Главная | Обратная связь
МегаЛекции

Порожні люди (пер. О. Мокровольський)





 

Бо Твоє є Царство

Між замислом
І творінням
Між почуттям
І відгуком
Падає Тінь

Життя дуже довге

Між жаданням
І судомою
Між спроможністю
Й існуванням
Між сутністю
Й втіленням
Падає Тінь

Бо Твоє є Царство

Бо Твоє є
Життя є
Бо Твоє є Ца

Так і кінчається світ
Так і кінчається світ
Так і кінчається світ
Не бабах а лиш схлип

 

БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ТУГУ


Клюють півні темний обрій,
ніяк сонця не знаходять;
Самотина Горова
із гори крутої сходить.
Пахне кіньми і тінями
її тіло, лите з бронзи,
груди, два курні ковадла,
круглим жалем тужать-стогнуть.
«Самотино, що шукаєш,
чом блукаєш самотою?»
«Чом блукаю, сама знаю,
що тобі до мого болю?
Я шукаю в цьому краї
саму себе, свою долю».
«Самотино, моє горе,
коли кінь закусить повід,
заженеться з гону в море,
буйна хвиля його втопить».
«Не кажи мені про море!
Проростає туга чорна
на оливковій землі
під зелений шепіт-гомін».
«Ти скажи, яка ж то туга,
яка мука невгамовна,
що з очей тобі сльозить
гіркота терпка лимонна?»
«Мечусь дома, як причинна,
з тою тугою жалькою,
волочаться долі коси
і по кухні, й по алькову.
Все на мені з тої туги
гагатом чорним холоне...
Ой льолі ж мої ллянії,
ой макове моє лоно!»
«Самотино! Вмийся біло
непочатою водою,
собі серце заспокой,
може, знайдеш свою долю».

 

ФЕДЕРІКО ГАРСІЯ ЛОРКА

ГІТАРА

Починається
плач гітари,
розбиваються
дзбани ранку.
Починається
плач гітари.
Гамувати її —
не варто.
Не вгамуєш її —
намарне.
Монотонно,
ніби хвиля, плаче гітара,
ніби вітер над снігопадом,
плаче гітара,
не вгамуєш її —
намарне.
Так плаче за даллю марев
півдня пісок гарячий —
камелій благає білих.
Так плаче стріла без цілі,
так вечір без ранку плаче.

На голім вітті вмирає
вранішня перша птаха.
О гітара,
конає серце,
на п’яти розіп’яте шпагах!

 

(Переклад В. Стуса)

 

ГАЗЕЛА ПРО ТЕМНУ СМЕРТЬ


Хотів би я заснути, як засинають яблука,
і спати десь далеко від цвинтарного гамору.
Хотів би я заснути, як та мала дитина,
що в чистім морі мріє собі розкраять серце.



Ви тільки не кажіть мені, що мертві не кривавляться,
бо рот гниє, а все водиці просить.
Навіщо мені знати, як їх мордують трави
і місяць із гадючим ротом,
що порається перед світом.

Хотів би я заснуть на час,
на час, на хвильку, на століття,
хай знають тільки всі, що я не вмер,
що є в моїх устах ще стійло золоте,
що я — маленький приятель провесняного леготу
і велетенська тінь од власних сліз.

Покрий мене над ранок покривалом,
хай пригорщами сипле на тіло мурашву;
змочи мені взуття твердючою водою,
хай клешні скорпіонячі по ній дрібочуть пóковзом.

Бо хочу я заснути, як засинають яблука,
навчитися плачу, що від землі очистить,
бо хочу бути разом з дитиною сумною,
що в чистім морі мріє собі розкраять серце.

 

 


КАСИДА ПРО СОН ПІД ЗОРЯМИ


Жасмину цвіт і свіжо вбитий бик.
Поміст без краю. Мапа. Зала. Арфа. Рання.
Дівча прикинулось жасминовим биком,
а бик — то присмерк, що реве багряно.

Щоб небо та було дитям маленьким,
жасмин би мав півночі у полоні,
а бик — арену синю, без тореро,
і серце на спочинку при колоні.

Коли ж бо небо — слон здоровий,
а той жасмин — вода без крові,
а те дівча — то вітка ночі росяна
на темному безмежному помості.

Поміж жасмином і биком
чи кістяні гаки, чи люди сонні.
Всередині в жасмині слон і хмари,
всередині в бику — скелет дівочий.





Рекомендуемые страницы:




Читайте также:


Воспользуйтесь поиском по сайту:
©2015- 2020 megalektsii.ru Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.