Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Природне право у період емпіріокритицизму та неопозитивізму.

Стр 1 из 3Следующая ⇒

НУ «Львівська політехніка»

Інститут права та психології

Кафедра теорії та філософії права

ЛЕКЦІЯ

Тема:

Природне право у період емпіріокритицизму та неопозитивізму, екзистенціалізму, прагматизму та інтуїтивізму

Час: 2 години

Лектор: доцент кафедри ТФП,

к.ю.н., доц., Романова А.С.

Львів – 2013

Тема: Природне право у період емпіріокритицизму та неопозитивізму, екзистенціалізму, прагматизму та інтуїтивізму

План

1. Природне право у період емпіріокритицизму та неопозитивізму.

2. Обґрунтування природного права у філософських течіях екзистенціалізму, прагматизму та інтуїтивізму.

3. Розвиток природного права психоаналітиками та неофрейдистами. Висновки.

Природне право у період емпіріокритицизму та неопозитивізму.

Відомо, що загальними засадами позитивізму є: звільнення пізнання від філософської інтерпретації, заміна догматичної і метафізичної філософії та "економний" огляд системи знань або вчення про співвідношення між науками; знаходження третього шляху – "позитивного" між двома існуючими ("прихильники духу" і "прихильники природи"); визнання гасла філософії: "знати, щоб передбачити; передбачити, щоб могти"; покликання науки з її законами – відповісти не на запитання "чому?" (її предмет – не суть об’єктів), а на питання "як?" (її предмет – відношення між об’єктами заради орієнтації суб’єкта). Звідси випливає, що наукова критика релігії безпідставна, оскільки предметом науки є явища ("як?"), а предметом релігії – суть ("чому?") [16, с.196].

Тобто позитивісти намагалися регулювати суспільні відносини, не вдаючись до глибини їх сутності, онтологічних причин виникнення. Повне нехтування сутністю і причинами не притаманне позитивізму, але здійснювалось воно поверхово, оскільки до уваги бралися лише очевидні, "свіжі" факти, "гарячі" сліди. Звідси й появилась наука соціологія як одна з основних позицій позитивізму.

Соціологія як наука про суспільство в якості "соціальної фізики" розробляє соціальну політику, яка примирює протилежні принципи "порядку і прогресу", "реставрації і революції" і тим самим виступає як "позитивна мораль" всього людства, а не лише окремого індивіда. Така соціологія є "новою релігією людства" [16, с.198].

Таким чином, соціологізм стає інноваційним напрямом у філософії права, який будується на передумові, що право здійснюється тільки в соціальному контексті і виходячи з нього може бути зрозумілим. З погляду соціології право повинно розглядатися не просто як статичний набір норм, а як процес, основою якого є соціальна діяльність людей. Право здійснюється в судах, адміністративних закладах, судово-виконавчих органах, юридичних конторах і т. п.; воно здійснюється в ході використання, тлумачення, застосування і створення соціальних норм з юридично обов’язковою силою дій, забезпечених правовою санкцією політично організованого суспільства; соціальні норми не діють автоматично; люди використовують норми, звертаються до них, інтерпретують і застосовують їх [126, с.159].

Соціологізм, який зародився у класичний період позитивізму, сприяв у майбутньому появі соціології права, яка відстежує факти і висуває завдання перед теорією права, галузевими юридичними науками дати відповідне правове обґрунтування і створити (в разі потреби) нову позитивно-правову норму. Але саме відстеження правових явищ і формулювання правової проблеми будуть якісними тоді, коли використовуватимуться філософські підходи та категорії. Особливо корисними для соціології права є використання природного права, а також ерліхівського живого права.

Тому під впливом філософсько-онтологічних праць А. Бергсона, Е. Гусерля, М. Гайдеггера у філософії права посилилась тенденція звернення до природного права, але не в кантіанському значенні і не в дусі післясередньовічного раціоналізму, а скоріше в значенні, яке мали на думці Аристотель і Аквінський; на противагу кантіанській філософії, право розглядається як частина соціальної реальності. Тому отримала поширення ідея "соціальності" права, які здебільшого зводились до моралізації права. В питанні про моральні засади права панує авторитет позитивного права. Але ці моральні норми як критерії права викликали суперечки між позитивістами і філософами права, що призвело до того, що в рамках юридичного праворозуміння все рельєфніше простежувалося розрізнення між вченнями про природне право (юснатуралізм) і власне філософсько-правовими концепціями, в яких все менше зустрічаються апеляції до природного права, або під "природним правом" розуміється дещо інше, ніж у концепціях юснатуралізму. Показово, що основні концепції природного права і філософія права (зокрема, концепції "відродженого" природного права, "природи речей", онтологічної філософії права і т.п.) розроблялися переважно представниками юридичної науки [126, с.160-162].

Це не дивно, адже саме юристи відчувають потребу у природному праві. Юристи, використовуючи норми позитивного права, потребують його еластичності, динамічності, суцільності, природності та інших властивостей, які відповідають здоровому глузду, реальному стану речей. Саме природне право забезпечує юристам глибше і якісніше пізнати правову дійсність, визначити ступінь справедливості і гарантує верховенство. Лише ті юристи, які сліпо вірять у позитивне право, відкидаючи природне право, попадають у безвихідне становище, посилаючись на недосконале законодавство.

Ці та інші чинники почали послаблювати позиції класичного позитивізму. Почав зароджуватися наступний етап позитивізму – емпіріокритицизм (або махізм).

До основних причин переходу до другого етапу позитивізму належать: знецінення позитивістських узагальнень, які містили елементи механіцизму, новітніми відкриттями в галузі природничих наук (фізика, біологія) наприкінці XIX ст.; необхідність вивчення зв’язків між науковими дисциплінами, які розглядають людину і навколишній світ у їх взаєморозвитку (а це "змушує" філософію звертатися як до емпіричних, так і до логічних основ наук); потреба в коректуванні системи соціально-етичних ідеалів та цінностей, щоб вони могли залишитись предметом наукового дослідження з урахуванням динаміки соціальних змін і нового рівня розвитку науки [16, с.198].

Емпіріокритицизм ("критика досвіду") як реакція позитивізму на новітні природничонаукові відкриття виник у 70-х рр. XIX ст., хоча деякі автори вважають що у кін. XIX – 20 рр. XX ст. Основні принципи емпіріокритицизму сформулювали австрійський філософ Ернст Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896).

В центрі філософії емпіріокритицизму стоїть витлумачене поняття досвіду, яке розглядалося не як відображення об’єктивного світу, а як внутрішній зміст свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу – як потік відчуттів, очищених від субстанцій, причетності і взагалі від об’єктивної реальності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше – їхні комплекси [130, с.132-133].

Емпіріокритицизм намагався обмежити філософію викладом даних досвіду при повному виключенні всякої метафізики з метою вироблення "природного поняття про світи" [128, с.540].

Таким чином, у період емпіріокритицизму появились надії на визнання природного права. Звичайно, самі лише відчуття людини, сам лише досвід (навіть історичний) не дають підстав робити висновок про природно-правову будову світу, але це вже серйозний крок до заперечення позитивізму. Тому емпіріокритицизм тривав не довго: два-три десятиліття, але сприяв переосмисленню тих помилок, того удару по природному праву, який наніс класичний (ранній, перший) позитивізм.

"Принцип економії мислення", приниження ролі людських знань скасували пошуки вчених онтологічних принципів природного права. Цей принцип застерігав від пошуку гносеологічних коренів, скеровував на мінімальні затрати розуму, віддаючи перевагу еволюції і очікуванню результатів. Але позитивним в емпіріокритицизмі було заперечення всесильності людського розуму, культу позитивного права, пошук правової єдності людини з природою.

XIX століття зі своєю рішучою мінімалістською орієнтацією розвивало погляди позитивізму аж до вичерпання, так, що на початку XX ст. актуальною стала скоріше критика та протилежні погляди. Однак щойно минуло одне покоління, як несподівано наступило відновлення позитивізму, і то в найбільш радикальному вигляді. Для відрізнення від давнього, заініційованого Контом у XIX ст., а також від проповідуваного Махом на порозі XX ст., тут можна говорити про "третій позитивізм". Він був колективною складовою, твором групи як філософів, так і вчених-спеціалістів, котрі зібралися навколо австрійського філософа Моріца Шліка (1882-1936) і брали участь у семінарі, який він проводив у Віденському університеті з 1923 року. Називали себе також "Віденським гуртом" і під цією назвою "Віденський гурток: науковий погляд на світ". Шлік започаткував цей рух, а пізніше впливовими і репрезентативними мислителями у ньому стали німецько-американський філософ Рудольф Карнап (1981-1970), австро-англійський філософ Людвіг Вітгенштейн (1889-1951) та інші [120, с.408].

Неопозитивізм виступає як найбільш радикальна і послідовно обґрунтована форма сцієнізму (від лат. – знання, наука), є своєрідним етапом в еволюції позитивізму й сцієнізму. Він зводить завдання філософії не до сумування чи систематизації спеціально-наукового знання, як це робив класичний позитивізм, а до розробки методів аналізу знання. Тим самим неопозитивізм чітко зближається з аналітичною філософією [90, с.67].

Тобто, третя форма позитивізму – неопозитивізм є аналізом філософських проблем, що виникли внаслідок розвитку сучасної науки, через знаково-символічні засоби мислення та семантичний позитивізм (або лінгвістичний аналіз) [16, с.201].

Важливим внеском неопозитивізму слід вважати дослідження у галузі етики. Завдання етики неопозитивісти зводять до вивчення моральної мови – моральних суджень, термінів, а зміст моральних понять і уявлень – до питання про їхні логічні форми. Свою теорію моралі неопозитивісти називають метаетикою, протиставляючи її нормативній етиці [130, с.344].

На нашу думку, метаетика (вища етика) скерована на вищі норми (норми думок), що дуже наближує її до визнання природного права. Нормативна етика фактично є елементарною етикою, яка регулює дії людини, визнана людством як договірні норми.

Неопозитивізм має три складові, які дослідники подають по-різному.

Так, А. Багнюк зазначає, що III етап позитивізму (неопозитивізм) розпочався з 20-х рр. XX ст. і складається з логічного позитивізму і семантичного позитивізму [16, с.196]. У логічному позитивізмі завданням було не шукати істини у природному праві, а досліджувати його значення, вплив на суспільство і людину зокрема. Тільки шляхом перевірки значення природного права доводилось його існування. Важливу роль при цьому відігравали почуття, емпіризм, почуттєвий досвід та інші ненаукові методи. Логічний негативізм обґрунтовує природне право почуттєвими чинниками досвіду, але враховуються теоретичні твердження. Тут можливі хибні теорії природного права: у випадку відсутності фактів почуттєвого досвіду робиться висновок про неіснування природного права. Для семантичного позитивізму характерним є наявність знаків, символів, мови. Саме слово природно впливає на людину, робить її поведінку правомірною або неправомірною. Тобто у мові людини, що впливає на почуття, міститься природне право. Такий підхід призводить до семантичного конвенціоналізму, де наперед складена угода між дослідниками може транслювати штучне природне право.

В. Татаркевич виділяє такі складові неопозитивізму: емпіризм, позитивізм, фізикалізм [120, с.412]. Фактично ці складові неопозитивізму співпадають із наведеними вище. Однак відмінність полягає в тому, що фізикалізм є узагальненням семантичного позитивізму.

Неопозитивісти дійшли висновку, що єдність мови, і тільки вона, веде до єдності науки. Якщо науку має охопити єдина мова, то це мусить бути мова фізики, оскільки вона є найдосконалішою та найобширнішою. Вищість мови фізики полягає в тому, що вона охоплює факти виключно часово-просторові, котрі належать до інтерсуб’єктивного досвіду і точно вимірюються. Науки можуть тільки описувати, нічого більше вони робити не можуть, але повинні описувати так, щоб можна було передбачити реальні події. Це означає, що науки повинні описувати те, що у досвідах спільне, а не те, що індивідуальне. У цей спосіб багато з того, що вважається наукою, неопозитивісти оголосили ненауковим. Залишили в ній лише те, що можна викласти мовою фізики. Фізикалізм є для неопозитивістів поки що тільки постулатом, ідеалом, але ідеалом можливим і таким, що його обов’язково треба досягти [120, с.416-417].

Звичайно, роль фізики для природного права велика. Первинність фізики по відношенню до інших наук, в тому числі філософії, очевидна. Адже весь деонтологічний процес людини ґрунтується на фізичних явищах, явищах Всесвіту, які досліджує передусім фізика. Саме фізика експериментально доводить існування природних законів, філософія потім обґрунтовує їх, а юристи застосовують ці закони у регуляції суспільних відносин, що призводить до виникнення поняття природного права. Але фізика не єдина (хоча первинна) природна наука, яка тлумачить природне право. Астрологія, біологія, хімія, психологія та інші науки одночасно стверджують існування таємниць природи і людини, їхній онтологічний зв’язок. Щоб детальніше з’ясувати ситуацію природного права, необхідно "піднятись" вище від фізики, тобто здійснити метафізичний аналіз. Тому єдність мови фізики (фізикалізм) призводить до необхідності метафізичної мови, яка стоїть вище над всіма мовами наук. Але неопозитивісти не погоджувалися на метафізичні дослідження, хоча відчували у цьому потребу, оскільки природне право зводилось до природних законів (легістське розуміння природного права). Фактично неопозитивізм висловлювався на користь метафізики.

Неопозитивістське ототожнення права і закону (позитивного права) оновлено за допомогою засобів і прийомів сучасної позитивістської філософії, логіки, лінгвістики, структуралізму і. т.п. З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про позитивне право є розроблене ним "чисте вчення про право", а "філософія права", відповідно до такого послідовного позитивізму, – це моральна філософія, як у прихильників природного права чи у вченні І. Канта. Для неопозитивістів "природне право", "ідея права" і взагалі все, що не є позитивним правом (законом), – це "мораль". У звільненні правознавства від такої "моралі" Кельзен і бачить основне завдання і разом з тим досягнення свого "чистого вчення про право" [126, с.162-163].

Г. Кельзен доводив, що на відміну від природного світу, де все здійснюється само собою, незалежно від волі людей, соціальний світ залежить від людських зусиль. Тут людина як моральний і правовий суб’єкт виступає "кінцевою ланкою" або "першокритичною" в ланцюгу подій. Володіючи волею, свободою та відповідальністю, людина здатна діяти всупереч природному закону причинності і природою необхідності. Інтелект і свобідна воля дозволяють іти наперекір їм або підтримувати, або порушувати усталений порядок [19, с.137].

Тим самим Кельзен доводить, що природне право має властивість змінності, варіантності. Цю зміну здійснює свобідна воля та інтелект людини. Але лише частина природно-правових норм можуть бути змінені людиною. Основна частина цих норм є постійною і незмінною.

Неопозитивістська "революція в філософії" прийшла, таким чином, до свого сумного фіналу, що було визначено нездатністю її вихідних установок як стосовно філософської свідомості, так і стосовно природи самої науки. Разом з тим, було б неправильно ігнорувати історичну значимість неопозитивізму, який стимулював увагу до проблеми критеріїв раціонального мислення, застосування наукових методів дослідження у філософії, не кажучи вже про заслуги її представників у розробці теорії сучасної логіки і спеціальних питань методології науки [90, с.68]. У сучасній Європі появився новий напрям у філософії – постпозитивізм, який критикує неопозитивізм за його примітивізм, прямолінійність, позанаукову свідомість. Справжня наука не може обійтися без висвітлення законів Всесвіту, зв’язку людини з природою.

Отже, різні інтерпретації доктрини природного права є допустимими. Філософія емпіріокритицизму і філософія неопозитивізму стають своєрідними адвокатами природного права, змушуючи прихильників природного права все глибше і повніше здійснювати філософсько-правові дослідження. Ці та інші короткочасні філософські течії не спроможні розмити вчення про природне право, яке досліджувалося тисячоліттями.

12 3 Следующая ⇒