котодама). Обожнення явищ природи, особливий "ландшафтний" тип релігійності, мають наслідком сприйняття як священних всієї території Японських островів ("країни богів") і всього японського народу [90, с.549-550].

На відміну від більшості інших релігій, синтоїзм не має заповідей. Він має цільову установку: справедливим є те, що є доцільним у цей час і в цих умовах для суспільства. Така ідеологічна особливість синтоїзму зробила японців украй сприйнятливими до іноземного досвіду, до всього нового [94, с.232].

Отже, уявлення про природне право мало часто етнічний, географічний зміст, що виходило із потреб нації, її життєдіяльності. Закони розвитку природи, суспільства уявлялися такими, що необхідні для своєї країни, для регулювання поведінки людей, для наведення дисципліни, хоча етнічні вчення Японії не мали певної системи та стабільності.

Так, під час китаїзації японської держави, синтоїзм переживає вплив буддизму у сфері ритуалу; письмова фіксація міфів та легендарної історії здійснюється спільними зусиллями вчених-книжників, які отримали китайську освіту, і носіїв усної островної традиції [90, с.548]. Слід зазначити, що буддизм утвердився у японському народі, хоча імператор намагався всі ритуали здійснювати згідно з синтоїзмом.

Існує думка, що буддизм позитивно вплинув на розвиток вчення про природне право в Японії. Дослідники зазначають, зокрема, що буддизм дав поштовх розвитку японської філософії, особливо завдяки тому, що буддійське світозаперечення викликало в умовах Японії захисну реакцію [128, с.557-558]. Але ця реакція була благом для розвитку суспільної думки, бо, охороняючи себе від буддизму, вона все більше сприймала його, творячи синкретичну філософію.

Буддизм дійсно поширився в Японії без особливих труднощів і немало зробив для становлення та зміцнення там розвинутої культури і державності. Принісши зі собою не тільки індійську філософську думку і буддійську метафізику, але і традиційні китайські вірування (буддизм прийшов в основному через Китай), вчення Будди сприяло оформленню в Японії адміністративно-бюрократичної ієрархії та деяких принципових основ системи етики і права. Буддійські норми, навіть китаїзовані, виявились достатньо міцними, щоб вони відіграти суттєву роль у формуванні основ японської культури. Зокрема, було складено кодекс самурайської честі – "шлях воїна", за допомогою якого здійснювалось виховання фанатизму і готовності до самопожертви. Японський буддизм схильний до гедонізму, до отримання задоволень, до смаку радощів життя у значно більшій мірі, ніж це загалом властиво представникам цього вчення. Любов японця є високою, готовою до самопожертви, яка інколи зводить до себе майже весь сенс життя [30, с.357-364].

Таким чином, буддійське розуміння природного права в Японії зазнало змін. В основному це вчення було скероване не стільки на повагу до старших, як у Китаї, скільки на любов до рідного краю, до його природи. Звідси й появилися обожнення природних явищ, які мали регіональний, географічний характер.

Деякі японські конфуціанці намагалися синтезувати принципи конфуціанства з нормами синтоїзму. Вони висунули теорії, згідно з якою неоконфуціанське "лі" (не старе "лі" Конфуція, тобто церемонії, ритуали, а інше – великий принцип, всезагальний порядок) – це і є та Божа сила природи, яка проявляє себе через посередництво всіх традиційних "восьми мільйонів" синтоїстських Камі. Така ідейна операція призвела до зміцнення норм синтоїзму, передовсім, у самурайстві з його схильністю до ідей величі предків, відданості сюзарену, піднесенню культу імператора [30, с.367].

Не дивно, що людина обґрунтовується виходячи із конфуціанських громадських доброчесностей. Оновлення синтоїзму почалося з вивчення "Кодзики" та інших давніх текстів, вперше осмислених як віроповчальні джерела, що й привело до його концептуального завершення. Такий синтоїзм, включав уже відданість та священну історію, теоретично осмислену ритуалістику і нормативну етику [90, с.549].

Таким чином, привнесення конфуціанства в синтоїзм сформувало японський варіант етики природного права. Норми цієї етики були скеровані до беззаперечної відданості імператору та своїй батьківщині, що знайшло своє відображення в національних нормативно-правових актах.

У так званій Конституції Сетоку записано, що імператор – це небо, васали – земля. Небо покриває землю, а земля підтримує небо. Якщо вищі не дотримуються ритуалу, то серед нищих немає порядку. Якщо простий народ дотримується ритуалу, то й держава управляється природно. За розумних людей все природно укладається [6, с.551-552]. Тут під природним правом слід розуміти розум імператора та ним видані ритуали. Японці дуже шанобливо ставились до мудрих людей, обожнювали та оприлюднювали їх, готували їх до "посади" різноманітного роду правителів. Це вважалося дотриманням норм природного права.

Навіть пізніше уже у феодальній Японії, нормативно-правові акти були досить насичені світоглядними засадами, етнічними правоповчаннями, зверненнями до таких моральних категорій, як великодушність, доброчесність, внутрішній обов’язок по відношенню до батьків, невинність і т.п. [6, с.365]. Нерідко у позитивному праві згадується Піднебесна (запозичена з Китаю), яка реагує на поведінку людей.

У Заповіті Токугава написано: "Піднебесна – не Піднебесна піднебесній, рівно як і не Піднебесна однієї людини, – зводиться всього лише до людинолюбства і нема необхідності глибокого вивчення" [6, с.579]. Тобто достатньо любити людей і немає необхідності вникати в суть природного права. Причому спричинення зла, незважаючи на різні погляди (конфуціанство, синто чи буддизм) і різноманітні суперечки, які породили скарги в інстанції, вважалося порушенням норм природного права (принесення нещастя Піднебесній). У той же час природно було думати, що предки мали Небесний мандат. Ми бачимо свого роду виховання на природному праві.

Існували певні природні застереження щодо бажань людини. Наприклад, "в удачі і біді, шкоді і благополуччі слід покладатися на Небесні принципи і природу; неодмінно уникнути чогось знанням-розрахунком чи досягнути молитвами про бажане неможливо" [6, с.583]. У даному випадку йдеться про Вищі закони, закони природи, порушення яких неприпустиме. Природне покарання неможливо відвернути, бо воно по суті своїй невідворотне. Уникнути природних санкцій можна лише тоді, коли не буде порушень Небесних принципів законів природи.

Слід зазначити, що даосизм у Японії не утвердився, хоча й мав певний вплив на певні сторони способу життя. Зокрема, у Японії отримали поширення принципи даосистської захисної магії, практика гадань і віщувань та різні прийоми і принципи китайської медицини. Але пануючий в Японії буддизм поставився до даосизму, як і до конфуціанства, достатньо насторожено. Більш доброзичливо елементи даосизму були сприйняті структурно близьким йому синтоїзмом. Конфуціанство в Японії, однак, на відміну від даосизму, дочекалось кращих часів [30, с.365]. Елементи природного права, яке розвиває даосизм, знайшли своє місце в японській природно-правовій філософії, хоча прямо це не зафіксовано.

Індійські та китайські філософські школи заклали основи японської філософії. Так, сімейні і соціальні коди визначаються конфуціанством, концепції часу, динаміки природного і тілесного життя беруться із даоського вчення, індивід як об’єкт релігійної і державної турботи виділяється буддизмом, що вказує йому місце та мету в державному і космічному цілому. І всі ці координати покладаються на власне японський базис, що визначається через синтоїзм: світ і людина як вмістилище для божества, система відношень, в центрі уваги якої – Камі, їх вплив на земне життя, необхідність їх вшанування і пов’язані з ними ритуально-практичні завдання людини [90, с.548].

Звичайно, об’єднання конфуціанської етики з буддистським вченням про карму отримало типовий китайський напрям. Однак японський дух при цьому зберігся. Незалежно від відтінку (етичний оптимізм чи етичний песимізм), вона завжди була внутрішньо пов’язана з войовничою японською етикою [107, с.558].

Етика синтоїзму порівняно проста. Головною моральною заповіддю храмового синтоїзму була беззастережна повинність імператору. Найбільшими порушеннями природного права вважалися вчинки, які не характерні для землеробів. У інших випадках японці бачили себе від природи високо моральними і тому достатніми для керівництва собою одним лише імператором, щоб він регулював здійснення природних норм.

Отже, у Давній Японії природне право, уособлені сили природи разом з космічними силами належали імператору. Частина з цього містичного права передавалась правителям різного рангу, які вважалися також мудрими від природи. Мудрість імператора та його намісників могли "творити" природне право за індійським і китайським варіантом, але обов’язково з японським менталітетом, що давало великий ефект у регулюванні суспільних відносин та, як стверджують дослідники, у формуванні головних рис японської нації [116, с.234-235].

Незаперечним є факт, що синто-конфуціансько-буддійсько-даосистське розуміння природного права, цей синтез різноманітних філософських культур сприяли переходу японців до високої цивілізації у ХХ столітті, про що свідчить так зване "японське диво".

 

2. Природне право і філософема права у християнстві:
Старий і Новий Завіти

Створення Богом Неба та Землі означає появу необхідних структурних елементів. Причому структурні елементи Неба є більшою таємницею, аніж структурні елементи Землі. Відомо лише, що Небо є первинним щодо Землі, що воно володіє прозорою верховною владою стосовно неї, про що людина часто здогадується й що певним чином досліджує. Досить згадати хоча б філософські вчення Стародавнього Сходу й Заходу. Виявлені парадигми того часу не дають спокою філософам й сьогодні. Тобто, визнання факта керівництва (переваги) Неба Землею є, здебільшого, незаперечним. Але процес цього керівництва породжує надзвичайно великі дискусії, припущення, суперечності і навіть антагоністичні поділи.

Центральне місце у світобудові займає онтологія людини, визначення сенсу її життєдіяльності та місця у Всесвіті. Звичайно, людина створена останньою після Неба, Землі, темряви, доби, небесних світил, рослинного та тваринного світу. Тому сміливо можна стверджувати, що людина є необхідним компонентом Всесвіту.

З іншого боку – онтологія людини полягає у пануванні над рослинним і тваринним світом, у дослідженні їхнього розвитку тощо, утворюючи тим самим деонтологію людини. Таким чином, це вимагає певних знань, тривалих пошуків спільного та взаємовпливів одне на одного. Для цього Бог наділив людину словом, розумом та свобідною волею, без чого панувати над земними благами неможливо.

Однак не тільки словом, розумом і свобідною волею людина стоїть вище від інших земних істот. Річ у тім, що самостійні інтелектуальні дії та свобода дій міститься у замкнутій системі, у певному обмеженні, нормах, що породжує природне право. За порушення цього права наступає відповідальність. Причому відповідальність існує не тільки за життя людини, але й після її смерті. Тому, якщо у рослинному та тваринному світі душа смертна (залишається їхня інформація), то у людини – безсмертна.

Розум, свобідна воля і безсмертна душа людини наводять на думку, що у людині відображені всі процеси Всесвіту. Тобто, людина є своєрідним мікровсесвітом. Знищення цього мікровсесвіту є неможливим (навіть після фізичної смерті людини залишається безсмертна душа), оскільки зруйнується сам Всесвіт. Водночас, процес руйнування поступовий і сповільнений у часі все-таки існує та іменується загадковим кінцем світу або Судом Божим (судом живих і мертвих).

Таким чином, основний зміст онтології людини полягає в тому, що її можна розглядати у двох аспектах: 1) як частину природи: 2) як мікровсесвіт. Вважаємо за доцільне дослідити ці два аспекти у сфері дії правового простору, який відображений у Старому Завіті (Заповіті) Біблії. При цьому розкрити зміст правового простору спробуємо дещо пізніше.

Якщо людина – це частина природи, то її розвиток є аналогічним щодо інших структурних елементів Всесвіту, зокрема Землі. Існування на Землі людини разом із рослинним і тваринним світом, має свої природні закономірності.

Так, спочатку створений рослинний світ становить основу земного життя і розвивається за встановленими Богом законами. Це закони рослинної природи, які можна назвати елементарними законами природи. Причому дія цих законів не залежить ні від тваринного світу, ні від людини. Але дія законів природи тісно пов’язана з іншими структурними елементами Всесвіту: світлом, темрявою, добою, небесними світилами, кліматом та різноманітними природними факторами.

Тваринний світ розвивається за аналогічними законами. Тобто, закони розвитку тваринного світу діють синхронно із законами розвитку рослинного світу. Причому закони тваринної природи є більш складними, різноманітними, але не суперечать законам рослинної природи. Навпаки, природа рослин сприяє розвиткові природи тварин. Ці процеси мають і зворотний вплив. Так, птахи зарибнюють водні водоймища, "садять" дерева, "сіють" траву.

Законам Землі (природи рослинного і тваринного світу) підпорядковані закони біологічного розвитку людини. Це ще складніші природні закони. Вони, по суті, такі ж як і закони рослинного та тваринного світу, лише володіють ще більшими взаємовпливами.

Слід зазначити, що згадані природні закони є надзвичайно досконалими. У природі немає нічого зайвого, не існує так званих прогалин. Тим самим природне право є цілісною системою динамічного розвитку всіх живих організмів (від рослин до людини). Це основна умова міцності світобудови, стійкості Всесвіту.

У Старому Завіті відсутні детальний аналіз чи опис елементарного природного права, його визначення. Але без труднощів можна відстежити властивості природного права, його принципи та функції. Інша річ, чи ті властивості, принципи, функції будуть повними, вичерпними. Це залежить від творчого підходу дослідника, його намірів та завдань. Тобто існує суб’єктивний підхід. Хоча людина не в змозі цілісно охопити те, що створене Богом, що постійно становить предмет дослідження протягом людської життєдіяльності.

Кожна жива істота (в т.ч. рослина) складається умовно з тіла і душі. Якщо у тварини тілом є м’ясна частина (туша), то у рослини – стебло, стовбур і т.д. Душею у них виступають живильні мінерали, які містяться у тілі. У тварин – це кров, а в рослин – вода, мінеральні соки, які надають їм живучість та існування. При перерізанні, наприклад, стебла травинка позбавляється подальшої живучості і умовне тіло перетворюється на сіно, а дерево, якщо розпиляти стовбур, – на відповідний столярний матеріал. Аналогічно у тварин – при випусканні крові вона знеживлюється і утворюється, наприклад, м’ясо для споживання.

Людина як частина природи також складається з тіла і крові. Тіло людини утворилось із пороху і у порох з часом переходить. На це приходить свій час, тому пересування вікових меж (навіть в уяві) не допускається. Причому тіла у рослин та тварин здебільшого мають своє призначення. Зокрема, зрізане дерево отримує певну силу – у будівлі чи після зрізання стовбура з коріння можуть появитись нові паростки. Тобто умовно можна сказати, що тіло у рослин має деяку надію на подальше життя.

Запитання, яке відображено у Біблії – чи росте очерет без болота – також стосується людини. Тіло людини не знаходить свого призначення після смерті, і людина підтримує "болото" своїми "стеблами очерету". Люди на світі пораховані, як худоба у господаря, і безпідставно не "виростають із болота". Поява людського тіла зумовлюється необхідністю, надією на віддачу. Тут "болото" відіграє запрограмовану роль.

Людина – як вітка родюча над джерелом. Джерело у рослини прямо чи дотично стає душею, а в людини цю функцію виконує кров. Жити потрібно у своїй крові, джерелом душі є кров, тобто душею людини є кров, або у крові міститься душа, або кров очищує душу. Серце і кров у людині не можна замінити чимось іншим, штучним матеріалом. Вони притаманні одній людині, забезпечують індивідуальну "родючість". Це живильні канали, але в окремих випадках вони можуть бути штучними. Штучним може бути і серце у людини (є порожнеча серця), але це буде інша людина, з іншими почуттями чи без них. Недарма цар Соломон просив у Бога великого скарбу: мати мудре і розумне серце. Проте штучну кров ще нікому не вдалося створити, що вказує на виняткову унікальність, подарованої Богом душі.

Тремтяче серце і омлівання душі підказує, що людина повинна, щоб не повиходили з серця добрі діла, пильнувати свою душу, знаходити ласку в очах іншої людини. Проте існує багато зазіхань на душу людини. Людина не знає нічого, що є перед нею, тому Біблією забороняється споживати кров тварин, оскільки можливе руйнування душі. Хоча таке застереження можна розуміти глибше. Скоріше забороні підлягає пиття гарячої крові, висмоктування її з тіла, бо після виходу крові із тіла вона втрачає свої властивості. Настає явище, подібне до випаровування. Тобто "випаровуються" живильні ферменти крові, які й становлять душу. Настає момент, коли кров є без душі. Споживання такої крові очевидно не є забороною.

Крім того, "душа" у тварин є смертною (залишається інформація). Людська кров не може бути нічим. Вона як дар Божий чекає подальшого розпорядження чи застосування.

Сказано, та й відомо людині, що всі потоки до моря пливуть, а людське життя залежить від часу й нагоди, його можна порівняти з вітром. І душа людини рано чи пізно лягає в царство смерті. Таємничість царства смерті не надає можливості продовжувати дослідження властивостей людської душі. Немає людини, яка б панувала над вітром, сонцем, небесними світилами. Душа виконує конкретні функції, які з часом закінчують свою діяльність. Керує душею людини її дух.

Дух людини є Господнім світильником, він вибирає напрям руху і підносить її. Цього не можна сказати ні про рослини, ні про тварин. Тому дух людини міститься у її думках, словах, які скеровують на певні вчинки. У будь-яких випадках спочатку проявляє себе дух, а потім дія. Також у кожній дії можна більш-менш визначити дух, який часто втілюється у мотивах, меті і т.д. Ми часто пізнаємо людину, її наміри за її словами, висловленими думками, спогадами, ставленням до того чи іншого явища та ін. Дійсно, дух людини, який у неї входить, виступає своєрідним світильником, барометром чи флюгером. Регулює дух сама людина. Звідси випливає, що нещастя виходить не з пороху, а горе росте не із землі. Допомога людині – у ній самій.

У Біблії читаємо, що дух людини запрограмований на 120 років, хоча спочатку ця цифра досягала 1 тис. За масові і довготривалі схиляння людини до духу зла і з метою збереження Всесвіту Бог скоротив її життя до 120 років. Звичайно, це максимальна, гранична цифра, якої досягають одиниці. Можна передбачити, що причина смерті людини у злому дусі, у перевищенні допустимого зла (у тривалому дисбалансі між злом і добром), що негативно впливає на Всесвіт.

Дух людини охороняє її душу від умовних пошкоджень, поранень. Коли ж нависає загроза над душею і дух далі не в силах охороняти її, то душа залишає тіло і людина помирає. А біологічні властивості людини, її клітини дають всі підстави жити до 120 років.

Аналогічно дослідимо онтологію людини у Старому Завіті як мікровсесвіт.

Як відомо, Бог видає своєрідні нормативно-правові Акти, які мають таку, на нашу думку, ієрархію: Закони, Постанови, Укази, Устави, Накази, Заповіді, Свідоцтва (Свідчення), Правила, Вчення, які зафіксовані у Слові, двох Завітах. За невиконання зазначених Актів здійснюються Божі Присуди, Рішення.

Божі Закони мають первинність і Вищу силу тому, що пов’язані зі створенням Всесвіту, де людина займає панівне становище як наймудріша жива істота. Фактично при дотриманні людиною цих Законів не потрібно було б Божих Постанов, Уставів, Наказів, Заповідей, Свідоцтв. Або небажання людини зрозуміти Закони, призвело б до появи нових, більш наявних Божих нормативно-правових Актів.

Відомо, що закон у філософській інтерпретації – це необхідний зв’язок (взаємозв’язок, відношення) між подіями, явищами, а також між внутрішніми станами об’єктів, який визначає їх стійкість, виживання, розвиток, стагнацію чи руйнування. Тобто під законом розуміють об’єктивні зв’язки явищ і подій, які існують незалежно від того, відомі вони кому-небудь чи ні. Ці закони часто називають об’єктивними закономірностями. Звичайно, саме питання про існування об’єктивних закономірностей залежить від займаної філософської позиції. При позитивній відповіді на нього виникає проблема, якій таке існування зобов’язане [89, с.34,35].

Таким чином, закон є необхідністю, логікою світобудови, природною закономірністю, яка стихійно, але може усвідомлюватись людьми, оскільки має об’єктивний характер. Пізнання законів – це своєрідний набуток спасіння, який закладений у Природі.

У Святому Письмі немає терміна "природний закон", але позначена цим словосполученням реальність виразно прочитується, хоч не у автентичному значенні і не завжди однаковою мірою [115, с.303]. Природні закони досить багатогранні. Законодавчі тексти стосуються усіх проявів людської життєдіяльності. Божі Закони надають можливість формувати людські юридичні приписи, створювати необхідні світські установи тощо.

Закони Божі є суворою школою, завдяки якій "народ твердолобий" навчається святості, що її чекає від нього Бог. Це стосується передусім моральних повелінь, Десяти заповідей, котрі становлять основи Тори (Номосу, Закону) [115, с.305].

Із Старого Завіту випливають різноманітні Закони: про любов, ревнощі, про жертви, про назіра, назорея, про посвячення і багато інших. Навіть розуміння людиною Закону є вже Божим Законом. Ці Господні Закони є досконалими, а їх дотримання зміцнює душу людини. Закон Бога існує в серці праведної людини, яку Бог часто випробовує. Людина народжується для страждання, як іскри, щоб угору летіти. І той, хто не розпалюється лютістю, гнівом, немає заздрощів і т.д., а чекає Господа мовчки, несе заслужене, не цурається Всемогутньої кари, отримує відповідну нагороду згідно з думками та всіма вчинками. Адже віл не реве, коли ясла повні. За порушення Божих Законів наступає первинна санкція – хвороба як свого роду попередження, а потім вторинна – смерть. Попереджаючи Бог часто промовляє до людини у снах, у дрімоті, хоча вона цього інколи не чує або не розуміє. Крім того, Божі Закони побудовані так, що двічі-тричі за життя є відвертання душі людини від гробу. Тобто людина за свій вік мала два-три рази реально загинути, померти, але у Законах передбачені такі благодійні відступи, що вважається закономірним. Звідси випливає, що суворість, досконалість Божих Законів розраховані на те, що людська сила часто спотикається через гріх, але Бог гніву Свого не спинить, коли людина вперто порушує норми. Тому Бог не залишає людину без Закону. І найважливіше в цьому, щоб людина зрозуміла, що переступила Божий Закон, і негайно вжила заходів до щирого покаяння, вибачення.

Закони Божі потрібно покохати (залюбити), в жодному разі не погордіти ними, оскільки ті, хто Закон залишає, фактично хвалять безбожних, а світильник безбожних – гріх. Доля безбожної людини є спадщиною насильників. Крім того, безбожні люди завдають шкоди Всесвіту: вони спихають з дороги бідних, принижують інших людей, насміхаються. Також безбожна людина багато втрачає: лягає багатою, а встає без матеріального достатку. Причому Божі Закони скеровані на підвищення матеріального добробуту людини, але за умови вмілого розпорядження матеріальним. Радість у Господі – це людська сила. В даному випадку в народі говорять про так звану табличку ділення. Божі Закони охороняють матеріальне добро людини, яка підтримує цим добром інших людей. Адже родюче дерево господар оберігає, а неродюче – викорчовує.

Старий Завіт містить і Божі Постанови, Укази. Вони відображають певні розпоряджальні, директивні дії Бога щодо конкретних обставин.

Постанови, котрі стосуються богослужіння, уточнюють, яким воно повинно бути щодо обрядів, священиків і умов для здійснення обряду (правила про чистоту). Нічого не залишається поза увагою, а оскільки народ Божий є нацією, на структуру якої опирається Бог, то й світські настанови цієї нації віднесені до позитивного релігійного права [115, с.304].

З метою виконання Законів Природи, полегшення їх розуміння Бог видає вічні Постанови для поколінь і знайомить людей з ними. Люди повинні жити цими Постановами. У Старому Завіті є перелік деяких Постанов. Зокрема, вказується на такі Постанови: про спадщину, про жертви, про Пасху, про п’яту частину для фараона та інші. Людина не повинна відкидати Божих Постанов, а навчатись їх, дивитись постійно у них. Божі Постанови потрібно перестерігати і виконувати.

Проте люди часто не виконують Божих Постанов. Відступання від Постанов – це людські хитрощі, які скеровані на руйнування життя народу, а для його впорядкування потрібні додаткові зусилля, і передусім, вибачення. Поганський народ опинився у надзвичайно складній ситуації. Цей народ першим відчув дію первісних законів, тому у виконанні його було багато помилок. Бог вимушений з метою викладу Свого задуму створювати не тільки Постанови, а й Устави (Статути).

Устави Божі – це більш конкретизовані Правила поведінки людини. Тому необхідно постійно ходити Божими Уставами. Звичайно, люди не повністю знають Устави небес, але навчання Божих Уставів – це нагальна потреба. Устави народів – це марнота, оскільки вони ніколи не можуть бути досконалими.

Таким чином, Божі Устави, як зведення Правил, Положень, визначають порядок життєдіяльності людини. Цей порядок випливає із Божих Законів та Наказів. Людина повинна зрозуміти дорогу Наказів, шукати її. Накази Божі оживляють людину, роблять її мудрішою.

Основою Божих Законів, Постанов, Указів, Уставів, Наказів та інших правових Актів є Десять Заповідей Божих. Ці Заповіді виступають зведенням всіх Законів. Згідно з ними людина формує для себе норми поведінки, моральні, правові норми (позитивні). З Десяти Заповідей Божих випливає загальнолюдська мораль. Божі Заповіді – це людська розкіш, вони роблять людину люблячою, виваженішою. Тому людина повинна відчувати жадобу до Божих Заповідей, йти їхньою стежкою, прагнути не заблукати обабіч них, оскільки в них зафіксована влада та воля Божа.

Важливу роль у Божому Праві відіграють Свідоцтва як докази, свідчення про гносеологію природного права. Це стосується передусім різноманітних знаків, символів, чудес, які передають духовний зміст небесних явищ та Благословенних істин без їх безпосереднього зображення [105, с.123]. Доводи про фактичне існування Божого Права стверджують його істинність, аргументують їх дію.

Знаком називають те, що в натурі або відчуттях дає змогу сприймати Думку і Волю Божу. У Старому Завіті часто зустрічаються згадки про вживання різних знаків, що були прийняті у стосунках між людьми. Бог, стосовно нашої природи, для спасіння людей звертається до них через знамення. Називають їх часто символічними, чудесними знаками і дивними ділами [115, с.319,320].

Так, субота (а у Новому Завіті – неділя) – це знак між людьми і Богом, як сьомий день після створення світу, який Бог присвятив відпочинку. Тобто, неділя є Свідоцтвом про існування Бога, Воскресіння Ісуса Христа (щотижневе нагадування про цей день), тому цей день необхідно святкувати, відкинувши повсякденну працю. І взагалі, у святий день не можна навіть сумувати. Субота (неділя) – день приємний, Господній, святий та шанований, в який потрібно носити людям подарунки, влаштовувати гостини, тобто цей день треба віддати Богу. Зневажання недільних днів – це порушення норм природного права. Ще одним знаком є райдуга на небі, яка свідчить про недопущення Богом повторного потопу як покарання людей. До знамень можна віднести небесні світила, культові свята, церкви, таємниці, сновидіння, а також хвороби людини та інше.

Бог, Котрий здійснив дивні діла під час Виходу, є Той, Хто створив і всі "предивні діла" Всесвіту. Знамення небес, тобто світила, служать постійним нагадуванням про Творця і засобом поділу часу, що періодично відзначається культовими святами, встановленими в пам’яті подій Мойсеєвої історії [115, с.320].

Усі знамення (свідоцтва) і знаки у сучасному спрямувані, відкривають будь-яким чином любов і трансцендентність Божу. Вони надсилаються людям, душа котрих відкрита до слова Божого, щоб вони могли жити правильно. Припинення знаків-чудес і пророчих провіщень посилює відчуття покинутості Богом [115, с.321].

У цілому Свідоцтва Божі постійно нагадують людині про природне право, надане Творцем Всесвіту. Це право діє незалежно від волі людини. Але по Свідоцтвах може орієнтуватися про дотримання норм Божого права чи їх порушення.

Слід зазначити, що Біблійне вчення застерігає від порушення норм природного права. Цінність Старого Завіту полягає в тому, що поряд із описом створення Всесвіту даються настанови людям не порушувати природні закони Всесвіту. Порушувати ці закони не може ні рослина, ні тварина, а лише людина, оскільки вона наділена великими правами, якими не завжди вміє розпоряджатися. Тобто, Бог дає знаки і чуда, які потрібно пам’ятати.

У Старому Завіті зазначається, що Бог бачить не те, що бачить людина: адже людина дивиться на обличчя, а Господь – заглядає у душу. Серце людини є її розумом. Тому праведною людина буває лише зі своєї волі, зі свого розуму. Незважаючи на те, що людська душа завжди перебуває у небезпеці, людський розум, воля та інші чинники охороняють її. Мудрість, передусім є корисною для самого себе.

Бог завжди платить людині за її справедливість (згідно з чистотою думок, віри тощо), спасає за милосердя. Незважаючи на те, що безбожний чатує на праведного, що тіло людини зіпсувало дорогу (життя) свою на землі і що кожному тілу буде кінець (оскільки земля все більше наповнюється насильством), Бог готує людині ще один великий подарунок – вічне життя. Але готується цей подарунок для бідного, адже багатство – це лихо болюче. Не потрібно мордуватися, щоб мати багатство, багатий та вбогий зустрічаються – Господь їх обох створив. І хоча убогі страждають, бо безбожні їх тиснуть, проте: хто сіє зі слізьми, зі сміхом жне, завжди потрібно тішитись, але пам’ятати про дні темряви. Тому людина не повинна сама собі робити пастки, а звернути своє серце на биту дорогу, де викарбувано: хто купує, нехай не радіє з цього, а хто продає, хай буде в жалобі. Втрата матеріального – це природно-правова санкція, яку потрібно сприймати із вдячністю, а у своєму гніві забувається людина (вона вбивається). Лише лихі люди такого правосуддя не розуміють. Це менше стосується старших осіб, бо довгість років – розум, мудрість – у старших. І велика мудрість є тоді, коли людина вміє по-справжньому мовчати і не мати злих думок. Мовчання – це золото, як говорять у народі.

Бог не хоче жертви без покаяння. Держатися присудів правди Божої, навчатися Божих присудів, не відкидати карання Господнього та інше означає, що людина повинна зрозуміти свою провину і зробити з цього відповідні висновки. Адже кого Бог любить, того ж і карає, дороги спокою не знають і правосуддя немає на їхніх стежках, тому праведний врятує лише себе.

Звичайно, грішними були наші батьки. Але ми інколи несвідомо рухаємо їхні провини, незважаючи на те, що кожен відповідає тільки за свою провину. Батьківська провина визначає долю дитини, яку можна покращити своїм розумінням природних законів і прийняттям відповідних заходів. Тому у Біблії зазначається, що правда із землі виростає, а справедливість із небес визирає. З цього випливає, що людина сама себе може знищити, коли старається бути занадто справедливою, роблячи себе надміру мудрою. Цими якостями людина не повинна хвалитися (виняток становить якість розуміння Бога, природного права, Всесвіту). Немає людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила, але при цьому не демонструвала ступінь свого інтелекту. Його можна проявити у розумінні Біблійної гносеології.

Закон містить визначену наперед обітницю і вимагає дотримання її умов. Обіти – заклик до послуху. Вони не є винагородою за праведність людей, а відображенням щедрості Бога, завжди готового обдарувати Своїх, нещадного лише щодо гріха. Бог унеможливлює дар Себе тим людям, котрі відмовляють Йому у вірі [115, с.500]. Тобто обіти Бога закладені у самому природному праві.

Природне право для людини пов’язане також з обітницею. Це свого роду благословення Боже на дотримання його законів, які функціонують у Природі, Всесвіті: Цінність обітниці людини випливає із розуміння дії природного права та його дотримання.

Обіцяти – одне із засадничих слів мови любові. Слово "обіцяти" несе різні навантаження: воно, наприклад, означає сповістити й гарантувати сповіщений дар, бути обов’язковим, тоді, коли зобов’язання проголошено, заявляти про впевненість у самому собі і в майбутті. Це слово застосовується, коли мова йде про сердечну згоду, про заклик до жертовності того вірного, до кого спрямоване звернення [115, с.499].

Іншими словами – обітниця людини виступає головною засадою природного права, яка гарантує дотримання його норм, до спасіння людини. Тому у Старому Завіті приділяється багато уваги обітниці людини.

Так, зазначається, що людина повинна завжди складати обітниці Богу щодо своєї правомірної поведінки. Це мова праведного говорить про право, яке існує в Природі. Людина складає обітницю також і для впокорення своєї душі. Адже, склавши обітницю в думках, людина своїм мисленням внесла "корективи" (як правило, добрі, корисні) у дію природних законів. Природні закони ніби "відчули" появу джерела рівноваги, краси. Така гармонійність завжди потрібна, оскільки вона позитивно впливає на інших людей (з метою спасіння від правопорушення) і передусім самого обітуючого. Але склавши обітницю Богові, людина не повинна зволікати з її виповненням. Всесвіт уже "налаштувався" сприйняти її.

Невиконана обітниця завдає серйозної шкоди Природі, оскільки виникло "дратування" гармонійності, що призвело до нової дисгармонії. Тому краще не давати обіт Богові (який скерований на природне право), ніж дати обіт і не сповнити його. Людина, таким чином, виплачує свої обіти: виконавши їх, отримує винагороду, не виконавши – покарання.

Людина ставить собі за обов’язок давати жертву, але слід зазначити, що Богові можуть бути неприємні деякі цілопалення та жертви. Це зневага до Бога, коли цілопалення робляться на всяк випадок Причини криються не тільки в тому, що це не підтверджується діями, а й у недотриманні відповідної таємничості. Блаженна людина та, яка завжди обачна, а обачність потребує таємничості та невикриття таємниці іншого. Кожна людина вирішує самостійно без свідків. У серці людини багато думок, але виповниться лише задум Господній. Тобто ті думки, обітниці знайдуть своє благословення, які скеровані на гармонійність природного права.

Обітниці у природному праві мають аналоги й у позитивному праві. Наприклад, обіти упродовж довгого часу обмежувалися земною перспективою. В них містилися обіцянки дарування сина, землі, царя, земних благ. Але вже Второзаконня дозволяє зрозуміти, що головним у цих благах є не матеріальність, а почуття задоволення і щастя, яке вони приносять. У писаннях пророків характер обітниці стає все більш духовним і більш внутрішнім [115, с.501]. Це обітниці мудрості людини, її величі та великої віри.

Отже, Старий Завіт як Біблійне поняття, що означає сакральний Союз Бога з людством, відображає природне право (як задум Божий), яке регулює світові закономірності. Звичайно, природне право виникло задовго до Святого Письма. А Союз – Завіт виник з метою виведення людства із складної ситуації, в якій люди нещадно порушували закони життя, природні закони.

Бог дав людині права, які вона не в силі порушити. Незважаючи на впертість людського серця, запекле серце, ненависний дух людини в очах іншої (що породжує різноманітні людські незгоди, сварки), Бог вводить людей у зв’язок Завіту. Люди своєю любов’ю можуть покривати всі провини, зміцнюють Завіт і в кінцевому результаті підуть за світлом (вірна людина багата на благословення). Милість і правда, які особливо притаманні природному праву, повинні завжди бути з людиною. Хоча милість і правда спіткаються, та врешті-решт справедливість та мир поцілуються. Пиття води зі своєї криниці, батьківська наука і напучування дають знати, що природне право стосується передусім самого себе. Адже хто у невинності ходить, той ходить безпечно, а хто кривить дороги свої, той буде виявлений. Людина сама повинна визволятися від людського утиску, не брати на озброєння будь-яке насильство, не допускати панування над собою прогріхові, не дозволяти нападати в яму живущого нашого духу. Але за будь-яку провину людина розплачується природними санкціями. У випадку помилкового, несвідомого порушення норм природного права людина повинна самостійно принести жертву за нього. Крім вимог до себе, природне право вимагає особливої уваги до чужинця, сироти та вдови, які в силу тих чи інших причин позбавлені правової гармонійності, джерела дій природного права. Така гносеологія Біблії (Старого Завіту) дає можливість для постійного дослідження природного права, яке для філософії права має первинне значення.

Розглянемо філософему природного права, яке відображено у Новому Завіті і зосереджено на поводжені людини.

Що ж потрібно зробити, щоб не допустити знищення життя на Землі? Відповідь – одна: благородно (шляхетно) поводитись як у ставленні до природи, так і у ставленні до самої себе. Необхідність чого наголошує Біблія (Новий Завіт).

Відомо, що слово "поводження" близьке за змістом до терміну "поведінка" і вживається, здебільшого, у розмовній мові. Однак філософський аналіз поняття "поводження" наводить на думку, що його зміст є ширшим від загальноприйнятого.

Під поведінкою, як правило, розуміють певну дію або бездіяльність людини, спрямовану на підтримання чи руйнування різноманітних відносин (не обов’язково стосунків між людьми). У взаєминах між людьми і світом виділяються щонайменше два чинники: психічний і моральний. Причому ці чинники можуть окремо визначати поведінку людини. Тому й існують відповідні види поведінки: психічна і моральна.

Психічна поведінка людини (думки, слова) залежить від ступеня розвитку інтелекту, певних психічних рефлексів, логіки мислення тощо. Тобто, психічна поведінки наявна вже тоді, коли людина виявляє своє ставлення до оточуючого світу, не чинячи жодних дій. Саме тому психічна діяльність є первинною по відношенню до будь-яких інших форм діяльності.

Моральна поведінка – це результат соціалізації людини, який незмінно пов’язаний з її психічною діяльністю, однак виявляє себе лише в соціальній дії чи бездіяльності. Вплив зовнішніх чинників на людину – моральних, релігійних, правових та інших – формує моральну поведінку людини.

Зрозуміло, що між цими видами поведінки існує взаємозв’язок, який можна встановити шляхом аналізу тривалості поведінки, логіки дій та мислення, мотивів і мети, свідомості (несвідомості), свобідної волі (примусу) та багатьох інших детермінантів. При цьому в поведінці людини значну роль відіграє духовний чинник, що проявляється у таких категоріях, як любов, благородність, великодушність, шляхетність тощо, які є змістом її моральної поведінки.

Виходячи з триєдиної антропологічної будови людини (тіло, душа, дух), поведінку можна розглядати окремо як тілесну і духовну, хоча поділ цей цілком умовний. Адже дух впливає на душу і тіло – вони взаємопов’язані. Душа є провідником як духу, так і тіла.

У практичному житті увагу звертають в основному на тілесну поведінку людини, яка є вираженням її моральної і психічної поведінки. Саме тілесна поведінка піддається різним осудам чи схваленням, визначенням ступеня вини чи безвинності, регулюється в основному нормами позитивного права. Духовна ж поведінка людини стає об’єктом вивчення духовних дисциплін, особливо релігійних, і регулюється, здебільшого, нормами природного права. При звичайному аналізі вона враховується фрагментарно. Тому, на нашу думку, поняття поводження, яке містить розуміння однозначності й нерозривності тілесної і духовної поведінки людини у правовому просторі може в більшій мірі враховувати її духовність як об’єкт і суб’єкт природного права.

Зазначимо, що поводження людини – це її впорядковані і постійні думки у просторі природного права, які визначають тілесну та духовну поведінку для підтримання гармонійних взаємовідносин у Всесвіті.

При цьому у поводженні думки і дії людини відзначаються стабільністю, систематичністю. Тобто у неї існує вироблений на даному етапі життя стереотип впорядкованості. Одиничні ж випадки поводження – це поведінка в конкретному випадку, яка узагальнення ще не досягла.

Що стосується поняття простору природного права, то слід наголосити на розмежуванні сфер позитивного і природного права, а разом з ними й понять правового поля та правового простору. У зв’язку з цим, використовуючи дефініції природного права [114, 100-102], звернемо увагу на співвідношення обсягів позитивного і природного права. Позитивне право водночас є окремим видом природного права. Однак якщо перше, позитивне право, утворює лише правове поле в якому поведінка залежить від конкретно визначених параметрів. Принаймні, цього вимагає законодавство. То друге природне право, утворює n-вимірний правовий простір, де поведінка залежить не тільки від конкретних, але навіть від невідомих людині параметрів (астрологічні процеси, температурні режими, поведінка людини в минулому, спадкові тенденції тощо). Тому, згідно з нашим розумінням, поводження проявляє себе не у правовому полі позитивного права, а у просторі, що регулюється об’ємнішими нормами – нормами природного права.

Природне право як більш загальне у порівнянні з позитивним включає складні закони Всесвіту, які слід розглядати не тільки в раціональному, а й в ірраціональному вимірі. Філософема цих законів дає підстави стверджувати про існування вічних та природних законів (про це писали ще стародавні філософи), що, зрештою, і служить підставою поняття природного права. При цьому до вічних законів належать астрономічні та астрологічні закони, закони фізики, хімії та ін. Ці закони незмінні, оскільки людина не в змозі їх "модернізовувати" відповідно до свого бажання чи потреб. Незмінні вічні закони існують стільки, скільки існує та існуватиме світобудова. Людина як мікросвіт потрапляє під їхній вплив і її поводження визначається впливом цих законів на організм та психіку (магнітні бурі, сейсмічні коливання тощо).

Звичайно, не слід випускати з уваги того факту, що природні закони (наприклад, закони розвитку рослин, тварин, людини) як важлива складова природного права бувають постійні і змінні. Так, не можливо змінити закони функціонування системи кровообігу, серця, призначення рослинного і тваринного світу тощо. Однак людина може впливати на ці закони: отримуючи нові сорти рослин, нові породи тварин, жити в інших кліматичних умовах.

При цьому можлива змінність природних законів має не лише онтологічний зміст, але й певну межу, допустимість. При перевищенні допустимих змін досліджуваний природний організм гине. Крім того, сама спроба зміни людиною законів може впливати на поводження людини по-різному, в тому числі й саморуйнуванням.

Як поведінку, так і поводження людини слід розглядати в онтологічному контексті. Тобто виходити з того, що Всесвіт "очікує" мінливості, варіантності поводження людини, "припускає" навіть похибки. Але в цілому не допускається порушення гармонійності у природному праві. Людина своїм поводженням зобов’язана підтримувати рівновагу, баланс Всесвіту. У протилежному випадку різні природні катаклізми, масові хвороби та інше можуть призвести до суворої санкції – загибелі людства.

Філософське осмислення Біблії (Закону) не має однозначності чи повноти. З кожним новим підходом до виявлення, дослідження біблійного тексту людина отримує нове уявлення про світобудову і особливо про призначення самої себе на Землі. Ми звернемо увагу лише на ті чинники, наявність яких для поведінки не зовсім обов’язкова (на перший погляд), а для поводження – необхідна (зрештою, вони й визначають саме поводження). У цьому й полягатиме філософема поводження людини у гносеологічному контексті.

У Новому Завіті відображено онтологію людини. Зокрема, вказується, що кожна людина має свою зорю на небі. За якістю та розміром зорі можна описати майбутнє людини, прогнозувати суспільний розвиток тощо. Ці та аналогічні висновки висловлювали ще давньосхідні та античні філософи. Значний внесок у дослідженні цієї проблеми зробив український вчений Юрій Дрогобич (Котермак).

"Сіється тіло звичайне – встає тіло духовне", тобто людина народжується тілесною, а протягом життя стає духовною особою і "світлом для світу". Вона є сіллю землі. Якщо сіль вивітрюється, то стає непотрібною. Тобто, якщо ступінь духовності людини знижується, то така людина втрачає свої аксіологічні властивості і "скочується" до тілесності, що притаманно примітивним живим організмам. У поводженні людина повинна враховувати, що її стосунки з іншою людиною (хоча б розмовні) мають двояке спрямування: 1) як до духовної істоти; 2) як до істоти тілесної.

"Постійне поновлення Духом", "відновлення розуму духом", "переодягання в нову людину", "поводження згідно з покликанням", "просвітлення очей серця" – дають можливість бачити в іншій людині духовні та тілесні прояви. Як правило, ці прояви різні, оскільки тілесні потреби не завжди є корисними для духовних. Як зазначається, "усе мені можна, та не все на пожиток. Усе мені можна, але мною ніщо володіти не повинно", "зректися самого себе", "усе на Божу славу робити", "не шукати свого власного, а для ближнього". Ці біблійні істини свідчать про те, що всі життєві потреби людини регулює природне право синергетично. Достатньо їй дбати передусім про власний духовний рівень і рівень оточуючих осіб, щоб отримувати ту частину матеріального, яка відповідає ступеневі власного духовного. Таке поводження людини буде правомірним у природно-правовому просторі, що відповідає вимогам "не жити по-ледачому", а "бути слугою для всіх", "догоджати ближньому", "ніхто з нас не живе сам для себе", "сильні повинні нести слабкості безсилих, а не самі догоджати", "людська воля не повинна стати приводом догодження тілу, а любов’ю служити один одному", "ходити дорогою вузькою, тісними воротами", "випереджувати один одного пошаною", "тішитися з тими, хто тішиться, і плакати з тими, хто плаче".

Таким чином, основне призначення людини полягає у виявах любові один до одного. У Новому Завіті наголошується, що "любов – над усе", "любов довго терпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди (але тішиться правдою), усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить", "якщо людина не має любові – вона ніщо, не має жодного пожитку", "любов між людьми зближує до Бога", але "нелицемірна любов".

Звичайно, почуття любові необхідно набувати, формувати, виховувати якнайшвидше. Любов повинна примножуватись у пізнанні й дослідженні. Природне право вимагає від людини проявляти властивості любові, що у свою чергу для позитивного права є необов’язковим. Тому зазначається, що "любов покриває багато гріхів", "любов проганяє страх, бо страх має муку". Любов є обов’язковою компонентою поводження, оскільки вона найбільше, найсильніше гармонізує всі природні процеси, які відбуваються у Всесвіті.

У понятті "поводження" закладений зміст добра, яке повинна творити людина, багатитися в добрих ділах, пильнувати постійно про добре, не зневажати добро. Зрозуміло, що творити добро можна у духовному та матеріальному розуміннях. Так, духовні дари, благословення високим духом створюють підґрунтя для правомірних думок і дій як природно-правового поводження. Причому духовне добро повинно бути і в словах, і в щирих думках, помислах. Особливо це стосується різноманітних привітань, поздоровлень, навіть тостів, де повинно бути відсутнє лицемірство, оскільки воно створює негативну природно-правову ауру і тим завдає шкоди.

Щодо матеріальної частини добра, то у Новому Завіті наголошується: "Бог любить того, хто охоче дає", "хто просить – дай", "нехай кожен дає, як серце йому призволяє, – не в смутку й не з примусу", "Хто скупо сіє, той скупо жне, хто щедро сіє, той щедро й жатиме", "якщо дармо дістав, дармо й віддавай". Ці прості істини люди часто висловлюють, але не завжди їх дотримуються у повсякденному житті. Крім того, у Біблії застерігається, щоб "не виставляти милостиню свою перед людьми", "милостиня повинна бути таємною, тоді віддача буде явною". "Коли я роблю добровільно, я маю нагороду, коли ж не добровільно, то виконую службу доручену; спочатку примирення з людиною, а потім – жертва Богу". У протилежному випадку різні спонсорські допомоги з рекламуванням, демонструванням "доброти" даючого з примусу чи у гніві просто "не зараховуються" у категорію добра. Такі матеріальні блага у природно-правовому просторі не мають повноти цінності, зникають і навіть можлива поява негативного їх наслідку – покарання.

Безперечно, поводження кожної людини пізнається за її конкретними справами. Тому можна часто безпомилково визначити людину на предмет добра. З цього приводу записано: "пізнається дерево з плоду, не може добре дерево родити поганих плодів". Більше того, людина, яка не творить добра, не чинить добрих діл, підпадає під покарання, адже "кожне дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й у вогонь буде вкинене". Разом з тим, поводження людини повинно бути таким, щоб перемагати, "не бути переможеним злом, але перемагати добром", "витривалістю в добрім ділі шукати слави, честі і нетління", "всі, хто візьме меча, – від меча і загинуть", "благословляти тих, хто вас переслідує", "хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу". Ці вислови мають глибокий зміст філософії людського життя, де відзначається єдність вічних законів, законів природи з тими законами, за якими повинно здійснюватися поводження людини.

У поводженні людини окреме місце займає зло. Часто людина намагається (хоча б у думках) викорінювати зло. Однак зло як тимчасовий прояв порушення гармонії світу й добра, що від Бога все ще створює для людини (виключно через її власну недосконалість) ситуацію вибору між ними – злом (дияволом) і добром (Богом). Така альтернатива часто наштовхує недосконалу людину на агресивні дії, на поводження, яке несумісне з природно-правовими нормами. Ось чому зло потрібно обходити, "не противитися злому", "не бути дітьми своїм розумом – бути в лихому дітьми, а в розумі – досконалими", "потрібно випробовувати себе". Оскільки "із серця виходить зло", "дух нечистий виходить з людини і довго блукає", то людина своїм розумом повинна визначити подальшу "долю" зла: прийняти його або ні, дати йому діяння або не допустити цього. Вибір альтернативи у поводженні людини є складним процесом, оскільки людина не завжди адекватно розуміє наслідки своїх негативних дій, санкції природно-правових норм, що поступають не завжди моментально, а, здебільшого, через значні періоди часу. Крім того, санкції природного права не обумовлені наявно, потрібно розуміти їх зміст і мету, з вдячністю сприймати, оскільки вони абсолютні.

Визначає поводження людини й уміння нею переносити труднощі у життєвій деонтології, бути безклопітною у матеріальному збагаченні, не нарікати на безвихідні становища. Новий Завіт вчить, що "ярмо Боже – любе, а тягар Божий – легкий", "прийдіть до мене, працею зморені", "смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо, а смуток світський – чинить смерть", "палати духом, тішитись надією, утиски терпіти", "не журитися про своє життя, про завтрашній день", "Бог знає, кому що треба раніше від прохання людини", "задовольняйтеся платнею своєю", "усе, що потрібне для життя, подає нам пізнання". Філософема цих настанов полягає не у проявах байдужості, легковажності до життя, а у переорієнтації бажань.

Звичайно, моментальна переорієнтація людини з матеріального на духовне не принесе негайних результатів. Це справа часу, головне – чесно жити, працювати, не очікуючи великих прибутків, не попадати у "пожадливе світове тління", оскільки "багатство непевне", а "багатий втіху вже свою має" і потрібно "збирати складки для вбогих", "потрібно думати між собою однаково".

Поводження людини часто залежить і від впливу на неї інших людей. Зокрема, виникають неправильні дії через приниження людської гідності. У позитивному праві приниження гідності особи вважається неправомірною поведінкою. Природне право на приниження "реагує" протилежно. Вважається, що приниження людини – це результат її неправильних думок і дій, відповідне покарання. Випадок усвідомлення цього покарання та його прийняття має своїм наслідком неочікуване піднесення гідності особи. Новий Завіт стверджує, що "понижений брат нехай хвалиться високістю своєю", "хто великим хоче бути, хай буде слугою вам", "нехай кожен за власною думкою тримається свого переконання", "треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління". Таким чином, правильний підхід до змісту приниження людини з боку інших людей возвеличує приниженого, підкреслює його шляхетність і, з іншого боку, вказує на недосконалість цих інших людей. Важливо при цьому для приниженої людини не тримати зла на виконавця приниження, а навпаки – подякувати йому за увагу до своєї персони і неминуче піднесення незабаром своєї духовності. Так, сумлінне "виконання Закону звеличує людину".

Значним порушенням норм природного права є також осуд інших людей. Цей вид природно-правового порушення дуже поширений. Практично у кожній розмові згадуються ніби-то неправильні дії знайомих чи незнайомих осіб. Часто цього вимагає служба, обов’язок. Таке обговорення інколи дає користь, оскільки менш-більш правдиво, таким чином, висвітлюється ситуація. Проте у більшості випадків воно є не чим іншим як наслідком слабого дослідженя природно-правових явищ. Зрештою, дослідити цілковито їх не так просто. Тому у Новому Завіті записано: "не суди ближнього", "якщо сліпий водить сліпого, то обоє до ями попадуть", "хто у темряві ходить, не знає, куди він іде", "у чужому оці тріску бачиш, а у власному – не бачиш колоди", "судити по собі про справедливе", "не судіть передчасно нічого", бо існують "таємниці темряви і задуми сердець", яки х ніхто не знає. Адже невідомо, чому інша людина вчинила саме так. Інколи сама людина не може дати собі конкретного звіту за нетактовне чи неправомірне поводження, оскільки лише відчуває "джерело безводне" такого вчинку, а інші особи вносять свої корективи, висловлюючи з цього приводу коментування. Тому застерігається, щоб "не брати участі в неплідних ділах темряви", "стерегтися марних базікань", "не допускати марнотратства", "гамувати свого язика, бо він – вогонь". Натомість допускається "говорити тільки слово будівне", тобто правду, а при великому бажанні допомогти іншим особам виправити ситуацію – "не докоряти, а вмовляти" і взагалі – "можна судити про те, щоб не давати братові спотикатися на спокуси", але "добрими та гарними словами не зводити серця простодушних" і пам’ятати, що вправа тілесна мало корисна, потрібно виконувати "обітницю життя".

Філософему поводження людини у природно-правовому просторі розширюють й інші поради людині, що є одночасно природно-правовими нормами. Це, зокрема, "не клястися, а виконувати", "хто кохає душу (життя) свою, той погубить її, хто ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя", "не противитись правді, не коритися неправді", "не бути винним нікому нічого, крім того, щоб любити один одного", "не говорити того, чого не зробив", "не зводити самого себе", "не надиматись своїм тілесним розумом", "хто не хоче робити, нехай той не їсть", "де заздрість та сварка, там безлад", "блажен той, хто за правду страждає", "блаженні вбогі духом, засмучені, лагідні, голодні та спрагнені праведності, милостиві, чисті серцем, миротворці, вигнані за "праведність", "хто робить за правдою, той до світла йде", оскільки "життя – це Світло для людей", "виконавці Закону виправдані будуть", "розпуста – це гріх проти власного тіла", оскільки "наше тіло – це храм Духа Святого", "виявляти Духа на користь" та ін.

Щодо тілесних природно-правових порушень, то зазначаються явні учинки тіла: перелюб (навіть у думках), нечистість, розпуста, ідолослужіння, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресь, завидки, пияцтво, гулянки і т.д. При порушенні цих норм рано чи пізно настають природно-правові санкції щодо тіла у вигляді хвороб.

Благородство поводження людини залежить і від міцності віри. Віра повинна бути у всьому: у життєвих питаннях, у професійній діяльності, у любові, віра у краще життя, у свої можливості тощо. Так, у Новому Завіті зазначається, що потрібно "вірити у світло, стати синами світла", "віра – то підстава сподіван

Поделиться:





Читайте также:





Воспользуйтесь поиском по сайту:



©2015 - 2024 megalektsii.ru Все авторские права принадлежат авторам лекционных материалов. Обратная связь с нами...