Главная | Обратная связь | Поможем написать вашу работу!

Склад і функції дипломатичних представництв

Дипломатичне представництво – це орган зовнішніх зносин держави, який знаходиться за її межами на території іншої держави для здійснення дипломатичних зносин з ними.

Потрібно мати на увазі, що дипломатичне представництво є родовим поняттям, яке визначає різні види закордонних органів зовнішніх зносин держави, що проводять дипломатичну діяльність.

Існують два види дипломатичних представництв: посольства та місії. Суттєвої різниці поміж посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства – це представництва першого, вищого класу. Тому більшість країн, у тому числі й Україна, вважають за необхідне обмінюватися дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольства прирівнюється представництва Ватикану – нунціатури.

Місії представляють собою представництва другого класу. Представництва Святішого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Країни, що направляють посольства чи місії в іншу країну, носять назву акредитуючи країна, країна, що приймає таке представництво на своїй території – приймаючою країною, країною перебування.

Главою посольства є посол, місії – посланник або повірений у справах, для Ватикану – інтернунцій.

Правовий статус глави дипломатичного представництва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичногопредставництва є єдиною офіційною особою акредитуючої країни, що представляє її зі всіх питань у країні перебування. По-друге, вона також є старшою посадовою особою акредитуючої країни по відношенню до всіх інших можливих представників цієї країни.

У міжнародному праві утвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). Дане питання було врегульоване Віденським протоколом 1815 р., який встановлював наступні класи дипломатичних агентів:

І клас – посол і папський легат або нунцій;

ІІ клас – посланник, міністр або уповноважений при главі держави;

ІІІ клас – повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Ааахенський протокол 1818 р. доповнив цю класифікацію класом міністра-резидента, який зайняв позицію між посланником і повіреним у справах. Але ця новація не прижилася і Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. затвердила трьохланкову класифікацію. У відповідності за ст..14 цієї Конвенції глави представництв поділяються на:

а). Клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав а також інших глав представництв еквівалентного рангу;

б). Клас посланників і інтернунціїв, що акредитуються при міністрах закордонних справ;

в). Клас повірених у справах, що акредитуються при міністрах закордонних справ.

Від класів глав дипломатичних представництв потрібно відрізняти дипломатичні ранги. Їх основна відмінність полягає на тому, що класи дипломатичних представників регулюються нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги – це службові звання старшинства дипломатів, які встановлюються у відповідності з внутрішньодержавним правом акредитуючої держави. При цьому кожна держава має свою систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника співпадає з його рангом.

В Україні у відповідності з постановою ВР України „Про дипломатичні ранги України” від 31 січня 1992 р. встановлені наступні ранги:

- надзвичайний і повноважний посол;

- надзвичайний і повноважний посланник І й ІІ класів;

- радник І й ІІ класів;

- перший секретар І й ІІ класів;

- другий секретар І й ІІ класів;

- третій секретар; - аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла й посланника) присвоюються за звичай главою країни, решта – міністром іноземних справ.

Ранг аташе, є первинним (самим молодшим) дипломатичним рангом, присвоюються, за звичай, випускникам інститутів і факультетів міжнародних стосунків при вступі до відомства зовнішніх зносин (МЗС). Цей ранг не потрібно плутати з посадою військового, морського та повітряного аташе, яка не є дипломатичною посадою.

Процедура призначення глави дипломатичного представництва регламентується нормами як міжнародного, так й національного (внутрішньодержавного права).

Як ми вже вказували, дипломатичні стосунки встановлюються поміж країнами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво утверджується в наслідок взаємної згоди країн на базі встановлення дипломатичних відносин. Акредитуючи держава повинна направити країні, що приймає запит на її згоду про призначення даної особи на цю посаду. Позитивна відповідь на запит країни, що приймає означає надання агреману (від фран. agreement – згода) на прийняття вказаної в запиті особи в якості глави дипломатичного представництва. З цього моменту кандидат вважається persons grata – бажаною особою у приймаючій країні. Негативна відповідь на запит означає відмову в агремані, а кандидат визнається persona non grata – небажаною особою. Процедура отримання агремана носить конфіденційний характер.

В Україні призначення посла здійснює Президент. Цей указ публікується в газетах „Урядовий кур’єр” та „Голос України”.

Перед виїздом до нового місця роботи глава дипломатичного представництва отримує вірчу грамоту, яка є юридичною підставою для початку місії дипломатичного представника у країні, що приймає. Глава дипломатичного представництва отримує разом з вірчою грамотою і її копію. Після цього дипломатичний представник може слідувати до місця початку місії.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. пов’язує момент початку дипломатичної місії у країні перебування, тобто початок виконання главою дипломатичного представництва своїх функцій, з практикою, що існує в конкретній державі, яка повинна застосовуватися одноголосно або:

- з моменту вручення своїх вірчих грамот; або

- з моменту повідомлення про своє прибуття і представлення завірених копій вірчих грамот МЗС країні перебування або іншому міністерству, стосовно якого є домовленість.

Ряд країн з метою економії засобів використовують практику кумуляції (суміщення) дипломатичних представництв, тобто акредитування однієї і тієї ж особи в якості глави представництва в іншій або декількох країнах одночасно при відсутності заперечення проти цього влади країни перебування. Така можливість передбачена ст. 6 Віденської конвенції 1961 р. Україна має, наприклад, свого Надзвичайного й Повноважного Посла у Фінляндії, який по кумуляції виконує функції глави дип. Представництва України у Швеції, Норвегії, Данії та Ісландії. Досить часто практику кумуляції країни використовують і в стосунку до міжнародних організацій. Наприклад, глави дип. представництв країн у Франції одночасно призначаються офіційними представниками цих країн при ЮНЕСКО тому, що місце перебування цієї організації – Париж.

У міжнародній практиці і МП (ст. 43 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.) склалися наступні підстави припинення місії дипломатичного представника:

а) відкликання його акредитуючою державою (наприклад, з метою ротації);

б) розрив стосунків між країнами;

в) війна між акредитуючою та приймаючою країнами;

г) оголошення його persona non grata за діяльність, яка несумісна зі статусом дипломата;

д) припинення існування акредитуючої та приймаючої країни (або однієї з них) як суб’єкта міжнародного права (наприклад, як це мало місце у 1991 р. з СРСР і НДР).

В ординарних умовах до таких підстав можуть бути також віднесені: виконання дипломатичним представником дорученої місії; смерть дипломатичного представника; інсуррекція – відмова дипломата виконувати свої функції.

Причинами оголошення дипломатичного представника персоною non grata можуть бути різноманітні дії, які так чи інакше пов’язані з поведінкою самого дипломатичного агента, а саме:

- неповага до законів і правил, які існують у державі перебування;

- втручання в її внутрішні справи;

- зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами;

- заяви, які розцінюються як політично безтактні і образливі для країни перебування;

- здійснення діянь, передбачених кримінальних законом приймаючої країни тощо.

Якщо особа, оголошена персоною non grata не покидає країну перебування у названий їй термін, до неї може бути застосований дисмисл – оголошення дипломата приватною особою. Юридичним наслідком дисмислу є розповсюдження на відповідну особу юрисдикції країни перебування у тому же обсязі, що й на звичайних іноземних громадян. Це може допровадити до його арешту.

Для виконання своїх складних і відповідальних функцій дипломатичне представництво має у своєму розпорядженні необхідний персонал. Виходячи з дипломатичної практики за звичай чисельність персоналу залежить від рівня та інтенсивності стосунків поміж країнами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Персонал дип. Представництва підрозділяється на три групи:

1. Дипломатичний персонал – це особи, які мають дипломатичні ранги (за звичай, вони є громадянами країни, що акредитує. Але в деяких випадках на дипломатичну посаду можуть бути призначені громадяни країни перебування або третьої країни, але тільки за згодою влади країни, що приймає.

2. Адміністративно-технічний персонал – до нього відносяться економісти, бухгалтера, перекладачі, шифрувальники, представники внутрішньої охорони безпеки посольства і інші співробітники, що виконують адміністративну або технічну роботу (у своїй більшості це громадяни акредитуючої країни. Але можуть прийматися на певні посади і громадяни країни перебування);

3. Допоміжний персонал – це шофера, садівники, прибиральники, ліфтери, кур’єри та інші особи, які виконують обов’язки по обслуговуванню дипломатичного представництва (він комплектується з громадян акредитуючої й приймаючої країни).

У будь-якій країні перебування знаходяться дипломатичні представництва багатьох країн. За звичай вони розташовуються в столицях держав. На основі міжнародних звичаїв у дипломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття „дипкорпус„ у міжнародному праві використовується як у вузькому, так і в широкому розумінні (значенні).

У вузькому значенні дипкорпус – це сукупність глав іноземних представництв, які акредитовані у країні перебування.

Сукупність всіх осіб, що мають дипломатичні ранги, які знаходяться у складі дипломатичних представництв іноземних країн, а також членів їх родин, складають дипкорпус у широкому розумінні (значенні).

Враховуючи наявність у дипкорпусу колективних інтересів протокольного характеру, з числа глав дипломатичних представництв виділяється дуаєн (у англомовних країнах він йменується старшиною, деканом) дипкорпусу. В деяких католицьких країнах у відповідності з традиціями, що склалися дуаєном є папський нунцій.

Функції дуаєна часто мають представницький характер, тому, виступаючи в цій якості, він не повинен робити політичних заяв.

У країні перебування іноземним дипломатам видається дипломатична картка, яка підтверджує їх правовий статус, а також спеціальні номерні знаки на автотранспортні засоби.

⇐ Предыдущая 1 234 5 Следующая ⇒