Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Формування теорії природного права у Давньому Римі

НУ «Львівська політехніка»

Інститут права та психології

Кафедра теорії та філософії права

ЛЕКЦІЯ

Тема:

Природне право в умовах становлення філософії та юриспруденції

Час: 2 години

Лектор: доцент кафедри ТФП,

к.ю.н., доц., Романова А.С.

Львів – 2013

Тема: Природне право в умовах становлення філософії та юриспруденції

План

1. Філософська медитація природного права у Давній Греції.

2. Формування теорії природного права у Давньому Римі. Висновки.

1. Філософська медитація природного права у Давній Греції.

Внесок античних греків у філософію – це внесок піонерів права. Вони активно аналізували ідею справедливості, яку вважали підвалиною правової системи. Відповідно до утвореної давньогрецької періодизації (натурфілософський, або космологічний, антропоцентричний, систематизації) можна говорити про чотири великі класи моделей права: космологічні, антропні, соціальні й моделі систематизації. Перші намагалися зрозуміти право, ґрунтуючись на законах і властивостях природи, другі – людини, а треті – суспільства, четверті прагнули синтезувати попередні моделі права [72, с.69-70]. Давні греки вважали, що поведінка людини має бути такою, щоб не порушити природний плин подій, підпорядкований загальному законові (Логосові). Основні якості Логосу – це світопорядок, гармонія й розумність Всесвіту [72, c.71-72].

Вперше в історії людської думки, теорії природного права з’явилися в Vст. В Греції, в критичний період античної Просвіти, що відзначилося діями софістів. Софісти застосували свою основну тезу про те, що людина є мірило всіх речей, для критики всіх традиційних віросповідань, в межах яких вважалось, що право є не що інше як еманація Божого порядку. На думку софістів, навпаки, позитивне право встановлюється штучно, по волі самих людей, зокрема шляхом погодження. Цьому штучному і договірному софісти протиставляють природне право, як те що витікає з самої природи людини[37, c.298–299].

Софісти (мандрівні мудреці та мислителі) продовжували розвиток натуральної філософії, дослідження природи, космологічних проблем. В центрі уваги софістів (Протагор, Георгій, Продік, Гіппій, Антифонт, Крипій, Каллікл та ін.) була людина з її різноманітною діяльністю у сфері мислення. Так, основному софісту Протагору належить знаменита фраза "Людина є мірою всіх речей існуючих: що вони існують і неіснуючих, що вони не існують", яка базується на вченні Геракліта про загальну илинність і мінливість усього сущого. Його твердження, що в кожній людині в будь-який момент е окрема істина, що одній і тій самій речі можуть бути приписані одночасно протилежні властивості, стало основою релятивістської та суб’єктивістської теорії софістів [95, с.358,359].

Протагор, софіст першого покоління, вважав, що оскільки за своєю природою люди злі і вороже налаштовані одні до одних, то природне право приводило людей до порядку лише у тому випадку, коли індивіди погоджувались про створення держави, воля якої ставала мірилом всіх речей; роздуми про природне право, таким чином служили тільки для виправдання перед індивідуальною свідомістю вже встановленого порядку [37, c.299].

Цим консервативним тезам Протагора, які подібні до концепцій Гобса, софісти наступного покоління – Гіппій, Ликофрон і Алкидам – протиставляли інше трактування природного права, просякнутого духом реформ і радикалізму. На їх думку, як свідчить Платон, "всі люди є рівними громадянами по природі, але не за позитивним законом... той, хто є тираном по відношенню до людей, примушує їх до речей, протилежних до природи". Таким чином, природне право стає критерієм для критики існуючого позитивного права. Так Лакифрон, як про це розповідає Арістотель, заперечував легетивність всіх привілей що надаються по походженню як несумісність з природною рівністю людей, які позитивне право, повинні лише здійснювати і гарантувати. Взявши за основу такі твердження, Алкидам мав сміливість першим в епоху античності засудити рабство як інститут, що суперечить природному праву[37, c.299].

Згідно тверджень Геракліта (530-470 рр. до н.е.) всі людські закони живляться єдиним Божим, який поширює свою владу повсюдно. Божий закон як джерело людського закону – це те ж саме, що іменується в інших випадках як логос, розум, природа. Маючи на увазі саме цю розумну природу закону полісу, Геракліт підкреслював, що народ повинен боротися за закон, як за свої стіни. Свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу [55, c.41].

Демокріт (біля 460-370 р. до н.е.) висловлював думку, що суспільство, поліс, законодавство створені штучно, а не дані за природою. Однак саме їх походження є природно-необхідним, а не випадковим процесом. Тому несправедливим є все те, що суперечить природі [55, c.43].

Гіппій із Еліди (460-400 рр. до н.е.) першим серед софістів в дусі природно-правового вчення різко протиставив природу (фюсис) і полісний закон (номос). Природа (природа речей) уявляється Гіппієм як істинне, природне право, яке протиставлене помилковому, штучному, полісному закону [7, c. 46].

Природно-правові твердження розвивав і софіст Антифонт (біля 400 р. до н.е.). Він повчав, що у всіх людей одні і ті ж природні потреби. Нерівність ж людей випливає із людських законів, а не з природи. Розрізняючи "закони полісу" і "закони природні" (природне право), Антифонт віддає явну перевагу другим. Він зазначав, що багато приписів, які видаються справедливими, ворожі природі людини. Навіть корисні установки закону – є путом для людської природи, веління ж природи приносять людині свободу [55, c.46].

У той же час Антифонт пише, що найбільш корисним для себе чином люди користуються справедливістю. Якщо у присутності свідків великими визнають закони, то у відсутності свідків – веління природи. Адже приписи законів – випадкові, а приписи природи – необхідні. Тому те, що впливає із природи виросло, а не виникло за згодою. Але багато із "справедливого" закону вороже природі, оскільки закони створені для очей, щоб дивились, куди потрібно, і не дивились, куди не потрібно. Те саме стосується й вуст та рук. А для розуму: щоб прямував до належного і уникав не належного. Тоді все, що випливає із законів, – це сковування природи, а що випливає з природи – звільнення. Тобто люди повинні діяти завжди від природи [93, с.137].

Софіст Лікофрон вважав особисті права людини тим природнім правом, для гарантування якого, за його договірною теорією, і було укладено людьми угоду про створення державної спільноти [55, c.48].

Останнє покоління софістів, імена яких збереглись завдяки Платону – Каллікл і Фрісмах, розуміло природне право як право більш сильної особистості підкоряти собі більш слабких. Таке право сильнішого, що належить надлюдині, протиставляється Каліклом праву позитивному, що встановлюється слабшими, лише численність яких заставляє звертати на них увагу, тоді як в Фрісмаха, порядок що встановлюється є не чим іншим як проявом влади сильніших, котра таким чином, легітимується природним правом що їм належить, підкоряти слабших [37, c.299].

Незважаючи на різнорідність вчення софістів, можна виділити такі загальні підходи софістів до права:

1. справедливість Піфагора трансформується у софістів у природне право (право), що відрізняється від закону (і взагалі від офіційно встановлених правил);

2. відокремлення писаного закону від неписаної справедливості (як "сутності справи", "Божого і загального закону");

3. природа – фюзис (природа речей, веління природи) – природне право протистоїть у софістів помилковому, штучному, полісному законові (тобто позитивному праву);

4. розуміння софістами позитивного права як умовного, мінливого, тимчасового, залежного від волі законодателів;

5. сприйняття природного права як неписаних законів, однакових для громадян будь-якої країни;

6. рівність усіх людей за природою (однаковість природних потреб) [125, c.52].

Як і софісти, Сократ (469-399 рр. до н.е.) розрізняв природне право і закон полісу, але на відміну від них він вважав, що і природне право, і полісний закон досягають розумних засад. Своїм понятійним підходом Сократ намагався відобразити і сформувати саме цю розумну природу моральних, політичних та правових явищ. На цьому шляху він дійшов висновку про тотожність розумного, справедливого і законного [55, c.49], що можна назвати етичним інтелектуалізмом.

У своїх міркуваннях про право й суперечках із софістами Сократ, намагаючись пояснити природу права, фактично вводить до загальних базисних підвалин розуміння права новий чинник – природу людини. Природними для людини вважалися ті особисті інтереси, які випливали із здібностей, властивих конкретному індивідові. Гармонія особистого й загального досягається тоді, коли людина посідає в суспільстві місце, відповідне її здібностям [72, c.93, 95].

Сократ, який не залишив після себе жодного письмового твору, хоча й виходець з софістів, але не погоджувався з ними стосовно вчень про природу. Він намагався знайти джерело міцних і надійних знань, завдяки яким люди вирішували б власні життєві проблеми. Тобто він поважливо ставився до позитивного права.

На думку Сократа, в основі людського буття, соціального життя і порядку лежать вищі, Божі закони – неписані розпорядження і заборони, що мають космічне походження. По суті він відновлює у правах натурфілософську ідею Логосу, як космічної необхідності [125, c.52].

Платон (учень Сократа) в основному продовжував вчення про владу законів, намагався пізнати природу права і держави. Він повчав, що там, де закон – владика над правителями, а вони – його раби, то це спасіння держави і всього блага [93, с.149]. Тобто закон не повинен бути під владою людини, інакше це неправильні закони. Хоча Платон прямо не висловлював думки про природне право, але він критикував існуючі закони своєї держави, які давали можливість владним структурам наживатись за рахунок інших.

У Платона погляди досократиків ще більше набули природно-правового характеру. Поряд з фізичним Космосом у його вченні з’являється ідеальний Космос. Це вищий світ ідей, що перебувають поза фізичним простором і часом та становлять першооснову і єдність усіх земних предметів і явищ. Ідеї, вважає Платон, не сприймаються почуттями. Існуючи об’єктивно, вони первинні і втілюються в поодиноких речах. Найголовніші ідеї – це ідеї справедливості й блага. Усе у світі повинно прагнути до них [125, c.53-54].

Платон розуміє право не як прості угоди або недосконалі індивідуальні думки людей про право, а як виразник розвиненого людського розуму, здатного обгрунтувати висунуті ним міркування. Згідно з Платоном обгрунтованість закону – це обгрунтованість його з погляду справедливості. Тому у платоновській ідеальній державі ціннісна справедливість не є абсолютною, вона визначена місцем (статусом) людини в полісі. А це місце зумовлене її природними здібностями, тобто її соціальний статус, соціальне становище природні [72, c.99-101].

Теорія природного права в Платона являє собою подвійну реакцію проти софістських концепцій: ця теорія дає природному праву метафізичну основу – справедливість, що є найвищим критерієм природного права і розглядається в якості вічної ідеї. В межах даної теорії природне право розуміється з універсальних позицій як гармонія Цілого, де кожен індивід і кожен соціальний клас повинні виконувати відповідне завдання. Природне право здійснюється в платонівській ідеальній державі, яка основана на ієрархії класів; природне право є правопорядком такої держави, по своїй природі антигалитариським і авторитарним. Зауважимо, що теорія природного права у Платона має на увазі ототожнення права і що разом з тим природне право у Платона відіграє роль або апріорної основи всякого права (полеміка з теорією права сильнішого), або ідеалу, що є орієнтиром при критиці існуючого права (його позитивної структури) [37, c.299–300].

В своїй концепції природного права Арістотель заперечує як теорії софістів, так і Платону. Ототожнюючи з державою (полісом) існуюче в дійсності суспільство є природною необхідністю як в фізико-психічному, так і в раціональному і моральному ракурсі. Не може існувати права, що передує даному в дійсності суспільству, або ж знаходитись поза суспільством. Тому природне право або тотожне порядку встановленому існуючим суспільством, або ж є частиною позитивного права. Арістотель виділяв в державному позитивному праві таке право, яке не є постійним і базується на законі. У стоїків природне право змішане в основному з законом Всесвіту, і знову набуває індивідуальний характер, оскільки в даному випадку всі суб’єкти права розглядаються як абстрактні представники одного і того ж людського роду, природною зв’язуючою ланкою між яким є підкорення одному і тому ж світовому закону. Звідси і витікає відома космополітична формула стоїків, що вважали кожну людину громадянином всього світу і відкидаючи таким чином, всі перепони між народами. Проте, вселенський закон, що відповідає природному праву і співпадає з законами фізики, виявляється що його можна застосовувати до всіх живих істот: рослин, тварин, людей встановлюючи між ними порядок і єдинство. Цей закон є нічим іншим як істинним розумом, розчиненим у Всесвіті і не відрізняється від Юпітера – володаря, що господарює у світі. Очевидно що в стоїків природне право протиставляється праву позитивному лише тому що, воно формує основу останнього (Логос) [37, c.300].

Аристотель хоча й вчився у Платона, але не став його учнем і послідовником. Він заснував власну школу загальної теорії права (неоакадемізм). Його теза "Віддай кожному своє" лягла в основу природного права.

На думку Аристотеля природне право – це те, яке всюди має однакове значення і не залежить від визнання його чи невизнання. А законодавство держави він називав умовним правом [93, с.161]. Звідси він доводить, що природне право є справедливим за своєю природою. Природна справедливість на відміну від політичної справедливості присутня всюди в однаковому обсязі і в жодній мірі не залежить від людей. За Аристотелем, існує два види законів – особливий і всезагальний. Особливий закон приймається кожним окремим суспільством і застосовується до його членів. Всезагальний закон – це закон природи, оскільки закон природи обов’язковий для всіх людей, навіть для тих, хто не пов’язаний з іншими людьми якимись згодами чи розмовами. Писані закони часто змінюються. Всезагальний закон незмінний, оскільки це закон природи [95, с.72, 73].

Аристотель вважає, що право буде справедливим, якщо воно сприяє реалізації людської природи. Людина за своєю природою – це суспільна, справедлива й розумна істота. Тому критерієм оцінки закону може бути міра його сприяння реалізації справжньої природи людини. Якщо закон гальмує розвиток її природних здібностей, його треба удосконалити.

Для стоїків найвища чеснота люди – це її життя у злагоді з розумом. Але якщо за класичного періоду розвитку античного суспільства втіленням розуму, а отже, й справедливості, вважався поліс, то в імперіях його місце, як за космологічного періоду, знову посів Всесвіт, Космос, що охоплював, згідно з уявленням давніх греків, і суспільство. Стоїки розуміли його як єдиний розумний організм, частини якого гармонійно поєднані. Небажано та й неможливо активно втручатися в події, бо це порушить гармонію Всесвіту.

Підвалиною конкретних законів людей є загальнозначущий закон природи (Всесвіту), а не воля окремої особи чи групи осіб. Осягаючи цю підвалину, тобто загальний закон, люди згідно зі своїм розумінням будують численні й найчастіше суперечливі кодекси. Але вони за допомогою єдиного для всіх розуму спроможні критично оцінювати створені ними закони й усувати створені ними закони й усувати їхні недоліки, використовуючи як критерій загальний закон природи, що вони пізнали [72, c.116-117].

Відомо, що природне право – це підготовлений окремими софістами, Сократом, Платоном і киниками (прибічниками Антисфена) і висунутий стоїками такий погляд на право, згідно з яким право існує уже в природі, тобто закладене в самій сутності людини. Згідно з ученням Стої і споріднених напрямів, а потім також і просвітників ХVІІ і ХVIII ст.ст., у всіх людях діє один і той же світовий розум, тому природне право для всіх однакове, незалежно від часу і місця, і незмінне [7, c.156].

Формування теорії природного права у Давньому Римі

Вчення стоїків про право було дуже поширеним та авторитетним у Римській імперії, а римське право, як відомо, вплинуло на весь подальший розвиток права та на його філософію. Цей вплив багато в чому можна пояснити тією історичною обставиною, що концепцію природного права стоїків підтримала християнська церква, яка пристосувавши її до нових суспільних умов і свого вчення, активно його пропагувала. Тому відповідно до стоїчної космологічної раціоналістичної моделі, право – це еманація, відблиск загального розумного закону Космосу, який люди поступово осягають і відтворюють як закони. Цю модель права, зумовленого всесвітнім законом, хоч би якими помилковими не були її формулювання, можна вважати вихідною у прагненні людства за допомогою права досягти для всіх громадян загальної справедливості, рівної, а не станової, особливої для кожної суспільної верстви [72, c.117-118].

Римські юристи розвиваючи стоїстську теорію, розглядали множину видів природного права: природне право – це те, чому вчить вся жива природа, бо це право властиве не тільки людині, але і всьому живому, що народжується на землі, в морі, властиве воно також і птахам. Наступні правовики чітко протиставляли властиве людському роду і людському розуму природне право і природне право загальне для всіх тварин, включаючи і людину. Власне для того, щоби краще розрізняти ці два види природного права, римськими юристами був введений термін jus gentium (лат. – права народів, що означає природне право властиве розумній природі людини. Разом з тим jus gentium (властиве людському роду і протилежне праву громадянському (jus civile), яким могли користуватися тільки римські громадяни) само по собі могло бути згідно доктрини, що розглядається, не тільки природним, а й позитивним, тобто основаному на договорах і звичаях. Таким чином, в римській правовій доктрині розрізнялись: загальне для всіх живих істот природне право, що мало природний характер jus gentium, і таке що мало позитивний характер jus gentium [37, c.300–301].

Стоїчні умоглядні міркування про розум, природу й справедливість у римському праві використовувалися для оцінки чинної правової системи. Так Цицерон Марк Тулій (106-43 рр. до н.е.) фактично сформулював більшість проблем філософії права, які асоціюються з правовим натуралізмом. До їх числа належать такі ідеї: природне право незмінне в часі й однакове в різних суспільствах; використовуючи свій розум, кожна людина може доступитися до ідей цього вищого права; тільки справедливі закони людей справді заслуговують назви "право"; у самому визначенні терміна "право" укорінені ідея і принципи вибору справедливого й істинного [72, c.119].

Для правової теорії Цицерона є характерними апеляції до природи, до її розуму і законів. В основі права лежить притаманна природі справедливість. Причому справедливість ця розуміється Цицероном які вічна, незмінна і невіддільна властивість і природи в цілому, і людській природі. Значить, під "природою" як джерелом справедливості і права (права за природою, природного права) в його вченні мається на увазі весь Космос, весь оточуючий людину фізичний і соціальний світ, форми людського спілкування та співжиття, а також само людське буття, що охоплює її тіло і душу, зовнішнє і внутрішнє життя. Всій цій природі (в силу її Божественних засад) притаманні розум і законодоцільність, визначений порядок. Саме духовна властивість природи (її розумно-духовний аспект), а зовсім не її предметний і тілесно-матеріальний склад, який займає підкорене і другорядне місце (як тіло по відношенню до душі, чуттєві частини душі по відношенню до її розумної частини), і є, на думку Ціцерона, справжнім джерелом та носієм природного права [55, c.84].

У своєму вченні про природне право Цицерон перебував під великим впливом відповідних ідей Платона, Аристотеля та багатьох стоїків. Цей вплив помітний і там, де він бачить сутність і смисл справедливості (і, звідси, основний принцип природного права) в тому, що "вона віддає кожному своє і зберігає рівність між ними". Природне право (вищий, справжній закон), згідно Ціцерону, виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, раніше, ніж виникла будь-яка держава. Право встановлюється природою, а не людськими рішеннями і постановами. Закон, який встановлений людьми, не може порушити порядок в природі і створювати право із безправ’я чи благо із зла, чесне із нечесного. Відповідність чи невідповідність людських законів природі (і природному праву) виступає як критерій та мірило їх справедливості чи несправедливості [55, c.85-86].

Підставою щастя людини і джерелом його, на думку Цицерона, як і всіх стоїків, може бути лише розум людини, її мудрість, а по-справжньому щасливими – лише чесні люди. Визнання Цицероном індивідуального розуму єдиним "природним законом" зовсім не означало, що кожен може бути собі законом. Потрібно, щоб у державі панувала рівновага особистих і загальнодержавних інтересів. Цицерон був переконаний, що "сама в розумності людини полягає її природа" (натура), її "людяність", а "вказівки" її розуму – це не що інше, як "природні права" індивіда. Але оскільки людину мислитель розглядає як "природну" істоту, як частину природи, то розум індивіда він не міг розцінювати інакше, як "природний закон". На основі поняття людської "природи" ("натуралізм" чи "фізіократизм"), завдяки ототожненню "природи" людини з її розумністю Ціцерон доводить як своїм сучасникам, так і нащадкам, що все, що належало індивідові в його "природному" стані, тобто у царстві природи, належало, належить і належатиме йому за непорушним, невід’ємним і вічним правом [111, с.14, 15].

Видатний представник стоїцизму Луцій Анней Сенека писав: "Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадково, перебувати у злагоді з природою. А вона різними перемінами наводить лад у тому світі... Наш дух мусить пристосовуватися до того закону, за ним повинен іти, йому коритися. Хоч би що там сталося, хай вважає, що так повинно було статися, і хай не сміє нарікати на природу. Адже природа в кожного з нас заклала основи добра й заронила насіння чеснот. Немає такої чесноти, що ми не були б до неї готові від народження [110, с.475, 476, 478].

Сенека (приб. 4 р. до н.е. – 65 н.е.) інтерпретує всеосяжний загальний закон природи як закон невблаганної й неминучої долі. Стоїчна концепція рівності всіх людей перед цим природним законом стала для нього засобом відображення однакового і цілковитого безсилля всіх людей перед приреченістю долі. Людині залишається тільки одна чеснота – виробити в себе мужність переносити удари долі [72, c.121].

У природно-правовій концепції Сенеки неминучий і божественний за своїм характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підкорені всі людські установи, в тому числі – держава і закони. Причому саме природне право тут виступає і як природний факт (порядок світобудови і причинний ланцюг подій), і одночасно як необхідний імператив розуму. Розум як факт і норма природного порядку втілений і в людській спільноті як частині світового цілого. Всесвіт, згідно Сенеки, природна держава зі своїм природним правом, визнання яких – справа необхідна і розумна. Членами цієї держави за законом природи є всі люди, визнають вони це чи ні [55, c.89].

Марк Аврелій Антоній підмітив, що у світі все пов’язане одне з одним, і цей зв’язок священний, все співпідпорядковано і впорядковано у єдиному світопорядку. Оскільки світ при всьому єдиний, і Бог у всьому єдиний, і єство одне, і єдиний закон – спільний розум всіх розумних істот, і одна істина. Треба завжди усвідомлювати, до чого веде людину природа:

"Природа цілого за допомогою того, що з тобою стається, а твоя – за допомогою того, що потрібно тобі робити". Природа цілого – це природа живого, а живе розташоване у всьому, що існує. То й називають природу істиною, і вона першопричина всього, що істинне [93, с.289, 290].

Взагалі римські юристи розрізняли три види права: природне право, право народів, або загальне право, цивільне право. Зокрема, природне право вважалося наддержавним, всесвітнім, ідеальним та притаманним усім моделям (інколи й усім живим істотам).

Систематизатор римського права Гай (сер. ІІ ст.) ототожнював природне право й право народів. На його думку підставою для цього є та обставинна, що те й інше право містить універсальні принципи права, які відображають вимоги розуму й об’єктивної справедливості. Згідно з його поглядами ці частини права тотожні в тому, що вони не є безпосереднім відображенням мінливої людської волі чи волі законодавчого органу. Вони відображають вічні вимоги розуму й справедливості [72,c.124].

На відміну від Гая Ульпіан (170-228 рр.) відрізняв природне право від права народів. Це твердження він обгрунтував тим, що право народів стосується тільки людей. Але природне право, на його думку, стосується ще й тварин. Крім того, відповідно до природного права усі люди народжуються вільними. Але рабство й супутні йому закони є наслідком, продуктами права народів [72, c.125].

Ульпіан Доміцій вбачав у природному праві те, чого природа навчила всіх тварин. Адже це право не е винятковим правом людського роду, а правом усіх живих істот. А юриспруденція – це пізнання Божих і людських справ, знання праведного і неправедного [93, с.330]. Аналогічно записано й у Кодексі Юстиніана: природне право є таким, якого природа навчає всіх живих істот, адже право це є властивим не лише людському роду, а всім живим істотам є загальновизнаним [9, с.94].

В.С. Нерсесянц зауважує, що визнання реальності природного права, яке входить у право взагалі, і в той же час відсутність в римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (в якості заперечення природного права) означало, що в трактуванні римських юристів природне право, як і всяке інше, відноситься до діючого права, є його специфічною складовою частиною (компонентою і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норм і принципів фактично діючого права [55, c.94].

Введення римськими юристами природного права в сукупний об’єм поняття права взагалі зі всіма випливаючими звідси наслідками відповідало їх вихідними уявленнями про право як справедливе явище [55, c.96].

Отже, античні ідеї природного права випливали із самої природи. В основному ранні теорії включають концепції, які розглядають природне право як справедливість за природою, як закон істинного розуму і як Божественне право. Ці теорії мають антропологічний характер, оскільки, як пише Р.Циппеліус, ще софісти твердили, що природа людини є мірою права, що у ній вбачають не тільки даність, але й критерії права [135, с.96]. В цьому полягає логіка і видатних юристів, які значно розвинули вчення про вічне природне право, яке міститься в самій природі людського розуму і людських відносинах.