Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Економічна влада: сутність і типи

Проблема економічної влади та влади як такої приваблювала і продовжує приваблювати дослідників найрізноманітніших шкіл і напрямків (Арістотель, Платон, Т.Гоббс, К.Маркс, Б.Рассел, М.Вебер, М.Дюверж'є та ін.). Одні обмежуються в її характеристиці такими поняттями, як "здатність", "можливість", інші - вводять додатково поняття "свобода," "відповідальність", "честь", "гідність" тощо. Не заперечуючи значущість означених вище позицій, відзначимо лише те, що влада в них у науковому плані розглядається відірвано від такої фундаментальної властивості цивілізації, як привілеї, зокрема економічні привілеї.

Можна виділити три основні категорії економічних привілеїв:

I. Сфера споживчих можливостей (володіння ресурсами та їх розподілом).

II. Сфера майнових прав (власність).

III. Сфера управління.

Вольовий початок економічних відносин, яке інтегрує усі три сфери економічних привілеїв, є генералізуючою рисою економічної влади. Тому вивчати економічну владу у відриві від цих привілеїв та носіїв (держава, суспільство, особистість тощо) цих відносин досить проблематично. Практично завжди існують їх взаємопереходи. Економічна влада, власність, ресурси, управління створюють базовий механізм руху економічних процесів і організують їх зміст. На нашу думку, типологічний аналіз дозволяє поглибити розуміння цих фундаментальних форм руху економічних процесів у ринковий період.

Економічний процес обміну товарів і послуг (трансакція) з такої точки зору є симетричним відношенням. Кожний з контрагентів що-небудь отримує від свого партнера, віддаючи йому натомість те, що цьому партнерові належить. Згідно з класичними уявленнями за умов ринку трансакція теоретично дістає своє завершення, коли обмін товарів досягає точки рівноваги. Тільки в такому випадку можна припустити, що кожний з учасників має більш або менш однакову владу над своїми контрагентами.

Але реальність набагато складніша. При обміні товарів або послуг ситуація може бути несиметрична і економічну владу над партнером насамперед має той, хто:

а) володіє товаром, який користується найбільшим попитом у певному середовищі;

б) володіє великою кількістю товару, що призначений для обміну;

в) може вважатись монополістом.

В економічній системі грошового типу найзручнішими для обміну в умовах нормальних ринкових відносин є гроші. Згідно з двома першими точками зору той, хто має найбільшу кількість такого особливого роду товару, яким є гроші, перебуває (за нормальних умов) у привілейованому становищі.

Відзначимо, чим більша економічна влада особистості, тим більшу кількість трансакцій може ця особистість здійснити: разом із багатством зростає не тільки інтенсивність економічної влади, але й її масштаб. Поряд з цим економічна влада має й інші аспекти. Це влада, яка витікає з володіння засобами виробництва; влада стосовно тих, кому ці засоби не належать. Бажаючи мати засоби для існування, індивіди повинні продавати свою працю. Такою є точка зору лібералізму, схильного тлумачити будь-яку економічну владу тих, кому належать значні привілеї, що дозволяють одержувати за них послуги інших людей. Йдеться не тільки про індивідуальні послуги, але й про владу над працівниками, користування здобутками їхньої праці.

Принципово іншу позицію займають марксисти, зводячи будь-яку економічну владу при капіталізмі до володіння засобами виробництва. Економічна влада іншого роду з такої точки зору є похідною влади, яка спирається на власність на засоби виробництва. Сам же суспільний розвиток призводить до того, що економічна влада постійно зростає.

У цьому випадку і марксисти, і ліберали класичного типу відштовхуються від економічних відносин за умов капіталізму. Для К.Маркса важливим було таке поняття економічної влади у контексті виробничих відносин. Відповідно до марксової гіпотези ця форма економічної влади (у контексті концентрації капіталу та процесів поляризації економічних позицій) звужує інші її форми, позбавляючи їх вагомого значення для суспільної структури. Такий підхід містить у собі небезпеку фетишизації виробничих відносин. Хоча є достатньо вагомим в умовах раннього капіталізму.

Для лібералізму, як відомо, важливо виявити зв'язок економічної влади зі свободою узгодження, який виникає між двома контрагентами. Обидві сторони перебувають у симетричному відношенні. Привілеї має той, хто на основі добровільної згоди набуває економічної влади і спирається на володіння значними засобами. В даному аспекті економічну владу значною мірою визначає різниця в заможності, а не відношення до засобів виробництва. Таке поняття економічної влади важливе для того, хто реалізує ліберально-демократичні постулати, або для того, хто керується цими постулатами в практичній діяльності.

Моделі економічної влади як у марксистів, так і в лібералів, не повною мірою відповідають перспективам формування майбутнього суспільства. На нашу думку, сучасна модель економічної влади має враховувати перш за все як привілеї володіння капіталом, так і участь у суспільних прибутках. Це стосується, зокрема, прибутків, які не перетворюються на капітал, не виконують функції капіталу. Відмінність між привілеями влади капіталу і влади засобами суспільного прибутку досить важлива з точки зору тих цілей, яким служить економічна влада. Інакше кажучи, з точки зору цілей суб'єктів, яким ця влада належить, привілеї капіталу - це привілеї володіння та розпорядження власністю і управління процесами, метою яких є прибуток власника, а також привілеї за рахунок особливого статусу в суспільстві. Це привілей економічної влади, за допомогою якого здобуваються індивідуальні послуги. Коли йдеться про тип економічної залежності, дуже важливо з'ясувати, чи є вона проявом відношення роботодавець - робітник, чи значної кількості неорганізованих клієнтів.

Індивідуальна праця - це праця окремих людей у різних роботодавців. При цьому кількість таких осіб, відповідно до раціональності капіталістичної економіки, стає все меншою, тоді як кількість людей, які працюють у корпораціях, постійно зростає. Тлумачення економічної влади як влади, що спирається на володіння засобами виробництва, як влади, модель якої не відповідає моделі лібералізму, надає їй основного значення у вигляді суспільної стратифікації. Водночас економічна влада, спираючись на привілеї у володінні благами, за які можна придбати особисті послуги, розраховує на те, що наймана праця є в процесі виробництва формою послуги, яка надається робітником власникові капіталу. Таке бачення економічної влади дозволяє розглядати соціальну спільність як континуум суспільних позицій.

Тому потрібно розрізняти індивідуальну працю у роботодавців-підприємців та найману працю, яка задовольняє особисті потреби роботодавця. Інакше кажучи, необхідно виділяти відмінності "наймитів" на службі капіталу і "наймитів" на службі у людей, які мають привілеї в суспільному прибутку.

Влада капіталу - на відміну від влади економічної, яка спирається на засоби споживання, - будує нові знаряддя владарювання. Суттєво відрізняється економічна залежність, яка спирається на найману працю, від економічної залежності з боку клієнтів. Залежність від клієнтів також має різний характер. З одного боку, можна мати справу з незначною групою клієнтів, де тип відносин залежить від одного роботодавця. З другого, в гру може вступити залежність від змінної, невизначеної, безіменної групи клієнтів (і в такому випадку говоримо також про споживачів). Фактично споживач - це третій учасник ринкових відносин. Економічну залежність споживача-клієнта висловлює рекламний афоризм: "Наш клієнт - наш господар". Коли йдеться про великі споживчі структури, то можна стверджувати: залежність клієнтів від визначеної І все ж таки економічно міцні підприємницькі та комерційні структури мають достатні можливості для керівництва суспільною думкою. За умов панування монополій капітал дозволяє відкрито впливати на поведінку клієнтів, здійснюючи над ними економічну владу. За умов конкуренції боротьба за споживача дуже часто набуває характеру боротьби між власниками капіталу. Ситуація, що склалася в російському інформаційному просторі, яскраве підтвердження цього.

У тричленній системі відносин залежності, що пов'язані з капіталістичним виробництвом, ступінь економічної влади капіталу залежить не тільки від власності на економічні засоби (капітал та прибуток), але також і від ступеня організації кожної з трьох груп, які входять у розрахунок (організація роботодавців, організація робітників, організація споживачів). Некваліфікований робітник також володіє своїм капіталом, яким є сила м'язів і нервова система. Та все ж таки це незначний капітал, тому що він відтворюється через процес споживання. Крім того, сильна організація, яка формує для цього "капіталу" монопольні умови, може впливати на власників інших форм капіталу.

Узагальнюючи ці судження, можна диференціювати типи економічної влади:

· влада тих, чиї економічні засоби дозволяють здійснювати виробничу діяльність чи збут продуктів цієї діяльності, хто користується тими або іншими привілеями, впливає на поведінку не зайнятих працею людей;

· економічна влада роботодавців, які перебувають в економічній залежності від клієнтів;

· економічна влада роботодавців над найманим персоналом;

· економічна влада, яка спирається на володіння капіталом; влада, яка витікає з переваги участі в суспільних прибутках;

· економічна влада, яка базується на структурах "тіньової" економіки;

· економічна влада, що ґрунтується на: титульній або функціональній власності конкретної особи на ведення будь-якої господарської діяльності; майнових відносинах і праві на суспільні привілеї та майнові відносини, об'єктом яких виступають ресурси сумісного використання;

· економічна влада тих структур, чиї владні засоби дозволяють здійснювати планування та регулювання економіки країни, роздержавлення і приватизацію державної власності.

Економічна влада, яка спирається на володіння засобами виробництва в суспільстві, близькому до ідеального ринкового, має структурний характер. Це зовсім не означає, що економічна влада роботодавця над робітником складається виключно з володіння благами. Власник засобів виробництва реалізує цю владу перш за все вільним контролем над ресурсами виробництва. Зокрема, він сплачує найманому робітникові вартість його робочої сили у відповідності до рівня розвитку суспільства.

У суспільстві, близькому до розвинутого ринкового типу, необхідно також враховувати (але не абсолютизувати) наявність класової монополії на засоби виробництва. Робітники сучасних корпорацій розвинутих країн світу справді є, як правило, їх акціонерами. Інакше кажучи, їм належить відома частка власності на засоби виробництва. Зрозуміло, що таке різке протиставлення "робітник - власник засобів споживання" є спрощенням у першу чергу з економічної точки зору. В соціологічному аспекті це виглядає так: дрібний власник, який накопичує свої збереження в банку чи в акціях, не володіє такою економічною владою, як великий власник. З точки зору економічної влади, він найчастіше постає в ролі клієнта.

Для розуміння економічної влади вже несуттєво, яким типам капіталу вона відповідає: купецькому (торговому), промисловому чи фінансовому. Суттєвою є відмінність між економічною владою як привілеєм капіталу та економічною владою як привілеєм участі в суспільному прибутку (тут і капітал, і прибуток мають функціональне тлумачення). З цієї точки зору, капітал, який не використовується з метою виробництва і в цілому в інтересах його примноження, тлумачиться не як капітал, а як акумульована і прихована участь у суспільних прибутках, як резерв споживання. Разом з тим поточний прибуток, що перевищує необхідний мінімум для задоволення біологічних потреб, може давати актуальну економічну владу іншого типу - як ресурс засобів споживання. Він становить резерв засобів споживання, що можуть бути реалізовані у майбутньому. Отже, прибуток збільшує потенціальну економічну владу людини, яка робить збереження на майбутнє; нарешті, прибуток може перетворитися на капітал і зініціювати економічну владу першого типу.

Заможна людина стародавнього світу, яка не проводила операцій, що вели б до збагачення, володіла тоді економічною владою, що спиралася на привілей переважно в суспільних прибутках.

Мільйонер, який у першу половину свого життя накопичував гроші для того, щоб витрачати їх на публічні заходи у другій половині життя, підпорядковується дуалістичній моделі економічної влади. Ці роздуми більше відповідають ситуації стабільного розвитку, що є ідеалом сучасного суспільства, ніж дійсності.

Таким чином, економічну владу можна вважати за ідеальну форму "вольової" взаємодії економічних привілеїв, яка за змістом може реалізуватися у здатність та можливість керувати економічними процесами.

"Сервісна" економічна влада.

На зламі віків, коли в Україні відбувається інтенсивна трансформація індустріальних економічних механізмів, економічна влада за змістом дедалі більше набуває рис "сервісного" типу. Сервісна економічна влада вимагає радикальної зміни світогляду політиків, державних діячів, навіть менеджерів. Для досягнення успіху необхідний новий менталітет, інші здібності та організаційні форми. Чим же відрізняється "сервісна" економічна влада від індустріальної?

1.В її основі лежить "сервісна" економіка, тобто економіка послуг.

2.В основі індустріальних економічних відносин лежить індустріальна економіка, спрямована на максимальний випуск товарної продукції. Для "сервісної" ж економіки головний зміст полягає в тому, щоб через виробника прагнути до підвищення ефективності у широкому сенсі слова (включаючи екологічний компонент). Підвищується роль маркетингу як фактора успіху.

3.З позиції індустріальної економічної системи поняття корисності ототожнюється тільки з матеріальною користю (з матеріальною продукцією), а з позиції "сервісної" - з характером використання та ступенем вимог сучасної суспільної системи, що об'єднує матеріальну користь та відповідні послуги (тобто якість життя, добробут).

4.В індустріальній економічній системі якість є синонімом поняття "добре виконувати свою роботу", тоді як в "сервісній" - ідеться про встановлення "діалогових" відносин з громадянином - споживачем економічних послуг, які постійно відстежуються, що дозволяє максимально задовольняти його потреби.

5.Стиль для менеджменту в "сервісній" економіці відрізняється прозорістю, інформованістю, "біологічністю", "екологічністю". Він дещо імітує функціонування мозку, в якому кожна клітина є носієм інформації та має значення у залежності від виконуваних функцій, а не від позицій в ієрархічній системі.

Такий тип економічних відносин відповідно формує і свій стиль економічної влади, який адекватно їм відповідає. Головна умова економічного успіху - орієнтація економічної влади на максимальне задоволення споживача. "Сервісна" економічна влада пов'язана з власністю та управлінням, базується на володінні ресурсами та їх розподілом. Її генеральна мета - всебічне примноження власності засобами створення ефективної системи управління, яка формує умови для розвитку цілісності "особистість - суспільство - держава".

В системі "сервісної" економічної влади головним чинником, який визначає успіх, є здатність орієнтуватись на споживача економічної продукції (товарів і послуг). Стратегія орієнтації на споживача означає, що останній перебуває у центрі уваги всієї економічної структури, яка повинна якомога краще зрозуміти тенденції розвитку системи економічних уподобань клієнта.

Треба зазначити, що попит на "сервісні" економічні послуги зростає, і зростає навіть в умовах загальної кризи та стагнації матеріального виробництва. Функція використання приносить споживачу більше задоволення, ніж факт володіння економічним товаром. При цьому посилюється роль таких атрибутів, як комфорт, увага, доброчинність як стимуляторів досягнення цілей економічних трансакцій.

Сфера інформаційних послуг поступово стає основним сектором зростання економічної влади. Так, у розвинутих країнах у сфері інформаційних послуг уже створюється понад 20% загальної кількості нових робочих місць.

Діалоговий, консультативний потенціал "сервісної" економічної влади дозволяє розробити інший підхід (рамкову концепцію) до системи державного управління та організації.

У відповідності з ним доцільно створювати нові структури, які відповідали б більш розвинутим горизонтальним зв'язкам з меншим ступенем ієрархізації відносин між господарськими суб'єктами. За таких умов економічні суб'єкти орієнтуються на потреби клієнтів, приділяючи значну увагу управлінню зв'язками між стратегічними цілями та мотивацією робітників.

Найважливішою умовою переходу до стратегії орієнтації на споживача є уточнення рамкової концепції економічної влади, типу її організації. Уявляється продуктивною ідея "польової організації", що дозволяє підвищити ефективність і раціональність дій з реалізації цілей економічної влади.

"Сервісна" економічна влада вимагає подальших кроків, здійснюючи польову диференціацію послуг в інтересах підвищення конкурентоспроможності своїх товарів. Аналіз уподобань споживачів показує, що індивідуальні та інституціональні клієнти стають дедалі вимогливішими щодо ефективності гарантій реалізації їх права на приватну власність (наприклад, у вигляді вкладів у банки, довірчі товариства тощо). Ця тенденція особливо гостро виявилась у сфері фінансово-банківської та підприємницької діяльності, коли багато клієнтів були ошукані різними структурами.

Польову орієнтацію "сервісного" забезпечення потреб клієнтів відрізняє тенденція до "сталості" масштабу об'єкта (споживача), його індивідуалізація. Але її розвиток зустрічає певні перепони: зростає вразливість використовуваних матеріально-інформаційних систем через збільшення їх складності та розмірів, а також вартості. Відвернення неприємних наслідків для клієнта стає найважливішою проблемою владних структур (наприклад, забезпечення надійною інформацією державних органів).

В останнє десятиріччя ХХ сторіччя ситуація у зв'язку з реалізацією потенціалу економічної влади все більше ускладнюється під впливом новітніх технологій в цілому та інформаційної зокрема. Зростає роль інформаційної технології у польовій орієнтації "сервісної" економічної влади. Це відбувається в умовах загальної тенденції до її глобалізації (транснаціональні компанії, світові фінансові ринки, МВФ, СБРР, СБ, ЄБРР тощо). Особлива роль та значення в цьому належить телекомунікаціям. Розвиток новітніх технологій істотно впливає на маркетингову стратегію. Технологічні зрушення створюють основу посилення інноваційної активності, стимулюють формування глобальних мереж і відносин партнерства та співробітництва. Прогрес у сфері телекомунікацій веде до підвищення мобільності глобального економічного діалогу, всієї ділової активності, глобалізації світових господарських зв'язків, економічної взаємодії країн та народів.

Тенденція до глобалізації економічної влади базується на інтернаціоналізації системи виробництва та споживання економічних і політичних послуг, обертається для владних структур як новими можливостями, так і додатковими видатками, новими проблемами. Владні структури намагаються закріпити економічні позиції шляхом інтеграції та розвитку нових форм економічної кооперації (ЄС, СНД, СТО). Особливо це актуально для нових незалежних держав, у тому числі й України.

Для зайняття свого місця треба шукати та знаходити динамічний баланс між участю в глобальній та регіональній мережах, економічних владних відносин та локальною стратегією економічного зростання, досягненням соціального добробуту і національної безпеки.

Лобізм.

1. Нестерович В. Ф. Конституційно-правові аспекти лобіювання у правотворчому процесі України. Автореферат дис. канд. юрид. наук. – К.: 2008.

2. Обушний М. І., Коваленко А. А., Ткач О. І. Лобізм // Політологія. Довідник. – К.: «Довіра», 2004. – С. 340–350.

Лобізм ("лобіювання") – інститут політичної системи, що представляє собою процес по просуванню інтересів приватних осіб, корпоративних структур (а також їх професійних лобістських фірм та громадських організацій) в органах державної влади, з метою добитися прийняття вигідного для них політичного рішення.

Моральний рівень лобізму залежить в остаточному підсумку від морального рівня депутатів. Жодні закони, жодна система партійної відповідальності самі по собі не можуть розв’язати до кінця проблему контролю за діяльністю лобістів.

Лобізм як уособлення позитивних і негативних ознак виступає важливим елементом життєдіяльності суспільства:

1) впливаючи на управлінські рішення, сприяє посиленню тонусу органів державної влади й управління, надає їм необхідної динаміки та гнучкості;

2) постає інструментом самоорганізації громадянського суспільства, забезпечує суспільну підтримку того чи іншого законопроекту або опонування йому, справляє безпосередній вплив на політику;

3) як специфічна форма прояву політичного плюралізму створює можливості для забезпечення інтересів меншості;

4) забезпечує реалізацію вимог принципу свободи стосовно діяльності громадських організацій, політичних партій, недержавних структур-асоціацій, окремих груп населення тощо;

5) орієнтує щодо цілей суспільство, стимулює інноваційні зміни, спонукає до конкретних дій;

6) сприяє розширенню інформаційної й організаційної бази рішень;

7) постає інструментом взаємодії представницької та виконавчої гілок влади;

8) є засобом досягнення компромісів й укладання угод, а це сприяє знаходженню рівноваги між політичними силами.

Тіньова сторона лобізму полягає в тому, що він: по-перше, часто є засобом неправового тиску на державні органи (хабарництво, корупція, тощо); по-друге, може слугувати чинником захисту та посилення вузьких, корпоративних інтересів; по-третє, спроможний ідентифікуватися з небезпекою «розмивання» народовладних засад суспільства, перетворення демократичних інститутів на інструмент впливу окремих владних груп, їхнього соціального позиціонування як засобу формування та накопичення соціального капіталу; по-четверте, спроможний призводити до дестабілізації ситуації, сприяти зростанню соціальної напруги, особливо у разі формування соціально поляризованого суспільства; по-п’яте, здатний до блокування назрілих управлінських рішень, суспільно важливих соціальних ініціатив, інтересів, пріоритетів розвитку; по-шосте, спроможний дестабілізувати державну політику, скажімо, за умов орієнтації на перерозподіл бюджету, часту зміну пріоритетів, посилення позицій однієї з гілок влади за одночасного послаблення іншої тощо; по-сьоме, може використовуватися і в «прозаїчніших» цілях – як інструмент збагачення окремих верств, осіб; по-восьме – як інструмент пріоритетного задоволення іноземних інтересів за рахунок вітчизняних.

Технологічне забезпечення лобіювання здійснюється у двох умовних формах: прямій та опосередкованій. За умов прямого лобіювання лобіст контактує із законодавцем, котрий здатний підтримати чи «завалити» законопроект, запропоновану постанову тощо. Пряме лобіювання перетворюється на процес безпосереднього захисту інтересів зацікавленої організації, тиску на законодавців.

Опосередковане лобіювання пов’язується, насамперед, із організацією масових заходів, кампаній на підтримку певного акта органів державної влади або протидії йому. При цьому мета полягає у формуванні певної громадської думки, її активізації для організації тиску на законодавця. Лобіювання знизу передбачає, таким чином, поєднання безпосередніх форм лобіювання з силою впливу масових політичних і громадських рухів.

Технології демократичного лобіювання можна умовно звести до трьох основних груп:

1. Технології, що передбачають свого роду «обмін» ресурсами, скажімо, голосування політика з питання, що лобіюється, на його «популярність», заходи підтримки, спроможні забезпечити йому перемогу на наступних виборах. Реалізація «обмінних» технологій можлива за умови, якщо групу інтересів становлять учасники добре організованих і керованих організацій (профспілки, суспільні рухи та громадські організації, політичні партії, не представлені в парламенті, тощо). Це дає змогу «обміняти» масову підтримку на «правильне» голосування.

2. Технології публічного позиціонування, спрямовані на зміну ідейних переконань, а інколи й ціннісних орієнтацій осіб, котрі ухвалюють рішення. Використання зазначених технологій передбачає публічність дії, наявність масової аудиторії, різноспрямованих груп тиску чи соціальної підтримки тощо. Як правило, практика використання технологій публічного позиціонування ґрунтується на: а) всебічному дослідженні особливостей здійснення державної політики; б) проведенні численних публічних заходів, зокрема «круглих столів», конференцій, прес-конференцій тощо, спрямованих на публічну презентацію позиції, конструювання соціального простору з перспективою їхнього можливого переходу в інформаційно-просвітницьку пропагандистську кампанію.

3. Технології, які забезпечують доступ до процесу підготовки й ухвалення рішень шляхом надання відповідних аналітичних і емпіричних матеріалів, необхідних документів, підготовки доповідей, законопроектів та їх публічної презентації. Тобто використання відповідних технологій дозволяє розглядати лобізм як своєрідну допомогу, яка надається представникам законодавчої гілки влади. Передумовами її застосування є такі вимоги:

– законодавець має бути ключовим гравцем у політиці, законотворчому процесі, витрачати значні зусилля на підготовку законодавчих пропозицій і їхнє просування;

– професійна підготовленість і компетентність політика, наявність необхідних ресурсів (часових, інформаційних, кадрових тощо) для просування проекту.

При цьому передбачається, що група інтересів може взяти на себе зобов’язання: а) надати політикові аргументи для усвідомленого вибору пріоритетів і сфер діяльності; б) допомогти підготувати законодавчі пропозиції й документи (доповіді, пояснювальні записки, аналітичні документи тощо), необхідні для їхнього просування.

Як правило, такий лобізм є обопільно вигідним, тому часто буває успішним. Адже політик мінімізує витрати, зберігає свій статус учасника політичного процесу. Більше того, лобіст надає політикові додаткові ресурси (доступ до процесу ухвалення рішень і можливість вносити свої пропозиції з тих чи тих питань до проектів актів законодавства). Як свідчить досвід, найуспішнішими лобістами зазвичай є, як правило, неурядові громадські організації й аналітичні центри, котрі допомагають не лише з’ясувати сутність проблеми, а й якісно презентувати отримані результати та пропозиції.

Функція лобізму як особливого політичного явища базується на фундаментальному праві кожного громадянина демократичного суспільства направляти індивідуальні й колективні звернення (петиції) до органів державної влади та посадових осіб. Це право зафіксовано в конституціях усіх демократичних країн світу. Так, зокрема, в Конституції України (ст. 40) зазначено, що «усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк».

В Україні генеза лобізму як політичного феномену розпочалася ще задовго до набуття нею незалежності. У радянський період він фактично вже існував: в апараті ЦК КПУ та Раді Міністрів лобіювалися інтереси республіканських міністерств і відомств, різних галузей народного господарства, окремих підприємств. Хоча в сучасній Україні лобістська діяльність законодавчо не врегульована, але реально вона існує в набагато ширшому діапазоні, ніж у країнах із розвиненою демократією. Недарма представники українського бізнесу намагаються контролювати не стільки законодавчий процес, скільки з використанням демократичних процедур обійняти ключові посади в органах виконавчої влади. Адже від останньої залежить доступ не лише до необхідних ресурсів, а й можливість відповідним чином впливати на діяльність конкурентів.

В Україні лобістськими часто називають будь-яке «протягування» певного рішення, пов’язуючи його з корупцією, тиском, «обміном послугами». Лобізм в Україні виростає з реальних міжлюдських і міжгрупових відносин під впливом пануючої в країні політичної традиції та особливостей історичного моменту. Найактивніше лобіюють свої інтереси групи інтересів, що діють у сфері економіки: передусім в аграрному, енергетичному та машинобудівному секторах. У зв’язку з хронічним браком коштів і ресурсів у практику розбудови національної економіки ввійшли прийоми визначення на рівні закону пріоритетних напрямів її розвитку, або розвиток вільних економічних зон.

Існуюча система лобіювання сформувалася не за один день, пройшла багато стадій реорганізації, під тиском тих чи інших обставин іноді змінювалися пріоритети та методи діяльності лобістських структур. Йшла безперервна боротьба, результати якої втілювалися в життя у різних формах: рух за хімізацію народного господарства, розвиток сільського господарства, розв’язання проблем продовольчої програми, прискорення розвитку машинобудування, освоєння космічного простору тощо.

Відсутність стратегії соціально-економічного розвитку національної економіки, віра в можливість знайти універсальне рішення, спрямоване на розв’язання усіх проблем, приводило до посилення того або іншого угруповання. У вітчизняному законодавстві відсутнє чітке визначення понять «корупція», «лобізм» тощо як форм взаємодії влади та зацікавленої сторони.

Є підстави стверджувати, що в українському суспільстві оформилися різні види лобізму (відповідно до запропонованої нами класифікації), передусім лобіювання у виконавчих і законодавчих органах влади, де ухвалюються як поточні, так і стратегічні, довгострокові рішення. В Україні має місце і галузевий, і регіональний лобізм. Так, якщо раніше Дніпропетровська область мала завжди пріоритетне значення завдяки зв’язкам з лобістськими структурами ВПК і важкої промисловості, то нині Дніпропетровщину «посунули» Донбас і Крим.

Неабиякого значення завжди надавали торгівлі, а також системі місцевих кланів і земляцтв, котрі просували своїх людей на ключові посади, формуючи місцеву «еліту». Однак, попри внутрішні суперечності, для зовнішнього світу місцева «еліта» виступала як лобістське утворення міста або області. Уся ця складна й досить збалансована система була налагоджена до цілковитої досконалості в роки так званого застою, стала базовою під час перебудови та проведення різного роду економічних реформ.

Варто також звернути увагу на наявність латентного лобізму з боку іноземних держав і транснаціональних корпорацій, масштаби якого вже нині створюють загрозу національній безпеці нашої держави.

Спостерігається серйозний брак емпіричного матеріалу про стан лобістської діяльності у Верховній Раді.

Основні методи «коридорної роботи» полягають у тому, що необхідно знати всі тонкощі функціонування апарату, системи прийняття рішень, психологічні особливості того чи іншого керівника, ступінь впливу на нього найближчого оточення. Наприклад, найпростіший спосіб «утопити» будь-яке рішення – відправити його на узгодження у різні міністерства та відомства, призначивши головним відомство, явно перевантажене роботою, або таке, що не має належної ваги.

В умовах, коли лобізм є легітимним явищем, виникає чимало проміжних структур, котрі здійснюють лобістську діяльність у вигляді PR. У ній вони використовують методи впливу за допомогою організації кампаній у засобах масової інформації. Предметом впливу є суспільна думка.

Аналіз прийнятих указів Президента і постанов уряду, їхніх розпоряджень і кадрових призначень може бути яскравим прикладом роботи лобістських груп. Передовсім привертає увагу, що основні інтереси лобістських структур концентруються навколо митних пільг, приватизації підприємств за спеціальною схемою, отримання державного пільгового кредиту та державних інвестицій.

Очевидно, що відсутність правової бази створює реальні умови для трансформації лобізму в елементарну корупцію. Найбільш ураженими з точки зору латентного лобізму є законотворчий процес у сфері приватизації, фінансування, кредитування, здійснення банківських операцій, ліцензування, розподілу фондів тощо.

Для реалізації своїх інтересів групи тиску активно використовували недосконалість або брак базових законів. Адже Президент і Кабінет Міністрів можуть приймати підзаконні акти, які мають силу закону до ухвалення того чи іншого закону.

Засадничою підвалиною боротьби з незаконним лобізмом у законодавчій сфері може бути подальше зміцнення парламентаризму в Україні. (Як свідчить вітчизняний досвід, саме послаблення основ законодавчої діяльності Верховної Ради провокує активізацію зазначеного протиправного явища.) Однак для цього потрібна політична воля парламенту. Доцільно також всебічно розробити та закріпити на рівні закону методику проведення політико-правової експертизи законопроектів, підготовлених суб’єктами законодавчої ініціативи.

Очевидно, що така експертиза має стати методом превентивного попередження неправового нормотворення, спрямованого на створення та закріплення сприятливих умов для просування різного роду корпоративних і групових інтересів, насамперед у сфері економічної діяльності.

Одним із головних методів такої експертизи повинне стати прогнозування можливих наслідків як результату прийняття чи неприйняття парламентом законодавчих норм з ознаками незаконного лобізму.

Застосування методів прогнозування уможливлює визначення правових норм як засобу легалізації протиправних намірів. Першими підставами для здійснення відповідної експертизи є виявлення недоліків правового регулювання (застарілість нормативно-правових актів, втрата ними своєї актуальності тощо). Оскільки такі недосконалості можуть використовуватися суб’єктами корупційної діяльності, доцільно налагодити відповідну діагностику водночас і діючого законодавства, і законопроектної бази.

Проводячи правову експертизу, доцільно, на нашу думку, особливу увагу приділити вивченню можливих результатів впровадження відповідних правових норм чи закону в цілому, а також аналізу досягнення соціальних цілей, запропонованих у законі. Ідеться, передусім, про виявлення намірів суб’єктів права законодавчої ініціативи внести у чинне законодавство зміни до існуючої процедури прийняття рішень у сфері господарювання, запровадження різного роду соціально необґрунтованих преференції тощо. Прихованою метою таких проектів є задоволення інтересів певних суб’єктів господарської діяльності без забезпечення суспільно очікуваного позитивного ефекту. Про наявність лобістської діяльності в сфері законодавчої діяльності можуть свідчити деякі зареєстровані у Верховній Раді проекти.

Так, законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» з питань вдосконалення фінансових механізмів здійснення інвестицій у будівництво житла, підготовлений групою народних депутатів (реєстр. № 2193 від 07.03.2008 р.) пропонує забезпечити відповідальність і гарантованість виконання обов’язків між господарюючими суб’єктами у сфері будівництва, кредитування й інвестування. Насправді ж ідеться про спробу монополізації системи корпоративного управління шляхом запровадження недержавної структури, котра цілковито контролюватиме інвестиційний процес. Пропонується узаконити механізм уникнення (оминання) встановлених процедур з випуску, управління й отримання дозволів щодо випуску цінних паперів, створення власних схем їх обігу, впровадження системи позаконтрольного обігу тощо. У керівництва зазначеної структури при цьому з’являється можливість змінювати свій статус агента-продавця на управляючого, що дає змогу замість обумовлених угодою відсотків за послугу гарантовано отримувати надприбутки, «відраховувати грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління».

Проект закону про аграрні палати в Україні має за мету «перетягнути» на себе функції міністерства, профільних науково-дослідних інститутів, консалтингових підприємств. Передбачається створення узаконеного державою «надпосередника» з правами монополіста, котрий представлятиме інтереси аграріїв у органах державної влади. Наміри аграрного лобі очевидні: шляхом використання економічної та корпоративної безграмотності переважної більшості економічних суб’єктів у сільськогосподарському виробництві набути прав власності в обхід ринкових методів.

Законопроект про внесення змін до Земельного кодексу України щодо продажу земельних ділянок виключно через земельні торги у формі аукціону (реєстр. № 1392) пропонує регламентувати умови продажу земельних ділянок, що перебувають у державній і комунальній власності, громадянам, юридичним особам і суб’єктам підприємницької діяльності через земельні торги у формі аукціону. Норми цього законопроекту, засвідчує аналіз, спрямовані виключно на задоволення потреб заможної частини населення, потужних комерційних установ. Тоді як держава фактично відсторонюється від свого першочергового обов’язку – управління процесом функціонування земельного ринку, забезпечення балансу суспільних інтересів.

Проект закону «Про Гарантійний фонд виконання зобов’язань за складськими документами на зерно» (№ 2096) можна розглядати як усталену спробу зацікавлених бізнесових структур узяти під свій контроль процес отримання прибутку в сфері обігу та зберігання зерна. Поява згаданого законопроекту спричинена, на наш погляд, відсутністю впорядкованості в регуляторах функціонування ринку землі й аграрному секторі.

Зазначений перелік законопроектів, які лобіюються, можна продовжувати. При цьому привертає увагу той факт, що посилення кризових тенденцій соціально-політичного життя України призводить до зростання кількості таких документів.

Слід також усебічно вдосконалювати процедуру підготовки та розгляду законопроектів на пленарних засіданнях парламенту, звертаючи увагу передусім на забезпечення прозорості цього процесу. Громадяни повинні мати реальну можливість оприлюднити свою точку зору з питань дієвості, соціальної значущості того чи іншого законопроекту, сприяти підвищенню ефективності законопроектної роботи.

Потребує правового закріплення та регламентації процес участі громадян у законодавчому процесі. Ідеться, насамперед, про процедуру розгляду їхніх пропозицій, зокрема з використанням можливостей Інтернету, а також закріплення порядку формалізації та систематизації матеріалів, отриманих у процесі реалізації названої форми народної ініціативи. Водночас доцільно нормативно визначити вимоги до публікацій ЗМІ, що розкривають зміст законодавчих пропозицій, зобов’язати органи державної влади запровадити систему узагальнення проблем законодавства, викладених у мас-медіа, для їх використання у законодавчій практиці тощо.

Отже, боротьба з нелегальним лобізмом у законодавчій сфері є не стільки кримінальною, скільки системно впорядкованою процедурою, політичною проблемою.

Особливу увагу групи інтересів спрямовують на отримання різного роду податкових пільг, реальних розмірів яких законодавчо не визначено. Митні пільги в поєднанні з виділенням квот чи ліцензій на експорт стратегічних ресурсів становлять досить значні привілеї, які найчастіше затверджувалися указом Президента.

Водночас лобістські структури, розуміючи, що в нинішній ситуації саме вони виявляються виразниками інтересів досить великих груп людей (ідеться про машинобудівне, ракетобудівне, аграрне й інші лобі), починають діяти в їхніх інтересах, установлюють певні рамки своїх дій, намагаються знайти можливі шляхи для узгодження інтересів

Очевидно, що в процесі демократизації українського суспільства кількість діючих в Україні суб’єктів лобістської діяльності безперервно збільшуватиметься. Їхня діяльність відбуватиметься в умовах конкурентної боротьби, результатом якої стане об’єктивніше врахування потреб соціально-економічних і політичних структур суспільства. З часом такий шлях, швидше за все, спричинить ухвалення законодавчих актів про лобізм. Проте вони в разі їхнього прийняття навряд чи неухильно виконуватимуться. Найвірогідніше, вони сприятимуть встановленню певних меж впливу лобістських груп, забезпеченню відкритості даного процесу. А це, безперечно, стане основою для створення цивілізованої системи плюралістичного лобіювання.

У результаті виникнуть передумови для того, аби вважати лобізм політичним інститутом. А боротьба конкуруючих інтересів дасть законодавцям змогу вибрати один із них (що відповідає національним інтересам) або досягти прийнятного для парламентських політичних фракцій компромісу. Такий підхід сприятиме зміцненню політичних партій.

Слід враховувати і той факт, що обмеженість ресурсів і політична нестабільність сприятимуть посиленню боротьби лобістських угруповань за право монопольно представляти інтереси тієї чи іншої категорії населення. З часом наймогутніші групи тиску перетворяться на повноправних партнерів влади. Такого роду «держава монополій» також сприятиме забезпеченню політичної стабільності в Україні.

Оскільки практика лобізму, передусім з боку підприємницьких структур і різноманітних громадських об’єднань, корпоративних структур, поширюється дедалі більше, актуальною є потреба впорядкування, юридичного оформлення лобізму як соціального феномену й соціальної практики. Держава має налагодити механізм врегулювання, мінімізації негативних наслідків лобіювання, їх нейтралізації чи трансформації в позитивні. Необхідно створити легальні передумови та нормативно-правові засади лобіювання, що забезпечить легітимне його функціонування як об’єктивного явища політичного життя й неминучого продукту структурованого суспільства, ринкових умов господарювання.

⇐ Предыдущая 1 23