 |
Однак ввічливий тон і люб'язний вигляд, з яким вона вимовила цю фразу, не обдурили мене: я здогадався, що графиня нізащо не пустить мене до свого чоловіка.
|
|
|
|
Оноре де Бальзак
Гобсек
Баронові Баршу де Пеноен.
З поміж усіх вихованців Вандомського колежу, мабуть, тільки ми з тобою обрали літературний шлях. Ми, що захоплювалися філософією в тому віці, коли нам годилося захоплюватися тільки De viгis. Ми зустрілися з тобою знову, коли я писав цю повість, а ти працював над своїми прекрасними творами про німецьку філософію. Отже, ми обидва лишились вірні своєму покликанню. Сподіваюсь, тобі так само приємно буде побачити тут своє ім'я, як мені приємно написати його.
Твій давній шкільний товариш де Бальзак.
Якось узимку 1829-1830 року в салоні віконтеси де Гранльє до першої години ночі засиділися двоє гостей, що не належали до її рідні. Один з них, вродливий юнак, пішов, як тільки пробив годинник. Коли стукіт його екіпажа розлігся по подвір'ю, віконтеса, побачивши, що лишились тільки її брат і друг сім'ї, які кінчали партію в пікет, підійшла до дочки; дівчина стояла біля каміна і, здавалося, уважно розглядала прозорі візерунки на екрані, хоч насправді так явно прислухалась до шуму кабріолета, що це підтвердило побоюваннями матері.
- Камілло, якщо ти й далі так поводитимешся з молодим графом де Ресто, як сьогодні ввечері, я змушена буду не приймати його більше. Послухайся мене, моя дитино, якщо ти віриш моїй ніжній любові, дозволь мені керувати тобою в житті. У сімнадцять років дівчина ще не може судити ні про майбутнє, ні про минуле, ні про певні суспільні вимоги. Я зверну твою увагу тільки на одну обставину. У пана де Ресто є мати, що здатна розтринькати мільйони, жінка низького походження, дівоче прізвище її Горіо, і в молоді роки вона давала чимало приводів до пліток. Вона так погано ставилася до свого батька, що, либонь, не заслуговує мати такого гарного сина. Молодий граф обожнює її і підтримує з синівською відданістю, вартою найбільшої похвали;- так само піклується він про свого брата й сестру. Та яка б чудова не була його поведінка, - додала віконтеса, лукаво усміхаючись, - поки жива його мати, жодна порядна родина не наважиться довірити юному Ресто майбутнє і статок своєї дочки.
|
|
|
- Я почув кілька слів, що спонукають мене втрутитися до вашої розмови з мадемуазель де Гранльє, - вигукнув друг дому.
- От що значить мати слух адвоката, - мовила віконтеса. - Любий мій Дервілю! Як ви могли почути те, що я так тихо казала Каміллі?
- Я все зрозумів з виразу ваших очей, - відповів Дервіль, сідаючи в м'яке крісло, що стояло біля каміна.
- Час, віконтесо, розповісти вам одну історію, що змусить вас змінити свою думку про багатство графа де Ресто.
- Історію? - вигукнула Камілла. - Починайте ж мерщій, пане Дервіль.
Дервіль кинув на пані де Гранльє погляд, який дав їй зрозуміти, що ця оповідь зацікавить її. Віконтеса де Гранльє багатством і знатністю роду була одною з найвпливовіших дам Сен-Жерменського передмістя, і, звісно, може здатися дивним, що якийсь паризький адвокат наважувався говорити з нею так невимушено і поводитись у її салоні так вільно; проте це досить легко пояснити.
Пані де Гранльє, повернувшись до Франції разом з королівською родиною, оселилася в Парижі, де спочатку жила тільки на пенсію, призначену їй Людовіком ХУІІІ із сум цивільного листа - становище для неї нестерпне. Дервіль випадково виявив деякі формальні неправильності, допущені ще республікою під час продажу особняка де Гранльє, і заявив, що будинок мають повернути віконтесі. Уклавши акордний договір, він розпочав процес і виграв його. Підбадьорений цим успіхом» адвокат так щасливо повів процес проти якоїсь, не пам'ятаю вже, якої саме, богадільні, що добився повернення віконтесі Ліснейського лісу. Потім утвердив її права на кілька акцій Орлеанського каналу і досить значне нерухоме майно, що його імператор передав громадським установам. Повернутий завдяки спритності молодого повіреного статок пані де Гранлье став давати близько шістдесяти тисяч франків річного прибутку, а тут наспів закон про відшкодування збитків емігрантам, і вона одержала величезні гроші.
|
|
|
Людина неабиякої чесності, освічена, скромна і добре вихована, адвокат відтоді став другом сім'ї Гранлье. Своїм поводженням щодо пані де Гранлье він здобув пошану і клієнтуру в найкращих, домах Сен-Жерменського передмістя, однак не скористався з цієї прихильності, як зробила б на його місці людина честолюбна. Він не погоджувався на пропозиції віконтеси, що умовляла його продати свою контору і перейти до судового відомства, де він за її протекцією швидко зробив би кар'єру. Він бував у вищому світі тільки заради того, щоб підтримувати свої зв'язки.
3 того часу, як граф Ернест де Ресто почав бувати у віконтеси і Дервіль помітив симпатію Камілли до цього юнака, адвокат став постійним гостем у пані де Гранлье. За кілька днів перед цим вечором він, зустрівши на одному балу Каміллу, сказав їй, кивнувши на молодого графа:
- Шкода, що в цього хлопчика немає двох або трьох мільйонів, правда?
- А хіба це таке вже щастя? Не думаю, - відповіла вона. - Пан де Ресто дуже обдарована, освічена людина і має добру репутацію у міністра, в якого він служить. Я не сумніваюся, що він стане видатним діячем. А коли «цей хлопчик» добереться до влади, багатство саме прийде до нього.
- Так, але якби він уже тепер був багатий!
- Якби він був багатий, - сказала Камілла, зашарівшись, - то всі дівчата, скільки їх тут є, почали б змагатися за нього, - додала вона, кивнувши на дівчат, що танцювали кадриль.
- І тоді, - додав адвокат, - мадемуазель де Гранльє була б не одна, з якої він не зводить погляду. Але чому ви червонієте? Він вам подобається, правда ж? Ну, скажіть...
Камілла спурхнула з крісла.
«Вона любить його», - подумав Дервіль.
З того дня Камілла почала ставитися до адвоката з особливою увагою, помітивши, що він схвалює її прихильність до молодого графа Ернеста де Ресто. Досі, хоч вона й знала про все, чим її родина завдячує Дервілеві, в її ставленні до нього було більше поваги, ніж справжньої дружби, більше ввічливості, ніж теплоти; її манери, як і тон її голосу, завжди давали йому відчути відстань, встановлену між ними світським етикетом. Вдячність - це борг, який діти не завжди охоче приймають у спадщину від батьків.
|
|
|
Запитання до прочитаного уривку:
- З якими персонажами повісті знайомить нас автор на початку?
- Чому віконтеса де Гранльє була проти захоплення своєї доньки графом Ернестом
де Ресто?
- Що саме спонукало порядні родини не підтримувати стосунки з матір’ю графа
Ернеста?
- Що говорить віконтеса про самого графа?
- Хто прийшов на допомогу Каміллі?
- Чому простий адвокат Дервіль користувався повагою віконтеси?
- Як характеризує Дервіля автор?
- Як Камілла характеризує графа Ернеста?
- Чому Камілла стала ставитися до Дервіля з повагою?
- Я мушу почати з розповіді про одну особу, якої ви не могли знати. Мова йде про лихваря. Уявіть собі жовтувато-бліде, тьмяне обличчя, з дозволу Академії, я назвав би його місячним ликом, бо воно скидалося на позолочене срібло, з якого зійшла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсім гладеньке, завжди старанно зачесане, з сивиною, попелясто-сіре. Риси його обличчя, непорушні, холодні, як у Талейрана, були мов вилиті з бронзи. Його маленькі очі, жовті, як у тхора, були майже зовсім без вій і боялися світла; тому він захищав їх козирком старого картуза. Кінчик гострого носа був так поритий віспою, що скидався на буравчик. Губи у нього були тонкі, як у алхіміків та старезних дідів на картинах Рембрандта або Метсу.
Говорив цей чоловік тихо, лагідно і ніколи не гарячкував. Його вік був загадкою: не знати було, чи він передчасно постарівся, чи зберіг свою молодість, щоб вона йому служила вічно.
Його кімната, де все було охайне і потерте, починаючи з зеленого сукна на письмовому столі-до килима над ліжком, скидалася на холодну оселю самотньої старої діви, що цілими днями стирає порох з своїх меблів. Узимку головешки в каміні, завжди присипані купкою попелу, диміли, ніколи не розгоряючись полум'ям. Його вчинки, з тієї миті, коли він прокидався і до нападів кашлю ввечері, були розмірені, як коливання маятника. Це була якась людина-автомат, котру нібито щоденно заводили. Якщо торкнутись мокриці, що повзе по паперу, вона зупиниться і прикинеться мертвою; так само і цей чоловік спинявся раптом посеред розмови і мовчав, коли проїжджав екіпаж, чекаючи, доки гуркіт стихне, щоб не напружувати голосу. Наслідуючи Фонтенеля, він заощаджував свою життєву енергію, приборкуючи в собі всі людські почуття. Тим-то життя його текло так само безшумно, як пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювались, несамовито кричали, потім наставала глибока тиша, немов у кухні, де щойно зарізали качку. Надвечір людина-вексель ставала звичайною людиною, а злиток металу в її грудях - людським серцем. Якщо цей чоловік був задоволений з минулого дня, він потирав руки, а з глибоких зморщок його обличчя неначе випромінювався димок веселості, справді-бо неможливо інакше передати німу гру його мускулів обличчя, що нагадувала беззвучний сміх Шкіряної панчохи. Навіть під час найсильніших проявів радості його мова була односкладова, а манери стримані.
|
|
|
От якого сусіду послав мені випадок, коли я жив на вулиці де Гре будучи ще тільки молодшим клерком у конторі адвоката і кінчаючи третій курс юридичного факультету. Цей вогкий і похмурий будинок не мав двору, всі вікна його виходили на вулицю, а кімнати були розміщені, мов чернечі келії: всі однакові за розміром, єдині двері кожної виходили у довгий напівтемний коридор з маленькими віконцями. Цей дім і справді був колись монастирським готелем. Веселий настрій якого-небудь світського гульвіси згасав при першому погляді на похмуру оселю ще до того, як він заходив до мого сусіди: будинок і його господар були схожі один на одного - мов скеля і устриця, що приліпилася до неї.
Єдиною людиною, з якою старий підтримував стосунки, був я. Ці ознаки довір'я були наслідком чотирирічного сусідства і моєї розсудливої поведінки, що через брак грошей багато в чому була схожа на життя самого старого. Чи були в нього родичі, друзі? Був він багатий чи бідний? Ніхто б не міг відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив у нього грошей. Його багатство зберігалося, мабуть, у банківських склепах. Він сам стягав гроші по векселях, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухих, як у оленя, ногах. А втім, він був заручник своєї обережності. Якось випадково при ньому було золото, і раптом з кишені жилета хтозна-як випав наполеондор. Один пожилець, що йшов за ним по сходах, підняв монету і подав йому.
|
|
|
- Це не моя, - відповів той, замахавши рукою. - Золото! У мене? Хіба, я жив би так, як живу, коли б був багатий?
Уранці він сам готував собі каву на залізній жаровні, що завжди стояла в закіптюженому кутку каміна; кухмістер приносив йому обід. Наша стара воротарка у певний час приходила прибирати його кімнату. Нарешті, з примхи долі, що її Стерн назвав би приреченістю, цю людину звали Гобсек. Пізніше, коли я вів його справи, я дізнався, що тоді, як ми з ним познайомилися, йому було майже сімдесят шість років.
Він народився 1740 року в передмісті Антверпена; мати його була єврейка, батько - голландець, звали його Жан-Естер Ван Гобсек. Ви, звичайно, пригадуєте, як увесь Париж був схвильований вбивством жінки, прозваної Чарівна Голландка. Коли я випадково заговорив про це з моїм колишнім сусідом, він, не виявляючи ні найменшої цікавості, ні найменшого здивування, мовив:
- Це моя двоюрідна онука.
То було все, що він сказав з приводу смерті його єдиної спадкоємниці, онуки своєї сестри. На судовому розгляді я дізнався, що Чарівну Голландку справді звали Сарою ван Гобсек. Коли я спитав, чим пояснити той дивний випадок, що його двоюрідна онука мала його прізвище, він, усміхнувшись, відповів:
- У нашій родині жінки ніколи не виходили заміж.
Цей дивний чоловік жодного разу не захотів побачити будь-кого з чотирьох жіночих поколінь свого роду. Він ненавидів своїх спадкоємців і не уявляв собі, щоб його багатством міг коли-небудь володіти хтось інший, крім нього, навіть після його смерті.
Коли йому було десять років, мати влаштувала його юнгою на кораблі, що відпливав у голландські володіння в Ост-Індії. Там він промандрував двадцять років. І зморшки на його жовтуватому чолі зберігали таємниці страшних випробувань, раптових кошмарів, несподіваних подій, романтичних невдач, безмежних утіх, перенесений голод, розтоптане кохання, набуте, втрачене і знов набуте багатство, безліч смертельних небезпек, коли життя, що висіло на волосинці, рятували рішучими і жорстокими заходами.
Він знав пана де Лаллі, адмірала Сімеза, пана де Кергаруета, пана д'Естена, суддю де Сюфрена, пана де Портан-дюера, лорда Корнуельса, лорда Гастінгса, батька Тіппо-Саїба і самого Тіппо-Саїба. Той савойяр, що служив у Делі у раджі Мадхаджі-Сіндіаху і стільки зробив для встановлення влади Махараттів, мав справи з ним. У нього були зв'язки з Віктором Юзом та багатьма іншими славетними корсарами, бо він довго жив на острові Сен-Тома.
Він усе перепробував, щоб розбагатіти, навіть намагався відшукати золото знаменитого в околицях Буенос-Айреса племені дикунів. Він мав відношення до всіх подій американської війни за незалежність. Проте коли йому доводилося говорити про Індію або Америку, а про них він говорив тільки зі мною, і то дуже рідко, то здавалося, що після цього він немовби кається в своїй балакучості.
Якщо людяність і товариськість вважати за релігію, то його можна було назвати атеїстом. І хоч я й поставив собі за мету зрозуміти його, я все ж мушу, на сором собі, признатися, що до останньої миті його внутрішній світ лишився для мене таємницею. Іноді я питав себе, до якої статі він належить. Якщо всі лихварі схожі на нього, то, гадаю, вони без статі. Чи лишився він вірний релігії своєї матері, а чи дивився на християн, як на свою здобич? Чи став він католиком, магометанином, брахманом або лютеранином? Я ніколи нічого не міг дізнатися про його релігійні переконання. Здавалося, він скоріше байдужий до релігії, аніж невіруючий. Раз увечері я зайшов до цього чоловіка, у якого все життя зводилося до золота і якого, іронічно чи на сміх, його жертви, котрих він називав своїми клієнтами, прозивали «батечко Гобсек».
Він, як завжди, сидів у своєму кріслі, нерухомий, мов статуя, втупивши очі в карниз каміна, на якому він, здавалося, перечитував свої дисконтові векселі. Чадна лампа на зеленій підставці кидала світло, що не тільки не оживляло обличчя старого, але ще більше підкреслювало його блідість. Він мовчки глянув на мене і кивнув на приготовлений для мене стілець.
«Про що думає ця істота? - питав я себе. - Чи знає вона, що на світі є бог, почуття, жінки, щастя?»
Я пожалів його, як пожалів би хворого. Але водночас я добре розумів, що коли в нього в банку лежать мільйони, то в думці він може володіти всією землею, яку він об'їздив, обшарив, зважив, оцінив, пограбував.
Запитання до прочитаного уривку:
- Ким був чоловік, про якого розповідає Дервіль?
- Хто такий лихвар?
- Як змальовує лихваря Дервіль? Випишіть у зошит порівняння, які використовуються для змалювання зовнішності героя
- Що розповідає адвокат про вік, манеру поведінки і спосіб життя героя? Які порівняння добирає?
- Що говориться про будинок у якому жив старий?
- Чому старий підтримував стосунки тільки з Дервілем?
- Що розповідає Дервіль про багатство лихваря?
- Що ви довідалися про побут старого,його прізвище і вік?
- Ким за походженням був Гобсек?
- Що ви довідалися про його стосунки з родичами?
- Яким було минуле лихваря? Випишіть у зошити події минулого Гобсека.
- Яку мету поставив собі Дервіль щодо Гобсека? Чи досягнув її?
- Які почуття у Дервіля викликає Гобсек?
- Добрий вечір, батечку Гобсек, - сказав я.
- А що, у вас є які-небудь векселі для протесту? Здається, сьогодні тридцяте число.
Про гроші я говорив з ним уперше. Він глузливо глянув на мене, потім солодким голосом, інтонації якого були схожі на звуки, що їх добуває з флейти невправний учень, сказав:
- Я розважаюсь.
- Отже, ви іноді і розважаєтесь?
- А ви гадаєте, що поет це тільки той, хто друкує вірші? - спитав він, знизавши
плечима і презирливо глянувши на мене.
- «Поезія? У такій голові?» - подумав я, бо ще нічого не знав про його життя.
- А в кого життя може бути таке блискуче, як у мене? - сказав він, і очі його
заблищали.
- Ви молоді, у вас кров грає, а в голові туман. Ви дивитеся на палаючі головешки
в каміні і бачите у вогниках жіночі личка, а я бачу там тільки вугілля. Ви вірите в усе, а я ні в що не вірю.
Те, що в Парижі вважають пороком, за Азорськими островами стає конче потрібним. Нічого немає тривкого на цім світі, є тільки умовності, що змінюються залежно від клімату. Для того, хто змушений пристосуватися до всіх життєвих умовностей, переконання й мораль - пусті слова. Непохитне тільки одне - єдине почуття, яким наділила нас природа: інстинкт самозбереження. У наших європейських суспільствах цей інстинкт називається особистим інтересом. Якби ви прожили стільки, як я, то звали б, що з усіх земних благ є тільки одне, досить надійне, щоб людина прагнула його. Це є золото.В золоті втілено всі людські сили.
Що ж до звичаїв, - то людина скрізь однакова: скрізь точиться боротьба між бідним і багатим, скрізь вона неминуча. То краще вже самому утискувати, ніж дозволяти, щоб тебе утискували інші. Скрізь мускулясті люди працюють, а хирляві мучаться. Та й утіхи скрізь однакові, і скрізь вони однаково вичерпують сили; гору бере над усіма тільки одне почуття – порожнє марнославство. Марнославство - це завжди наше «я». А що може вдовольнити його? Золото! Щоб здійснити ваші примхи, потрібні час, матеріальні засоби або зусилля. І от золото містить у собі все це в зародку і все дає в дійсності.
Так от - усі людські пристрасті, розпалені зіткненням ваших суспільних інтересів, урочисто проходять переді мною, і я дивлюсь на них, а сам живу в спокої. Вашу наукову допитливість, цю своєрідну боротьбу, у якій людина завжди зазнає поразки, я заміняю проникненням у всі спонукальні причини, що рухають людство. Одне слово, я володію світом, не втомлюючи себе, а світ не має наді мною ані найменшої влади. Ось послухайте, - промовив він, помовчавши, - я розповім вам про дві події сьогоднішнього ранку, які відбулися на моїх очах, і ви зрозумієте, в чім полягають мої втіхи.
Він підвівся, замкнув двері на засув, запнув стару килимову фіранку, кільця якої заскреготіли на пруті, і знову сів у крісло.
Запитання до прочитаного уривку:
- Чим здивував Гобсек Дервіля одного вечора?
- Яким вважав своє життя лихвар?
- Якою є життєва філософія Гобсека? Випишіть її основні положення в зошит.
- Сьогодні вранці, - сказав він, - я мав одержати гроші тільки по двох векселях, решту я віддав напередодні замість готівки своїм клієнтам. Усе ж таки прибуток! Бо, дисконтуючи вексель, я відраховую суму на поїздку, щоб одержати гроші, і беру сорок су на візника, якого і не думав наймати. Хіба не дивно, що моє діло примушує мене бігати по Парижу заради шести франків дисконтних процентів? Це мене! Людину, нікому не підлеглу, мене, що платить тільки сім франків податку.
Перший вексель на тисячу франків подав один молодик, красунь і дженджик: у нього гаптований жилет, у нього і лорнет, і тильбюрі, і англійський ніж, і багато іншого. А видала вексель одна з найвродливіших паризьких жінок, дружина багатого землевласника, графа. Чому графиня підписала вексель, юридично недійсний, але фактично надійний? Адже ці нещасні жінки, світські дами, так бояться сімейного скандалу, коли б вексель було опротестовано, що ладні розплатитися самі собою, коли не можуть заплатити грішми. Мені закортіло довідатися про таємну ціну цього векселя. Що тут приховується: дурість, необачність, кохання чи жалість?
Другий вексель на таку саму суму, підписаний Фанні Мальво, подав мені купець, який торгує тканинами і вже майже розорився. Жодна людина, маючи хоч який-небудь кредит у банку, не прийде в мою крамничку, бо перший крок від моїх дверей до мого письмового стола свідчить про розпач, про відмову кредиту в усіх банкірів і близьке банкрутство.
Графиня живе на вулиці Ельдер, а Фанні - на вулиці Монмартр. Яких тільки здогадів я не робив, виходячи вранці з дому і якщо ці дві жінки неплатоспроможні, вони приймуть мене з більшою пошаною, ніж рідного батька. Яких тільки комедій не гратиме переді мною графиня за тисячу франків! Вона прикинеться щиросердою, почне говорити зі мною ніжним голосом, яким воркує з тим молодиком, на ім'я якого видано вексель, почне розсипати пестливі слова, може, навіть благатиме мене! А я...
Старий кинув на мене холодний погляд.
- А я непохитний, - сказав він. - Я з'явлюсь там, як месник, як муки сумління. Та облишмо здогади. Приходжу.
- Графиня ще спить, - каже мені покоївка.
- Коли її можна бачити?
- Ополудні.
- Може, графиня нездужає?
- Ні, пане, але вона повернулася з балу о третій годині ранку.
- Мене звуть Гобсек, перекажіть їй, що приходив Гобсек. Я ще раз зайду ополудні.
І я йду собі, відзначаючи свої відвідини слідами на килимі, що вкриває східці. Я люблю бруднити килими в багачів - не через дріб'язкове самолюбство, але щоб дати відчути пазурі неминучості. Приходжу на вулицю Монмартр до непоказного на вигляд будиночка, відчиняю стару хвіртку і бачу один з тих темних дворів, у які ніколи не заглядає сонце. У комірчині воротаря чорно, шибки в ній схожі на рукав дуже поношеного ватного пальта - темні, заяложені, потріскані.
- Панна Фанні Мальво вдома?
- Вона вийшла, але якщо ви прийшли з векселем, то гроші ось тут.
- Я прийду пізніше, - сказав я.
Гроші залишено воротарці - чудово, але мені захотілося познайомитися з самою боржницею. Я уявляв її собі гарненькою вертихвісткою. Увесь ранок я провів на бульварі, роздивляючись гравюри, виставлені у вітринах магазинів, а коли пробило полудень, я вже був у вітальні, що межувала із спальнею графині.
- Графиня щойно дзвонила мені, - сказала покоївка. - Не думаю, щоб вона зараз прийняла вас.
- Я почекаю, - відповів я, сідаючи в крісло. Гранчасті жалюзі відкрились, вбігла покоївка і сказала:
- Заходьте, пане.
З солоденького голосу покоївки я здогадався, що її господині платити нічим. Яку ж прекрасну жінку я тут побачив. Поспішаючи, вона накинула на свої голі плечі тільки кашемірову шаль і закуталась нею так, що легко можна було вгадувати її форми. Вона була в пеньюарі, обшитому білосніжними рюшами, - отже, графиня щороку витрачала близько двох тисяч франків на пралю. Її чорне волосся вибивалося густими кучерями з-під гарненької шовкової косинки, недбало зав'язаної вузлом на голові, як у креолок. Її постіль була безладно розкидана, певно, від неспокійного сну. Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кілька хвилин ранком у спальні моєї боржниці.
Під кокетливо підвішеними занавісками зім'яте простирадло на пуховику із блакитного шовку, вдавлена подушка, мереживна облямівка якої яскраво відрізнялася на лазуровому тлі, зберігали неясний відбиток розкішних форм, що дражнив уяву. На широкій ведмежій шкурі, розстеленій коло лев'ячих ніжок ліжка, вирізьблених з червоного дерева, виблискувала пара білих атласних черевичків, кинутих з тим недбальством, що його викликає втома після балу. На спинці стільця висіла зім'ята сукня, рукавами торкаючись підлоги. Панчохи, такі тонкі, що їх заніс би найменший подув вітру, валялися зібгані коло ніжки, крісла. Білі підв'язки простягнулися вздовж маленького дивана. Дороге напів-розгорнуте віяло мінилося на каміні. Шухляди в комоді були висунуті. Квіти, діаманти, рукавички, пояс розкидано було по всій кімнаті. Я вдихав неясний аромат парфумів. У всьому була краса, позбавлена гармонії, розкіш і безладдя. А злидні, що під усім цим причаїлися, вже підводили голову і давали відчути свої гострі зуби їй або її коханцеві. Втомлене обличчя графині було схоже на цю кімнату, вкриту слідами минулого свята.
Ці порозкидані дрібнички збуджували в мені жаль: ще вчора вони були її вбранням і викликали в когось захоплення. Ці сліди кохання, розбитого муками сумління, цей образ марнотратного, розкішного, шумного життя виказували танталові зусилля задержати скороминущі втіхи. Червоні плями, що виступили на щоках молодої жінки, свідчили про ніжність її шкіри, але обличчя її мов припухло, а темні кола під очима, здавалося, вимальовувалися виразніше, ніж завжди. І все ж у неї було стільки природної сили, що ці ознаки нерозсудливого життя не спотворювали її вроди. Очі їй блищали. Схожа на одну з тих Іродіад, які завдячують своїм існуванням пензлеві Леонардо да Вінчі (я перепродував колись картини старих майстрів), вона була сповнена життя і сили; нічого хирлявого, вбогого не було ні в лініях її фігури, ні в рисах лиця; вона викликала почуття любові, але сама, здавалося мені, була дужча за любов. Вона мені сподобалась. Уже давно моє серце так не билось. Отже, я вже одержав плату. Я сам дав би тисячу франків за почуття, що нагадало б мені молодість.
- Пане, - сказала вона, запропонувавши мені сісти, - чи не зробите ви ласку, зачекавши борг?
- До завтрашнього полудня, графине, - відповів я, згортаючи пред'явлений їй вексель. - До того часу я не маю права опротестувати його.
А нишком подумав: «Плати за свою розкіш, за свій титул, плати за своє щастя, за свої привілеї, якими ти користуєшся. Для охорони свого статку багаті вигадали суди, суддів і гільйотину, до яких, мов метелики на згубний для них вогонь свічки, тягнуться недосвідчені. Але для вас, людей, що сплять на шовках і під шовками, є щось інше: муки сумління, скрегіт зубовий, прихований усмішкою, химери з лев'ячою пащею, що встромлюють ікла вам у серце».
- Опротестувати? Невже ви думаєте про це? - вигукнула вона, дивлячись на мене.
Невже ви так мало поважаєте мене?
- Коли б, графине, сам король заборгував мені і вчасно не заплатив, я б подав у
суд на нього ще скоріш, ніж на якого іншого боржника.
У цей час хтось тихенько постукав у двері.
- Мене немає вдома! - владним тоном сказала молода жінка.
- Анастасі, це я. Мені треба з вами поговорити.
- Трохи пізніше, мій любий, - відповіла вона вже не так гостро, але все ж суворо.
- Що за жарти! Ви ж з кимось розмовляєте, - відповів, входячи, мужчина; це міг
бути тільки сам граф.
Графиня глянула на мене, і я зрозумів: вона стала моєю рабою. Свого часу, юначе, я був такий дурний, що не опротестовував векселів. 1763 року в Пондішері змилувався над одною жінкою; а вона мене любісінько, обдурила. Так мені й треба було - навіщо я повірив їй?
- Чого вам треба, добродію? - спитав мене граф. Я бачив, як графиня затремтіла всім тілом, як біла оксамитна шкіра на її шиї взялася пухирцями; по-простому кажучи, її шкіра стала гусячою. А я, я сміявся в душі, хоч ні один мускул не ворухнувся на моєму обличчі.
- Цей пан - один з моїх постачальників, - сказала графиня.
Граф повернувся до мене спиною, а я наполовину витягнув з кишені вексель. Побачивши цей невблаганний порух, молода жінка підійшла до мене і дала мені брильянт.
- Візьміть, - сказала вона, - і йдіть звідси. Я віддав їй вексель і, уклонившись, вийшов.
На мою думку, брильянт коштував добрих тисячу двісті франків. У дворі я побачив цілу юрбу слуг, лакеї чистили свої лівреї, ваксували чоботи, конюхи мили розкішні екіпажі.
«От що, - подумав я, - жене до мене знатних панів. От що примушує їх благопристойно красти мільйони, зраджувати свою батьківщину. Щоб не закалятися, йдучи пішки, аристократ або той, ще під нього підробляється, ладні з головою поринути в болото».
Саме в цей час ворота розчинилися і впустили кабріолет молодого дженджика, що приніс мені вексель графині.
- Пане, - звернувся я до нього, коли він вийшов з кабріолета, - будьте ласкаві, передайте ці двісті франків графині і скажіть їй, що ту заставу, яку вона дала мені сьогодні вранці, я трохи придержу і протягом тижня вона буде в її розпорядженні.
Дженджик узяв двісті франків і глузливо усміхнувся, немовби кажучи: «Ага, заплатила! Ну що ж, тим краще».
Я прочитав на його обличчі майбутнє графині. Цей вродливий білявий красунчик, холодний, бездушний картяр, розорить себе, розорить її, розорить її чоловіка, розорить дітей, проциндрить їхню спадщину та й у інших салонах наробить більше спустошень, ніж ціла гаубична батарея у ворожому полку.
Потім я попрямував на вулицю Монмартр до мадемуазель Фанні. Зійшов по вузьких, дуже стрімких сходах. Коли я опинився на п'ятому поверсі, мене провели у квартиру з двох кімнат, де все блищало чистотою, як новенький дукат. Я не помітив ні порошинки на меблях у першій кімнаті, де мене прийняла господиня - мадемуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена простенько, але зі смаком парижанки. В неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний вигляд: каштанове, гарно зачесане волосся, спускаючись двома круглими зачосами на скроні, відтіняло блакитні, чисті, як кришталь, очі. Денне світло, пробиваючись крізь маленькі фіранки на вікнах, м'яко освітлювало її миле личко. Безліч покроєних шматків полотна, розкиданих навколо неї, свідчили про її професію, - вона шила білизну. Ця дівчина видавалася духом самотності. Подаючи їй вексель, я сказав, що вранці не застав її.
- Але ж гроші були у воротарки, - сказала вона. Я вдав, ніби не чую.
- Ви, здається, рано виходите з дому?
- Я дуже рідко виходжу, та коли працюєш уночі, то треба ж іноді хоч провітритись.
Я глянув на неї. З першого погляду зрозумів усе. Це була дівчина, яку злидні примушували працювати, не розгинаючи спини; вона, мабуть, походила з якоїсь чесної фермерської родини, на обличчі в неї були веснянки, які бувають здебільшого у сільських дівчат. Від неї віяло доброчесністю. Я ніби опинився в атмосфері щирості і душевної чистоти, і мені навіть стало легше дихати. Бідна наївна дівчина! Вона в щось вірила: над її простеньким ліжком з фарбованого дерева висіло розп'яття, прикрашене двома гілочками буксу. Я був майже зворушений. Мені хотілося запропонувати їй гроші в позичку всього по дванадцять процентів, щоб допомогти їй придбати якесь прибуткове діло.
«Але, - подумав я, - у неї, либонь, є який-небудь молодий кузен, що примусить її підписувати векселі і оббере бідну дівчину».
І я пішов, приборкавши свої великодушні наміри, бо мені не раз доводилося спостерігати, що коли благодіяння не шкодить благодійникові, то воно вбиває облагодіяного. Коли ви ввійшли до моєї кімнати, я думав саме про Фанні Мальво, - з неї вийшла б гарна жіночка, мати сім'ї. Я порівняв її чисте самотнє життя з життям тієї графині, що почала вже підписувати векселі, а незабаром скотиться в безодню пороків на самісіньке дно.
Запитання до прочитаного уривку:
- В чому полягали розваги Гобсека?
- Хто подав, а хто підписав перший вексель?
- Хто подав, а хто підписав другий вексель?
- Які міркування Гобсека доводять, що він тонкий психолог?
- Чому Гобсек не отримав гроші під час першого візиту ні в графині, ні в Фанні?
- Яке враження справила зовнішність графині на Гобсека? В якій фразі відчувається його захоплення?
- Які висновки робить Гобсек, розглядаючи спальню графині?
- Які почуття викликала у Гобсека графиня?
- Про що попросила жінка лихваря?
- В яких словах Гобсека ми бачимо ставлення героя до аристократів?
- Чому графиня змушена була заплатити? Як вона розрахувалась?
- Кого побачив Гобсек у дворі графині?
- Про що лихвар повідомив молодика?
- Який висновок зробив Гобсек після розмови з ним?
- Як виглядала квартира на Монмартрі?
- Як старий змальовує Фанні?
- Чому Фанні не було вдома, коли Гобсек приходив перший раз?
- Які почуття викликала Фанні у Гобсека?
Замислившись, він помовчав з хвилину, а я в цей час розглядав його.
- Ну, так от, - заговорив він знову, - що ви скажете - хіба погані в мене розваги? Хіба не цікаво забратися в найпотаємніші закутки людського серця? Хіба не цікаво пізнати життя інших людей і побачити його без прикрас? Яких тільки картин не набачишся! Тут і гидкі болячки, і невтішне горе, любовні пристрасті, злидні, що на них чигають води Сени, юнацькі насолоди, що ведуть на ешафот, регіт розпачу і розкішні бенкети. Сьогодні бачиш трагедію: бідолашний батько наклав руки на себе, бо не може більше прогодувати своїх дітей. Завтра дивишся комедію: молодий гульвіса пробує розіграти перед тобою класичну сценку з Діманшем, пристосувавши її до нашого часу. Ви, звісно, чули, як вихваляють красномовність найновіших проповідників; іноді я гаяв час, ходив їх слухати. їм щастило де в чому змінювати мої погляди, але поведінку - ніколи в світі! - як сказав хтось. Так от, ці добрі священики, ваші Мірабо, Верньо та інші - просто заїки порівняно з моїми повсякденними ораторами. Часто яка-небудь закохана дівчина, старий купець, що стоїть на порозі банкрутства, мати, коли хоче затаїти синову провину, артист, що сидить без шматка хліба, вельможа, який втратив ласку і через брак грошей от-от позбудеться всього, що він здобув завдяки своїм тривалим зусиллям, усі ці люди іноді зворушують мене силою свого слова. Чудові актори!
Але обдурити мене їм ніколи не щастило. Мій погляд як у господа бога, - я читаю в серцях. Від мене нічого не сховається. А хіба можуть у чомусь відмовити тому, в кого в руках мішок золота? Я досить багатий, щоб купити сумління тих, що керують міністрами, починаючи від канцелярських служителів і кінчаючи їхніми коханками. Хіба це не влада? Я можу мати найвродливіших жінок і купувати найніжніші ласки. Хіба це не втіха? Влада і втіха - хіба не в цьому полягає суть усього нашого суспільного ладу?
Таких, як я, в Парижі чоловік десять; ми вершителі вашої долі - тихенькі, нікому невідомі. А життя? Хіба це не машина, яку приводять у рух гроші? Знайте, що причини завжди переходять у наслідки: ніколи не вдасться відділити душу від тіла, дух від матерії. Золото - ось духовна суть усього теперішнього суспільства. Я і мої побратими, об'єднані однаковими інтересами, збираємося в певні дні тижня в кафе «Феміда» біля Нового мосту. Там ми відкриваємо один одному таємниці фінансового світу. Ніяке багатство не може нас обманути, - ми знаємо таємниці всіх знатних родин. У нас є щось подібне до «чорної книги», куди ми занотовуємо найважливіші відомості про державний кредит, про банки, про торгівлю. Ми нібито біржові духівники, становимо ніби священний трибунал інквізиції, де аналізуємо дуже незначні на перший погляд вчинки багатих людей і завжди вгадуємо правильно. Один з нас стежить за судовим середовищем, другий - фінансовим, третій за вищим чиновництвом, четвертий - за торговим. Я наглядаю за матусиними синками з багатих родин, за художниками і акторами, світськими людьми, а також за картярами, - найцікавішою частиною паризького суспільства. Кожен оповідає нам таємниці свого сусіди. Обдурене кохання, ображений гонор - балакучі. Пороки розчарування, помста - найкращі агенти поліції. Як і я, мої побратими натішилися всім, усім переситились і люблять тепер тільки владу та гроші заради самого володіння владою грошима.
Ось тут, - сказав він, показуючи на свою холодну, з голими стінами кімнату, - найпалкіший коханець, що десь в іншому місці спалахнув би гнівом від натяку і витягнув би шпагу через дрібницю, благає мене, мов бога, молитовно склавши руки. Найгордовитіший купець, найчванливіша красуня, найпихатіший військовий - тут усі благають зі слізьми люті або горя на очах. Сюди приходять благати і славетний художник, і письменник, чиї імена житимуть у пам'яті прийдешніх поколінь. А отут, - додав він, прикладаючи руку до свого чола, - містяться терези, на яких зважуються спадщина і інтереси всього Парижа. Ну як, ви й тепер думаєте, що під цією холодною, байдужою машкарою, непорушність якої так часто вас дивувала, немає радощів? - сказав він, обернувши до мене своє бліде, наче відлите з срібла обличчя.
Запитання до прочитаного уривку:
- Чим були цікаві для Гобсека його клієнти?
- З ким він їх порівнює?
- З ким порівнює себе?
- Як характеризує суть суспільного ладу Гобсек?
- В чому він вбачає духовну суть суспільства?
- Що розповів Гобсек Дервілю про себе й своїх товаришів-лихварів?
- Що відбувається в кімнаті Гобсека під час приходу відвідувачів?
Я повернувся в свою кімнату зовсім приголомшений. Цей маленький сухорлявий дідок раптом виріс у моїх очах, став фантастичною постаттю, втіленням влади золота. Життя і люди викликали в мене в цю мить жах.
«Невже все вирішують гроші?» - питав я себе.
Пригадую, я довго не міг заснути. Бачив купи грошей навколо себе. Мої думки посіла прекрасна графиня. Щиро признаюсь, хоч мені й соромно, вона зовсім затьмарила образ Фанні Мальво, простого, чистого створіння, приреченого на працю і невідомість. Але вранці, крізь серпанок мого пробудження, ніжна Фанні постала переді мною в усій своїй вроді, і я вже думав тільки про неї...
- Чи не хочете випити склянку води з цукром? - спитала віконтеса, перепиняючи Дервіля.
- Залюбки, - відповів він.
- Проте я не розумію, яке відношення до нас має вся ця історія, - мовила пані де Гранльє і задзеленчала дзвіночком.
- Сто чортів! - вигукнув Дервіль свою улюблену лайку. - Та я одразу розжену сон мадемуазель Камілли, коли скажу, що її щастя ще недавно залежало, від батечка Гобсека. Але старий уже помер (на вісімдесят дев'ятому році) пан де Ресто незабаром одержить чимале багатство. Як і чому - це потребує пояснень. Що ж до Фанні Мальво, то ви її знаєте: це моя дружина.
- Бідолаха, - зауважила віконтеса, - ви з властивою вам щирістю, либонь, призналися б у цьому й перед більшим товариством.
- Я ладен крикнути про це всьому світові, - відповів адвокат.
- Ось солодка вода. Пийте, пийте, мій славний Дервілю. Ви ніколи нічого не досягнете, зате будете найщасливішим і найкращим серед людей.
- Я вас покинув на вулиці Ельдера, у якоїсь графині, - промовив, підводячи голову, брат віконтеси, що трохи був задрімав. - Що ви там робили?
- Через кілька день після моєї розмови з старим голландцем я захистив дисертацію, - вів далі Дервіль.
- Я дістав ступінь ліценціата юридичних наук, а потім і звання адвоката. Старий скнара почав ставитися до мене ще довірливіше. Він навіть радився зі мною щодо різних своїх ризикованих афер, у які він встрявав, зібравши точні відомості, хоча навіть не дуже досвідчений ділок вважав би їх за небезпечні. Цей чоловік, на якого ніхто не міг вплинути, вислухував мої поради з певною пошаною. Правда, він завжди вміло користувався ними. Та ось, попрацювавши три роки в конторі, я дістав посаду старшого клерка і переїхав з вулиці де Гре, бо мій патрон, крім ста п'ятдесяти франків на місяць, давав мені ще харчі й квартиру. Це був щасливий день! Коли я прощався з лихварем він не виявив ні почуття дружби, ні не вдоволення, не запрошував мене заходити до нього; він тільки так на мене глянув, що можна було подумати, ніби лихвар володіє даром ясновидіння. Через тиждень старий сам прийшов до мене, приніс одну досить складну справу про відчуження майна; відтоді почав знову безплатно користатися моїми порадами, причому так невимушено, мовби платив мені за них.
Наприкінці другого, 1818-1819 року мій патрон, страшенний гульвіса і марнотратник, опинився у великій скруті і змушений був продати свою контору. Хоч тоді патент адвоката й не коштував так неймовірно дорого, як тепер, мій патрон заправив за свою контору чималі гроші - сто п'ятдесят тисяч франків. Якби діяльній, освіченій, розумній людині довірили таку суму на купівлю цієї контори, вона могла б жити пристойно, платити проценти за позику і за десять років розквитатися з боргом. Однак у мене, сьомої дитини дрібного нуайонського буржуа, не було ні гроша. Та й знав я тільки одного капіталіста - батечка Гобсека. Честолюбна думка і якийсь промінь надії надали мені відваги звернутися до нього. І от одного вечора я повільно попрямував на вулицю де Гре. Серце в мене сильно калатало, коли я постукав у двері похмурого будинку. Мені згадалося все, що я чув од старого скнари ще тоді, коли навіть уявлення не мав, які жорстокі муки крають серце людей, що переступали цей поріг. Тепер, як і вони, я йшов до нього просити.
«Але ні, - сказав я собі, - чесна людина повинна і скрізь триматися з гідністю. Принижуватися через гроші не варто. Покажу себе таким самим розсудливим, як і він».
Після того як я виїхав, батечко Гобсек найняв мою кімнату, щоб спекатися сусідів, і велів у своїх дверях і зробити маленьке заґратоване віконце; він одчинив двері тільки після того, як розгледів мене у віконце.
- Ну, то що, - своїм пискливим голосом звернувся старий до мене, - ваш патрон продав свою контору?
- Звідки ви знаєте про це? Він про це ще нікому не казав, окрім мене.
Губи в старого зібралися по куточках складками, мов завіски, і цю німу посмішку супроводив холодний погляд.
- Якби цього не трапилось, я не бачив би вас у себе, - додав він сухо і замовк.
Я стояв спантеличений...
- Послухайте мене, батечку Гобсек, - почав, намагаючись говорити якнайспокійніше, хоч безпристрасний погляд старого, що не зводив з мене прозорих блискучих очей, бентежив мене.
Він зробив жест, що означав: «Кажіть»,
- Я знаю, що вас дуже важко зворушити. Отож не марнуватиму своєї красномовності, силкуючись змалювати становище бідного клерка, який покладає надію тільки на вас, бо в усьому світі немає, крім вашого, іншого серця, котре може його зрозуміти. Але облишмо серця; діло роблять по-діловому, а не як у романах з сентиментальними дурницями. Річ ось у чім. Контора дає моєму патронові щороку двадцять тисяч франків прибутку; але я певен, що мені вона даватиме сорок! тисяч. Він хоче її продати за п'ятдесят тисяч екю. Я почуваю: тут, - сказав я, ударивши себе по лобі, - дещо є, і коли б ви згодились позичити мені суму, потрібну на купівлю контори, я за десять років сплатив би вам борг.
- Оце називається говорити по-діловому, - відповів Гобсек, потискаючи мені руку.
- Відколи я веду діла, - сказав він, - ніхто не пояснював мені так ясно причин своїх відвідин. А які гарантії? - спитав, змірявши мене поглядом з голови до ніг.
- Ніяких, - відповів сам собі, трохи помовчавши. - Скільки вам років?
- Через десять день мине двадцять п'ять, - відповів я. - Інакше я не міг би укладати угоди.
- Правильно.
- Ну, то як же?
- Це можливо.
- Правда? Тоді треба це робити і швидше, інакше можуть знайтись інші покупці.
- Принесіть мені завтра вранці ваше свідоцтво про народження, і ми поговоримо про ваше діло. Я подумаю.
Другого дня, о восьмій годині ранку, я був у старого. Він узяв документ, надів окуляри, покашляв, сплюнув, загорнувся в свій чорний халат і прочитав виписку із актів громадянського стану від першого і до останнього слова. Потім подивився на нього з одного боку, з другого, глянув на мене, знову покашляв, засувався на стільці і сказав:
- Це діло можна облагодити. Я весь затремтів.
- Я беру за кредит по-різному, - почав він знов. - Найменше п'ятдесят процентів, сто, двісті, а то й п'ятсот.
Почувши це, я зблід.
- Ну, а з вас заради нашого знайомства я візьму тільки дванадцять з половиною процентів на... - Він зам'явся. - Ну, добре, я задовольняюсь тринадцятьма, процентами на рік. Це вам підходить?
- Так, - відповів я.
- Глядіть. Якщо це для вас забагато, захищайтеся, Гроцію (він інколи жартома називав мене Гроцієм). Вимагаючи від вас тринадцять процентів, я роблю своє діло. А ви прикиньте, чи зможете їх платити. Я не люблю людей, які одразу на все згоджуються. Може, це забагато?
- Ні, - відповів я, - я виплачу, мені тільки доведеться трохи більше працювати.
- Ще б пак, - промовив він, кидаючи на мене скоса лукавий погляд. - Ваші клієнти заплатять.
- Ні, до біса! - вигукнув я. - Я сам заплачу. Я радше дам руку собі відрубати, ніж обдиратиму людей.
- Годі-бо вам, - сказав Гобсек.
- Але ж гонорар платять за таксою, - відказав я.
На деякі справи, наприклад, на полюбовні угоди, відстрочення виплат, примирення - такси немає, - заперечив він.
- Отже, в цих випадках ви можете, правити по дві, по три тисячі франків, навіть по шість тисяч, залежно від того, наскільки важлива справа, та ще за свої поради, поїздки, складання проектів угоді доповідних записок, за балаканину в суді. Треба тільки вміти знаходити такі справи. А я вас рекомендуватиму як дуже досвідченого і тямущого адвоката і посилатиму вам стільки клієнтів, що адвокатська братія лусне від заздрості. Мої колеги, Вербруст, Пальма і Жігонне, доручатимуть вам вести свої справи про відчуження земельних ділянок - у них таких справ хоч греблю гати. Отже, ви матимете дві клієнтури: одна перейде у спадок від вашого патрона, а другу дам я. Либонь, з вас треба було б узяти по п'ятнадцять процентів за мої сто п'ятдесят тисяч франків.
- Добре, але не більше, - сказав я з рішучістю людини, що більше нічим не поступиться, Гобсек полагіднішав і, здавалось, був задоволений з мене.
- За контору я сам заплачу вашому патронові, - сказав він. - Я добиватимуся солідної скидки і з ціни і з застави.
- О, щодо гарантій - усе що завгодно. А ви мені дасте після цього п'ятнадцять векселів, кожен на десять тисяч франків з умовою, що це подвійне зобов'язання буде засвідчене...
- Е, ні! - вигукнув Гобсек, перепиняючи мене. - Чому ви хочете, щоб я вам більше довіряв, ніж ви мені?
Я промовчав.
- І, крім того, - говорив він далі добродушним тоном, - ви вестимете мої справи, поки я живу, не вимагаючи гонорару. Добре?
- Гаразд, якщо тільки вони не потребуватимуть моїх витрат.
- Правильно, - сказав він. - Ага, от що, - додав старий, і обличчя його стало незвично ласкаве. - Ви мені дозволите приходити до вас?
- Завжди буду радий вас бачити.
- Так, але вранці це буде досить важко. У вас свої справи, а в мене - свої.
- Приходьте ввечері.
- О ні, - жваво заперечив він. - Вам треба бувати в товаристві, зустрічатись з своїми клієнтами. А в мене свої друзі, ми буваємо увечері в кафе.
- «У нього друзі! Невже?» - подумав я і сказав:
- Ну, добре. То, може, зустрічатимемося за обідом?
- Чудово! - погодився Гобсек. - Після біржі, о п'ятій годині. Домовимося так: я приходитиму до вас щосереди і щосуботи. Ми говоритимемо про свої справи, як друзі. Хо-хо! Я іноді буваю веселий. Ви частуватимете мене крильцем куріпки, склянкою шампанського, і ми з вами балакатимемо. Я знаю багато історій, які вже тепер можна розказати і які навчать вас багато чого: ви пізнаєте людей, а надто - жінок.
- Гаразд! Куріпка і склянка шампанського. Тільки не тринькайте грошей, бо втратите моє довір'я. Не живіть на широку ногу. Найміть одну-єдину стару служницю - ото й усе. Я навідуватимусь до вас, щоб знати, як ваше здоров'я. Я ж вкладаю у вас цілий капітал! Хе-хе! Я повинен бути в курсі ваших справ. Отже, приходьте сьогодні ввечері з своїм патроном.
- Може, це нескромне запитання, але скажіть мені, будь ласка, - звернувся я до старого, коли він провів мене до порога, - навіщо вам знадобилася моя метрика?
Жак-Естер ван Гобсек знизав плечима і, лукаво всміхаючись, відповів:
- Яка нерозумна ця молодь! Знайте ж, пане адвокат, - бо вам це треба знати, щоб не вскочити в халепу, - до тридцяти років чесність і талант ще можуть бути свого роду заставою для позички. Коли ж люди ні перескочило за цей вік, покладатися на неї вже не можна.
Запитання до прочитаного уривку:
- Який психологічний стан охопив Дервіля після відвідин Гобсека?
- Як пояснив Дервіль, до чого його розповідь про Гобсека та Фанні Мальво?
- Які зміни відбулися в службовій кар’єрі Дервіля?
- Як Гобсек користувався послугами молодого адвоката?
- Чому сам Дервіль звернувся до Гобсека за позикою?
- Як адвокат упевнив лихваря вислухати його?
- Як відбувалися перемовини щодо відсотків?
- Чому Гобсек був упевнений, що Дервіль розрахується вчасно?
- Як додатково використав Гобсек угоду з Дервілем на свою користь?
І він зачинив за мною двері. Через три місяці я став повіреним. А незабаром, пані, мені пощастило виграти справу про повернення вам вашого майна. Цей успіх зробив мене відомим. Незважаючи на величезні проценти, що я мусив платити Гобсекові, я через п'ять років уже розквитався з боргом. Я одружився з Фанні Мальво, яку щиро покохав. Схожість нашої долі, праця та успіхи ще більше зміцнили наше почуття. Помер її дядько, розбагатілий фермер, лишивши їй у спадщину сімдесят тисяч франків, і це дало мені змогу розплатитися з Гобсеком. Відтоді моє життя стало суцільним щастям та благоденством…
Через рік після того, як я купив контору, мене майже силоміць затягнули на холостяцький обід. Його давав, програвши заклад, один з моїх приятелів молодому дженджику, який тоді був дуже відомий у вищому світі. Пан де Трай - цвіт тодішнього дендізму, мав величезний успіх...
- Та й тепер ще має, - сказав граф де Борн, не зупиняючи повіреного. - Ніхто так не носить фрак, ніхто краще від нього не править цугом. А як Максим грає в карти, їсть і п'є! Таких витончених манер не побачиш в цілому світі. Він знається на конях, на капелюхах, на картинах. Усі жінки до нестями закохані в нього. Він за рік проциндрює тисяч сто, хоч ніхто не знає, щоб у нього був маєток чи якась рента. Це тип мандрівного лицаря нашого часу, а мандрує він по салонах, будуарах, бульварах, це свого роду амфібія, бо в його вдачі чоловічих рис стільки ж, скільки й жіночих.
Граф Максим де Трай - істота чудна, здатна на все і ні на що, його бояться і зневажають, він знав все і не тямить нічого, однаково може вчинити благодіяння і злочин. Він то підлий, то благородний бретер, більше закаляний у болото, ніж заплямований кров'ю; людина, яку може мучити клопіт, але не сумління, яку більше цікавлять відчуття, ніж думки, зовні - запальна, а насправді холодна, як лід, ланцюг, що може об'єднати каторжників і людей вищого світу. Розум у Максима де Трай неабиякий. З таких людей іноді виходять Мірабо, Пітти, Ришельє, але частіше графи де Горни, Фук'є-Тенвілі і Коньяри.
- Так от, - знову почав Дервіль, уважно вислухавши брата віконтеси, - я багато чув про цього чоловіка від бідного старого Горіо, одного з моїх клієнтів, і ухилявся від небезпечної честі познайомитися з ним, коли зустрічався в товаристві. Та мій приятель так настійливо просив бути в нього на обіді, що я не міг одмовитись, не накликавши на себе лихої слави святенника…
І от у цьому гармидері де Трай спробував домогтися моєї прихильності до нього. Я ще дещо метикував і був насторожі. Щодо нього, то він, хоч і прикинувся зовсім п'яним, був цілком тверезий і думав тільки про свої справи. Не знаю, як це сталося, але він таки причарував мене і, виходячи о дев'ятій годині вечора з вітальні Гріньйона, я пообіцяв, що завтра вранці відвезу його до нашого батечка Гобсека…
Признаюсь собі на сором - мені й на думку не спадало, що сам Гобсек був зацікавлений в тому, щоб примиритися з цим денді. Тільки-но я встав, до мене ввійшов пан Де Трай.
- Графе, - сказав я йому після того, як ми обмінялися звичайними привітаннями, - не розумію, навіщо вам треба, щоб я привів вас до Гобсека, - адже він найчемніший і найлагідніший з усіх лихварів. Він вам позичить грошей, якщо в нього є, або, певніше, якщо ви дасте йому надійні гарантії.
- Пане Дервіль, - відповів де Трай, - у мене й гадки немає примушувати вас зробити мені цю послугу, хоч учора ви мені й пообіцяли.
- Я вчора вже мав честь вам сказати, що дуже невчасно посварився з батечком
Гобсеком, - зауважив граф. - Адже в усьому Парижі, крім нього, не знайдеш фінансиста, який наприкінці місяця, коли ще не підведено баланс, може вмить відвалити сотню тисяч франків. Отож я і просив вас помирити мене з ним. Але не будемо більше говорити про це...
І пан де Трай, глянувши на мене з чемно-образливою усмішкою, зібрався йти.
- Добре, я поїду з вами до нього, - сказав я.
Коли ми приїхали на вулицю де Гре, денді почав озиратися навколо так пильно й занепокоєно, що я був вражений. Ми саме сходили з кабріолета, як на вулицю де Гре з-за рогу завернув фіакр. Соколиний зір Де Трая одразу розглядів у глибині карети жінку. Вираз майже дикої радості осяяв його обличчя. Він гукнув якогось хлопчика, що проходив мимо, і дав йому подержати свого коня. Ми ввійшли до старого дисконтера.
- Пане Гобсек, - звернувся я до нього, - я привів до вас одного з найкращих моїх
друзів. (Довіряю йому стільки ж, як і чортові, - шепнув я старому на вухо). Сподіваюся, що, знаючи мене, ви йому повернете свою ласку (за звичайні проценти) і визволите його з скрутного становища (якщо це для вас вигідне діло).
Пан де Трай вклонився лихвареві, сів і, приготувавшись слухати, прибрав улесливу позу, граціозна догідливість якої будь-кого підкупила б; але мій Гобсек сидів у кріслі перед каміном нерухомо, як завжди, байдужий.
- У мене є гроші тільки для моїх постійних клієнтів, - сказав він.
- Ви, отже, дуже розгнівались на мене за те, що я пішов розорятися до інших, а не до вас? - відповів, сміючись, граф.
- Розорятися? - іронічно повторив Гобсек.
- Ви хочете сказати, що не можна розорити людяну, в якої нічого немає? Ану, спробуйте знайти в Парижі людину з таким капіталом, як у мене! Хіба я не близький друг Ронкеролів, де Марсе, Франкессіні, обох Ванденесів, Ажуда-Пінто, одне слово, всіх наймодніших у Парижі молодих людей? Я незмінний партнер у картярській грі одного відомого вам принца і посла. У мене є прибутки в Лондоні, в Карлсбаді, в Бадені, в Баті. Хіба це не блискуче ремесло?
- Правда.
- Ви робите з мене губку, хай вам чорт! Примушуєте мене вбирати в себе гроші світського товариства, а в скрутну для мене мить, як губку, вичавлюєте. Але глядіть, з вами станеться те саме. Смерть і вас вичавить, як губку.
- Можливо.
- Якби не було марнотратників, що б ви робили? Ми один для одного конче потрібні, ми невіддільні, як душа і тіло.
- Правильно.
- Отже, вашу руку, батечку Гобсек! Будьте великодушні, якщо все це правда, правильно і можливо.
- Ви прийшли до мене, - холодно відповів лихвар, - бо Жірар, Пальма, Вербруст і Жігонне ситі донесхочу вашими векселями і всім їх нав'язують, хоч вони завдають п'ятдесят процентів збитку…Хіба я можу, додержуючи правил пристойності, - казав Гобсек, - позичити хоч гріш людині, що заборгувала триста тисяч франків і не має й шеляга за душею? Позавчора на балу у барона Нусінгена ви програли десять тисяч франків.
- Пане, - відповів граф, з винятковим зухвальством змірявши старого поглядом, - мої справи вас не обходять. У кого є строк, той нічого не винен.
- Правда.
- Мої векселі буде оплачено.
- Можливо.
- І зараз справа зводиться до того, чи дам я вам надійні гарантії на суму, яку я хочу у вас позичити.
- Правильно.
З вулиці долетів шум фіакра, що під'їжджав до будинку.
- Зараз я вам принесу дещо, і, думаю, ви будете задоволені, - заявив молодик.
Запитання до прочитаного уривку:
- Як Дервіль розрахувався з Гобсеком?
- За яких обставин він познайомився з Максимом де Трай?
- Яку характеристику дає Максиму граф де Борн?
- Чому Максим хотів, щоб Дервіль звів його з Гобсеком?
- Чим хизується Максим, позичаючи гроші у Гобсека?
- Чому де Трай вважає, що він і Гобсек дві половинки одного цілого?
- Чому лихвар не хотів позичати гроші Максиму?
- В чому де Трай запевнив Гобсека?
- О сину мій! - вигукнув Гобсек, підводячись і потискаючи мені руку, як тільки граф зник за дверима. Якщо заклад у нього цінний, ти врятував мені життя. Адже я мало не вмер! Вербруст і Жігонне хотіли поглузувати з мене: а завдяки тобі я сам сьогодні ввечері посміюся з них.
У радості старого було щось страшне. Він уперше виявив свої почуття при мені. Хоч яка скороминуща була ця радість, але вона ніколи не зітреться з моєї пам'яті...
- Так, так, - промовив він, повертаючись до мене. - Ви напевно побачите зараз ту красуню, про яку я вам колись розповідав. Я чую в коридорі кроки аристократичних ніжок.
І справді, молодий дженджик увійшов під руку з жінкою, в якій я одразу впізнав ту саму графиню, що колись ранком змалював Гобсек: то була одна а двох дочок старого Горіо.
Жінка була така гарна, що, незважаючи на всі її гріхи, мені стало шкода її. Якась страшна туга гризла їй серце, і горде лице з шляхетними рисами спотворював погано прихований біль. Цей дженджик став її злим генієм. Я здивувався прозорливості Гобсека, що чотири роки тому вгадав долю цих двох людей з першого ж векселя.
«Ця потвора з ангельським обличчям, - подумав я, - панує над нею, певно, використовуючи її слабості - гонор, ревнощі, жадобу насолод, світський чад»…
У цю мить вони обоє стояли перед своїм суддею, а той спостерігав їх таким поглядом, яким, певно, старий чернець-домініканець у шістнадцятому віці спостерігав катування двох маврів у підземеллях святої інквізиції.
- Пане, чи можна одержати за ці діаманти стільки, скільки вони коштують, але з
правом викупити їх? - спитала вона тремтячим голосом, простягаючи Гобсекові футляр.
- Можна, пані, - відповів я, встрявши у розмову, і вийшов із віконної ніші.
Графиня зиркнула на мене, впізнала і, мимоволі здригнувшись, скинула на мене тим поглядом, що всіма мовами означає: «Мовчіть».
- У нас, у юристів, цю операцію, - вів я, - звуть продажем з правом викупу, угода,
що полягає в передачі рухомого або нерухомого майна на певний строк, після закінчення якого зазначена річ повертається власникові, коли він заплатить обумовлену суму.
Вона зітхнула з полегкістю. Граф Максим де Трай нахмурив брови, він зрозумів, що за такою угодою лихвар дасть за діаманти менше, бо вартість їх нестійка.
Гобсек, що досі сидів нерухомо, мовчки схопив лупу і почав роздивлятися діаманти. Якби я прожив ще сто років, я б усе одно ніколи не забув його обличчя в цю мить. Бліді щоки старого порожевіли, очі, в яких немов відбивався блискіт діамантів, палали надприродним вогнем. Він підвівся, підійшов до вікна, підносячи коштовності до свого беззубого рота, немов хотів їх проковтнути. Він щось нерозбірливо бурмотів, дістаючи із скриньки то браслети, то сережки з підвісками, то намисто, діадеми, повертаючи їх на світлі, щоб оцінити їхню чистоту, прозорість, шліфовку. Він виймав коштовності із скриньки, клав назад, знову виймав, вертів у руках, і вони мінилися вогнями. Цієї миті Гобсек був скоріше дитиною, ніж стариком, або певніше - і дитиною, і стариком водночас.
- Чудові діаманти! До революції вони коштували б триста тисяч франків. Якої
чистої води! Оце справжні діаманти! Безперечно, з Індії - із Голконди або із Вісапура. Хіба ви знаєте їм ціну! Ні, ні, на весь Париж тільки Гобсек уміє їх оцінити. За Імперії треба було дати більше як двісті тисяч франків за та ті окраси. - Він зробив зневажливий жест і додав: - Тепер ціна на діаманти весь час падає. Після укладення миру Бразилія закидала ними ринок, хоча вони і жовтуваті, не такі прозорі, як індійські. Та й жінки їх тепер надівають тільки на придворні бали. - Ви, пані, там буваєте?
І, сиплячи ці страшні слова, він з невимовною радістю один по одному роздивлявся діаманти.
- Без плямочки, - казав він. - А ось цяточка. Ось тріщинка. А цей - просто чудо.
Бліде лице Гобсека було осяяне блиском цих коштовностей.
- То як же? - спитав граф, поплескавши Гобсека по плечу.
Стара дитина здригнулася. Гобсек покинув свої цяцьки, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову став лихварем, ввічливим, але холодним і жорстоким, як мармуровий стовп.
- Скільки вам треба?
- Сто тисяч франків на три роки, - відповів граф.
- Можна, - сказав Гобсек, виймаючи з скриньки червоного дерева неоціненні щодо своєї точності терези. Він зважив діаманти, на око визначаючи (бог його знає як) вагу оправ. Під час цієї операції обличчя лихваря відбивало і радість, і прагнення побороти її. Графиня немов заціпеніла, поринувши в роздуми; мені здавалося, що вона раптом побачила всю глибину безодні, в яку падає. У цій жіночій душі ще були муки сумління, і, можливо, треба було зробити тільки одне зусилля - милосердно подати руку, щоб врятувати її. І я спробував це зробити.
- Це ваші діаманти, пані? - спитав я її голосно.
- Мої, - відповіла вона, гордовито скидаючи на мене оком.
- Пишіть угоду, базіко, - звернувся до мене Гобсек, підводячись і показуючи мені на своє місце у кріслі біля стола.
- Пані, певно, замужем? - знову спитав я. Графиня нетерпляче кивнула головою.
- Я не складатиму акта, - заявив я.
- Але чому ж? - спитав Гобсек.
- Чому? - повторив я, відвівши старого до віконної ніші, і сказав йому пошепки:
- Заміжня жінка в усьому залежить від свого чоловіка; угода буде недійсна, бо ви не зможете послатися на те, що не знали факту, зазначеного в самому
|
|
|
