Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Державний розвиток України в період перебудови (1985–1991 рр.)

Поглиблення кризи тоталітарної системи зумовило зміни у внутрішній та зовнішній політиці СРСР. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС правляча верхівка на чолі з М. Горбачовим проголосила курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Уперше було заявлено про необхідність докорінних змін в усіх сферах життя суспільства.

Розпочався період перебудови, кінцевою метою якого проголошувалось створення «гуманного демократичного соціалізму». Головним напрямом реформування визначалася економіка, але шість років перебудови не дали будь-якого конкретного результату в економічній сфері.

Важливою складовою перебудови мало стати реформування політичної системи та демократизація суспільно-політичного життя. Сутність політичної реформи полягала у поступовому переході влади від партійної номенклатури до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. На ХІХ Всесоюзній конференції КПРС (червень 1988 р.) було наголошено на необхідності змін у виборчій системі, наданні їй елементів альтернативності. Вибори народних депутатів СРСР (1989 р.) відбулися за можливості висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, вільного обговорення виборчих програм, контролю з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів. На І з‘їзді народних депутатів СРСР (травень 1989 р.) уперше після 1917 р. фактично виникла парламентська опозиція – Міжрегіональна депутатська група.

Радикальний поворот до реформування політичної системи пов‘язаний із запровадженням інституту президентства в СРСР. 15 березня 1990 р. ІІІ з‘їздом народних депутатів СРСР більшістю у 59,2% Президентом СРСР було обрано М. Горбачова. Суттєвим кроком на шляху реформування владних органів стало прийняття 26 грудня 1990 р. Закону СРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв‘язку з удосконаленням системи державного управління». Уряд отримав статус підлеглого Президентові СРСР виконавчо-розпорядчого органу; його було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР. Відповідно до Законів СРСР від 29 березня 1990 р. та 20 березня 1991 р. відбувалась реформа державного апарату виконавчої влади. Отже, процес формування виконавчої гілки влади знаменував собою початок втілення у практику державного будівництва теорії поділу влади.

У грудні 1989 р. створено перший орган конституційного контролю, яким став Комітет конституційного нагляду СРСР.

Реформи на загальносоюзному рівні привели до змін у статусі УРСР як союзної республіки. Значним кроком на шляху до суверенітету республіки стало прийняття 27 жовтня 1989 р. Закону УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». Розширювалися повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну у міжнародних відносинах. Скоротився склад Верховної Ради УРСР до 450 депутатів (раніше було 650); установлювався 5-річний термін повноважень народних депутатів. Певних змін на шляху демократизації зазнала виборча система, зокрема, передбачалась альтернативність висування кандидатів у депутати.

Проведені на нових засадах у березні 1990 р. вибори до Верховної Ради та місцевих Рад засвідчили, що монополія Комуністичної партії на владу похитнулася. Оформлення парламентської опозиції під назвою «Народна Рада» (125 депутатів) викликало створення прокомуністичної більшості «За Радянську суверенну Україну» (239 депутатів). В умовах гострого протистояння політичних сил уперше в історії України Верховна Рада почала працювати як парламентський орган.

Важливе значення в утвердженні реального суверенітету України, розбудові Української держави мало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Декларація складається із преамбули і десяти розділів.

У преамбулі зафіксовано, що, виражаючи волю народу України, Верховна Рада «проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

Особливого значення набувало положення про те, що «Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору».

Отже, Декларації про суверенітет України є фундаментальним документом, який має статус важливого передконституційного акта. Саме ця декларація стала фундаментом сучасної української державності.

Під тиском демократичних сил 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». Скасування статті 6 Конституції про керівну роль Комуністичної партії підірвало засади її монопольного панування в державі.

Закріплювались правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів; через своїх представників у радах їм надавалось право брати участь в управлінні державними і громадськими справами.

У побудові органів державної влади основними засадами, замість демократичного централізму, проголошувались їх виборність і підзвітність народові, відповідальність за доручену справу, обов‘язковість рішень вищестоящих органів для нижчестоящих.

Законами від 13 та 21 травня 1991 р. було внесено зміни в структуру органів вищої виконавчої влади. Установлювався перелік міністерств та інших органів державного управління Української РСР. Уряд почав називатися Кабінетом Міністрів УРСР, а голова уряду – Прем’єр-Міністром. Визначалися нові функції уряду, які значно обмежували адміністративне втручання загальносоюзних структур.

Логічним продовженням процесу створення нової державної влади, побудованої на основі розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, стало запровадження поста Президента Української РСР. 5 липня 1991 р. було прийнято закони «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР». На 1 грудня 1991 р. призначалися вибори Президента Української РСР. Цими документами було започатковано зміни у конституційному устрої на шляху України до президентсько-парламентської республіки. Зазначалося, що «Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади». Визначалися й вимоги до кандидата на вищу державну посаду: Президентом може бути обраний громадянин України, не молодший 35 років, який має виборчі права, проживає на території України не менше десяти років і володіє українською мовою. Він обирається на п‘ять років і може бути переобраний тільки раз.

Зміни й доповнення до Конституції УРСР, що стосувалися адміністративно-територіального устрою, системи і компетенції державних органів, були внесені Законом УРСР від 19 липня 1991 р. у зв‘язку з результатами референдуму у Криму про створення Кримської Автономної Республіки.

За Законом СРСР від 9 квітня 1990 р. «Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства СРСР» розпочався перевід місцевих Рад із режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого самоврядування. В Україні цей процес набув інтенсивності із прийняттям 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» За законом систему місцевого самоврядування становили сільські, селищні, міські Ради народних депутатів і їх органи, інші форми територіальної самоорганізації громадян.

Органи місцевого самоврядування отримали значні права в економічній та соціально-культурній сферах на відповідних адміністративних територіях.

Проголошення державного суверенітету Україною, як і іншими союзними республіками (першою його проголосила Росія 12 червня 1990 р.), не було визнано IV з‘їздом народних депутатів СРСР, який у грудні 1990 р. ухвалив постанову «Про загальну концепцію нового Союзного договору і порядок його укладання».

17 березня 1991 р. за рішенням Верховної Ради СРСР відбувся референдум з питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої Федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Верховна Рада УРСР додатково внесла до бюлетеня питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» Участь у референдумі взяли 83% виборців. Ствердно відповіли на перше питання 70%, на друге –80%. Отже переважна більшість населення підтримала Декларацію про державний суверенітет України, одночасно висловившись за можливість міждержавного об‘єднання рівноправних суверенних республік.

В інших республіках референдум також не вніс ясності щодо нового союзного договору і подальшої долі СРСР, а в Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдові він взагалі не проводився.

Після референдуму у Ново-Огарьові (під Москвою) відбулися переговори керівників дев‘яти республік із Президентом СРСР М. Горбачовим щодо змісту нового союзного договору. За результатами «новоогарьовського процесу» 15 серпня 1991 р. було розповсюджено проект нового союзного договору, а на 20 серпня 1991 р. призначалася церемонія його підписання.

Проте Верховна Рада УРСР ще 27 червня 1991 р. вирішила відкласти розгляд проекту договору на вересень, тобто Україна не мала наміру брати участь у цій церемонії.

19–21 серпня 1991 р. у країні сталася спроба державного перевороту, метою якого було збереження централізованої держави. Вище партійно-державне керівництво СРСР проголосило владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Рішення ДКНС передбачали ліквідацію демократичних завоювань, загрожували суверенітету України. Проте змова закінчилася провалом. Події серпня 1991 р. надзвичайно посилили відцентрові процеси, прискорили розпад СРСР.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР проголосила Акт про незалежність України, яким було визначено новий політико-правовий статус країни. В цьому історичному документі зазначалось: «...продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною». Зазначалось також, що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому, крім відповіді на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?», громадяни мали обрати Президента країни. Узяли участь у голосуванні 84,2% виборців; 90,3% з них підтвердили Акт проголошення незалежності України. Більшістю у 61,6% голосів Президентом України було обрано Л. Кравчука. Розпочався новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави.

Література

1. Алексєєв Ю. М. Україна на зламі історичних епох (державотворчий процес 1985-1999 рр.): навч. посібник / Ю. М. Алексєєв, С. В. Кульчицький, А. Г.Слюсаренко. – К.: ЕксОб, 2000. – 296 c.

2. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): джерелознавче дослідження / С. Білокінь. – К., 1999. – 448 с.

3. Верстюк В. Ф Україна від найдавніших часів до сьогодення: хронологічний довідник / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба, В. Ф. Репринцев. – К.: Наукова думка, 1995. – 687 с.

4. Заруба В. М. Історія держави і права України: навч. посібник / В. М. Заруба. – К.: Істина, 2006. – 416 с.

5. Захарченко П. П. Історія держави і права України: підручник / П.П. Захарченко. – К.: Атіка, 2004. – 368 с.

6. Іванов В. М. Історія держави і права України: навч. посібник / В.М. Іванов. – К.: Атіка, 2003. – 416 с.

7. Іванов В. М. Історія держави і права України: навч. посібник/ В. М. Іванов. – К.: Атіка, 2007. – 728 с.

8. Іванов В. М. Історія держави і права України: підручник. / В.М. Іванов - К.: КУП НАНУ, 2013. - 892с.

9. Іванов В. М. Історія держави і права України: підручник./ В. М. Іванов. – К.: МАУП, 2007. – 552 с.

10. Іванов В. М. Практикум з історії держави і права України: навч. посібник /В. М. Іванов. – К.: МАУП, 2006. – 724 с.

11. Історія держави і права України: підручник / за ред. А.С. Чайковського. –К.: Юрінком Інтер, 2006. – 512 с.

12. Історія держави і права України. Академічний курс: підручник: у 2-х т. / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 1. – 648 с.

13. Історія держави і права України. Академічний курс: підручник: у 2 т. / заред. В. Я. Тація., А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 2. – 580 с.

14. Історія українського права: курс лекцій / за ред. О. О.Шевченка. – К.: Олан,2001. – 214 с.

15. Калиновський; за ред. проф. Я. Ю. Кондратьєва. – Вид. 2-ге, допов. – К.: Україна, 2002. – 446 с.

16. Кузьминець О. Історія держави і права України / О. Кузьминець, В.

17. Кульчицький В. С. Історія держави і права України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / В. С.Кульчицький, Б. Й.Тищик. – К.: Ін Юре, 2007. – 624 с.

18. Кульчицький В. С. Історія держави і права України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / В. С.Кульчицький, Б. Й.Тищик. – К.: Ін Юре, 2007. – 624 с.

19. Кульчицький В.С. Й. Історія держави і права України: навч. посібник / В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик. – Вид. 2-ге, допов. і перероб. – К.: Атіка, 2006. – 352 с.

20. Музиченко П. Історія держави і права України: навч. посібник / П. Музиченко. – 3-тє вид., стереотип. – К.: Знання, 2001. – 429 с.

21. Українська революція і державність (1917–1920 рр.). – К.: Парламентське видавництво, 1998. – 245

22. Чехович В. А. Проблеми національно-державного будівництва України в роки непу / В. А. Чехович; відп.ред. Л. О. Зайцев; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – Х., 1995. – 56 с.

23. Шевчук В. П. Г. Історія української державності: курс лекцій / В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 56