Хай священик договорить, все найсмішніше там у кінці

I ось, шановні радіослухачі, глядачі нашого каналу, передплатники з досвідом, як і було зазначено в анонсі, наш заклад, не зраджуючи своїм традиціям, працює для вас цього довгого літнього вечора, в цьому напівпорожньому напівмертвому місті, в якому вам пощастило застрягнути, вогні запалено, музику запущено і весь персонал — від наймолодшого кур'єра і до найдосвідченішої курви — сидять під важкими лінивими вентиляторами, що розкручують під стелею свої лопасті, сидять і переживають разом із вами це солодке нервове передчуття свята й пригоди, що ховаються в старих борделях та притонах цього міста; старий-добрий набір радостей і депресантів для тих, хто дотягнув до кінця тижня і не втратив почуття гумору, тому що гумор знадобиться вам, шановні телеглядачі, в цих коридорах і на цих горищах, де майже не залишилось ненависті й страху,

де ці почуття давно й успішно замінено соціальною страховкою, без почуття гумору вам просто не досидіти до кінця вистави, за яку ви, до речі, платили свої чесно зароблені бабки, без почуття гумору тут взагалі нічого шукати, в цьому затишному залі, де в найближчі кілька годин перед вами розгорнеться історія незнаної пристрасті й небаченої підступності, де трупи коханців будуть падати вам під ноги, а чесний піт і гаряча кров статистів проллються так натурально, що ви забудете про все на світі, ви забудете про власний скепсис і вартість вхідних квитків, тим більше — не така вона вже й висока, порівняно з тим фарбованим божевіллям, яке вихлюпнеться незабаром на ваші голови, тому займайте свої місця, сідайте і дивіться, адже в цьому місті о такій годині у вас не так багато варіантів, краще вже сидіти й чекати, розраховуючи, що цього разу, ось саме цього разу — вас справді ніхто не намахає.

 

Зазвичай ми сидимо тут, доки нас не починають виганяти, а виганяти нас починають, щойно ми тут з'являємось, ніхто не вірить, що ми будемо сидіти спокійно, не б'ючи посуду і не провокуючи постійних клієнтів. Хоча б тому, що ми теж постійні клієнти, до того ж нас тут багато — постійних клієнтів усіх цих барів, їдалень, пивних підвалів, буфетів і фастфудів, я стільки років спостерігаю за клієнтами цих закладів, що можу в разі чого виступити офіційним свідком на судовому процесі, де їх усіх будуть звинувачувати в розтлінні та переситі. В разі чого саме я зможу заприсягтися перед усіма святими й надати беззаперечні письмові докази того, що на моїх очах протягом стількох років відбувався процес зростання, змужніння і головне — процес просвітлення цих героїв, хоча збоку все справді могло скидатись на звичайну алкогольну оргію. Проте на подібні закиди я завжди зможу сказати усім святим — шановні радіослухачі, глядачі нашого каналу і передплатники з досвідом, можливо, частково ви і маєте рацію, можливо, алкоголізм, так само як і просвітлення, є процесом нелінійним і сповненим незбагненного внутрішнього руху й динаміки, але навіть у цьому випадку — спробуйте уявити собі оргію, що успішно триває п'ятнадцять років поспіль, набираючи розмаху, сили й драматизму, спробуйте це собі уявити, і якщо вам це вдасться, а вам це не вдасться, тоді ваші претензії до постійних клієнтів барів і фастфудів мого міста я прийму як справедливі. Але оскільки вам це не вдасться, то дозвольте мені говорити саме про змужніння і просвітлення, шановні передплатники з досвідом. Тому що просвітлення, навіть якщо воно супроводжується похмільно-депресивними синдромами, заслуговує на свою постійність і на своїх клієнтів. I навіть більше того.

Я свідомо говорю саме про них, тому що їх я знаю найкраще, одного разу, багато років тому, ми разом із ними зайшли до цих барів і до цих фастфудів, і так почалося життя. З того часу змінювались лише ціни на алкоголь, головні ж учасники, постійні клієнти, лишались при своїх ролях? кожен на своєму місці, тому й говорити про них я можу безпосередньо, з придиханням, теплом і глибокою ненавистю. Я сказав, що змінювались ціни на алкоголь, насправді, як вони змінювались, хто за цим слідкував? Та ніхто, якщо чесно, головні герої в цьому випадку набагато цікавіші за соціальне тло, а їхні імпровізації, на яких переважно все й трималось, важливіші за розмальовані лаштунки в них за спинами. Ось він — великий, реальний шматок часу, який лишився за ними, який вони вигризли зсередини і лишили кістяк, і чим далі вони від нього відходили, тим величнішим виглядав цей труп, ця туша вбитого і розтерзаного ними часу, вони пережили його, їм повезло більше, не всім, але більшості з них, ось вони — мої тридцятилітні герої, перебинтовують рани, зализують свій сифіліс, роблять зарубки на прикладах, готуючись до нових переможних звершень і успішних проривів на ділянках невидимого фронту. Тому, дорогі глядачі нашого каналу, всі ви — від наймолодшого кур'єра до найдосвідченішої курви, встаньте і вшануйте хвилиною свого блядського мовчання тих, хто з якихось причин не дожив до кінця вистави, встаньте, оскільки обслуговувати таких постійних клієнтів — велика професійна вдача, коли-небудь потім, у старості, якщо вона у вас буде, якщо вам удасться вимолити її у всіх своїх святих, ви будете згадувати ці молоді мужні обличчя, ці солодкі п'яні одкровення, цю зловтіху і всепрощення, якими вони обдаровували своє невдячне малорухоме життя. Ви будете згадувати, як вони взяли це життя за барки і витрусили з нього все, що хотіли, вибили з нього все лайно, випустили всю зайву кров, як вони — ці п'яні тридцятирічні капітани, боцмани й старшини — вели корабель життя прямо на рифи й підводні камені, анітрохи не сумніваючись ні в рифах, ні в кінцевому успіху.

Навіть не питайтесь про правдивість баченого. Я знаю, хто першим починає питатись про правдивість баченого; як правило, це люди, котрі працювали в системі освіти. Ну? або особи, задіяні в громадській сфері життя. Одним словом ті, кого серед постійних клієнтів не було в силу професійної зайнятості. Я не маю що вам відповісти, Сама побудова розмови за принципом «питання—відповідь» вигадана людьми, котрі працювали в системі освіти, оскільки в такий спосіб їм простіше контролювати виховний процес. I тут не може бути точок перетину, тому що виховний процес, на відміну від процесу просвітлення, є, власне, процесом лінійним» лінійність ця, власне, ї вбяває. Можна звинувачувати мене в небажанні дати відповідь на прямо поставлені питання, можна? зрештою, говорити, що це не зовсім морально. Ок, шановні передплатники, але як можна говорити про мораль із людиною, яка щодня читає газети» сторінку за сторінкою, сторінку за сторінкою, а в кінці обов*язково намагається розгадати кросворд. Я пас, дорогі працівники системи освіти, я пас, навіть якщо від цього буде падати загальний наклад.

I ці діти зі своїм клеєм, і ці професори з політехнічного, які проводять тут кращу частину семестрів, і ці жінки, які помирають тут, замість того аби помирати вдома, і ці таксисти, які курять, аби не пити, і ці герої воєн? які закладають зброю, і кишенькові злодії, які приходять сюди, знаючи, що тут їм нічого не світить, і студенти, які виносять звідси своїх професорів і несуть їх до аудиторій складати іспити, і туристи, які помилково потрапляють сюди і вже не хочуть виходити, і спекулянти, яких першими пропустять в небесну браму, щоб не скандалити, і весь вуличний кримінал, який як ніхто відчуває, де найбільше пахне життям — за ними стоїть великий досвід цього життя, тому що вони знають одну таємну штуку, а штука ця полягає в тому, щр вони без життя обійдуться, а життя без них — ні.

I якщо ви? шановні радіослухачі і глядачі нашого каналу, Досиділи до цього місця, я наведу приклад. Річ у тім, що більшість запропонованих вам обставин вас насправді не стосуються. У більшості випадків вам взагалі ніхто нічого не пропонує, Тому й шкодувати особливо немає за чим. I ось, власне, як приклад я хотів навести одну надзвичайно ліричну історію, яку, за великим рахунком, можна було й не наводити.

Робота забирає в мене надто багато часу, говорив мені Гавриіл, надто багато, Від мене через це навіть дружина пішла, я її ві сні називав технічними термінами. Але я не шкодую. Я вмію у своїй галузі все. Якби у мене були можливості — я б зняв зоряні війни, Натомість можливостей нема, і я знімаю кримінальну хроніку. Гавриіл працював оператором на державному телебаченні. Крім цього, багато халтурив, ледь не весілля знімав, причому робив це не стільки заради бабок, скільки з любові до мистецтва. Час від часу його засилали знімати футбол, або відловлені в харківських ріках трупи, або прес-конференції мера, або інше гівно, яким так щедро повняться голубі екрани, I мер і трупи в Гавриіла виходили фактурні й переконливі, за що начальство його любило, а колектив поважав, наскільки це взагалі можливо в наш час. Але ні мер, ні навіть трупи не могли повністю задовольнити його творчих амбіцій, і його можна було зрозуміти. Тому що з першого дня, щойно взявши до рук камеру, він хотів знімати кіно, і ні мером, ні трупами тут обійтись було неможливо. У нього були сотні друзів по цілому місту, йому наливали в кредит в держпромівській їдальні, він був знайомий із усіма, починаючи з мера і закінчуючи гравцями «Металіста», котрі в нього виходили не меньш фактурно, аніж трупи, хоча і не так переконливо.

I ось одного разу наш із ним спільний знайомий Валюня, котрий свого часу теж починав із телебачення, запропонував йому одну дуже дивну річ. Я, сказав він, зараз працюю в муніципалітеті, по зв'язках із громадськістю, і до нас, сказав він, звернувся один італійський благодійний фонд. Італійці зараз борються в себе з українською проституцією. I в них нічого не виходить, розумієш? I ось вони звернулись до нас за допомогою. Ми вже провели семінар, переклали для безкоштовного розповсюдження їхню брошуру про можливі шляхи потрапляння в італійські борделі — до речі, брошура користується великою популярністю, — але це не головне. Головне, що вони пропонують знімати кіно! Як кіно? — не повірив Гавриіл, Так, сказав Валюня, кіно, на гендерну тему, для боротьби з українською проституцією. Так що потрібно зустрітись.

Вони зустрілись наступного дня в муніципальному буфеті, взяли для конспірації молоко і сіли в куточку. Валюня був діловий і зосереджений. Я, сказав він надпивши, відразу подумав про тебе, розумієш, вони візьмуть усе, головне, щоб там було про боротьбу з проституцією. I що ти пропонуєш? — запитав Гавриіл, відставляючи своє молоко вбік. Я тут дещо прикинув, зашепотів Валюня, одним словом, це лише чернетка, приблизний сценарій, — і, схилившись до Гавриіла, він почав розповідати. Я читав умови конкурсу, там дві основні вимоги — щоб був гендер і щоб була національна специфіка. Я довго думав. Помоєму, це може бути порнуха. Я тут усе врахував і накидав такий сценарій, — Валюня дістав із кишені кілька аркушів із комп'ютерним тестом, теж відставив убік своє молоко і почав читати. Сценарій називався «Гола правда», ну, правда, розумієш? — пояснював Валюня, як газета «Правда», ну, щоб із національною специфікою, нервово сміявся він, розумієшь куди копаю? Події фільму відбувались у наш час в одному з українських міст.

Ну, це ти знімеш, казав Валюня, там, пару заводів, панораму нових масивів, це ти розумієш, можна пару трупів, для гумору. I в цьому місті живе головна героїня, за висловом сценариста — проста українська дівчина, I ось вона, ця проста українська дівчина, мріє звалити в італійський бордель, для неї це просто нав'язлива ідея, за авторським задумом, вона ні хуя не робить для економіки своєї країни, сидить на шиї у батьків, охарактеризованих Валюнею як прості українські безробітні, яких тисячі, і дивиться німецьке порно. Німецьке порно, до речі, казав Валюня, теж треба зняти, вона у нас у порнофільмі буде дивитись порно по телевізору — розумієш, куди копаю? I ось головна героїня бачить у газеті рекламне оголошення про набір в італійський бордель, текст має бути продубльований італійською, щоби замовникам було зрозуміло, про що йдеться, відписує їм і отримує позитивну відповідь. I тоді, шепотів Валюня, вона збирається їхати в італійський бордель, уже навіть речі збирає, батьки в шоці, в овірі в шоці, в цьому місці, казав він, має бути така лірична тема прощання з історичною батьківщиною, можна кінохроніку пустити, там, із воєнними кадрами, хроніка відбудови, абощо; і ось вона їде на вокзал, тримаючи при собі лише невеличку валізу з білизною, I ось тут, на вокзалі, серед вокзальної метушні вона і зустрічає головного героя — такого самого простого українського хлопця, пояснював Валюня, нашого співвітчизника, яких тисячі і який працює, скажімо, носієм на вокзалі, ні, носієм неприкольно, швидко передумав Валюня, краще машиністом локомотива. Далі йшла сцена їхнього знайомства, локомотиви, семафори, подорожня романтика, і тут головний герой різко закохувався у головну героїню. Наскільки різко? — перепитав про всяк випадок Гавриіл. Достатньо різко, пояснив йому автор сценарію, закохується і переконує її не їхати в італійський бордель. Як переконує? Ну, не знаю, потрібно який-небудь сильний образ, як у Пазоліні, наприклад — він затягує її в кабіну локомотива і переконує. Далі вже можна без сценарію. Ну як? — запитав Валюня і потягнувся за молоком. А скільки платять? — усе ще сумніваючись, запитав Гавриіл. Платять нормально, спочатку переводять першу частину гранту, дивляться матеріал, потім перераховують решту.

А база? — засумнівався Гавриіл, а техніка? Ти ж на державному телебаченні працюєш, нервово зашепотів Валюня, ми через міськраду продавимо, або через управління культури; так, погодився сам із собою Валюня, — думаю, що порнуху краще через управління культури. Головне — пожежникам заплатити. I акторам, додав Гавриіл. Да-да, погодився Валюня, — і акторам.

Ти знаєш, сказав Гавриіл, ще раз переглянувши сценарій, щось тут не так. По-моєму, це не про боротьбу з проституцією. I специфіка скоріше тоталітарна. Я, звісно, можу пару трупів підігнати або відеоряд із мером, але ці твої локомотиви, семафори — фашизм якийсь. Ти ще подумай, добре? Валюня обіцяв подумати і наступного дня вже сам прийшов до Гавриіла на канал; я, сказав, подумав, ти все правильно говориш, я тут, значить, усе переробив, додав ще трішки національної специфіки, дещо змінив, послухай, одним словом. Він дістав ті самі аркуші з купою закреслених та переписаних від руки місць і зашепотів: «Пропаща сила». Що? — не зрозумів його Гавриіл. Фільм так називається, пояснив Валюня, «Пропаща сила», щоби специфіки побільше, розумієш? Ну, що, героїня, як і раніше — проста українська дівчина, проста, але трудолюбива, ми її зробимо якою-небудь швачкою, вставимо кадри кінохроніки, значить, батьків безробітних і хроніку відбудови я викинув, німецьке порно лишається, але як негативне емоційне тло. I ось наша героїня знаходить на виробництві під час обідньої перерви продубльоване італійською мовою оголошення про набір до борделю, далі йде лірична тема духовних пошуків, можна дати замальовки вечірнього міста, кадри л мером, це ти зробиш. I ось коли вона вже вирішує кинути виробництво і звалити в італійський бордель, її викликає до себе в кабінет профспілковий лідер. Героїня приходить у кабінет, ну і тут усе починається, далі вже без сценарію. Почекай, сказав на це Гавриіл, і в чому ж тут боротьба? А боротьба, витримавши паузу, сказав Валюня, в тому, що профспілковий лідер — теж проста українська дівчина! Розумієш, куди копаю? Ми їм такий гендер знімемо, вони ще продовження замовлять. Пішли до директора.

Директор почитав сценарій, порозглядав малюнки, зроблені Валюнею на берегах, і попросив дванадцять відсотків. Валюня вихопив у нього сценарій і, проклинаючи державне телебачення, вискочив із кабінету. Потім повернувся і запропонував сім, плюс відсотки з прокату. Врешті зійшлися на дев*яти. Третя студія, сказав директор Гавриілу, субота-неділя, з десятої вечора до дев'ятої ранку, завозь апаратуру і хоч раком там стійте. І це навіть не прозвучало як метафора.

Валюня подав заявку на проект і вимагав негайно починати зйомки. Проблема полягала в тому, що знімати не було кого. Гавриіл завіз апаратуру до третьої студії, і що робити далі, просто не знав. У третій студії до цього знімали дитячу ранкову програму, всюди валялись м'які іграшки, а на фанерних декораціях були намальовані слони неприродних кольорів, Гавриіл подумав, що слони — це навіть добре, і вирішив використати їх як частину художнього оформлення. Але знімати все одно не було кого. Будемо робити кастинг, сказав Валюня і дав оголошення в друкований орган міськради.

На кастинг прийшли дві кандидатки, Перша виявилася студенткою консерваторії, була в шкірянці і з пірсингом на обличчі, звали її Віка. Інша була колишньою проституткою з готелю «Харків», сказала, що добре володіє італійською, оскільки свого часу працювала саме в італійських борделях, сказала також, що її там добре знають, але що тепер вона вирішила зав'язати зі своїм печальним минулим і спробувати сили в шоу-бізнесі.

Гавриіла злякала фраза про те, що и там усі знають, тому він вирішив узяти студентку консерваторії, натомість попросив колишню проститутку залишитись на вечір і пробухав з нею до ранку, згадуючи спільних знайомих. Наступного дня в студію прийшли знімати черговий випуск дитячої ранкової програми. Ведуча програми, Марта, була в жовтого кольору перуці, танцювала на тлі кислотних слонів і дитячим голосом переповідала невидимій аудиторії правила особистої гігієни. Марта, підійшов до неї Гавриіл після запису, ось ти серйозна акторка, у тебе дані, у тебе, зрештою, голос. Не хочеш спробувати себе в серйозному проекті? А що за проект? — зацікавилась Марта, поправляючи жовту перуку. Знімаємо кіно, сказав їй Гавриіл, спільно з італійцями. А тематика яка? — запитала Марта. Тематика національна, пояснив їй Гавриіл, соціалка, любов, подорожня романтика, Пазоліні, розумієш? У нас саме немає акторки на головну роль. I перуку твою, додав він, можна буде використати.

В перший знімальний день вирішили зняти сцену в кабінеті профспілкового лідера. До третьої студії набилося кілька десятків зацікавлених, прийшов директор телекомпанії, цілою делегацією приїхали пожежники, прийшли якісь фанатки «тьоті Марти», принесли їй квіти й цукерки, але їх Гавриіл у студію не пустив, сказав, що це не для дітей, хіба що, запропонував, в якості масовки. Валюня приніс написані ним напередодні діалоги і два комплекти шкіряної білизни, які він узяв напрокат у директора парку розваг. Решту одягу Гавриіл підібрав серед реквізиту дитячої ранкової програми. Віка і Марта одягли шкіряну білизну, Марта одягла жовту перуку, пожежники дістали з дипломатів водку й закуску. Вирішили знімати. В останній момент Гавриіл поміняв ролі — Віка мала грати головну героїню, а Марта — профспілкового лідера. В своїй жовтій перуці вона нагадувала лідера профспілки артистів цирку. Віка, давав указівки Гавриіл, ти заходиш у кабінет. Тебе розривають внутрішні протиріччя, розумієш? Ти задумливо гладиш усе своє тіло. Я сказав — усе! Так, тепер ти, звертався він до Марти, ти — профспілковий лідер, ти бачиш, що її розривають внутрішні протиріччя. Ляж на стіл! Та не на живіт! Ляж нормально, ти ж профспілковий лідер — Гавриіл захопився, і зйомки йшли досить жваво, аж доки пожежники не випили свою водку і не полізли на знімальний майданчик. Досить на сьогодні, сказав Валюня, і всі неохоче потяглися на вихід.

Тобі куди? — запитала Віка в своєї напарниці. Не знаю, відповіла Марта, підземка вже зачинена, мабуть, тут залишусь, на декораціях переночую. Пішли до мене, сказала Віка і потягла її на вулицю.

Цей фільм, говорила Марта, такий дивний, я в ньому не все розумію, Вони сиділи на підлозі в кімнаті Віки й пили портвейн, який купили в нічному магазині. Скажімо, моя героїня говорить — обпали мене вогнем своєї пристрасті. Я не зовсім розумію, що тут мається на увазі. Все просто, відповідала їй Віка, вони ж швачки, це професійні розмови. За якийсь час Валюня взяв увесь відзнятий матеріал, сказав чекати й не хвилюватись і полетів у Мілан на зустріч із координаторами програми.

Знімальний графік було безнадійно порушено, новини від Валюні не надходили, і знімальну групу охопила тривога та недобрі передчуття. Марта повернулась до своєї дитячої ранкової програми, Віка приходила до неї на записи, сиділа в студії і гралась м'якими іграшками, відриваючи їм вуха та хоботи. Гавриіл нудився без роботи, пару разів брався за халтуру, побував на зборах анонімних алкоголіків. I хоч особливого стосунку до історії це не має, але сталось це приблизно так.

Одного ранку він зустрів у держпромівській їдальні Боткіна. Боткін, так само як і Гавриіл, належав до постійних клієнтів їдальні, йому тут теж наливали в кредит, і побачивши Гавриіла, він заусміхався йому, як лише постійний клієнт може заусміхатись іншому не менш постійному клієнту. Вони сіли за столик, і далі між ними заточилась ненав'язлива розмова: про курси валют, про обвали на біржах, про енергоносії та корупцію в органах влади, одним словом — про що можуть говорити двоє інтелектуалів, котрі ще не випили свою першу ранкову водку. Зокрема, Боткін розповідав про здоров*я, сказав що останнім часом серйозно за нього взявся, і закликав Гавриіла зробити те саме.

Тут слід сказати, що Гавриіл годився йому в сини, Боткін, за паспортом Товстуха Євген Петрович, був старим бітником і дисидентом, так би мовити, колючим уламком шістдесятництва, але мав широку натуру і легко переходив з усіма на ти. Все своє свідоме життя він пропрацював дільничним лікарем, тому був названий Боткіним і користувався авторитетом у різних химерних компаніях. Помешкання його, в якому він, як справжній дисидент і уламок шістдесятництва, прибирав рідко, було завалене макулатурою і сміттям, у книжковій шафі на почесному місці стояло фото поета Євтушенка. На зворотному боці фото був напис «Дорогій Жені від поета Євтущенка з душевним привітом». Боткін стверджував, що фото підписане саме йому. Да! Кричав він опонентам, котрі йому не вірили, мені! Ось тут і написано — дорогій Жені! Від поета Євтушенка! Себто мені — Євгену Петровичу Товстусі! Боткін стверджував, що маестро безпосередньо підписав йому фото після одного виступу в буремні шістдесяті, але був на той час у такому свинському стані, що зреагував лише на знайоме йому змалку ім*я.

Вийшовши на пенсію і залишивши по собі надзвичайно строкату й розмаїту клієнтуру, Боткін раптом узявся за власне здоров'я. Причому взявся він за нього нетрадиційними методами. Я знаю що таке радянська медицина, кричав він опонентам, повірте мені, я пропрацював у системі близько сорока років. До лікаря я піду, лише коли мене вкусить отруйна змія. Натомість Боткін захопився йогою, діагностикою карми і тантричним сексом, До тантричного сексу, втім, він швидко охолонув, мені, казав, і звичайний то секс нецікавий, а що вже говорити про тантричний. Врешті, хтось порадив йому записатись на курси анонімних алкоголіків. Він подумав і записався. Що ви мені говорите, кричав він опонентам, я сам лікар, я знаю цілющу силу самоаналізу. Пити він при цьому, ясна річ, не кинув, говорив, що всі ці курси йому і потрібні лише для автотренінгу, а передусім — для кращої діагностики карми. Тепер він усе це переповів Гавриілу і навіть запропонував піти разом на чергове засідання анонімних алкоголіків.

Ти зрозумій, кричав він Гавриілу, ти навіть не уявляєш, що в тебе між чакрами робиться. Ти б прийшов послухав розумних людей. А що за публіка на ці курси ходить? — поцікавився Гавриіл. Нас багато, пояснив йому Боткін, публіка інтелігентна, там ще бар є.

Курси проходили в актовому залі палацу піонерів. Стіл було накрито червоною китайкою, вікна було наглухо задраєно важкими шторами, анонімні алкоголіки приходили по одному і мовчки займали місця подалі від сцени. Піддатий Гавриіл спробував відразу ж увімкнути камеру, але до нього підійшов черговий відповідальний, назвався Юлієм Юрійовичем і попросив камеру вимкнути. Ви що, сказав він, не можна! Цим ви порушуєте анонімність наших алкоголіків. Гавриіл дещо розгубився, але Боткін потягнув його в перший ряд, тут зручніше, сказав він, і нас усі будуть бачити. Гавриіл ще здивувався, у чому тут, мовляв, переваги, але алкоголіки потроху зібрались і можна було починати. Останнім привели незадоволеного вигляду молодого анонімного алкоголіка. Його супроводжували два сержанти, і дивився він на всіх недобрим поглядом. Ну що ж, сказав Юлій Юрійович, давайте встанемо і візьмемось за руки на знак солідарності. Всі встали. Гавриіл взяв за руку Боткіна, сержанти взяли за руки затриманого анонімного алкоголіка. Той спробував чинити опір, але сержанти свою справу знали. Ось і добре, сказав Юлій Юрійович, прошу всіх сідати. Хто почне? Руку підняв один із сержантів. Юлій Юрійович, сказав один із сержантів, можна ми? У нас режим. Ну що ж, відповів їм Юлій Юрійович, давайте.

Сержанти штовхнули затриманого, той неохоче піднявся. Ну що ж, сказав йому Юлій Юрійович, назвіться, хто ви? Затриманий мовчав. Один із сержантів не витримав і штовхнув його; затриманий перевів на сержанта важкий погляд, повернувся до Юлія Юрійовича і почав.

Я — Алік Заїка. Привіт, Алік Заїка, дружньо прокотилося залом, Алік знову замовк, один із сержантів ще раз його штовхнув. Я — анонімний алкоголік, знову сказав Алік. Добре, Алік Заїка, — ще одна хвиля загальної прихильності прокотилась залом. Розкажи нам свою історію, Алік, звернувся до нього Юлій Юрійович. Алік подумав і сказав таке — 26 травня цього року, о вісімнадцятій годині тридцять хвилин, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння середньої тяжкості, я вчинив зухвале викрадення службового автомобіля марки «ЗіЛ»? котрий належав торговельній фірмі «Морозко», в результаті чого згадана вище торговельна фірма понесла матеріальні та фінансові збитки у розмірі триста п'ятдесяти кілограмів мороженої риби, розфасованої у брикети. Після цього, перебуваючи в тому ж таки стані, я усвідомив рівень своєї провини і вирішив добровільно здатися в руки законної влади. Внаслідок чого, втративши керування автомобілем марки «ЗШ», я в'їхав у інформаційний щит із наочною агітацією, котрий належав районному відділу внутрішніх справ київського району міста Харкова. Наслідком цього інциденту стало несанкціоноване вивантаження на території відділення морепродуктів фірми «Морозко», себто — згаданих вище триста п'ятдесяти кілограмів мороженої риби. Да він, падла, цією рибою нам увесь коридор завалив! — зірвався на ноги один із сержантів! Ми її півночі збирали, як моржі! I щит із агітацією збив! А у нас там уся оперативка! Мудак! — сказав він Аліку і сів на місце. Ну добре, сказав Юлій Юрійович, давайте всі подякуємо Аліку за його історію. Спасибі тобі, Алік Заїка, прокотилось залом. Один із сержантів підбіг до Юлія Юрійовича, той підписав якийсь документ, і Алїка потягли на вихід. До побачення, Алік Заїка, покотилося вслід. Щоб ви здохли! — крикнув Алік, але сержанти заламали йому руки і витягли в коридор. Ну що ж, задоволено сказав Юлій Юрійович, — хто наступний?

Давайте я, підняв руку Боткін. Дивись, схилився він до Гавриіла, як я їх зараз урию, Ну давайте, погодився Юлїй Юрійович, Я, сказав Боткін, Товстуха Євген Петрович. Привіт, Товстуха Євген Петрович, знову прокотилось залом. Я — анонімний алкоголік, радісно викрикнув Боткін. Добре, добре, відгукнулась на це аудиторія. Розкажи нам свою історію, Євген Петрович, попросив черговий відповідальний.

Історія моя така, не примусив себе вмовляти Боткін. Я — медичний працівник. Усе своє життя я присвятив служінню на благо своїх співгромадян! А чи ставав тобі в цьому на заваді алкоголь? — спробував повернути розмову у більш доречне русло Юлій Юрійович. Ставав, — не став приховувати Боткін, ставав. I як він ставав? — далі поцікавився Юлій Юрійович. По-різному, Боткін задумливо почесав підборіддя, по-різному. Пам'ятаю, одного разу, заступаю я на зміну, як зараз пам'ятаю — дев'ятого листопада діло було, якраз на свято. Почекай, Євген Петрович, перебив його черговий відповідальний, на яке свято? Ну, день революції, відповів йому Боткін, сьомого листопада. А на чергування ти коли заступив? — перепитав його строго Юлій Юрійович. Дев'ятого, повторив Боткін, ми ж із колективом після свята ще не бачились, вирішили відзначити. I привозять нам, як зараз пам'ятаю, труп. А нам саме в магазин потрібно було з'їздити. Ну, я кажу, хлопці, давай, занось його поки що на кухню! Євген Петрович, – знову перебив його відповідальний, – а чи відчував ти при цьому потребу поділитись із кимось своєю проблемою? Ось, відловів на це Ботків, саме про це я і кажу. Гаразд, не дав йому продовжити черговий відповідальний, давайте подякуємо Євгену Петровичу за його історію, Спасибі, Євген Петрович! загуділа вдячна аудиторія — і, розкланявшись навсібіч, Боткін задоволено впав на свій стілець. Ну, як тобі? — спитав він Гавриіла, а тепер давай ти. Я? — перелякався Гавриіл. Так-так, підбадьорив його Боткін, тут головне автотренінг, так що давай. Ну що ж, продовжив Юлій Юрійович, хто далі? Ви? — подивився він на Гавриіла. Гавриіл було завагався, але в спину йому прихильно зашипіли і він встав.

Я Толік Гавриленко, сказав він, скоріше до відповідального, аніж до аудиторії. Привіт, Толік Гавриленко, нова хвиля прихильності вдарила йому в спину. Я — алкоголік. Анонімний алкоголік, поправив його черговий відповідальний. Чому — анонімний? — образився Гавриіл. Нормальний. I давно ви відчули, що алкоголь став вам на заваді? — запитав його черговий відповідальний. Да, сказав Гавриіл, ні. Ви зрозуміли, спробував допомогти йому Юлій Юрійович, що не можете контролювати ситуацію? Звичайно, відповів Гавриіл, звичайно. I що алкоголь стає стіною поміж вами і вашими близькими? — гнув своєї Юлій Юрійович. Безсумнівно, погодився Гавриіл. Я, сказав він, коли одружувався, вирішив зекономити на фотографі. I все фотографував сам. Відповідно, мене не було на жодному фото. На мене після цього образились батьки, сказали, що я, очевидно, був такий п'яний, що не потрапив на жодне фото. Добре, добре, радісно зашуміла аудиторія. I коли ви вирішили сказати рішуче «ні» алкоголю? — дещо ревниво перебив його черговий відповідальний. Та ви знаєте, сказав Гавриіл, я насправді ще не вирішив.

Хочете, я розповім вам свій сценарій? — несподівано звернувся він до Юлія Юрійовича. Сценарій? — не зрозумів той, Так, сценарій. Я його придумав кілька років тому. Це сценарій мого майбутнього фільму. Ну, не знаю, завагався відповідальний, але аудиторія знову зашуміла, і Гавриіл продовжив. Одним словом, це має бути фільм-катастрофа. Катастрофа? — так само розгублено перепитав Юлій Юрійович. Так, фільм-катастрофа. Головний герой працює біблійним сурдоперекладачем. Ким? Біблійним сурдоперекладачем, він працює на телебаченні й перекладає за допомогою рук слово боже. I ось одного разу священик, за яким він перекладає, відкриває йому жахливу таємницю, що, виявляється, ми стоїмо на порозі гуманітарної та екологічної катастрофи і що скоро нам усім настане гуманітарний кінець. I він пропонує перекладачеві записати для майбутніх поколінь сурдопереклад святого письма і заморозити його на тисячу років. Далі священик стає жертвою невідомих, а перекладач справді записує сурдопереклад святого письма, як правда, ще не вирішив, на яких носіях, але скоріш за все на дівіді. Так, краще на дівіді, крикнув хтось із залу. Да, справді — краще на дівіді, погодився Гавриіл, – і передає це в секретну лабораторію на заморозку. I далі події відбуваються через тисячу років. Гуманітарна та екологічна катастрофа справді відбувається, але цивілізація виживає. Щоправда, зі значними цивілізаційними втратами. Якими саме? — запитав хтось із залу, записуючи за Гавриілом. Перш за все? пояснив Гавриіл, втрачається здатність сприймати знакові комунікативні системи. Ви хочете сказати, викрикнув хтось, що цивілізація втрачає здатність сприймати звичні знакові носії інформації? Саме так, підтвердив Гавриіл чиїсь здогади. Які носії? — перепитав Юлій Юрійович. Да літери ми всі забудемо, роздратовано пояснив йому Боткін, що тут не зрозуміло?

Саме так, знову погодився Гавриіл, одним словом — внаслідок гуманітарної та екологічної катастрофи цивілізація втрачає можливість сприймати та інтерпретувати фактично весь корпус так званої культурної спадщини. Книг немає, газет немає. — Мобільників немає! — крикнув хтось із залу. I цивілізація поступово втрачає свою культурну пам'ять, розумієте? Але в цей час минає тисячу років і в секретній лабораторії розморожується дівіді з сурдолерекладом святого письма. Тут вплітається кримінальний сюжет, з'являються злі сили, котрі не хочуть, аби розморожене дівіді стало надбанням нащадків, але врештірешт слово боже потрапляє до кого треба, Добре, добре — покотидась на Гавриіла нова хвиля. Але проблема в тому, продовжив Гавриіл, що цивілізація, втративши здатність до відчитування знакових інформаційних систем, не може належним чином розшифрувати це послання. Вони сприймають цю складну систему передачі інформації як набір візуальних позицій, кожна з яких є для них не більше ніж, скажімо, рухомим ієрогліфом. I ось вони копіюють для себе всі основні знаки сурдоперекладу, надаючи кожному з них свого цілком нового значення. I починають користуватись цією новою системою передачі інформації. Наливають у старі міхи нове вино! — знову хтось викрикнув із залу, і аудиторія радісно заплескала.

Саме так, ще раз погодився Гавриіл, саме так. А найцікавіше те, що, спілкуючись за допомогою перейнятої з минулого знакової системи, вони мимоволі відтворюють у повсякденному житті текст святого письма. Приєднуючись до його енергетичного поля! — викрикнув Боткін, обертаючись до аудиторії. Так, підхопив Гавриіл, фактично, текст святого письма проникає в їхній побут, як вірус, про який вони навіть не здогадуються, це як у комп*ютері, розумієте? — звернувся він до Юлія Юрійовича. Той невпевнено кивнув головою. I це несподіваним чином відбивається на всьому цивілізаційному розвитку. Позитивно відбивається? — запитав той, хто записував. Ясно, що позитивно, сказав Гавриіл, адже фактично ціла цивілізація, умовно кажучи, починає замість тлумачного словника використовувати словник біблійних термінів і цілі шматки святого письма, наприклад, книгу великих пророків. Чому саме книгу великих пророків? — спитав хтось стурбовано. Тому що вона знаходиться якраз посередині святого письма, пояснив Гавриіл, і згідно з теорією імовірності її будуть вживати найчастіше.

Наприклад, будь-яка інформація, ну, будь-яка, ну, ось у вас, що там написано? — звернувся Гавриїл до анонімного алкоголіка в третьому ряді, який крутив у руках клаптик паперу. Той, соромлячись, устав, та тут, пояснив, простий текст; нічого-нічого, сказав на це Гавриіл читайте; анонімний алкоголік пом'явся і прочитав: «Усмоктування амброксолу, що застосовують внутрішньо, відбувається швидко і достатньо повно. Максимальна дія починається через 0,5—З години. Тривалість дії становить 7—12 годин». Чудесно, сказав Гавриіл, це чудесний текст середнього ступеня складності, це щось на зразок книги пророка Єзекіїля, частина перша, вірш двадцять восьмий, пам'ятаєте? — «Як вигляд веселки, що буває в хмарі в дощовий день, такий був вигляд сяйва навколо. Це був вигляд подоби Господньої слави! I коли я це побачив, я впав на обличчя своє, і почув голос, що говорив», Ось це місце! Думаєте? — недовірливо перепитав Юлій Юрійович. Безперечно, продовжив Гавриіл, безперечно. I ось, внаслідок такого масового й потужного озвучення біблійних текстів починають відновлюватись рецептори, котрі забезпечували свого часу, тисячу років тому, їхню сакральну дію.

Інакше кажучи, одного разу бог прокидається і бачить, що все знову функціонує, хтось знову починає користуватись книгою великих пророків і псалмами давидовими, розумієте? I користується так активно і масово, що бог просто змушений якось реагувати. I реагує він, прошу завважити, цілком прихильно, обдаровуючи невидимих, проте численних реципієнтів ласкою і щедротами. Уявляєте, які тут ніштяки починаються?!! Момент, перебив його Юлій Юрійович, тут протиріччя — адже вони не вкладають в свої послання жодного сакрального сенсу, правда ж? Для них же це, наскільки я зрозумів із ваших слів, не більше ніж первинна комунікативна система, покликана забезпечувати обмін інформацією. Аудиторія пустила хвилю роздратування й незадоволення. Юлій Юрійович боязко втягнув голову. Секундочку! — відреагував Гавриіл, я саме і говорю про те, що справа зовсім не в суттєвому аспекті, справа — в точності відтворення. Неважливо, що саме вони мають на увазі, говорячи цитатами з євангелія, головне, що бог знає, звідки ця цитата.

Гаразд, не здавався Юлій Юрійович, а звідки він знає? Він же сприймає це безпосередньо через свої, як ви висловились, рецептори, без жодного інтерпретаційного контексту. Цілком вірно, погодився з ним Гавриіл, але тоді як він сприймає всі ті цілком протилежні за своєю суттю енергетичні потоки, котрі надходять до нього щоденно у вигляді, скажімо, різних релігійних концепцій?

Ви ж не вважаєте, що бог християнської цивілізації і бог цивілізації мусульманської — це два різні боги?

Це ж не менеджери з супермаркету. Тоді як він усе це сприймає і розрізняє? Ну, і як по-вашому? — розгублено запитав Юлій Юрійович. Гавриіл витримав паузу. Просто у бога є декодер. Тому він розуміє всіх. Ось такий сценарій. Там головним образом має стати це заморожене дівіді. Я собі це так бачу, що, скажімо, святе письмо це книга книг, так? А цивілізація майбутнього буде жити за допомогою якого-небудь дівіді дівіді. Дабл-дівіді! — крикнув хтось із залу. Саме так! — погодився Гавриіл і аудиторія знову заплескала.

 

В буфеті спітнілий від напруження та хвилювання Гавриіл замовив собі й Боткіну по сто п'ятдесят. Ага, ви тут? — радісно окликнув їх Юлій Юрійович, заходячи і замовляючи собі так само сто п'ятдесят. Боткін дещо запобігливо посунув їхні склянки, і Юлій Юрійович сів поруч. Оглянув зал, визирнув у вікно, прискіпливо подивився на Гавриіла. Ну що ж, сказав, за солідарність!

Валюня повернувся з Італії енергійний і стурбований. Порядок, сказав, італійці в шоці. Ця сцена в кабінеті профспілкового лідера їх просто порвала. Треба швидко все доробити, підвести титри італійською — і в прокат! Тільки там зі сценарієм проблеми, сказав він, тупцяючи перед Гавриілом, котрий сидів зі студійними навушниками на голові. Що за проблеми? — насторожився той. Розумієш, почав викручуватись Валюня, я ж тобі говорив — побільше національної специфіки. З гендером все нормально, там якраз норма, плюс ці трупи, це все гаразд. А ось із специфікою... Розумієш, вони говорять, що типажі космополітичні. Що в них такі типажі на кожному кроці. Да? — не повірив Гавриіл, це в них на кожному кроці профспілкові лідери в жовтих перуках ходять, так треба розуміти? Почекай, заспокоїв його Валюня, їх теж можна зрозуміти, вони башляють. Я тут подумав-подумав, і знаєш що я тобі скажу? — нам потрібен карлик. Для специфіки. Тоді воно все разом заграє — і профспілки, і гендер, і пропаща сила. Потрібен карлик. Знайдеш? Не знаю, розгубився Гавриіл, спробую.

Наступного ранку всі знову зібрались у третій I студії. З'явився навіть директор, Останнім зайшов Гавриіл, ховаючи щось за спиною. Валюня це відразу помітив і занервував. Добрий день, сказав Гавриіл голосно, прошу познайомитись, новий член нашого колективу. Новий член ховався у нього за спиною і виходити не поспішав. Ну, і що там у тебе? — нарешті не витримала Віка. Гавриіл відступив убік і виштовхав поперед себе горбаня. Марта зойкнула. Віка нервово закурила. Привіт! — радісно сказав усім горбань. На ньому були шкіряні мотоциклетні рукавиці й широкий грузинський кепарь. Гавриіл почав розповідати, сказав, що горбань працює таксистом, але це тимчасово, раніше він працював у цирку, освітлювачем, себто, сказав Гавриіл, наша людина — творча. Вчора він підвозив Гавриіла додому. Гавриіл розповів йому про проект, і той погодився взяти в ньому участь. Віка підійшла до декорацій і загасила бичок об лимонового слона. Валюня дістав три комплекти шкіряної білизни. Марта дістала з джинсового наплічника жовту перуку…

Почали знімати. Горбань одягнув білизну, розмір був не його, білизна сповзала. Гавриіл запропонував йому не скидати мотоциклетні рукавиці і кєпарь, так навіть еротичніше, сказав він. Робота відразу ж не пішла, Марта нервувала, горбань нервував, Віка злилась. Гавриіл не витримав і влаштував скандал, що ви робите? — закричав він, ви сюди чого прийшли? — закричав він знову, я що — маю це робити за вас? — запитував він жінок, і жінки йому не заперечували. Горбань у цій ситуації зовсім розгубився і не знав, куди подіти свої довгі голі руки в мотоциклетних рукавицях. Він стояв посеред широкого ліжка, мов гриб-боровик, збоку стояли Марта і Віка й боязко дивились на його горб. Врешті Марта розплакалась, схопила свій одяг і вибігла зі студії. Віка теж схопила свій одяг і побігла за нею. В студії запала тиша. Гавриіл схвильовано мовчав, видно було, що конфлікт його збентежив. Валюня сидів у кутку і намагався не дивитись у бік горбаня. Горбань поправив кєпарь і підтягнув мотоциклетні рукавиці. Ну, добре, нарешті сказав Гавриіл, давайте, Віктор Павлович, звернувся він до горбаня, ми вас підзнімемо, а потім я змонтую. Давайте, спочатку сцену в кабінеті профспілкового лідера. Вони з Валюнею взялись за стіл і витягли його на центр. Горбань допомагав. Усе, сказав Гавриіл, працюємо — і ввімкнув камеру. Так, кричав він, Віктор Павлович, ви заходите в кабінет. Це кабінет вашого профспілкового лідера. Але ви заходите туди в шкіряній білизні. Тому вас розривають внутрішні протиріччя, ви чуєте — внутрішні протиріччя! Ви починаєте задумливо гладити усе своє тіло. Ні — усе не треба, гладьте свої руки. Ніжніше, Віктор Павлович! Так, тепер лягайте на стіл! Валюня, допоможи йому. Клади його на стіл. Та не на живіт!

Віка догнала Марту вже на сходах, та йшла, натягуючи на себе свої майки і блузки, шнурки на її кросівках були розв'язані, а наплічником своїм вона нагадувала залишеного в студії горбаня. Почекай, крикнула їй Віка, почекай, вона підбігла до неї. Я не буду зніматись із цим горбанем, сказала Марта, розмазуючи сльози, у нього цей горб, він такий... такий підозрілий. Да нормальний горб, сказала Віка, не плач. I нахилившись, стала зав'язувати їй шнурівки..,

Послухай, сказала Віка, допиваючи портвейн, якщо ти підеш, я теж піду, без тебе я зніматись не буду. Чому? — не зрозуміла Марта. Тому що ти мені подобаєшся і без тебе я зніматись не буду.

А що ти будеш робити? — запитала її Марта. Вони сиділи на підлозі, двері балкона були відчинені, починалась свіжа травнева ніч, портвейн закінчився, грошей у них не було, робота у них була стрьомна. Знайду інше заняття, сказала Віка, піду офіціанткою в піцерію. Чому в піцерію? — не зрозуміла Марта, краще вже зніматись в італійській порнусі, сказала вона, – ніж продавати італійську піцу. Яка різниця відповіла Віка, і почала повільно стягувати з неї одяг. Стягла жовту перуку, стягла блузку, стягла майку, стягла спідницю. Єдине, довго не могла розшнурувати кросівки.

Наступного ранку Гавриіл пішов на мирову. Сказав, що погарячкував, попросив вибачення і пообіцяв виплатити аванс. Робота на знімальному майданчику поновилась. Валюня з горбанем викотили ліжко. Гавриіл дав короткі вказівки, значить, так, сказав він, знімаємо сцену ліричного переосмислення головної героїні. Головна героїня лірично переосмислює останні події у своєму житті. Профспілковий лідер допомагає їй у цьому. А я? — подав голос горбань. А ви? Гавриіл повернувся до горбаня, ах ти чорт, про вас я зовсім забув. Валюня, крикнув він, дай Віктору Павловичу канделябр. Значить, так, Віктор Павлович, беріть канделябр у праву руку, а в ліву, а в ліву, а в ліву нічого не беріть, а краще візьміть канделябр двома руками. Тільки не впустіть його! Ну що, звернувся він до Валюні, подобається? Валюня подивився на вибудувану мізансцену. Він на боровика схожий, сказав нарешті. Ну да, не погодився Гавриіл, де ти бачив боровика з канделябром?

Віка повернула її обличчя до себе, зніми ти цю дурнувату перуку, сказала тихо, ти що, злякалась її подружка, — це ж костюм, але Віка схопилась за перуку і діловито її зняла. У неї було коротко стрижене волосся, Віка перевернула її на спину і почала стягувати з неї тісну шкіряну білизну. Ти що? — перелякано прошепотіла подружка, краєм ока спостерігаючи за канделябром, що нависав, текст говорити не будеш? Давай краще трахатись, сказала Віка і повісила перуку на канделябр. Толя, покликала Марта Гавриіла за кілька хвилин, потрібно продовжувати? Бо я вже скінчила. Я теж, розгублено відповів режисер.

Так чи інакше, знімальний процес успішно завершувався, Гавриіл знімав останні сцени, в основному з горбанем, він то покривав його чорною фарбою і примушував зображувати горбаня-мавра, то чіпляв йому знайдені серед дитячих декорацій крила, просив залізти на стіл і гладити там руки, то посипав його грузинський кєпарь штучним снігом і знімав національну зиму, врешті, матеріалу набралось достатньо, і Гавриіл взявся за монтаж. Марта переїхала жити до Віки, Віка відводила її щоранку на зйомки дитячої ранкової програми, брала її наплічник і чекала в коридорі. Горбань отримав аванс і купив для своєї таксівки нову підвіску. Друзям він розповідав, що знімався в серіалі про італійську мафію.

Одного разу Марту викликав до себе директор телекомпанії. Додому вона повернулась пізно, зла і заведена, сука, почала кричати, мудак! Що сталось? — запитала її Віка. Мою програму закривають, кричала Марта, сука-директор! Чому закривають? — не зрозуміла Віка. Місця немає в сітці! Вони туди спонсорів вставили. Це все директор-сука. Він зі мною переспати хоче! Ну так що за проблеми?— не зрозуміла Віка, переспи, та і все. I далі будеш розповідати про зубну пасту. Та пішла ти! — образилась Марта. I що тепер? Що тепер, відповіла Марта, що тепер — отримаю бабки за фільм і звалю. Куди звалиш? — не зрозуміла Віка. Куди-небудь, у ту ж таки Італію. А я? — запитала Віка. При чому тут ти? Марта нервово запустила кросівок у куток кімнати, впала на канапу і, замотавшись у ковдри, швидко заснула.

Зранку зателефонував Гавриіл, попросив терміново прийти, дописати сцену. Обіцяв віддати бабки. Віка з Мартою прийшли, Гавриіл нервово бігав по студії, скручуючи кабелі. Горбань плутався у нього під ногами. Ах ти чорт, бідкався Гавриіл, ах ти чорт, завтра студію звільняти, а в мене ще сцена одна не дописана, давайте-давайте, кохані, переодягайтесь. Віка з Мартою неохоче натягли на себе шкіряну збрую. Гавриіл ввімкнув камеру. Горбань взяв у руки канделябр. Значить, так, закричав Гавриіл, знімаємо сцену сердечної подяки головної героїні. Головна героїня усвідомлює, від якої життєвої помилки її врятували друзі та колектив, і відчуває до них сердечну подяку. Працюємо!

Віка підійшла до Марти і обережно торкнулась її плеча. Марта напружилась. Віка спробувала повернути їі до себе, але та нервово прибрала її руку. Віка схопила її за плече, але Марта відступила назад. Тоді Віка різко потягла її до себе, розвернула і зарядила з правої по фізіономії. Марта скрикнула і закрила обличчя руками. Віка вдарила ще кілька разів і вибігла зі студії. Горбань сконфужено крякнув. Марта плакала, ховаючи обличчя в долонях, врешті подивилась на Гавриіла, ти що, спитала тихо, усе це знімав? Знімав, розгублено відповів Гавриіл. I що? Гавриіл якийсь час подумав. Нічого, сказав він задумливо, нічого. Особливо цей канделябр…

 

Одну копію готового фільму Гавриіл віддав Валюні, для замовників. Другу копію, разом із відсотками, відніс директору. Директорові фільм сподобався, єдине, спитався він у Гавриіла, — що це в тебе там за грузин із крилами? Італійці за фільм заплатили, але програму боротьби з українською проституцією згорнули як нерентабельну. Валюня вступив у партію регіонів. Гавриіл на отримані від фільму гроші купив нову камеру і підшився. Через півроку сам вирізав торпеду і знову запив. Ще через місяць записався на курси анонімних алкоголіків. Ще за деякий час знову розв'язав, Потім знову підшився, Продовжувати?

Марта виїхала до Туреччини, збиралась звідти перебратись в який-небудь італійський бордель. Новин від неї не було. Віка хотіла влаштуватись у піцерію, але її не взяли через її пірсинг. У вересні в підземці вона зустріла горбаня. О, Віктор Павлович, зраділа Віка, давно вас не бачила. Горбань теж зрадів, сказав, що працює тепер касиром в ігрових автоматах, запрошував пограти на одноруких бандитах. А з нашими, спитався, ти бачишся? Ні, відповіла Віка, Валюню по телевізору часто бачу, а так нікого. А Марта тобі пише? — поцікавився горбань. Ні, відповіла Віка, не пише. А мені пише, сказав горбань і дав їй адресу турецького готелю, в якому зупинилась Марта. Віка довго думала, а потім написала їй листа. Лист був такий:

 

В дитинстві ми з братом колекціонували різні «дорослі речі», він старший за мене на два роки, і все це насправді вигадав він, йому це було більш цікаво. Ми копались у важких валізах на горищі, наповнених різним мотлохом, зламаними речами, розбирали гори сміття, вишукуючи для своєї колекції нові експонати. Влітку горище прогрівалось, ми жили у старому двоповерховому будинку в центрі міста, разом із нами там жило ще кілька родин, і кожна родина вважала за потрібне знести на горище старі речі. Двері на дах були вибиті, крізь них постійно літали голуби і несли яйця в зламаних друкарських машинках і старих мідних кавниках. Крім того, на даху було повно пилу і пташиного пір'я, пір'я забивалось між сторінок книг і в кишені костюмів, ми знаходили його в попільничках і чорнильницях, витрушували його з бюстгальтерів і керосинових ламп. Брат ламав замки на черговій валізі, і ми визбирували поміж запиленого мотлоху потрібні нам речі, скажімо, баночки з пудрою металеві гребені, коробки з-під зубного порошку, іржаві надламані леза для бритв, рвані панчохи, м'яті краватки, вибляклі сукні, діряві капелюхи, дешеві сережки, виписані кулькові ручки, рукавички без пари, блокноти з точним записом усіх щоденних фінансових витрат, пробиті в безлічі місць копірки, надтріснуті телефони, діряві авоськи, гаманці з безліччю кишень і відділень, довгі жіночі мундштуки, окуляри зі зламаними дужками, деформовані жіночі торбинки, вижовклі грамоти, шапочки для купання, листівки з видами міст, крем для засмаги, розламані навпіл фотоапарати, прострочені протизаплідні пігулки, етикетки з винних пляшок, браслети з червоної пластмаси й залиті воском будильники, фотографії артистів кіно і журнали з кросвордами, календарики з відміченими протягом року чиїмись місячними й капсули з якимись ліками, пошматовані конверти з довгими листами й скляні, наповнені кров'ю шприци, перуки з сивиною і рецепти з поліклініки, церковні свічки й саморобні ікони, фото з чийогось похорону, студійні фото старих жінок, фото з безліччю дітей і дорослих, невідомі нам обличчя незрозумілі нам обставини, які ми привласнювали і робили своїми, від яких ми робились якщо і не дорослішими, то у будь-якому разі досвідченішими. Голуби літали над будинком, не наважуючись залетіти, і чекали, доки ми спустимось униз. Ми, натомість, не поспішали, ми довго перебирали в руках віднайдені нами речі, розглядали написи в блокнотах, пізнавали акторів на листівках, влітку ми майже жили на горищі, там були якісь меблі, пару матраців, ми валялись на них і читали старі журнали з розгаданими кимось кросвордами.

За пару років у брата з'явилась дівчина, він привів її одного разу влітку, коли нікого не було вдома.

 

Вона залишилась на ніч. Я лежала в своєму ліжку, в сусідній кімнаті, і слухала, як вона сміється. Того літа вона часто до нас заходила, батьків цілими днями не було вдома, і вони з братом весело проводили своє перше літо. Якось я розповіла їй про нашу колекцію, ми сиділи з нею удвох у порожній квартирі, було сонячно і спекотно, вона зацікавилась і попросила показати їй ці старі речі, про які я розповіла. Ми довго розглядали стару біжутерію, вона, сміючись, міряла чоловічий одяг і пізнавала кіноакторів, яких я не знала. Потім прийшов брат, вона почула, як він з'явився, і побігла вниз. А я залишилась. Найцікавіше, що вона ніколи не носила сережок, власне, як і я.

Коли ти повернешся, я покажу тобі рештки своєї колекції. Більшість речей довелось викинути, пройшло стільки часу, сусіди змінились, мої батьки емігрували, і я живу в цій квартирі сама. З усіх тих уламків я залишила собі кілька пар старих жіночих черевиків, десь із сорокових років, можливо, з п'ятдесятих, але не пізніше. Я навіть не знаю, кому вони належали. Зі старим взуття м така річ, що вони з часом виглядають ще гірше за своїх власників, черевики, як на мене, це взагалі найбільш інтимна частина одягу, вони рвуться й розбиваються, збиваються і втрачають нормальний вигляд, оскільки одягнувши, ти відпочатку вкладаєш у них свій ритм, свою ходу. Я в них ходжу по квартирі, вони давлять, але це таке дивне відчуття, що ти носиш чужий одяг, користуєшся чужими речами, зазираєш у чиїсь щоденники й записники — воно виснажує тебе, надламує зсередини, ти втрачаєш спокій і рівновагу, так ніби робиш щось заборонене, і тоді чиїсь душі неспокійно ворушаться в сутінках, кожного разу, коли ти одягаєш їхні черевики чи перечитуєш їхні листи. Очевидно, це тому, що спокій взагалі є поняттям ілюзорним, несправжнім, і марно сподіватись, що після безтурботної та спокійної смерті на тебе чекає тиша і відпочинок, я чомусь думаю, що навіть по смерті, утративши будь-який зв'язок із тими, кого ти любив, через кого ти страждав і кого тобі весь час бракувало, ти все одно не зможеш знайти собі спокою, сховавшись у потойбічних сутінках, будеш мучитись і страждати кожного разу, коли хтось, не звертаючи на тебе жодної уваги, одягатиме твої босоніжки.

«Металіст» лише для білих

(образ ворога в українській радянській літературі)

Демократія починається тоді, коли вбивають твого дилера. Реальна влада в цій країні належить тридцятилітнім психопатам, хоча вони про це ще не знають. Українське економічне диво контрабандою ввозиться через кордони республіки. Протистояння підпорядковує своїй логіці всі твої вчинки ї програмні заяви; беручи участь у протистоянні, ти повсякчас змушений боронитись від численних небезпек та провокацій. Твої вороги ведуть повсякденну приховану війну, кінцевою метою якої має стати твоя капітуляція і підписання нових умов, котрі матимуть для тебе фатальні наслідки. Вони проводять загальну мобілізацію і гуртують сили, наперед відкидаючи найменшу можливість знайти порозуміння за допомогою дипломатичних методів. Вони відслідковують твій маршрут, перетворюючи тебе на рухому мішень багаторазового використання, прослуховують твій телефон, запускають тобі в мережу віруси, пишуть тобі на дверях антисемітські гасла, пишуть антисемітські гасла на дверях твоїх сусідів і звинувачують у цьому тебе, вибивають замки в твоєму під'їзді, присилають тобі поштою порножурнали й книги ксенофобського характеру, проплачують у пресі матеріали про розповсюдження тобою порножурналів та книг ксенофобського характеру, зомбують твоїх друзів, підпалюють офіс, в якому ти працюєш, розстрілюють пожежну команду, яка їде рятувати твій офіс, розстрілюють твоїх друзів, у яких минають наслідки зомбування, відрубують тобі кабель і глушать ефір, переглядають за твоєї відсутності твої книги, вириваючи з них улюблені сторінки, підкидають тобі до кишень наркотики й фальшиві документи, підкуповують суддів, котрі згодні повірити, що документи не фальшиві, перекладають, зрештою, на тебе провину за смерть твого дилера, перекладають на тебе провину за те, що влада у цій країні належить психопатам.

 

спостерігаючи за тобою на віддалі, весь час дотримуючись дистанції, винюхуючи твій слід у траві, зайнявши позицію в будинку напроти, не спускаючи з тебе прицілу, кожної миті, вдень і вночі, знаходячись у повній бойовій готовності, прослуховуючи в телефоні твоє дихання, твій голос і твоє мовчання, потрапляючи в ритм твого життя, формуючи його, уповільнюючи і прискорюючи залежно від власних потреб, дихаючи з тобою одним повітрям, стікаючи з тобою однією кров'ю, лікуючи разом із тобою ті самі хвороби, розморожуючи разом із тобою ті самі продукти, вливаючи в себе ту саму отруту, втрачаючи ту саму свідомість, переходячи за ті самі межі, втрачаючи контроль над тими самими речами, проживаючи разом із тобою те саме життя помираючи разом із тобою тією самою смертю.

Ті, хто вирішують за тебе всі твої проблеми, ті, хто не дають тобі можливості самому впливати на події, ті, хто контролюють твоє пересування, обмежують твої рухи, прогнозують твою поведінку, вказують на твої помилки, оцінюють твої заяви, блокують твої ініціативи, заперечують твої свідчення, відмовляються від співпраці з тобою, засуджують тебе за небажання співпрацювати, засуджують тебе за невміння до кінця відстоювати свою позицію, засуджують тебе за непослідовність і зневіру, засуджують тебе за тактичні огріхи, яких ти весь час припускаєшся в їхній присутності, засуджують тебе за недостатньо виважені заяви, котрі спровоковують масові заворушення, засуджують тебе за намагання перекласти на них відповідальність за масові заворушення, звинувачують тебе в продажності і некомпетентності, звинувачують тебе у відсутності конструктивної I позиції, звинувачують тебе в здачі однодумців і співпраці з системою, звинувачують тебе в постійних намаганнях скористатись загальною нестабільністю, звинувачують тебе в розвалі і коаліції, відмиранні ідеології, реванші консервативних сил, ослабленні загального спротиву, втраті колишніх позицій, провалі багатосторонніх переговорів, компрометації цілого руху, занепаді спільної платформи, загибелі кращих послідовників, смерті твого дилера.

наговорюючи тобі слова, якими ти починаєш користуватись у повсякденному житті, нашіптуючи тобі основні терміни й поняття, правлячи твою мову розширюючи її за допомогою спеціальної термінології, вставляючи в твою мову шматки своїх заяв і маніфестів, запускаючи в твою мову початки власної лексики, відтворюючи твій голос у домашніх умовах, імітуючи твої розмови і співи, повторюючи за тобою наговорені перед тим слова, набиваючи своєю лексикою порожнини в твоїх відповідях, підпорядковуючи собі твоє мовлення, долучаючись до твого мовчання, синхронізуючись із ним, випереджаючи його, зупиняючи його в потрібному місці, примушуючи тебе забути про головне — про їхню присутність.

 

Працівники комунальних служб, котрі оголюють дроти в неосвітлених коридорах, прибиральниці, котрі відтягують трупи на сусідню територію, сантехніки, котрі зливають у раковини сліди злочину, регулювальники, котрі блокують життя мегаполісів, продавці в кіосках, котрі продають легалізовану смерть, листоноші, котрі приносять відомості про банкрутство, безробітні, котрі підробляють документи для отримання соціальних дотацій, алкоголіки, котрі підробляють документи для отримання статусу безробітних, патрулі, котрі контролюють ринок наркотиків у нашому районі, контролери і вуличні жебраки, котрі формують ринок наркотиків у нашому районі, проститутки за викликом, котрі займаються груповим сексом із корпоративної солідарності, мобільні оператори, котрі перепродають крадені в Польщі німецькі телефони, вантажники з продовольчих ринків, котрі зціжують коров'ячу кров для окультних виправ, актори лялькових театрів, котрі вганяють шпильки й гачки в дерев'яні іграшки, працівники метрополітену, котрі зранку зчищають кишки з рейок, музиканти духового оркестру, котрі переносять у своїх футлярах відрізані собачі голови, робітники велосипедного заводу, котрі послаблюють гайки на велосипедах, відправляючи їх у продаж, ведучі прогнозу погоди котрі вказують неправильний напрямок вітру, лікарі з хірургічного відділення, котрі вшивають під час операції в шкіру дзвіночки для риболовлі, ти тепер не зможеш загубитись, нізащо не загубишся, в цій темряві, посеред цього снігу, тебе завжди можна буде знайти за звуками дзвіночка, вшитого в твоє тіло, тебе завжди можна буде упізнати в натовпі, як би тихо ти не поводився, як би ти не ховався за спинами сусідів, за спинами своїх близьких, за спинами своїх друзів, своїх ворогів, кожен із яких тримає глибоко під шкірою свій власний дзвіночок для риболовлі.

 

Була у мене подружка, артистка цирку, в якої був дорослий син, Густав. I вона розповідала про нього таку історію. Густав ходив на стадіон, у них була компанія, всі жили в районі Тракторного, за цим їх і відрізняли. I ось після одного матчу, на який вони вже прийшли вбиті, в шашличній поблизу ринку вони завелись із кавказцями. Кавказців було більше, і кавказці були тверезіші, тому Густава з друзями гнали кілька кварталів, а потім повернулись назад до шашличної святкувати перемогу. На цьому б історія і завершилась, але річ у тім, що одному з друзів Густава під час усієї цієї пригоди зламали два ребра. Компанія вирішила, що так не годиться, що не мають права кавказці ламати ребра простим слов'янським скінгедам. Самим іти до кавказців їм не хотілось, тому вони попросили допомоги в старших, колишніх спортсменів, котрі зі спорту вийшли і займались охороною ринків у районі Тракторного. Старші теж вирішили, що так не годиться, кавказців вони не любили і традиційно брали з них мито. Тут була подібна ситуація. Тоді вони склали делегацію з трьох колишніх спортсменів, узяли кількох ображених скінгедів і поїхали в шашличну. Але тут сталася накладка — саме того дня кавказці святкували якесь чи то релігійне, чи то національне свято, їх набилась повна шашлична, і настрій у них був бойовий.

Парламентарів знову гнали кілька кварталів. З боку кавказців це було помилкою. Спортсмени влаштували збори, перезарядили калаші і вирішили мстити. Під них підписались таксисти, котрі кавказців теж традиційно не любили, зрештою, як і всіх інших. Густав із друзями ходили збуджені й агресивні, їхній поранений друг показував усім перебинтоване тіло і заявляв, що він расист. Забили стрілу. Зустрітись домовились на автостоянці в районі Тракторного. Кавказці приїхали на джипі й витягли з багажника два ящики коньяку. Спортсмени прийшли у випрасуваних спортивних костюмах і з великими спортивними торбами, в яких лежали калаші. Таксисти відімкнули свої рації, щоб їх ніхто не відволікав. Густав із друзями мали повні кишені арматури. Приїхали навіть брати Лихуї з якимось священиком. Почався переговорний процес. Кавказці визнали свою провину, стали посилатись на релігійні свята й гарячу кров, пояснили, що зопалу не розібрались, із ким мали справу, і запропонували забухати на знак примирення. Спортсменам поведінка кавказців сподобалась, у принципі, заговорили вони, не такий вони вже й паскудний народ, ці кавказці, що нам тут ділити, все одно завтра з них мито брати будемо, що вже тут розмінюватись, малолітки самі залупились, а старшим тепер усе це гівно розгрібати, кому це треба, і вони почали кучкуватись навколо джипа, на капоті якого і стояв коньяк.

I все було б добре, якби поранений скінгед не послав одного із кавказців, котрий, сам того не бажаючи, зачепив його поламані ребра. Поранений скінгед, котрому накипіло, просто розвернувся і послав його. Кавказець, котрий, очевидно, не звик, щоби його посилали скінгеди, послав того у відповідь. Це почули брати Лихуї, які стояли поруч, і, не розібравщись, що до чого, завалили кавказця на асфальт. Кавказці кинулись було на допомогу, але колишні спортсмени, яких відірвали від дармового коньяку, вмить озвіріли і за кілька хвилин перетворили автостоянку на місце кавказького геноциду. Останніми підбігли таксисти і почали добивати останніх притомних кавказців, котрі намагались заховатись між колесами джипа. Потім забрали коньяк, підпалили джип і поїхали додому.

Я, до речі, цю історію чув двічі з різних уст. Мені її потім переповідав саме один із тих таксистів. У житті він був нормальний спокійний чувак, але історію цю розповідав із злістю і жорстокими подробицями, акцентуючи то на вибитому оці, то на вирваних золотих зубах, то на тілесних пошкодженнях братів Лихуїв, котрих відвезли в лікарню. Міліція взяла Густава і компанію за кілька годин, вони отримали свою долю коньяку й пили в парку неподалік. Їх затягли у відділення, сказали, що один із кавказців ось-ось має померти і тоді їх усіх засадять по повній програмі, а відділення виконає свій річний план. Тримали їх близько доби.

Врешті приїхав начальник відділення, розчаровано сказав, що кавказець, скоріше за все, не помре, що таксисти відмазались, а в спортсменів зв'язки в муніципалітеті, і, прочитавши скінгедам лекцію про дружбу народів, відпустив їх на волю. Компанія відразу ж повалила на стадіон. Наші, до речі, виграли, капітан «Металіста» Лаша забив єдиний і переможний гол, і компанія щасливо повернулась додому. На ранок виявилось, що їхнього пораненого друга підрізали у власному під'їзді. Міліція підозрювала студентів, котрі в під'їзді покійного постійно купувалй анашу.

А Густав подумав — ясно, що вони нікого не знайдуть, ніхто не знайде винних, які виннї можуть бути. Спробуй знайди цих винних. Ми його просто поховаємо і знову підемо на стадіон, I знову будемо пиздитись із кавказцями. В принципі, все справедливо, вони йому два ребра зламали, як їх не бити після цього. Але ось, скажімо, Лаша вчора гол забив, а він теж із Кавказу, так що тепер — на стадіон не ходити? Густав навіть не знав, що думати.

 

На похорон він не пішов, на стадіон теж більше не ходив, а за якийсь час взагалі влаштувався волонтером в якийсь соціальний фонд і почав займатись розповсюдженням американської гуман

⇐ Предыдущая1234

Поделиться:

Читайте также:

Заклик до священиків і черниць Римо-Католицької Церкви
Зникне демократія - священиків будуть мучити
Мої священики, вам не дозволено ображати Мене своїм свідченням про те, що Я - обманщик.
Священики, вас будуть вести у напрямку до Лжепророка

Воспользуйтесь поиском по сайту: