Неокантіанство і неогегельянство про природне право

Неокантіанство – філософська течія, відома з 60-х років ХІХ ст., яка розвиває критичний ідеалізм І. Канта стосовно новітніх досягнень у сфері природничих наук. Основні принципи неокантіанства стосуються головної і визначальної функції філософії – критики пізнання: можливості пізнання обмежуються сферою досвіду, бо сам процес досвіду обумовлюється апріорними (додослідними) нормами просторово-часового характеру [68, с.177]. Історичною причиною виникнення неокантіанства послужило роз’єднання і зростаюча прірва між філософією і природничими науками. Могутній ріст природничих наук заперечував ідеалізм і давав життєво визначальні орієнтири. Непримиренність філософії і природознавства повинна була поступитися місцем їх союзові або навіть органічному зв’язку [108, с.56-57].

Прихильники природничих ідей І. Канта намагались використовувати їх для вирішення тих пізнавальних завдань, які виникли в даний період часу. Внаслідок цього виникло модернізоване і більш досконале кантіанство, яке ґрунтується на окремих чинниках пізнання. Основні філософські ідеї неокантіанства розвивались у двох школах: марбурзькій і баденській (фрейбурзькій).

Герман Коген (1842-1918) – німецький філософ, засновник марбурзької школи наголошував, що в суспільних дисциплінах стільки науки, скільки в них юриспруденції. А німецький теоретик і філософ права Рудольф Штаммлер (1856-1938), який працював у руслі цієї школи, вважав, що юридичні норми виникають, встановлюються і починають діяти незалежно від державної організації. Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а тільки певна частина з них. Штаммлер розділяє право на справедливе і несправедливе. Для нього не існує правових положень, які є раз і назавжди справедливими, або виключно несправедливими в кожній ситуації. Безумовно діють тільки формальні умови. Сума цих формальних умов, набір найбільш абстрактних ознак, за допомогою яких схоплюється і кваліфікується весь мінливий і багатоманітний правовий матеріал створює особливе природне право [89, с.165-168].

Під природним правом Штаммлер розуміє ті правові принципи, які утримують право бути теоретично правильним за певних емпіричних умов; принципи ці не володіють ще позитивним значенням, а звертаються до джерел права як створювачів позитивного права з вимогою про зміну чи перетворення діючого права [111, с.618].

Представники марбурзької школи продовжували розвивати кантівську єдність математики і природознавства, вбачати у цьому елементи природного права. Тому не дивно, що природне право вони зводили до математичної функції ѓ, що означає певне правило, закон, який "опрацьовує" змінну х_n (думку, почуття, дію людини). В результаті цього співвідношення отримуємо значення функції y, тобто результат неправомірності (або правомірності). Звідси функція y=ѓ(x_n) – це результати впливу природного права на людину, яке має апріорну мисленнєву структуру, що не залежить від соціально-історичної реальності, а залежить від чистої думки, почуттів і дій як у математичному аналізі. Незалежно від того, в яких умовах людина живе, який тягар вона переносить, вона повинна бути чистою (починаючи з думок), виконувати вимоги природного права. А держава, у свою чергу, повинна керуватися природно-правовими принципами з метою встановлення справедливості.

Таким чином, Штаммлер вводить у систему своїх правових поглядів принцип розвитку, втіленням якого виступає категорія природного права зі змістом, що змінюється. Дух цієї теорії виявився співзвучним процесу відродження концепції природного права; який є характерним для європейської філософсько-правової думки ХХ ст. [89, с.168].

Густав Радбург (1878-1949) – відомий німецький філософ і політичний діяч, який належав до неокантіанського правознавства, працював у руслі баденської школи, був одним із родоначальників аксіологічної філософії права. Предметом філософії права від вважав вчення не про позитивне право, а про правильне право, не про право як таке, а про його цінності, смисли, мету права – про справедливість. В аксіологічній конструкції Радбурга право розуміється тільки виходячи з апріорної ідеї, що визначає його мету. У свою чергу, ідея права як його мети складається із поєднання трьох основних цінностей: справедливості, доцільності і правової стабільності, що їх вивчає філософія права, на відміну від теорії права, яка вирішує практичні завдання щодо тлумачення, систематизації і т.п. діючого права. Філософ пропонував вернути із забуття ідею про те, що є більш високе право, ніж закон, – природне право, Боже право, надзаконне право, згідно з яким неправо залишається неправом, навіть якщо його відлити у форму закону. Висуваючи ідею надзаконного права, Радбург не використовує поняття "природне право". Ідею про надпозитивне право він розвиває як вчення про справедливе право. Як єдино можливий зміст справедливості він розглядає соціальне право як правильне, справжнє право, його слід розглядати як мету, масштаб і критерій діючого права [111, с.636].

Таким чином, Радбурх здійснює підхід до права з точки зору природи речей, де феномени володіють деякою іманентною цінністю. Ця теорія переводить реальність феноменів у світ правових інститутів і є динамічною концепцією, відповідності до якої право, будучи інструментом змін, само реагує на змінюючі суспільні відносини [119, с.230-231].

У цілому баденська школа досить обережно підходить до поняття природного права. В. Татаркевич зауважив, що кантіанці, захищаючи апріоризм, давали йому, однак, таку інтерпретацію, котра наближала їх до позитивістів. Не одного з тодішніх філософів можна з однаковим успіхом зарахувати як до однієї групи, так і до другої. Дух часу був таким, що обидва табори змагалися в обережності. Є речі непізнавані, доводили одні. Інші вважали, що непізнаваних речей немає, що поза пізнаваними фактами нічого немає. Одні вважали, що людські знання є обширними, але суб’єктивними. Інші наголошували, що насправді знання є не суб’єктивними, а обмеженими, оскільки поза фактами нічого не міститься [126, с.118].

Однак розуміння природного права представниками баденської школи зводиться до природи речей, релігійної ієрархії цінностей, трансцендентальної аналітики та емпіризму, ірраціонального змісту кантівської теорії. Природне право порівнювалося з одиничним, особливим і конкретним, а позитивне – з загальним. Тому досліджувалося не стільки саме природне право, як твердження про нього, його принципи дій у часі і просторі, наголошуючи при цьому на проблемах істини, краси, щастя, моральності і особливо різновидах святості. Ці категорії надчуттєвого поняття природного права супроводжувались трансцендентальними переживаннями, що відображалось в ідіографічних науках, які описували особливе.

Неогегельянство – неоднорідна філософська течія, яка отримала найбільше поширення з початку ХХ ст. У Німеччині, а також у Франції, Англії, Голландії, Італії, Росії, Скандинавії і США неоґеґелянці, посилаючись на Гегеля, схилялися до методу діалектики, до метафізики, а особливо до метафізичного тлумачення культури та історії, до захисту ідеї абстрактної держави сили і до висунення на перший план наук про дух на противагу природничим наукам [128, с.297]. Найбільше уваги приділено абсолютному духу, його зв’язку з ідеями персоналізму екзистенціалізму.

Абсолютний дух неоґеґелянці розглядають як сукупність індивідуальних свідомостей, як вища форма індивідуальності. Філософія духу виявляє всезагальні характеристики людського існування. Зроблено спроби об’єднання філософії Гегеля (як єдності раціонального за формою та ірраціонального за змістом) з неокантіанством [129, с.205].

Намагання представників неоґеґелянської течії створити цілісний світогляд були скеровані на подолання позитивізму. Діалектика духу характеризувала природні властивості суспільства, ліквідовуючи тим самим суперечності між абсолютним і відносним. Абсолютне сприйняття світобудови, законів розвитку суспільства є, на думку неоґеґелянців, орієнтиром для індивідуального (часто відносного) розуміння законів природи. Абсолютний рух не пов’язаний з матеріальним, раціональним. Саме ірраціональне повинно знайти своє відображення в раціональному, відносному. Тобто всі проблеми може вирішувати ірраціональне.

Одним із перших послідовників філософії права Гегеля став німецький юрист Едуард Ганс (1798-1839). Він виступив проти пануючої в юриспруденції історичної школи права і за створення філософської школи права в дусі Гегеля. Розвиток права Ганс розглядав як вираз абсолютної ідеї, а власність – як здійснення вічної, незмінної ідеї права. Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогізму (вчення про логічну будову Всесвіту, все є розумом, розум є абсолютною дійсністю) і стверджує, що коли немає розумного права, то є правовий розум, який повинен бути втілений в позитивному праві; право – це само проявлення розумного права [89, с.169-170].

Отже, неогеґелянство мало позитивний вплив на природне право, його розуміння та трактування. При цьому особливо цінним було використання поняття інобуття, зокрема інобуття духу, яке іменувалося абсолютним духом, що було дуже важливим для усвідомлення природного права. Адже основними концепціями абсолютного духу неоґеґелянці вважали розум, думку і слово. Думка пов’язана з існуванням людини. Завдяки думці людина існує на світі, реалізовує свою онтологію згідно з приписами природи. Людське мислення є основою, сутністю, першоосновою завершеної світобудови. Деонтологія людини полягає у єдності думки і розуму, що їх пов’язує слово. Причому думка має активну силу, своєрідну дію, яка подібна до волі і може мати руйнівну силу у Всесвіті. Людина як вінець природи повинна поширювати думку в межах природно-правових норм. А слово має слабшу силу від думки, але висловлювання вголос може бути також зазіханням на цілісність Всесвіту, якщо не дотримуватись норм природного права. Тим самим неогеґелянці доводили, що розвиток, деонтологія природи (світу), в тому числі суспільства, повинен мати логічну діяльність світового розуму, де абсолютний ідеалізм, інтуїція (як доінтелектуальне і позаінтелектуальне пізнання) не повинні заперечуватись, а визначні засади світобудови формують цілісне природне право.

Загалом, такі філософські течії, як неокантіанство і неогегельянство, сприяли поступовому відродженню вчення про природне право у ХХ ст. Природничі науки почали досліджувати проблеми сущого і співставляти з соціальними науками, що в результаті призвело до обґрунтування правової теорії.