Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

з курсу «Філософія»

Конспект лекцій

для бакалаврів усіх спеціальностей і усіх форм навчання

Затверджено радою з гуманітарної освіти та виховання протокол № _2_ від 31.10.2012р.

Одеса ОНАХТ 2012

Конспект лекцій з курсу «Філософія» для бакалаврів усіх спеціальностей усіх форм навчання / Під загальною ред. проф. Чугуєнко В.М. – Одеса: ОНАХТ, 2012. – 78 с.

Укладачі: Чугуєнко В.М., д-р філос. наук, професор

Дейнеко М.І., д-р філос. наук, професор

Мельник Л.А., асистент

Мельник Ю.М., канд. філос. наук, асистент

Рибалко Т.С., канд. філос. наук, доцент

Шевченко Г.А., канд. філос. наук, професор кафедри

Відповідальний за випуск зав. кафедри соціології, філософії та права

Г.В. Ангелов, канд. іст. наук, професор

Тема 1. Філософія, коло її проблем та
роль у суспільстві

1. Світогляд і філософія

Людська діяльність спрямовується складною системою знань, яку можна уявити у вигляді піраміди, де кожен вищий рівень обґрунтовує використання нижчого рівня знань.

світоглядний - в чому сенс діяльності? теоретичний - чому це відбувається? емпіричний - яківластивості ця річ має? технологічний - як це зробити?

Технологічний, емпіричний й теоретичний рівні знань (технічні, природничі й соціально-економічні науки) надають людям могутні засоби впливу на природу та суспільство, але не гарантують їх розумного використання. Саме світогляд визначає ідеали, уяву про те, що має бути наслідком діяльності, та прийнятні шляхи їх досягнення. Отже, світогляд - це певна система поглядів на призначення, місце і роль людини у світі.

Світогляд існує у стихійній, міфологічній, релігійній та філософській формах. Філософія - системний, логічно обґрунтований вираз світогляду. В перекладі з давньогрецької "філософія" означає любов до мудрості. Основним питанням філософії, як і світогляду взагалі, виступає ставлення людини до світу, до всього довкілля і до самої себе. У різні історичні епохи представники різних соціальних груп і окремі люди по-різному вирішують світоглядне питання, питання про розумне, мудре ставлення до життя. Давні греки вбачали свій ідеал у Космосі (всесвітньому порядку). Мудреці Давньої Індії проголошували за мету й сенс життя повну владу над власними бажаннями, нірвану і злиття з Всесвітнім Духом. В часи Середньовіччя у світогляді переважало служіння Богові, а з розвитком капіталізму запанувало прагнення до активної діяльності, до пізнання і перетворення світу відповідно до людських потреб («Знання - це сила!»).

Одні люди бачать сенс життя у примноженні багатства, в оточенні себе комфортом, насолодами, інші спрямовують свої зусилля на духовних цінностях, віддають життя служінню науці, мистецтву, своїй країні, Богові. Все це - прояви різних світоглядів.

2. Функції і структура філософії

Філософія як теоретична форма світогляду виконує дві основні функції: світоглядну і методологічну. Осмислюючи й обґрунтовуючи життєві ідеали, заради чого варто жити й працювати, філософія виконує власне світоглядну функцію. Застосовуючи різні філософські підходи, люди осмислюють, що найважливіше, найцінніше в житті.

Методологічна функція філософії полягає у намаганні проаналізувати, оцінити різні засоби людської діяльності, з морального, естетичного боку визначити допустимість тих шляхів, що ведуть до бажаних наслідків. У філософії осмислюються найбільш загальні методи пізнання, практичної діяльності, просування до істини. Все це - предмет методологічної функції філософії.

Свої функції філософія виконує, розгортаючи мислення від найбільш загальних абстрактних понять, що відбивають суттєві сторони ставлення людини до світу. Крок за кроком філософська думка рухається від абстрактного до конкретного, розгортаючи вихідне поняття ("клітинку" філософського знання) у складну систему відносин, яка характеризує ставлення людини до світу в його цілісності. При цьому виявляється потрійна суперечність:

1) суб’єкт - об’єктивна реальність, тобто стосунки між людиною і незалежним від неї середовищем;

2) суб’єкт - суб’єкт: стосунки між людьми, що мають свою волю до дій, своє розуміння дійсності;

3) скінченність - нескінченність: ставлення людини як смертної істоти до вічної природи, до людства, до Бога.

Цю потрійну суперечність, що знаходиться в центрі філософського мислення, можна відтворити у схемі:

0 С ¥, де С

С - суб’єкт (діюча, мисляча особа); 0 - об’єкт (предмет, на який спрямована думка чи дія); ¥ - знак нескінченності - "криниця вічності" - за висновком Ф.Ніцше.

У філософії можна зустріти різні підходи до вирішення цієї суперечності. Так, суб’єктивний ідеалізм (Берклі, Фіхте) визначає реальність лише суб’єкта: ми можемо бути певні тільки в існуванні нашої свідомості, її образів. Об’єктивний ідеалізм (Гегель, Кант) за першооснову світу сприймає духовну нескінченність, вічність абсолютного Духу: все інше похідне від нього. Матеріалізм (Маркс, Ленін) зосереджує увагу на відношенні С ® 0: існує лише вічна об’єктивна реальність - матерія, а свідомість - одна із невичерпних, нескінченних у своїх проявах властивостей матерії. Матерія первинна, а свідомість вторинна. Свідомість здатна відображати дійсні властивості матерії. Так формулюється відповідь на основне питання філософії марксизмом.

Сутність вселюдських відносин відображається в ряді галузей, що складають структуру філософії. Це - онтологія, методологія, гносеологія, соціальна філософія, етика, естетика, філософія релігії. Онтологія - вчення про буття. Ця галузь філософської діяльності спрямована на осмислення світу в цілому. Що є субстанцією - першоосновою світу: об’єктивна, природна реальність чи Дух, Ідея, Бог? Що таке буття, матерія, простір, рух, час? Що таке людина, її буття? Яким має бути світ, спроможний породити людину з її свідомістю?

Методологія - філософська галузь визначення найбільш загальних підходів до розуміння розвитку і універсального зв’язку між окремими явищами, процесами у природі, суспільстві і свідомості. У методології виробляється система висхідних принципів пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності. Розрізняють два основних методологічних підходи до розуміння світу: метафізичний та діалектичний. Метафізика зосереджує увагу на моментах сталості та самостійності існування явищ. За метафізичним мисленням річ або є, або її немає. Розвиток розуміється як рух по колу, а джерело розвитку знаходиться зовні того предмету, що рухається. Діалектичне мислення звертає увагу на те, що у світі все знаходиться у стані неповторних змін і взаємопереходів, тому про кожний предмет можна сказати, що він і є, і його немає. Розвиток відбувається "по спіралі", а його рушійна сила, перш за все, у взаємодії протилежностей у самому предметі пізнання. Таким чином, діалектика виступає як логіка і методологія пізнання.

Методологічна функція філософії конкретизується у теорії пізнання - гносеології. Ця галузь філософії досліджує умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини. Гносеологія вивчає особливий тип відносин між людиною і світом - пізнавальний. Філософія ставить такі гносеологічні питання: як зовнішній щодо свідомості предмет стає надбанням розуму, чи вірогідні наші знання, що таке істина та які шляхи ведуть до неї, в чому полягає критерій істини? Важливе місце в сучасній гносеології займає осмислення співвідношення взаємозв’язку ненаукового і наукового, соціального і науково-техніч-
ного, художнього пізнання та їх методів і форм руху до істини.

Філософія не обмежується розглядом найбільш загальних принципів ставлення людини до світу в цілому, до його відображення у свідомості, в процесі пізнання, але й виділяє в окремі, більш-менш самостійні галузі роздуми про найважливіші для людини філософські проблеми. Серед них центральне місце займають соціальна філософія і філософська антропологія, які аналізують категоріальну картину суспільства (сукупної людини) і людину як цілісну особистість і відповідну їм стратегію життєдіяльності. Що являють собою суспільство і людина; які механізми знаходяться в основі їх саморозвитку і самовдосконалення; як сформувати оптимально взаємосприятливі відносини між особою і суспільством, між класами, між націями; як співвідносяться між собою свобода і необхідність у суспільному житті; що таке культура і цивілізація та шляхи їх розвитку; на яке майбутнє може сподіватися людство? Такі та інші питання постають у соціальній філософії та філософській антропології.

Важливе місце в цій галузі починає займати філософія техніки, що становиться самостійним розділом філософської діяльності. Філософія техніки розглядає гострі проблеми ставлення людини до техніки, можливості свідомого спрямування її розвитку, її гуманізації, екологізації, її внутрішні суперечності та вплив на спосіб життя і мислення нашої доби.

3. Форми й методи філософії

Засоби філософського осмислення людського ставлення до світу визначаються статусом цієї галузі пізнання. У наших підручниках до 80^х років стверджувалося, що філософія - це наука, що вивчає універсальні закони природи, суспільства і мислення. У 90^і роки з’явилося твердження, що філософія - зовсім не наука. Але при всебічному вивченні цього питання виявляється, що філософія поєднує в собі наукові і ненаукові форми й методи пізнання. Як і наука, філософія має свій предмет дослідження: ставлення людини до свого життя, до своєї ролі у світі. У філософських дослідженнях використовуються наукові методи і принципи: логічна доказовість, як у математичних теоремах; системність тверджень; категоріальний апарат; загальнонаукові методи індукції та дедукції, аналізу й синтезу; історичного й логічного підходів; сходження від абстрактного до конкретного.

Але філософія виходить у своїх формах і методах за межі конкретної науки. Світогляд усвідомлюється не лише у логічних доказах і твердженнях. Глибокі філософські висновки відображаються у метафорах і афоризмах, у віршах, повістях і романах. Художні твори Гр. Сковороди, Вол. Соловйова, Л.М. Толстого, Ф.М. Достоєвського містять не менш глибокі філософські думки, ніж суто філософські твори Б.Рассела, А.Уайтхеда або М.Хайдеггера. І кожний з них має свій стиль і свої власні засоби філософствування. Філософія нагадує і науку, і мистецтво, і релігію, залишаючись теоретизованою, систематизованою формою світогляду людини.

Філософія відображає не лише те, що є, але й те, що має бути з позиції різних часів, народів і соціальних верств. Тому існує безліч філософських систем (як у мистецтві й релігії) і всі вони чимось доповнюють одна одну, хоч нерідко сперечаються між собою. Понад 2000 років нагромаджується ця багатюща і різноманітна духовна скарбниця людства. До неї звертаються всі, хто замислюється над сенсом життя, хто бажає зробити свій власний самостійний вибір: заради чого варто жити, які шляхи обрати щодо здійснення своїх життєвих ідеалів.

Особливо важливе значення філософська духовність має в наш час в Україні, коли виникла потреба знайти свій власний спосіб мислення і життя. Філософія - не просто роздуми про життя і смерть на дозвіллі, не вторинний додаток до повсякденних турбот про добробут. Це духовна сила життєздатності нації. Без американського, німецького, японського духу не можна собі уявити успіхи індустріально розвинених країн. Без власної філософії не може бути економічного розвитку в жодній з країн. Саме філософія може осмислити світоглядний ідеал людини, надати їй життєву цілеспрямованість.

Контрольні запитання

1. Як співвідносяться між собою світогляд і філософія?

2. Що таке філософія, її основне питання?

3. Які основні функції виконує філософія в житті суспільства?

4. В чому проявляється потрійна суперечність ставлення людини до світу?

5. Як розглядається основне питання у різних філософських течіях?

6. Які галузі складають структуру філософії?

7. Чому філософію не можна звести до статусу конкретної науки?

8. Яке значення має різноманітність філософських систем?

Література

1. Філософія / За ред. Заїченка І.А. - К., 1995.

2. Раздаточно-методичный материал к лекциям и семинарским занятиям. - Одеса, ОТІХП, 1991.

3. План семинарских занятий с методическими указаниями по курсу философии. - Одесса, ОГАПТ, 1994.

4. Чугуєнко В.М. Методичні вказівки по курсу філософії. - Одеса, ОТІХП, 1992.

5. Філософський словник. - К., 1983.

6. Філософія. Курс лекцій. - К., 1991.

7. Философия. Учебник. - К., 1994.

Тема 2. Історичні типи філософії

1. Давня філософія

Виникнення філософії має свої психологічні корені у такому стані свідомості, коли вона виходить із полону звичних загально-прийнятних зразків мислення, традицій: людина замислюється, дивується, сумнівається в тому, що раніше приймала на віру. Спосіб мислення в момент виникнення філософії називають рефлексією, тобто роздумами, звернутими на саму свідомість. Не випадково перші філософи висунули гасло: "Пізнай самого себе", тобто не суди ні про що поспіхом і необачно, задумайся, насамперед про те, хто ти сам, якою є твоя природа, на що ти здатен і до чого покликаний своєю появою на світ.

В основі цих філософських міркувань були нагромаджені знання про світ, практичний досвід і давні міфи, в яких відображався світогляд людей. Соціальною основою виникнення філософії став перехід від первісного до рабовласницького ладу, що супроводжувався, відокремленням розумової праці від фізичної, появою вільного часу у представників панівних верств населення. Але для розвитку філософії необхідна й ще одна важлива умова - свобода мислення. У Єгипті і Вавилоні, наприклад, рано почала розвиватися математика, а філософія не сформувалася. Цьому заважала як політична деспотія, так і монополія жерців на знання.

Самовизначення філософії відбувалося в Індії, Китаї і Греції у середині першого тисячоліття до нашої ери, у так званий "осьовий час" творчого вибуху філософської думки. Філософія Стародавньої Індії і Китаю розвивалася в умовах поєднання рабовласницького ладу з феодально-ієрархічною організацією суспільства, що сприяло консервації традиційних релігійно-міфологічних уявлень. Тому в давньосхідному світогляді релігійно-моральна проблематика мала перевагу над науково-теоретичною, ідеалізм над матеріалізмом. Сама ж філософія тут формувалась у межах міфології та релігії, переборюючи їх з середини шляхом раціоналізації. Філософська думка Китаю була підпорядкована моральному обгрунтуванню поведінки людей, а в Індії її головним завданням було індивідуальне рятування, звільнення душі від нескінченного кола перевтілень.

Але поряд з ідеалізмом розвивались і матеріалістичні уявлення про світ. У Китаї це - даосизм, з його вченням про дао - першооснову Всесвіту. Дао, як і матерія, породжує всю різноманітність видимого світу. Крім того, за думкою давньокитайських філософів, фізичне підґрунтя космосу становлять прості елементи - вода, вогонь, дерево, метал, земля. Таких же поглядів притримувались і індійські чарваки, що відображали волелюбні і богоборчі настрої народу: існування богів - вигадка жерців і ошуканців, душа розсіюється разом з розпадом тіла після смерті, а єдина мета життя - насолода благами цього світу.

Антична філософія розвивалася в умовах демократичного ладу, незалежно від релігійного культу, що сприяло самостійним творчим пошукам істини, знання. Грецька філософія визначається як космоцентрична. Вона порушує питання про першооснову світу, про невидиму єдність світу, що схована за видимою різноманітністю явищ. В грецькій філософії формуються дві течії - матеріалізму та ідеалізму. Представники мілетської школи (Мілет - місто у Малій Азії) виступають з позицій наївного матеріалізму: першоосновою світу є якась тілесна субстанція - вода (Фалес), або повітря (Анаксимен), або якийсь невизначений стан речовини - "апейрон" (Анаксимандр). Давньогрецький матеріалізм був пов’язаний з елементами діалектики: уявами про світ, що знаходиться у вічних змінах і переходах, у стані народження, становлення і розвитку. Геракліт, наприклад, вважав, що світ - це вогонь, "мірами згасаючий", "мірами спалахуючий", джерелом же руху на його думку, були протиріччя як єдність ("гармонія") і боротьба протилежностей, які пронизують космос у цілому і кожне явище окремо.

Свого найвищого розвитку грецький матеріалізм набуває у вченні Демокріта (460-370 р.р. до н.е.). В пошуках причин руху він висуває гіпотезу про найдрібніші неподільні частки (атоми), які рухаються в пустоті завдяки власній вазі. З позиції атомістики Демокріт пояснює і утворення Космосу, і психічні явища (всі розумові процеси й переживання). У пізнанні Демокріт припускав відображення подвійного роду якостей об’єктів: якостей справжніх, притаманних самим об’єктам (їхні фізико-математичні параметри) і якостей уявних, залежних від здібностей нашого чуттєвого сприйняття - (колір, смак, запах). Демокріт був прибічником демократії і відстоював ідеї здорового, помірного, життєздатного і миролюбного настрою.

Філософію на ідеалістичній основі розвивали у піфагорійській і елеатській школах. Їх послідовники шукали першопричині основи буття в незмінному конструктивно-розумовому принципі, такому "управлінському началі", яке надихає все рухливе й мінливе, а саме залишається вічно незмінним. Таким началом, що створює й упорядковує Космос, за вченням Піфагора, є числа. Елеати заперечували числовий ідеалізм піфагорійців: Парменід доводив, що незалежно від чуттєво сприйнятних речей існує єдине, неділиме, вічне і нерухоме Буття, що є завжди рівне собі мислення й істина. В особі елеатів раціоналізм греків підноситься над предметною безпосередністю буденного уявлення, філософська думка здійснює спробу оперувати "чистими" поняттями, вільними від чуттєвих асоціацій поняттями.

Античний ідеалізм набув свого систематизованого вираження у філософії Платона (427-347 рр. до н.е.). За його вченням, світ речей творить Деміург-Творець згідно з світом ідей (безтілесних сутностей, увінчаних ідеєю Блага). Пізнання світу відбувається в наслідок того, що безсмертна душа пригадує ці ідеї за допомогою діалектики - філософсько-естетичного натхнення (Ероса), що звільняє душу з полону поцейбічного життя і спрямовує її погляд на вічні ідеї Істини, Добра і Краси. У соціальній філософії Платон виступав проти рабовласницької демократії, протиставляючи їй автократичний устрій, в якому розумні й чесні правителі (філософи) керують воїнами і ремісниками.

Учень Платона Аристотель (384-322 рр. до н.е.) як дослідник і вчений, керується довірою до чуттєвого досвіду і з позицій матеріалізму критикує Платона, а у своєму вченні про першооснову світу створює ідеалістичну картину світу: за межами Космосу стоїть Перший Двигун, Бог і створює внутрішній мотив (потяг) до руху й удосконалення Всесвіту.

2. Філософія Середньовіччя, Відродження і Нового часу

Середньовічна філософія набуває теоцентричного характеру. Вона підпорядковувалась вірі, доказам існування Бога. "Філософія - наймичка богослов’я", - так сформулював її призначення у Середні віки один з найвидатніших філософів цього часу Фома Аквінський. Середньовічна філософська схоластика вирішувала основне питання філософії в дусі креацінізму - створення світу Богом з нічого, але й були неортодоксальні моделі світу, згідно яких Бог не створив світ, а лише з’єднався з ним, що світ існує вічно (Іоанн Скот Еріугені, Сігер Брабантський). Теоретико-пізнавальна (гносеологічна) проблематика розвивається навколо питання про природу загальних понять - універсалій.

Середньовічний реалізм, продовжуючи ідеалістичне вчення Платона, стверджував вічність і самостійність існування понять як ідей - безтілесних сутностей. В той час як номіналісти вважали, що загальні поняття - лише назви предметів, існуючі тільки у мові. Згідно ж з поміркованим реалізмом Фоми Аквінського універсалії існують трояко: до речей - у розумі Бога, у речах - їх сутнісні смисли і після речей як поняття у розумі людини (суб’єкта).

Протягом століть схоластика накопичила величезний досвід формально-логічного мислення. В ній почали проростати зерна наукового підходу до природи: Роджер Бекон (ХІІІ ст.) обгрунтовував метод математичного виміру і дослідного експериментування; Д.Скот і Х.Оккам висунули принцип індивідуалізації, роблячи наголос на чуттєво-конкретному дослідженні явищ замість богословських спекуляцій. Середньовічні номіналісти (Іоанн Бурідан, Нікола Отрекурейський) стверджують примат сприйняття поодинокого, конкретного явища над загальним (розумоосяжним), що підривало основи релігійної догматики, породжувало сумнів у надчуттєвих і бездоказових істинах богослов’я.

Філософія Відродження, відображаючи свідомість епохи переходу від феодалізму до капіталізму, стверджує наукову методологію мислення, вчення про безкінечність і несотворимість світу, теоцентризм Середньовіччя змінюється на антропоцентризм, що проголошує гуманізм, перетворення людини на вищу цінність (Піко Делла Мірандола, ХV ст.). Здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійних санкцій (Нікколо Макіавелі). Традиційна ідея Бога демонтується в основному у двох напрямах: Бог або розчиняється у природі (пантеїзм), або піддається етико-раціоналістичній обробці і вчення про нього виливається у концепцію християнського гуманізму (Еразм Роттердамський).

Філософія Нового часу (XVII-XVIII ст.) продовжує ідеї вільнодумства, науково-технічного освоєння світу і просвітництва. Ф.Бекон і Р.Декарт розгорнули пошук таких методів пізнання, наукового дослідження, які можуть забезпечити більшу владу людини над природою. Ф.Бекон віддавав перевагу індукції (методу бджоли), а Р.Декарт - дедукції, вважаючи, що розум на основі індукції володіє висхідними істинами. Онтологія Нового часу ґрунтувалася, в основному, на матеріалізмі Ф.Бекона, Т.Гоббса, Д.Локка, Ж.Ламетрі, Д.Дідро, П.Гольбаха, Б.Спінози, поряд з якими утверджувались концепції об’єктивного ідеалізму Г.В.Лейбніца і суб’єктивного ідеалізму Д.Берклі.

В галузі гносеології боротьба думок розгорнулась між сенсуалістами (Локк, Берклі, Юм.Дідро) і раціоналістами (Декарт, Спіноза, Лейбніц). Перші вважали джерелом знань відчуття (досвід), другі - розум.

Ці філософські дискусії сприяли дослідженню особливостей чуттєвих (дослідних) і раціональних (теоретичних) форм пізнання.

Французьке Просвітництво XVIII ст. і особливо французький матеріалізм рішуче виступили проти сучасних їм політичних і релігійних установ, проголошуючи природне право людини на свободу, на задоволення своїх потреб. Вони поставили питання про вдосконалення суспільства, як основну умову виховання людини.

3. Німецька класична філософія

Філософія Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса (XVIII-XIX ст.) справили значний вплив на свідомість людства. І.Кант (1724-1804) пройшов два періоди у своїй творчості: докритичний і критичний. Для першого характерні матеріалізм і діалектичний підхід до розв’язання проблеми походження Сонячної системи. Другий період - це дослідження ним нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здібностей людини. Філософські погляди Канта ґрунтуються на поділі дійсності на два світи - світ речей у собі (матеріальні речі, Бог, душа) і світ людської свідомості (світ речей для нас). Другий світ не має можливості пізнати перший, але без дії матеріального світу на органи чуттів людини неможливе не лише чуттєве споглядання, а і надання смислу останньому в категоріях розсудку. Отже, Кант стверджує велику роль діяльнісної сторони свідомості людини, практики в процесі пізнання. У своєму вченні про протиріччя людського розуму (визначення одночасно і свободи, і законів природи; скінченності і нескінченності світу) він виявив діалектику в процесі пізнання. Цим він обґрунтовував розмежування між релігією і наукою.

Кант створив автономну етику, основою якої є апріорні закони моралі. Ці закони похідні від єдиного верховного принципу категоричного імперативу. "Дій згідно з такою максимою (принципом поведінки), яка водночас може стати загальним законом". За Кантом, призначення людини - досягнення блага і вічного миру на Землі.

Філософське вчення Г.-В.-Ф.Гегеля (1770-1831) - систематизований виклад діалектичного методу мислення в рамках об’єктивного ідеалізму. За його думкою, в основі світу знаходиться ідеальне начало - Абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються. Абсолютна ідея проходить три етапи розвитку:

1) логічне розгортання понять;

2) їх матеріальне втілення у природі;

3) перехід від ідеї природи у сферу розвитку людського духу.

Ці взаємопереходи у розвитку Абсолютного духу відбуваються за законами діалектики, яку Гегель уявляє у формі тріад: теза, антитеза, синтез. Філософія Гегеля не вільна від догматизма й внутрішніх суперечностей (між діалектичним методом нескінченного розвитку і консервативно-філософською системою: Абсолютній дух вичерпує себе у людському пізнанні і сучасній Гегелю Пруській монархії).

Недоліки гегелівської філософії спробував усунути Л.Фейєрбах (1804-1872). Він ставить такі важливі для кожної людини запитання: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Ключова для Фейєрбаха категорія "людська природа" об’єднує і природу, і людину, але він не помічає соціально-історичної обумовленості типу людини. Виступаючи з позицій антропологічного матеріалізму проти існуючої релігії, він вбачає шляхи її подолання в гуманістичному оновленні умов життя людей завдяки такому використанню науки й культури, які б зробили людину господарем природи, а стосунки людей - колективістськими.

Таким чином, у німецькій класичній філософії були закладені досить суперечливі основи ідеалізму, матеріалізму і діалектики, що знайшли таке ж суперечливе відображення у різноманітних філософських течіях ХХ століття, в т.ч. і в марксизмі.

Контрольні запитання

1.Які психологічні, гносеологічні та соціальні передумови сприяли виникненню філософії?

2.Якими рисами відзначалась філософія Давньої Індії і Китаю?

3.Які філософські ідеї висунув давньогрецький матеріалізм?

4.Як уявляли собі світ античні ідеалісти?

5.Які концепції світу та його пізнання відстоювали середньовічна схоластика, реалісти й номіналісти?

6.В чому полягає творчий внесок філософів Відродження?

7.Які онтологічні, гносеологічні, соціальні концепції характерні для філософії Нового часу?

8.Яке значення для розвитку світової філософської думки мають ідеї ідеалістів і матеріалістів німецької класичної філософії?

Тема 3. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ І РОСІЇ

1. Становлення і розвиток філософської думки в Україні

Оригінальна традиція української філософської думки складається, починаючи з Х-ІХ ст., під впливом візантійської християнської філософії і міфологічних уявлень східних слав’ян. Найдавнішими пам’ятками писемності Київської Русі, що позначені глибоким філософським змістом, вважаються «Промова філософа», включена до складу «Повісті минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха. В межах культури Київської Русі склався специфічний тип філософського мислення, схильного до практичної моралі, до пошуку особистого сенсу життя. Цей пошук був пов’язаний з тогочасними уявленнями про подвоєння світу - на світ наявний і світ бажаний. Певне місце в києво-руській думці посідало протиставлення світу земного (як світу, де панує зло) світові Божому. Проте переважала тенденція причетності світу земного до світу Божого, захоплення різноманітністю світу, прекрасного в своїй гармонії. Такий настрій проймає «Повчання» Володимира Мономаха, «Шестиднев» Иоана, екзарха Болгарського, широко відомого на Русі.

Давньоруські мислителі акцентували увагу на ролі "книжного знання", розуму, не заперечуючи і значення почуттів і волі в пізнавальній діяльності людини. Особлива увага приділяється осягненню божественної істини серцем. Серце - це та ланка, яка сполучає воєдино розум, чуття й волю людини. Ця традиція формується у XVIII-XIX столітті у типову для українського мислення "філософію серця" (Г. Сковороди, П. Юркевича). За уявленнями києво-руських мислителів, людина може поєднувати "кріпость тіла", тілесну "красу" й душевну досконалість, індивідуальну відповідальність перед Богом й свою соціальну роль перед людьми у суспільстві. Збірний моральний ідеал втілювався в образах святих. "Житія" святих утворюють самостійний шар в давньоруській культурі - агіографію.

Починаючи з ХV ст. в українському духовному житті поширюються ідеї гуманізму такими видатними філософами як Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин. Вони спирались на здобутки античних мислителів і тогочасні наукові знання. З позицій теорії "природного права" та "суспільного договору" розглядали питання гідності особи, проблеми державності, релігії та власності.

У XVI-XVII ст. гострою проблемою становиться боротьба за збереження і розвиток національної й релігійної самобутності проти окатоличення і полонізації. Філософським центром у цей час стає Острозький науково-освітній осередок (1576-1636) до складу якого входили колегія, друкарня і науково-літературний гурток. Найвідомішими серед його діячів були М.Смотрицький, І.Вишенський, С.Зизаній. Значну роль у розвитку гуманістичних і демократично-реформаційних ідей в Україні відігравали братські школи, передусім Львівська, Київська, Луцька. Набутий ними досвід і методи навчання західно-євро-
пейських університетів синтезувала Києво-Могилянська колегія, заснована в 1632 р. В її стінах творила ціла плеяда видатних філософів - Ф. Прокопович, С. Яворський, І.Гізель. Курси філософії, що читались в академії, складалися з діалектики, логіки, фізики або натурфілософії, психології і метафізики. В цих курсах природа розуміється не лише як творіння Бога, а й як матеріальний світ з властивими йому законами, як самостійний предмет наукового дослідження. Значна увага приділяється вивченню пізнавальних здібностей людини. Смисл життя вбачався в активній боротьбі з вадами і злочинами, печаллю та негодою, активно пропагуються ідеї патріотизму.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був Григорій Сковорода (1722-1794). Його увагу привертала в людині емоційно-вольова сутність - "серце" людини. Філософія повинна окреслити шляхи досягнення щастя. Сковорода виходив у своїх поглядах з ідеї існування двох натур: видимої і невидимої. Видима натура - то світ матеріальний; невидима - це дух, істина, вічність, Бог. Сковорода висунув концепцію трьох світів: "макрокосмос" (природа), мікрокосмос (людина) і світ символів (духовне життя, Біблія). В основі процесу їх пізнання він вбачав самопізнання людини і богопізнання. Пізнавати світ - це значить навчитися за допомогою розуму бачити за видимим невидиме. В основі життя людей має бути ідея "спорідненої праці", воно повинно будуватися відповідно до внутрішньої природи та здібностей людини. Суспільний ідеал Г.Сковорода вбачав у "горнєй республіке". Це країна, в якій взаємини між людьми мають будуватися на основі їхньої духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.

В ХІХ ст. в Україні набувають поширення ідеї німецької класичної філософії, які поширювали Д.Лодій, Я.Рубан, Л.Якоб та ін. Проблеми суспільно-політичної філософської думки знайшли відображення у творчості Т.Г. Шевченка (1814-1861). Центрами боротьби за наукові підходи до вивчення світу були природничі факультети Київського, Харківського, Одеського університетів. Сформувались оригінальні філософські ідеї П.Юркевича, Г.Шпета, О.Потебні. П.Юркевич піддав критиці однобічний, механічний матеріалізм, не менш різко він критикував і ідеалізм. Головний недолік філософії він вбачав в ігноруванні конкретного, індивідуального. В теорії пізнання П.Юркевича чільне місце посідає концепція ідеї, яка здійснюється через діяльність особистості з її духовністю, душею, серцем, як центром духовності. В ідеї розум пізнає явища. Юркевич з серцем пов’язує й проблеми моральної чистоти людини та відношення знання і віри, етично-естетичний погляд на світ.

Видатну роль у розвитку філософської думки в Україні ХІХ-ХХ ст. відігравали письменники І.Франко, П.Грабовський, Леся Українка. В основі світогляду І.Франка - філософський матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. Він доводив необхідність зміцнення зв’язку науки з практикою, закликав трудящих до активної боротьби за перебудову суспільства. І.Франко докладав значних зусиль для формування національної самосвідомості українського народу.

Великий внесок у розвиток української та світової науки й філософії зробив перший президент Української Академії наук В.І.Вернадський. Своїм вченням про ноосферу він сприяв створенню сучасної наукової картини світу, формуванню планетарного мислення.

Після 1917 р. розвиток філософії в Україні був нерівномірним і суперечливим. Доведений до абсурду принцип партійності довгі роки спрямовував розвиток філософії у русло апологетики радянської політики. Але й за таких умов активно розроблялися багато важливих філософських проблем: логічні основи пізнання (П.В. Копнін), питання природознавства й техніки (В.І. Шинкарук).

У 80-і - 90-і роки розгорнулось філософське осмислення національної психології, філософської спадщини в Україні, духовного відродження українського народу.

Досить значний пласт української філософської думки створено в зарубіжній діаспорі ХХ ст. У творах Д.Донцова (1883-1973), В.Липинського, Д. Чижевського провідне місце займають роздуми про український національний характер, українську національну ідею, про шляхи відродження національної самостійності.

Протягом століть, починаючи з часів Київської Русі, українська філософська думка поєднувала духовне життя нашого народу із світовою культурою, відображала його ставлення до актуальних проблем духовного розвитку, питань здобуття і збереження свободи, незалежності, релігійної самобутності.

2. Філософська думка в Росії

Одним із основних джерел розвитку філософії в Росії були твори київських "книжників": повчання, життєписи святих, твори Філофея, Пересвєтова, Макарія, що обґрунтовували концепції російської монархії, великодержавного курсу Москви. Спроби внести західноєвропейське мислення, просвітницькі ідеї аж до XVIII ст. сприймалися з недовірою і переслідуються. Прикладом може служити майже тридцятирічне ув’язнення афонського монаха, вченого, гуманіста Максима Грека (XVІ ст.). Вихованці Київської академії Сімеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, запрошені в Москву в XVІІ ст., свою духовну діяльність цілком спрямовують на утвердження державного абсолютизму і православної догматики.

Теоретично самовизначається філософія в Росії лише у XVIІІ ст. Виявляються дві основні дослідницькі галузі: природнича і філософсько-гуманістична. М.В.Ломоносов (1711-1765) започаткував природничий матеріалізм ("корпускулярну теорію"). О.М.Радіщев у трактаті «Про людину, про її смертність і безсмертя», порівнюючи погляд спіритуалізму (ідеалізму) і натуралізму (матеріалізму), приходить до висновку про антиномічність, неможливість довести і смертність і безсмертя душі, заохочуючи читача до власних філософських роздумів про двоєдину (духовно-тілесну) природу людини.

Самобутність російської філософії вперше заявила про себе у «Філософських листах» П.Я.Чаадаєва (1794-1856), де він поставив питання про необхідність для розвитку Росії синтезу східної і західної культур (східного квієнтизму - спокійно-споглядацького ставлення до життя і західного активізму - орієнтації на перетворення середовища, на користь). Ця тема стала центральною і у таких російських мислителів як М.Я.Данилевський, М.О.Бердяєв. Мислитель світового рівня, М.О.Бердяєв на цій основі стверджував ідеали духовної свободи.

У ХІХ ст. російська філософська думка поляризувалась на слов’янофілів і західників. Слав’янофіли (брати Аксакови, О.С.Хомяков, П.В.Кіреєвський) протиставляли Заходу такі російські цінності як громада, православ’я, самодержавність і відданість народним звичаям. В них вони вбачали порятунок від вад західної цивілізації (культури користі, індивідуалізму, раціоналізму).

Західники (Т.М.Грановський, К.Д.Кавелін, В.П.Боткін, О.І.Герцен, М.П. Огарьов) були ідеологами ліберально-визвольного руху, орієнтувалися на німецьку класичну філософію (Гегеля, Канта), спрямовували свою творчість на обґрунтування наукового знання, прав людини, громадянських свобод і соціальної еволюції. Слав’янофіли і західники не були ворогуючими партіями. Це була дискусія людей, яких хвилювала доля Росії, по якому шляху їй іти після скасування кріпосництва.

Своєрідним синтезом ідей західників і народників стала філософія і революційна боротьба народників. Їх ідеологи О.Г.Герцен, М.Г.Чернишевський обґрунтували концепцію самобутнього "російського соціалізму", що спирається на традиції селянської общини, але філософська думка їх розвивалась в основному, під впливом західної філософії (гегельянства, антропологічного матеріалізму Фейєрбаха, позитивізму). Сильними сторонами філософської спадщини революційних демократів (О.Г.Герцена, М.Г.Чернишевського, Д.І.Писарєва) є глибокий зв’язок із революційною практикою і інтерес до природничих наук.

Із слав’янофільства виросли специфічно російські філософські течії: філософія російського космізму і філософія всеєднання. Для умонастрою значної частини російської інтелігенції ХІХ ст. було характерно презирство до міщанства, до зосередженості на здобуванні земних благ. В той же час не викликала захоплення і революційна енергія, спрямована на перерозподіл матеріальних цінностей. Тому знаходили певну підтримку філософські ідеї всеєднання. В.С.Соловйов підкреслював, що людина повинна зрозуміти перевагу духовних цінностей над матеріальними і творити добро незалежно від обставин. Л.М. Толстой проголосив: "Бог є любов". Це гасло виражає віру в євангельське вчення про об’єднуючу силу любові до ближнього. Шляхом до християнської любові виступає моральне самовдосконалення кожного: "Царство боже в нас самих".

Ідея об’єднання людства проводиться і в творах російських космистів М.Ф.Федорова, В.І.Вернадського, К.Е.Ціалковського. Російська філософія ХІХ ст. була переважно релігійно-ідеалістичною, але при цьому вона була наповнена духом шукань досконалої і моральної людини. В наш час, коли гостро проявили себе негативні риси науково-технічного прогресу, однобокого раціоналізму, завойовницького, споживацького ставлення до природи, гуманістичні тенденції російської духовності культури всіх філософських напрямків заслуговують на увагу й ретельне вивчення.

Контрольні запитання

1. Які характерні риси притаманні києво-руській філософській думці?

2. З яких позицій стверджували ідеї гуманізму видатні українські філософи XV століття?

3. Які філософські ідеї пропагували українські навчальні центри у XVІ-XVІІ ст.?

4. Що є найбільш характерним для філософської спадщини Г.С.Сковороди?

5. Як розвивалась філософська думка в Україні у ХІХ-ХХ століттях?

6. Як можна визначити духовну ситуацію в Росії до XVІІІ ст.?

7. Які ідеї відстоювали слав’янофіли і західники в Росії ХІХ ст.?

8.Якими поглядами відзначались представники філософії російського космізму і всеєднання?

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ

1. Суттєві риси філософії ХХ ст. Сайєнтистські та антропологічні напрями

Понад 70 років у нашому світогляді панував поділ сучасної філософії на буржуазну і марксистську (пролетарську). Але реалії сьогодення свідчать, що загально-людські інтереси та уявлення про світ і людину знаходять відображення у різних філософських напрямах, а представники однієї і тієї ж філософської системи можуть дотримуватись різних політичних поглядів.

Тим часом об’єктивна реальність ХХ століття (суперечливі наслідки науково-технічного прогресу, нищівні війни, злидні значної частини населення, моральна деградація: злочинність, наркоманія) потребує різнобічного філософського осмислення, яке не може зробити жодна філософська доктрина, бо всі вони зосереджуються на одних аспектах дійсності, залишаючи поза увагою інші. Невичерпна багатоманітність природної та суспільної реальності й інтересів, потреб різних соціальних верств інтелігенції зумовлює паралельне існування багатьох філософських шкіл і напрямків. Найбільшого поширення і впливу набрали у ХХ столітті марксизм, позитивізм, екзистенціалізм, філософський структуралізм, герменевтика, релігійно-філософські течії.

Загальними суттєвими рисами філософії ХХ ст. є, по-перше, спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на пошуках свого читача, "споживача" серед різних груп інтелігенції; по-третє, взаємозв’язок плюралізму (як визнання свободи на філософські дослідження, розширення різноманітності підходів до осмислення дійсності) і монізму (як вибір певного, одного якогось першоначала). Одночасно поширюється пошук синтезу різних філософських вчень.

Одним з найпоширеніших виступають сайєнтистські напрями сучасної філософії, які виникли під впливом конкретних наук. Домінантне становище серед цих напрямів посідає позитивізм. Його основоположник О.Конт (1798-1857) вважав, що справжнє (позитивне) знання дають лише спеціальні, перш за все природничі науки. Це знання нейтральне відносно матеріалізму і ідеалізму.

Різновидом позитивізму є емпіріокритицизм. Його засновники Е.Мах (1838-1916) і Р.Авенаріус (1843-1896) в основу пояснення світу поклали досвід, який фактично зводили до відчуттів. Тим самим була поставлена під сумнів сама можливість отримувати об’єктивні знання, пізнавати хоча б елементи абсолютної істини.

З 20-х років ХХ ст. формується неопозитивізм (М.Шлік, Р.Карнап) як логічний позитивізм. Його послідовники досліджували роль логіко-математичних методів та штучних математичних і логіко-математичних мов науки у процесі пізнання. Одночасно вони намагались довести неможливість філософії як раціональної сфери знання. Як підкреслював Р.Карнап, філософія - це все ж не теорія, а лише метод логічного аналізу. Всі твердження науки, що не піддаються верифікації, тобто перевірці відчуттями окремої людини, неопозитивісти оголосили позбавленими смислу.

З початку 70-х років на ґрунті ідей критичного раціоналізму К.Поппера складається постпозитивізм. В ньому замість принципа верифікації запропоновано принцип спростування (фальсифікації) як спосіб перевірки достовірності теорії. Згідно цих поглядів в основі науки лежать гіпотези, із яких за методом дедукції виводяться висновки, які підлягають емпіричному спростуванню.

Різні напрями неопозитивізму формувалися протягом ХХ ст. під впливом досліджень Л.Вітгенштейна (1889-1951). Він вважав, що сама по собі філософія ("метафізика") не спроможна дати ніякого знання, але вона може очистити мову від беззмістовних загальних понять і служити лише "драбиною", що допомагає нам піднестися до етичного, ціннісного бачення світу: "Філософія - то засіб боротьби проти потьмарення нашого розуму за допомогою мови". Проти сайєнтизму виступили представники антропологічних напрямів у філософії, які зосередили увагу на проблемі людини, намагаючись визначити основи людської особистості, розглядати людину як "міру всіх речей", зрозуміти через неї не лише саму людину, а й природу і суспільство. Основи антропологічного принципу в філософії були закладені у XVIII-ХІХ ст. Гельвецієм, Л.Фейєрбахом, М.Г.Чернишевським, Ф.Ніцше, В.Дільтеєм. У ХХ ст. ідеї філософської антропології розробляли М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер.

Для цих напрямів тією чи іншою мірою характерний ірраціоналізм, що найяскравіше проявився у філософії життя. У Ф.Ніцше (1844-1900) це воля до акумуляції сили, влади, у Бергсона - космічна сила - "життєвий порив". До ірраціоналізму відноситься і екзистенціалізм, що користується значним впливом на Заході (М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, А.Камю). Він виник у 20-і роки як філософська реакція на відчуження людини. Екзистенціалісти поставили питання: "Чи можливо стати людиною у вік абсурду, а якщо так, то як?". Категорія "екзистенція" означає неповторність, унікальність існування окремої людини на противагу його загальній сутності - природній, соціальній. Така екзистенція розглядається як недоступна раціональному пізнанню, як така, що дана лише безпосередньому переживанню.

Головними питаннями філософії для екзистенціалістів є проблеми розрізнення справжнього і несправжнього існування людини, про можливості, межі і способи досягнення справжнього існування. На думку М.Хайдеггера, несправжній спосіб буття - це панування над людьми речей, усереднення, знеособлення людини. За цим криється психологія "бути таким, як інші", а не самим собою. Справжнє буття можливе лише завдяки осягненню людиною своєї конечності і свободи. Цього можна досягти тільки "перед лицем смерті". Кожна людина повинна власними руками розірвати кайдани, які поневолюють її серце та дух. За К.Ясперсом в основі справжнього існування знаходяться любов і дружба, що виключають егоїзм, хитрість, неправду, заздрість, ненависть.

У системі поглядів Ж.-П.Сартра і Камю головне місце посідає концепція індетермінованої свободи. Людина приречена на свободу вибору через свою відповідальність і перед собою, і перед іншими людьми.

2. Марксистська філософія у ХХ ст

Свою концепцію свободи висунули К.Маркс і Ф.Енгельс у ХХ ст. та їх послідовники у ХХ ст. К.Маркс зробив висновок, що вся історія людства є рух від відчуження до свободи і поставив проблему як зробити суспільство людяним, а людину суспільною.

Розробляючи філософські та методологічні підходи вирішення цієї проблеми, К.Маркс і Ф.Енгельс:

1) поєднали матеріалізм і діалектику, критично перепрацювали діалектику Гегеля і антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха;

2) застосували метод матеріалістичної діалектики до пізнання суспільства;

3) зробили спробу визначити рушійну силу суспільного розвитку і поставити філософію на службу трудящим.

К.Маркс розглядав відчуження як наслідок певних історичних умов і суспільних відносин, а перш за все, приватної власності на засоби виробництва. За таких умов людина втрачає власну унікальність, перетворюється на засіб виробництва, на часткову людину. Відчужена праця, грошово-товарні відносини і капітал у буржуазному суспільстві знеособлюють і поневолюють людину. Подальший рух суспільства до свободи пов’язаний з перетворенням пролетаріату у самостійну політичну силу, революційним скасуванням приватної власності, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва і комуністичної свідомості.

З часів закладення основ марксистської філософії минуло 150 років. Змінився капіталізм, змінилась суспільна свідомість людей, закінчилась невдачею спроба побудувати нове, вільне від експлуатації суспільство, чим було скомпрометовано марксизм. Безнадійно застарілим виявився його висновок про невпинне загострення класової боротьби, про соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату як про абсолютні шляхи прогресу. К.Маркс не помітив позитивного моменту у приватній власності, небезпеки для свободи у повному пануванні державної власності, недооцінював духовних підвалин у житті суспільства та окремої людини.

Але гуманістична спрямованість марксистської філософії, орієнтованої на звільнення людини від усіх форм експлуатації та поневолення привертає до себе увагу багатьох людей і сьогодні. Марксизм ХХ ст. увійшов в історію як марксизм-ленінізм. В.І.Ленін (1870-1924) у книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909) дав філософське визначення матерії, розкрив гносеологічні корені ідеалізму, розробив марксистську теорію пізнання. В.І.Ленін зробив спробу втілити марксистське вчення у практику, розробити нову теорію побудови соціалізму як суспільства цивілізованих кооператорів із застосуванням товарно-грошових відносин. Тим не менше уже при його житті марксизм став перетворюватися в догму, а Й.В.Сталін завершує цей процес: філософія перетворюється в інструмент втілення ідеологічних настанов партії.

На Заході сформувалося розкріпачене ставлення до марксизму і до наших часів цей пласт світової культури вивчається і розвивається. Західні марксисти А.Грамші, Л.Альтюссер, Ю.Хабермас та ін. поставили перед собою завдання з’ясовувати приховані тенденції розвитку суспільства, виявляти наявний потенціал майбутнього, розкривати вади сучасного суспільства, які викликають деперсоналізацію людини і ліквідують індивідуальність.

Західний марксизм, сторонячись економіки й політики, зосередив увагу на філософських методах аналізу соціальних процесів, ролі мови у спілкуванні і взаєморозумінні людей. Робляться спроби синтезувати марксизм з фрейдизмом, екзистенціалізмом, герменевтикою та іншими течіями у філософії. Загальними проблемами для західних марксистів стали проблеми культури, зокрема естетики, взаємодії природи суспільства і людини. Таким чином, сучасний неомарксизм багато в чому відійшов від вчення К.Маркса, але це краще, ніж його догматизація й канонізація у радянській філософії.

3. Релігійна філософія

Серед інших впливових філософських напрямків можна назвати релігійну філософію, філософський структуралізм та герменевтику. Офіційною філософсько-теологічною доктриною Ватікану, католицької церкви є неотомізм, засновником якого вважається Фома Аквінський (1224-1275). Основні представники цієї філософської системи - Ж.Марітен, М.Грабман, К.Фабро. Основною настановою неотомізму є примирення віри з вимогами мислячого розуму, виправдати християнство перед лицем зростаючого авторитету науки й освіти. За поглядами неотомістів, матерія як основа світу лише потенціальна можливість всього існуючого, яка здійснюється Богом; розум має лише обмежені можливості пізнання наслідків божественного творення світу. Бог творить кожну людську душу індивідуально, поміщаючи її в тіло для випробування, але люди нерідко зловживають дарованою їм свободою вибору іти шляхом зла чи служіння Богові. Неотомізм - одна з найбільш консервативних філософських систем, але й в ньому спостерігається розвиток. Так, Тейяр де Шарден (1881-1955) визначає, що Всесвіт еволюціонує від хаосу до космічного порядку завдяки точці «Омега» (Богу), що є імпульсом вдосконалення і метою всесвітнього розвитку.

Різновидом релігійної філософії є персоналізм, який твердить, що основою світу є особа, яка усвідомлює сама себе через правічний зв’язок з Богом.

4. Філософія постмодернізму

На початку 90-х років посилились спроби обґрунтувати якісно новий підхід до сучасної епохи, який би дав можливість подолати суперечності та однобічну орієнтацію на розум, на науки таких напрямів, як неопозитивізм, марксизм. Головними представниками постмодернізму є французькі філософи Ж.Дерріда, Ж.Лістар, Делез. Головні ідеї цієї філософської течії:

1) заперечення "метафізики" як синоніма теоретичної філософії із своєю самостійною раціональною системою категорій, відповідними світоглядними та методологічними домаганнями;

2) спрямованість проти домагань науки на домінуючу роль в системі знань.

Центральне місце у філософії Дерріда займає метод деконструкції - усунення диктату логічного мислення науки почуттєвим пізнанням, подолання логоцентризму в сприйнятті світу. Основний дух філософії Дерріда - це критика традиційних форм розуму, які історично вичерпали себе. Справді, далеко не завжди ми здатні виразити у загальних поняттях своє сприйняття природи, музики, почуттів любові, дружби. Але це говорить про необхідність вдосконалювати мову, логічне мислення, а не про необхідність заперечувати загальні поняття.

Контрольні запитання

1.Чому не може бути "єдино вірної" філософської системи?

2.Які суттєві риси притаманні сучасній філософії?

3.Що таке позитивізм, емпіріокритицизм, неопозитивізм, логічний позитивізм?

4.Чим відрізняється постпозитивізм К.Поппера від логічного позитивізму?

5.Які характерні риси притаманні антропологічним напрямам філософії?

6.Як можна оцінити марксизм з точки зору сучасності?

7.Які соціальні функції виконує сучасна релігійна філософія?

8.Які головні ідеї розробляє філософія постмодернізму?

Тема 5. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ

1. Філософський сенс проблеми буття

Буття - одне із найбільш абстрактних і універсальних понять, з яких починається філософське осмислення єдності світу. В той же час воно торкається глибинних, найважливіших проблем людського існування. "Бути чи зовсім не бути - ось тут вирішення питання", - зауважив Парменід, маючи на увазі, що будь-яка філософія починається з категорії буття. А через багато століть після цього Гамлет у трагедії У.Шекспіра проголошує: "Бути чи не бути - таке питання", замислившись, чи варто жити, боротись, перемагати труднощі у цьому грішному й мінливому світі. І все ж люди живуть, розраховують на краще, виходячи осмислено чи стихійно з того, що світ є, мається в наявності "тут" і "зараз" і буде існувати й надалі. Проблема буття виникає тоді, коли ці універсальні обставини підпадають під сумнів, стають предметом роздумів: бути чи не бути людству перед загрозою екологічної кризи, бути чи не бути економічно розвиненій Україні, бути чи не бути самостійній особистості, чи людина завжди буде рабом своїх звичок, шаблонів мислення, політичних та ідеологічних режимів.

Людина замислюється і над тим, а що там є, за межами відомого нам світу, чи існує світ всюди, чи існував і буде існувати завжди, чи можна уявити собі початок і кінець світу в часі і просторі. Ми співставляємо наше індивідуальне кінечне, смертне буття з безкінечністю, вічністю світу. З одного боку, вічний безкінечний світ (у цілому) не можна уявити собі без кінечних, скороминущих речей, кожна з яких має свої властивості буття. А з другого, входячи до складу вічного і безкінечного світу, всі кінечні речі пов’язані між собою якимись ланцюгами єдності світу.

Отже, і найперша, і найзагальніша властивість усіх явищ світу - це їх буття. Передумова загального між Богом, мрією, автомобілем, столом, народженням і смертю полягає врешті решт у тому, що вони є, тобто у їх бутті. Все це дійсності різного порядку: одні існують лише в уяві, в образах, поняттях мислення, інші у вигляді матеріальних речей, що діють (або можуть діяти) на наші органи відчуттів, але у сукупності вони складають буття дійсності, що обумовлює наші наміри і вчинки. Таким чином, буття передає свідомості та діяльності окремої людини: усім нам доводиться діяти, зважаючи на наявні обставини, на свої наявні здібності й можливості.

Тому філософія розглядає категорію буття з позицій практичної, пізнавальної, духовно-моральної діяльності. Вона прагне дати загальну картину світу, його буття, щоб синтезувати у ній всі взаємозв’язки від космогонії до моральних норм суспільного життя і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. Сутність онтології виявляється в аналізі відношень та взаємодій між такими категоріями і поняттями:

Ця схема дає змогу уяснити суттєву єдність багатоманітного матеріального і духовного світу, що відображається у свідомості. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих предметів і процесів, філософія об’єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна внутрішня загальність буття та його відмінність від інших груп. Основні форми буття можна визначити так:

1) буття речей (тіл), процесів, у тому числі буття Всесвіту в цілому, буття природних речей і процесів, буття штучних речей і процесів (техніки, технології, виробів), або "другої природи";

2) буття людини, як фізичного тіла і її духовне життя (переживання, почуття, прийняття та передача інформації);

3) буття духовного (ідеального), яке існує як суб’єктивне, ідеальне та об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне життя;

4) буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини у суспільстві), і суспільне буття (політичні, економічні, культурні явища і процеси).

Усі форми буття людина розглядає через власне буття, через власні інтереси. Серед форм буття людини визначимо три найсуттєвіші для неї.

1) Буття тіла - це здоров’я (здібність до виконання усіх своїх функцій), це - одна із важливих передумов усіх взаємин з іншими людьми (важко спілкуватися з іншими слабким, потворним, хворим, це - фізична основа позитивних емоцій.

2) Соціальне буття людини як громадянина, члена суспільства, що проявляється у політичних, національних, економічних, родинних взаємозв’язках та діяльності індивіда.

3) Внутрішнє духовне буття людини - її духовний світ, психіка, переживання, самотворення і самоутвердження.

4) Позаіндивідуальне, позафізичне буття людини - у пам’яті, в уяві інших людей. "І після смерті людини, її ідеї, вчинки можуть жити" у настроях, у діяльності інших людей. Звідси, мабуть, і пішла віра у безсмертну душу.

Виділяючи основні сфери буття: природу, суспільство, свідомість, ми усвідомлюємо зв’язок і відмінність матеріального, об’єктивного та ідеального, суб’єктивного буття. Матеріальне, об’єктивне (природна, суспільна дійсність) існують незалежно від свідомості. Ідеальне, суб’єктивне - лише в колективній, або індивідуальній уяві. Воно більш-менш вірно відображає властивості реальної дійсності і не існує поза матеріальними носіями. Отже, матерія і свідомість - два способи буття, пов’язані між собою.

2. Матерія та форми і способи її існування

Матерія - це об’єктивна (незалежно від свідомості) реальність, яку свідомість може відображати у відчуттях та знаннях. Початково поняття "матерія" ототожнювалась із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (вода, повітря, земля тощо). Майже одночасно з цим виникло і до кінця ХІХ ст. проіснувало уявлення про матерію, що складається з невизначених елементів - апейронів або з найдрібніших, неподільних часток - атомів. Відкриття поділу атомів на елементарні частки та їх взаємоперетворення з полями (електромагнітним, гравітаційним і т.ін.) обумовили виникнення нових концепцій матерії. В наш час пануючою точкою зору серед матеріалістів є зведення розуміння матерії до двох її властивостей:

1) незалежності матерії від людської свідомості і

2) здатності її бути відображеною в людських чуттях.

Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості об’єктивно-реального світу - цілісність, невичерпність, мінливість, системну упорядкованість. Категорія "матерія" визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів світу: неорганічний; органічний (організменний, підорганізменний, понадорганізменний); соціальний (особистість, родина, плем’я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Матерія - це філософська категорія для визначення об’єктивної реальності, що розвивається по власним законам у часі та просторі й відображається свідомістю.

Розвиток, рух - є універсальною властивістю матерії. Існувати означає взаємодіяти, взаємна дія і є рух. Це саморух світу до розмаїття його проявів, до більш високого рівня самоорганізації. Рух, зміна - це внутрішньо зв’язана єдність протилежностей - буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності, зв’язок між тим, що зникає і тим, що з’являється.

Свідомість фіксує стільки форм руху, скільки можна виявити структурних рівнів упорядження матерії (у неживій природі - механічний, фізичний; у живій природі до них додаються біологічний, психічний рухи, у суспільстві, крім цих, взаємодіють політичні, економічні, культурологічні рухи). Вони класифікуються за носієм (макротіло, атом, молекула, соціальна група), за рівнем упорядненості матерії (в неорганічній, органічній природі, у суспільстві), за складністю (простіші форми руху у знятому вигляді входять у вищі, але вищі форми руху не зводяться до суми нижчих, а мають свою специфічну цілісність).

Світ - це рухома матерія, а пізнання саме руху світу неможливе без знання про час і простір - дві основні форми існування матерії. Простір - найзагальніша форма сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, а час - це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу. Разом із розвитком суспільства, науки змінюються і просторово-часові уявлення про буття світу.

У міфологічному світогляді час циклічно відтворює пори року, релігійній уяві час набуває векторної форми відтворення світу через тимчасове теперішнє життя до райської чи пекельної вічності.

У розумінні просторово-часових характеристик руху матерії склалося два основних підходи: субстанціональний та реляційний. Перший започаткували Демокріт і Ньютон. Згідно субстанційного підходу простір і час розглядаються як самостійні сутності, незалежні від матерії (порожнечі, у яких рухаються тіла), властивості простору і часу вважаються незмінними, універсальними і абсолютними за будь-яких обставин в усьому світі, тобто абсолютизуються уявлення про час і простір за геометрією Евкліда.

За реляційним підходом (Платон, Арістотель - Лейбніц - Ейнштейн) простір і час розуміють як форми буття матерії, невід’ємні від її властивостей на кожному рівні упорядкування (космічному, соціальному, біологічному, неорганічному). У загальній теорії відносності просторово-часові відношення визначаються як функція мас, що тяжіють, тобто без матерії простір і час позбавлені змісту.

Просторово-часові характеристики такі ж мінливі, як і сама матерія, а тому і визначаються її специфікою. У мікросвіті і мегасвіті властивості простору й часу, взаємодія між ними, відрізняються від відомих нам з повсякденного досвіду просторово-часових характеристик макросвіту.

У масштабах галактик суттєву роль відіграє кривизна простору часу: його відхилення від евклідової метрики. За швидкостей, близьких до швидкості світла, виникають відмінності у розщепленні простору - часу на його просторову та часову складові. На так званому метагалактичному обрії, де швидкості досягають світла, час ніби зупиняється. В самому ж початку розширення, коли щільність речовини була величезною, час і простір Метагалактики мав властивості мікрос