Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Еволюція і масштаби міжнародної трудової міграції

Основні поняття

Функціонування міжнародного ринку робочої сили нерозривно пов'язане з міграцією населення, тому вивчення цього ринку розпочнемо саме з неї.

Міграція (від лат. migratio– переселення) означає переміщення у часі і просторі населення, тварин, капіталу тощо.

Міграція населення – це переміщення людей усередині країни або з однієї країни до іншої, пов'язане зі зміною їх місця проживання. Міграція робочої сили – складова міграції населення.

Міжнародне переміщення населення складається з еміграційних та імміграційних потоків. Еміграція – виїзд громадян зі своєї країни в Іншу на постійне або тривале проживання, імміграція – в'їзд чужоземців у країну перебування на тривале або постійне проживання. Обсягом чистої міграції є різниця між еміграцією та імміграцією. Сума цих потоків становить обсяг валової міграції.

Рееміграція означає повернення емігрантів до своєї країни.

Існують такі форми міжнародної, або зовнішньої, міграції:

• трудова;

• сімейна;

• рекреаційна;

• туристична та ін.

Міжнародний ринок праці існує саме у формі трудової міграції, за відсутності якої не було б і міжнародного ринку робочої сили. У ролі товару на цьому ринку виступає робоча сила, яка переміщується через міждержавні кордони. До такого переселення спонукають різні чинники, але загалом цей процес можна описати українським прислів'ям: "Риба шукає де глибше, а людина – де краще".

В "Oxford Paperback Encyclopedia" (1998 р., с. 783) наведено таке тлумачення праці: "Фактор виробництва, який допомагає виготовляти товари і послуги завдяки застосуванню фізичних та інтелектуальних зусиль людини. Іншими основними факторами є капітал і земля. У ширшому значенні праця є роботою як оплачуваною, так і неоплачуваною. Праця має багато різних типів застосування як фізичних (тапиаl), так і нефізичних (поп-таnual), з різними рівнями майстерності (skill), продуктивності (productivity) і витрат (соst) у різних секторах промисловості. Поділ праці є основою створення сучасної економіки, особливо процесу індустріалізації".

Складові робочої сили такі;

Працездатне населення – це особи працездатного віку, які можуть працювати відповідно до своїх фізичних та інтелектуальних здібностей.

Непрацездатне населення – особи, які повністю або частково втратили працездатність.

Економічно активне населення – особи, які беруть участь у виробництві товарів і послуг.

Економічно неактивне населення – особи, які незалежно від віку не зараховуються до категорії економічно активного населення, зокрема такі групи:

• домогосподарки;

• учні та студенти стаціонарних форм навчання;

• пенсіонери за віком та інвалідністю;

• рантьє (особи, які живуть на відсотки від наданого в кредит капіталу або за рахунок доходів від цінних паперів);

• особи, які одержують матеріальну допомогу від громадських організацій або приватних осіб;

• особи, які виконують безоплатні суспільні роботи;

• особи, які добровільно і безоплатно надають послуги;

• особи працездатного віку, які потенційно можуть працювати, але не шукають роботу з огляду на об'єктивні або суб'єктивні чинники.

Зайняті – особи, які мають роботу І працюють протягом встановленої кількості часу.

Частково зайняті – особи, які не повністю зайняті внаслідок вимушеного скорочення робочого часу.

Безробітні – особи, які на певну дату не мають роботи, але готові до неї негайно приступити.

Міграцію класифікують за різними ознаками. За територіальною поширеністю робочої сили вирізняють такі види міграції:

• внутрішню – переміщення населення у межах однієї країни;

• зовнішню – переміщення населення за межі своїх країн;

• інтеграційну – переміщення населення у межах країн, що належать до міжнародних Інтеграційних угруповань.

За часом здійснення міжнародної міграції робочої сили виокремлюють такі її види:

• остаточну – виїзд населення до інших країн на постійне проживання;

• тимчасову – виїзд населення до інших країн на певний період часу з подальшим поверненням до країни еміграції;

• сезонну – виїзд працівників до інших країн на визначений термін протягом певного періоду року, наприклад, для виконання сільськогосподарських робіт;

• маятникову – постійне проживання працівників у певній країні та постійне або тимчасове працевлаштування в іншій. Цей вид міграції поширений у прикордонних районах ряду країн світу.

Міжнародна міграція робочої сили за організаційними засадами

поділяється на такі види:

• добровільну – переміщення населення за власним бажанням;

• організовану – переміщення населення внаслідок запровадження в окремій країні та світовій спільноті певних механізмів (наприклад, організований набір працівників у межах країни або програми міжнародної міграції робочої сили);

• самодіяльну – нелегальне переміщення робочої сили за межі своєї країни;

• примусову – виселення громадян зі своєї країни згідно з рішеннями судових, адміністративних та інших органів.

У міжнародній міграції робочої сили беруть участь такі категорії працездатного населення:

• робітники;

• фахівці (експерти);

• представники творчих професій.

За якісним складом вирізняють:

• міграцію робочої сили низької кваліфікації;

• міграцію робочої сили високої кваліфікації;

• міграцію вчених та інших представників інтелектуальної еліти.

Згідно з класифікацією ООН постійними працівниками-мігрантами

вважаються особи, які прибувають до країни в'їзду з метою пошуку оплачуваної роботи протягом терміну, що не перевищує одного року.

Транзитною професійною міграцією є міграція робочої сили, передусім управлінців і висококваліфікованих робітників, яка супроводжує прямі інвестиції в економіку зарубіжних країн, тобто відбувається за принципом: "Куди гроші –туди й працівники".

Наведемо статистичні дані про обсяг імміграції загалом, а також в окремих регіонах (табл. 4).

Таблиця 4

Кількість іммігрантів у світі та його регіонах

Регіон Кількість іммігрантів, мли чол. Частка іммігрантів від населення відповідного регіону, %

1985 р. 2000 р. 1985 р. 2000 р.

Розвинені країни 47,4 47,1 4.5 4,5

утому числі:

Європа 23,0 23,1 4,7 4.0

Північна Америка 20.4 24,0 7.8 7,6

Країни, що розвиваються 58,1 65.2 1,5 1,4

утому числі;

Південно-Східна Азія 7,5 7.7 1,2 1,0

Північна і Західна Африка 13,4 17,7 5,7 5,6

Південна Азія 19,2 22.1 1,8 1,7

Південна Америка 5,6 6,7 1,5 1,4

Африка на південь від Сахари м,з 11,0 2,7 2,5

Разом і 05,5 112,3 2,2 1,9

Еволюція і масштаби міжнародної трудової міграції

Перше масове міжконтинентальне переміщення робочої сили пов'язують з розвитком работоргівлі чорношкірими. Є дані про те, що з Африки в Америку було доставлено 9–10 млн рабів, проте на кожного проданого раба припадало три або чотири загиблих під час кривавих воєн в Африці та при перевезенні рабів в Америку. Через експорт рабів Африка протягом 1650-1850 рр. недорахувалася 50-60 млн чол. (окремі дослідники називають 100 або 150 млн чол.).

Історії людства відомі випадки не лише насильницького вивезення людей, а й їх насильного утримання від еміграції. Так, наприкінці XVIII ст. в Англії були прийняті закони, що забороняли промисловим робітникам емігрувати за кордон.

У міжнародних міграційних процесах вільної робочої сили вирізняють три великі хвилі. Перша хвиля (хвиля "старої міграції") охоплювала перші дві третини XIX ст. Друга хвиля відбулася наприкінці XIX – на початку XX ст. Після Другої світової війни розгорнулася третя хвиля, яку називають хвилею "нової міграції". Якщо у період "старої міграції" відбувалося переміщення переважно промислових робітників, то на межі XIX і XX ст. у міграції переважало розорене селянство. Протягом періоду "нової міграції" з відсталих країн до розвинених переміщалися переважно некваліфіковані робітники, а також науковці і фахівці. Міграція науковців і фахівців отримала назву "відплив мізків" (brain drain ).

Трудову міграцію у 40-х роках XIX ст. стимулював небачений до того картопляний голод в Ірландії, а у 80-х роках – падіння цін на європейську пшеницю, що погіршило рівень життя сільського населення, зокрема, Східної Європи. Аграрне перенаселення (безземелля) і безробіття зумовили трудову міграцію з Європи до Америки.

Статистика свідчить, що протягом 1840-1930 рр. емігрувало щонайменше 50 млн європейців, переважно до Північної Америки. У XX ст. до початку Першої світової війни Європу залишило 19 млн чол., протягом періоду між двома світовими війнами з Європи емігрувало 9 млн чол.

Європейці емігрували передусім до США, економіка яких бурхливо розвивалася. Значними були потоки до Канади, Австралії, Нової Зеландії, Аргентини. Європейські емігранти залишали переважно Ірландію, Англію, Францію, Німеччину. З Росії емігрували молокани і старообрядці. Емігранти із західних регіонів України переміщувалися переважно до США та Канади, а східних – на Далекий Схід, Кубань, до Центральної Азії.

- Протягом останніх десятиліть XX ст. внаслідок міжконтинентальних і внутрішньоконтинентальних міграцій сформувалися нові світові ринки робочої сили. Коротко ознайомимося з регіональними особливостями міграції міжнародної робочої сили.

Глобальним центром міграції стала Західна Європа. У середині 90-х років до цього регіону щороку прибувало 180 тис. іммігрантів. Нині лише у країнах Європейського Союзу налічується понад 13 млн мігрантів і членів їх сімей. Переважна частина мігрантів зосереджена у таких західноєвропейських країнах, як ФРН, Франція, Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Швеція І Швейцарія. Близько 5 млн іноземців розміщуються у ФРН, понад 4 млн – у Франції (переважно вихідці з Північної Африки), Бельгії віддають перевагу іспанці та італійці (близько 1 млн чол.), у Швеції проживає 1 млн фінів.

У 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів. їх чисельність перевищила 1,1 млн чол. у 1965 р., а у 1987 р. становила вже понад 4,1 млн чол. Протягом 1954-1965 рр. чисельність іноземної робочої сили у Франції зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн чол. і на початку 90-х років становила 7,7 % усього населення країни.

Близький Схід вважають другим центром міжнародної міграції. У нафтодобувні країни регіону приїжджає на промисли значна кількість робітників з Індії, Бангладеш, Пакистану, Йорданії, Ємену, Греції, Туреччини, Італії. У 1975 р. немісцеве населення Бахрейну, Кувейту, Оману, Катару, Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів становило 2 млн чол., у 1980 р. – 4 млн. На початку 90-х років у регіоні працювало понад 4.5 млн іноземців. Наприкінці 90-х років у названих країнах і Лівії налічувалося 5 млн іммігрантів, що становило понад 50% загальної кількості робочої сили. Мігрантами є передусім вихідці з Єгипту, Ірану, Сірії, Йорданії, Палестини. Для порівняння слід зазначити, що чисельність місцевих працівників становила лише 2 млн чол. В Об'єднаних Арабських Еміратах частина Іноземців у робочій силі досягає 97 %, Кувейті – 86,5 %, Саудівській Аравії – 40,6 %. З наведеного вище можна зрозуміти, що без іноземних працівників функціонування економіки нафтодобувних країн Перської затоки просто неможливе.

Говорячи про міграційні процеси на Близькому Сході, варто згадати і про міграцію євреїв до Ізраїлю. У результаті підтримки Вели кобританією сіоністського руху за створення єврейської держави у Палестині частка її єврейського населення зросла з 10 % у 1918 р. до ЗО % у 1936 р. Після 1948 р. до Ізраїлю прибули євреї з понад сотні держав світу, переважно з комуністичних та арабських країн. Населення Ізраїлю зросло з 700 тис. чол. у 1948 р. до 5,3 млн чол. у 1994 р. Протягом 1989-1994 рр. з країн СНД до Ізраїлю прибуло 500 тис. переселенців. Арабські країни вороже ставилися і ставляться до єврейської еміграції. Наприклад, президент Іраку Саддам Хусейн визнавав право на проживання у Палестині лише за тими євреями (і, очевидно, їх нащадками), які мешкали там до 1935 р.

Третім центром сучасної міграції робочої сили є США. Іммігранти завжди відігравали провідну або щонайменше помітну роль у формуванні трудових ресурсів цієї країни. На нинішньому етапі іноземці становлять близько 5 % робочої сили країни. В Імміграції до США після Другої світової війни вирізняють кілька етапів. Спочатку був наплив Іммігрантів з повоєнної Європи – до США прибули 6,6 млн чол. Другий етап розпочався у 1965 р. Саме тоді було прийнято закон, що створив сприятливі умови для в'їзду до США вихідців з Азії та Латинської Америки. У 1993 р. розпочався третій етап, провідну роль в якому відігравали емігранти з Європи, передусім з Ірландії, Італії, Польщі, а також з Аргентини. У середині 90-х років до США та Канади щороку прибували 900 тис. іммігрантів (у тому числі до США – 740 тис). Тоді ж із США щороку емігрували 160 тис. чол. Фахівці вважають наведені дані приблизними, оскільки армію легальних мігрантів доповнює велика кількість нелегальних. Лише з європейських країн протягом 1946-1982 рр. до США емігрувало 3,3 млн чол., а до Канади – понад 2 млн чол.

Австралія перетворилася на четвертий міжнародний регіон міграції, на зламі тисячоліть там працювали 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. австралійська міграційна політика спрямована на стимулювання економічного розвитку країни. Це означає, що перевага надається іммігрантам, які вкладають інвестиції в економіку Австралії.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон стає п'ятим центром трудової міграції. Іноземці прямують до Брунею, Японії, Малайзії, Сінгапуру, Південної Кореї, Тайваню, Пакистану. За колоніальних часів Гонконг також приваблював іноземних працівників. Завозити Іноземну робочу силу почала І Японія. Спочатку це були корейці, згодом з'явилися й іранці. Іммігрантів використовують на некваліфікованих роботах. Одночасно Японія експортує свою робочу силу високої кваліфікації. Такий експорт здійснюється паралельно з прямими інвестиціями Японії в економіку країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

У Латинській Америці формується шостий регіон міжнародного ринку робочої сили. Аргентина і Венесуела протягом останніх десять XX ст. були основними країнами імміграції. Загальна кількість мігрантів у Латинській Америці становить 3 млн чол., проте існують дані, що загальна кількість Іммігрантів у країнах Латинської Америки наприкінці XX ст. перевищувала 4 млн чол. Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Чилі та Парагвай прийняли спеціальні програми, спрямовані на стимулювання припливу вихідців зі Східної Європи, зокрема з країн колишнього СРСР. Втім, гостра економічна і політична криза в Аргентині на зламі тисячоліть підірвала імміграційну привабливість цієї країни. Внутрішньоконтинентальні міграційні процеси відбуваються і Африці. Обсяг такої міграції становить 2 млн чол. Зустрічається інформація і про те, що загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки наприкінці XX ст. досягла 6 млн чол. Багатші країни використовують працю некваліфікованих робітників із сусідніх країн, приклад, для потреб гірничодобувної промисловості. Південно-Африканська Республіка виявляє зацікавленість у прибутті на постійне проживання фахівців з колишнього СРСР. На африканські країни, розташовані на південь від Сахари, – Кот-д'Івуар, Південно-Африканську Республіку та Нігерію припадає понад половина всіх іммігрантів.

Якщо абстрагуватися від регіонального аспекту міжнародного ринку праці і розглядати міжнародну трудову міграцію з точки зору її напрямів між групами країн, то можна вирізнити п'ять основних потоків міжнародної міграції робочої сили:

•міграція з країн, що розвиваються, до економічно розвинених країн світу;

•міграція у межах промислово розвинених країн;

•міграція робочої сили у межах країн, що розвиваються;

•міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн до економічно розвинених країн світу;

•міграція науковців і висококваліфікованих фахівців з промислово розвинених країн до країн, що розвиваються.

На початку 90-х років тільки у світовому капіталістичному господарстві налічувалося щонайменше 25 млн працівників-мігрантів. Якщо ж врахувати їх сім'ї врахувати їх сім'ї, мігрантів-сезонників та інші категорії, та інші категорії, то загальна чисельність іммігрантів була втричі-вчетверо більшою. Понад половина з них виїхала з країн, що розвиваються, а дві тре прибули до промислово розвинених країн.

Найбільшу заробітну плату приватним особам-нерезидетам пропонують у Швейцарії, ФРН, Японії, Бельгії, США, а з країн розвиваються, найактивніше використовують робочу силу Пів но-Африканська Республіка, Малайзія, Саудівська Аравія, Вене ла, Південна Корея.

12 Следующая ⇒